ІУ. С-ф організація вестибулярної сенсорної системи.

В ампулах півколових каналів знаходяться гребінці, а в ділянці мішечка і маточки – плями, які є рецепторними ділянками вестибулярного (статичного, отолітового) апарату. В рецепторних ділянках вестибулярного апарату закінчується периферичні відростки клітин вестибулярного вузла, що знаходиться у внутрішньому слуховому ході. Ці клітини являються І нейроном вестибулярного шляху. Центральні відростки клітин вестибулярного вузла утворюють присінкову частину слухового нерва і підходять в його складі до ядер, які розташовані в ромбоподібній ямці (ІІ нейрон). Ці ядра мають чисельні зв’язки з руховими ядрами стовбура мозку, мозочком і спинним мозком. Відростки клітин вестибулярних ядер підходять до зорового горба (ІІІ нейрон), а потім – у кору півкуль.

Вестибулярна сенсорна система здійснює провідну роль у просторовій орієнтації, оскільки сприймає інформацію про прискорення чи сповільнення прямолінійного чи обертового руху, а також про зміну положення голови у просторі. При цьому виникають рефлекторні скорочення м’язів, які сприяють випрямленню тіла і збереженню пози. Периферійним відділом вестибулярного аналізатора є вестибулярний орган, який складається із отолітового апарату і трьох півколових каналів. Руйнування вестибулярного органа спричинює втрату відчуття рівноваги.

Війчасті рецепторні клітини вестибулярного органа містяться в ампулах півколових каналів і плямах мішечка та маточки внутрішнього вуха. При зміні швидкості руху, при нахилах голови у війчастих клітинах виникає рецепторний потенціал, який перетворюється у нервовий імпульс і проходить по вестибулярному нерву. Подразником для рецепторів півколових каналів є кутове прискорення при обертанні у трьох взаємно перпендикулярних площинах. Волокна вестибулярного нерва йдуть в довгастий мозок, потім у стовбурові структури. У мозочок, у спинний мозок, де містяться центри рефлекторної регуляції положення тіла, підтримки пози тіла та рівноваги. Контакт вестибулярних ядер із окоруховими є причиною виникнення ністагму (ритмічний рух очей, що змінюється зворотним стрибком). Виникнення очного ністагму – важливий показник стану вестибулярної системи і широко застосовується в авіаційній, морській медицині та клініці. При інтенсивному подразненні вестибулярних центрів виникають вести було-вегетативні реакції (зміна ЧСС, звуження і розширення судин, посилене потовиділення, нудота, запаморочення). При значних навантаженнях на вестибулярний апарат виникає патологічний симптомокомплекс – морська хвороба. Вестибулярний апарат можна тренеру вати шляхом обертання, гойдання. Центральний відділ ВА повністю не вивчений. Вважають, що він розташований у пост центральній, верхній скроневій звивинах кори великих півкуль та верхній тім’яній часточці, де відбувається аналіз інформації і усвідомлення орієнтації у просторі.

Лекція №10 «Фізіологія ендокринної системи»

План:

І.Біологічне значення залоз внутрішньої секреції.

ІІ.Будова і функції ендокринних залоз.

1.Єпіфіз.

2. Гіпофіз.

3. Надниркові залози. Гормони коркової і мозкової речовини. Вплив гормонів на організм.

4.. Щитоподібна залоза.

5 . Прищитоподібні залози.

6. Підшлункова залоза.

7. Загруднинна залоза (тимус)

8. Статеві залози.

ІІІ.Регуляція діяльності ендокринних залоз.

1. Біологічне значення залоз внутрішньої секреції

В організмі людини є слинні, шлункові, сальні, потові залози, секрети яких виділяються спеціальними протоками у порожнини тіла (в ротову порожнину, шлунок, кишечник) або в зовнішнє середовище. Такі залози називаються залозами зовнішньої секреції.

Однак в організмі є й такі залози, які не мають вивідних проток, а сформовані у них біологічно активні речовини — гормони(від грец. hormao — збуджую) — виділяють у кров. Такі залози називаються залозами внутрішньої секреції,або ендокринними залозами(від грец. endon — внутрішній, сrіпо — виділяю). До ендокринних залоз належать: щитоподібна, прищитоподібні, зобна або вилочкова, гіпофіз, шишкоподібне тіло (епіфіз), надниркові залози, підшлункова та статеві залози (рис. 1).

Підшлункова і статеві залози є змішаними залозами,бо частина їхніх клітин виконує зовнішньосекреторну функцію, інша частина—внутрішньосекреторну.

Ендокринні залози невеликі за розмірами, мають малу масу, багаті на кровоносні судини. Кров приносить до них необхідний будівельний матеріал і забирає хімічно активні речовини (гормони). Гормони(від грец. hormao — збуджую) — специфічні, фізіологічно активні речовини, які виробляються залозами внутрішньої секреції. Розмір молекул гормонів порівняно невеликий. Це забезпечує їхнє проникнення через стінки капілярів із кров'яного русла в тканини. Гормони порівняно швидко руйнуються тканинами, тому для забезпечення тривалої дії вони повинні постійно виділятися в кров. Тільки в цьому випадку можливе підтримання постійної концентрації гормонів у крові.

Гормонам властива відносна видова специфічність, що має велике значення, бо дає змогу нестачу того чи іншого гормону в організмі людини компенсувати введенням гормональних препаратів.

За хімічною будовою деякі гормони належать до поліпептидів — інсулін і більшість гормонів гіпофіза. Гормони щитоподібної залози — тироксин і трийодтиронін, а також адреналін і норадреналін, які виробляються в мозковому шарі надниркових залоз, є похідними амінокислот. Гормони кори надниркових і статевих залоз за своєю природою є стероїдами.

Гормони впливають на обмін речовин, регулюють клітинну проникність, сприяють проникненню продуктів обміну речовин через клітинні мембрани. Гормони впливають на дихання, кровообіг, травлення, виділення, ріст і диференціювання тканин, з гормонами пов'язана функція розмноження.

Вважають, що гормони справляють вплив на організм шляхом активації або пригнічення ферментних систем, через зміну проникності клітинних мембран і шляхом стимуляції генетичних процесів у ядрі клітин. Можливо, гормони, приєднуючись до ферментів, змінюють їхню структуру, а це впливає на швидкість ферментативних реакцій. Проте, майже всім гормонам властива дія через генетичний апарат клітини. Є дані про участь гормонів у синтезі нуклеїнових кислот.

Уся діяльність ендокринних залоз регулюється нервовою системою. При порушеннях діяльності ендокринних залоз виникають різні захворювання: посилення діяльності залози—гіперфункція (від грец. hyper — над), коли утворюється і виділяється в кров надмірна кількість гормону, і послаблення діяльності залози — гіпофункція (від грец. hypo — під, пониження), коли утворюється і виділяється в кров мало гормону.

Уже в процесі ембріонального розвитку функціонують деякі ендокринні залози, впливаючи на формування плода (вилочкова залоза, шишкоподібне тіло, інсулярний апарат підшлункової залози, корковий шар надниркових залоз).

Від року до 6-7 років особливо впливають на організм гормони Щитоподібної залози, шишкоподібного тіла і вилочкової залози. На кінець цього періоду посилюється активність передньої частини гіпофіза, гормони якої є головним фактором, що визначає лінійний ріст дітей аж до періоду статевого дозрівання.

Від 7 до 15-16 років посилюється функція гіпофіза, виразно виявляється діяльність статевих залоз, відбуваються складні нейрогормональні зрушення: знижується гальмівний вплив епіфіза на підзгір'я, посилюється секреція гонадотропних гормонів гіпофіза, в крові наднирників починають посилено вироблятися андрогени, які зумовлюють появу вторинних статевих ознак.

Ендокринні залози поділяються на центральні: епіфіз, гіпофіз, гіпоталамус та периферичні. Частина периферичних залоз залежить від гормонів аденогіпофіза (статеві, щитоподібна, наднирники). Такі залози, як тимус, підшлункова пара щитоподібні не залежать від гормонів аденогіпофіза.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ІІІ. С-ф організація слухової сенсорної системи. Теорія сприйняття звуків.	\|	Лекція №2.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.