Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Філософське поняття буття. Основні форми буття.

ПЛАН

ТЕМА: БУТТЯ, СУБСТАНЦІЯ, МАТЕРІЯ

Опорний конспект лекції

Кафедра філософії

 

 

з курсу «ФІЛОСОФІЯ»

на тему:

«БУТТЯ, СУБСТАНЦІЯ, МАТЕРІЯ»

для студентів ІІ курсів усіх факультетів

 

Полтава-2009

 

1. Філософське поняття буття. Основні форми буття.

2. Поняття субстанції.

3. Філософське поняття матерії. Структурні рівні організації матерії

4. Простір і час

5. Рух і розвиток

 

У найбільш широкому значенні слова буття є всеохоплюючою реальністю, найзагальнішим поняттям про існування всього. Буття – все те, що існує: це і матеріальні речі, і процеси, і властивості, і зв’язки, і відносини. Навіть плоди фантазії, казки, міфи й т. ін. існують як духовна реальність. Тобто буття охоплює як матеріальне, так і духовне. Воно є, таким чином, дещо реально існуюче.

Питання про те, як усе існує, яке його буття, розглядаються в онтології. Онтологія – це вчення про суще, про першооснови буття, система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності.

Термін “онтологія” запровадив у ХVІІІ ст. німецький філософ Р. Гоклініус. Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність та інше.

Сутність онтології виявляється в аналізі відношень, зв’язків і взаємодій між категоріями й поняттями, відображеними на схемі (див. с.5).

Ця схема відображає найсуттєвіші, найзагальніші властивості буття. Вона дає змогу охопити єдність багатоманітного, універсального у зв’язках та взаємодіях, що реально й об’єктивно, ідеально і суб’єктивно існують у світі, відображаються у свідомості. Запам’ятаємо, що світ, який є, був і буде, – набагато ширший, глибший, ніж знання про його сутність.

Серед основних форм буття розрізняється:

Ø буття речей (тіл), процесів, що у свою чергу поділяється на буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблених людиною;



Интернет реклама УБС

Ø буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття;

Ø буття духовного (ідеального), що існує як індивідуальне духовне й об’єктивне (позаіндивідуальне) духовне;

Ø буття соціального, яке ділиться на індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та історичному процесі) і суспільне буття.

Виділяючи головні сфери буття (природу, суспільство, свідомість), слід ураховувати, що розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об’єднано певною загальною основою.

Філософія використовувала терміни “бути”, “буття” для визначення не просто існування, а того, що гарантує існування.

Антитезою буття, або дещо, є ніщо. Всі конкретні форми буття, наприклад, зірки, рослини, тварини, ніби “виникають” із небуття і стають наявним, актуальним буттям. Але буття вже існуючого, як би довго воно не тривало, приходить до кінця й “повертається” в небуття, втрачаючи дану форму буття.

Діалектика і полягає у тому, що перехід у небуття є знищенням даного виду буття та перетворенням, становленням його в іншій формі. Утворення тієї або іншої форми буття є результатом переходу однієї форми буття в іншу. Небуття завжди відносне, в абсолютному смислі небуття немає.

Категорія буття – одна із найбільш стародавніх філософських категорій. Усі вчення античності містили її як центральну категорію. Чи то була сукупність природних елементів, або логос, який виконував роль енергійного принципу всього існуючого, – все це так або інакше являло собою конкретні форми прояву буття. Інша річ, як тлумачилося таке буття: чи розглядалося воно 1) як дещо первинне або 2) як дещо віддзеркалююче іншу буттєву сутність, яка недосяжна для безпосереднього сприйняття; тобто воно фактично розумілося у діапазоні від почуттів до абстрактних сутностей, або принципів, які організовують видиме буття світу, і є тією або іншою мірою досяжними для пізнання чи, навпаки, недосяжними.

Вперше термін “буття” використав античний філософ Парменід (V–ІV ст. до н.е.) для визначення і водночас розв’язання однієї реальної проблеми. За часів Парменіда люди почали втрачати віру в традиційних богів Олімпу, міфологія стала вважатися вигадкою, тим самим руйнувалися основи і норми світу, головною реальністю якого були боги й традиція. Світ уже не здавався міцним і надійним, люди втратили життєву опору. Філософія Парменіда відчула ситуацію і принесла деяке заспокоєння, бо поставила на місце влади богів владу розуму, владу думки. Але це була не звичайна думка про речі і предмети світу, про потреби повсякденного існування, а абсолютна думка. Лише суще може мислитись, міркує Парменід, а не-суще не може ані мислитись, ані промовлятися. Звичайно, ми можемо мати думку про не-суще (небуття), але ж ця думка сама є, існує, тобто є щось суще, буття. Тому тільки суще, буття є, а не-сущого ж, небуття немає.

Парменід сповістив людей про відкриття нової сили, сили абсолютної думки, яка утримує світ від перекидання у хаос, забезпечує світу стабільність і надійність, і таким чином людина знову може набути впевненості у тому, що все з необхідністю буде підвладне якомусь порядку.

Після Парменіда вся школа елеатів чітко протиставляла істинне буття – чуттєвому світові, а знання – уяві. Уяві дано лише мінливе, тимчасове, непостійне. Істинне буття є незмінним, вічним, воно досяжне лише для розуму, воно єдине і нерухоме.

“Буття за істиною” і “буття за уявою” мають місце й у Платона, але буття у нього множинне – це світ незмінних і вічних ідей. Множинним є буття й у Демокрита, який розумів його як щось елементарне, просте, подільне на частки (“атом”). Атомів безліч, вони і є буття; а порожнеча, в якій атоми перебувають, – це небуття.

Арістотель зберігає розуміння буття як чогось незмінного, стійкого й нерухомого, але ж він, на відміну від своїх попередників, ставить завдання винайти дещо усталене і у чуттєвому світі, щоб зробити можливим вірогідне наукове знання про мінливий природний світ. Арістотель ототожнює буття і сутність, а під сутністю він розуміє окрему річ, предмет (індивідуум); але ж сама сутність не є тим, що сприймається почуттями, почуттями сприймаються лише властивості тієї або іншої сутності, сама ж вона – єдиний, подільний, невидимий носій усіх цих властивостей – усього того, що робить предмет “саме цим”, не дозволяючи йому злитися з іншими. Тобто буття у Арістотеля – загальний предикат, який відноситься до всіх категорій (якість, кількість, місце, час, дія, стан та ін.). Арістотель подолав протиставлення сфер буття. Характеристика буття як єдності, подільності, сталості залишається у Арістотеля найважливішою; при цьому неділимі як перші сутності (саме ця людина), так і сутності вторинні (людина, жива істота).

Середньовічна християнська філософія розрізняє буття божественне та буття утворене, тобто Бога і світ, який він створює із нічого та підтримує власною волею. Людині надана можливість вільного руху до досконалого божественного буття. Християнство розвиває античне уявлення про тотожність буття і довершеності (блага, істини й краси), а також (у традиції арістотелізму) визначає дійсне буття, тобто актуальне, і можливе буття, тобто потенційне: сутність та існування. Але ж цілком актуальним вважається лише буття Бога.

У епоху Відродження відбулася “реабілітація” тілесності, набув загального визнання культ матеріального, природного буття. В натуралістичних концепціях ХVІІ–ХVІІІ ст. буття тлумачиться як реальність, що протистоїть людині, як суще, яке людина охоплює своєю діяльністю. Тобто буття – це об’єкт, а людина – суб’єкт. Об’єкт – застигла реальність, яка підкорена сліпим законам, що діють автоматично без втручання будь-яких зовнішніх сил. Буття, таким чином, ототожнювалося з природою як деяким механізмом, що діє сам по собі.

У Новий час бере початок інший спосіб тлумачення буття, при якому воно визначається на шляху рефлективного аналізу свідомості (тобто аналізу самосвідомості), або ж на шляху осмислення буття крізь призму людського існування. Теза Р. Декарта “я мислю, отже, я існую” (cogito ergo sum) означає: буття суб’єкта осягається в акті самопізнання. Філософи Нового часу пов’язують проблему буття лише з людиною, відмовляючи буттю в об’єктивності. Людина, її свідомість, її проблеми, її життя стали сприйматися як єдине безсумнівне та істинне буття.

Людина в статусі суб’єкта пізнання стала центральною фігурою всіх подальших картин світобудови і світогляду. Відбувся розрив з Абсолютом, який згодом багато філософів ХХ ст. назвали “роковим”, а видатний німецький філософ М. Хайдеггер назвав “онтологічним нігілізмом” [негативне ставлення до чогось]. Це означає відмову від визнання існування такого, незалежного від людини буття, а врешті-решт – відмову від Бога.

Але цей процес ішов поступово. Кант, не відкидаючи існування речей самих по собі, розглядає буття не як властивість речей, а як зв’язок судження: “Буття не є реальний предикат, інакше кажучи, воно не є поняття про щось таке, що могло б бути доданим до поняття речі... У логічному застосуванні воно є лише зв’язка в судженні”. Для Фіхте істинним буттям стає вільна, чиста діяльність абсолютного Я, а матеріальне буття є продуктом цієї діяльності. У Фіхте вперше як предмет філософського аналізу виступає буття культури, буття, створене діяльністю людини.

У Шеллінга буття, або природа, є лише нерозвинутий розум, “що дрімає”.

У системі Гегеля буття розглядається як перший, безпосередній і вельми невизначений щабель у сходженні духа до самого себе; абсолютний дух лише на мить матеріалізує свою енергію, а в своєму подальшому русі й діяльності самопізнання долає відчуженість буття від ідеї та повертається до самого себе, бо сутність буття складає ідеальне. Для Гегеля істинне буття збігається з абсолютним духом і є не інертною реальністю, а об’єктом діяльності, сповненим неспокою, руху й фіксованим у формі суб’єкта.

Тенденція до тлумачення буття як продукту діяльності духу характерна для філософії кінця ХІХ – поч. ХХ ст.

У деяких філософських концепціях акцент робиться на специфічній формі буття – людському існуванні. У німецького філософа Ф.Ніцше, наприклад, поняття буття тлумачиться як узагальнення поняття життя. Емпіріокритицизм вбачає єдину буттєву реальність у людських відчуттях, а екзистенціалізм стверджує, що людина – і тільки вона – є істинним та кінцевим буттям, бо питання про буття – це питання про його сенс, а сенс завжди завдає сама людина.

Марксистська філософія ототожнює буття з природою, стверджуючи, що буття “взагалі є відкритим питанням, починаючи з тієї межі, де закінчується наше поле зору” (Енгельс). Буття є тільки те, що може бути визначено (визначити = покласти край, обмежити) науковим раціональним знанням і практикою. Воно є об’єктивний світ (природа й суспільство), даний людині в її предметно-практичній діяльності. Тобто в марксизмі проблема буття аналізується у двох напрямах. Перш за все буття розглядається як матерія, при цьому виділяються різні сфери буття: неорганічна і органічна природа, біосфера і суспільне буття. Другий напрям пов’язаний саме з розглядом суспільного буття, і тут вихідним пунктом є практика та розуміння буття як буття історичного, як результату соціальної практичної діяльності. Буття – це реальний процес буття людей. Крім того, соціальне буття не відокремлено від матерії, у ньому функціонують її універсальні закони.

Таким чином, у ХХ ст. спостерігається послаблення ідеї величного об’єктивного буття Абсолюта, Бога і т. ін. Онтологічний нігілізм дійшов до панування матеріалізму не лише в теорії, а й у житті. Матеріальні потреби були визнані головними, домінуючими в житті окремих людей і цілих спільнот. В умовах відмови від традиційного розуміння буття як вищої та надмежової реальності людині здаються непотрібними різні трансцендентальні акти, тобто вміння виходити за межі чуттєвого досвіду й робити предметом визначення буття, яке не збігається з кінцевим, емпіричним світом. Ніхто вже не розмірковує про вічність.

Поступово втрачається враження того, що взагалі є істинне існування чогось, що має бути основою життя і діяльності людей. Звідси виходить надія людини лише на саму себе, на власний розум. Набувши впевненості у власному розумі, люди повірили у свою здатність змінювати світ, спираючись на закони світобудови, відкриті розумом. Соціальні утопії, вчення анархістів, теорії “наукового соціалізму» – всі вони виходили із міркування про можливості переконструювання суспільства і природи за допомогою розуму та предметно-дійових сил людини. Людина намагалася зайняти місце Бога на Землі. Філософські вчення зреагували на ці намагання по-своєму: метафізична проблема буття перестала їх приваблювати, вона відсунулась на периферію уваги філософів, які зайнялися проблемами гносеології [вчення про пізнання], діяльнісної природи людини, її свободи, прав тощо.

Але ж ХХ століття не виправдало сподівань на розум: страхітливі війни, засоби масового знищення людей, тоталітарні політичні режими, техногенні й екологічні катастрофи продемонстрували нездатність людей влаштувати своє життя на засадах справедливості та розумності.

Розум не забезпечив гармонію і порядок у світі. Виникло відчуття безопорності, хиткості в усіх сферах життя – в економіці, політиці, моралі. На зміну “онтологічному нігілізму” прийшло заперечення розуму і розміркованості людського існування . [Хрестовий похід проти розуму розпочався ще в середині ХІХ ст. Сучасник і учень Гегеля, датський філософ С. К’єркегор виступив проти самовпевнених зазіхань розуму, а Ф. Ніцше оголосив розум “хворим павуком”, павутина якого обплутала життя людей і зробила його виснаженим та знекровленим. Похід проти розуму в ХХ ст. зумовлений небезпекою людського існування: розуму було відмовлено в кредиті довіри з боку людини й суспільства. І саме в зв’язку з цим були згадані і реабілітовані у філософії ХХ ст. імена К’єркегора, Ніцше, Паскаля, інших “критиків розуму”.]

Немає однозначної відповіді на питання: чому люди відмовилися спочатку від Бога як опори буття, а згодом зневірилися в розумі як опорі світобудови і порядку, тобто відмовилися від ідеї буття в його суб’єктивній формі. Людству ще належить або знайти відповідь на це питання, або ж визнати власне безсилля у визначенні подібних питань.

Відмовившись від Бога і не сподіваючись на розум, людина ХХ ст. залишилася віч-на-віч із власним тілом. Розпочався культ тіла, який замінив культ духу й розуму, а це – головна ознака язичництва. Неоязичництво швидко поширилося по планеті завдяки телебаченню і засобам масової інформації: еротика, масові оргії на взірець діонісійських, відкритий вплив на інстинкти та їх задоволення, низка чуттєвих насолод, нестримна експансія людиною власної “натури”. Зростає жах осмислення беззмістовності, алогічності, нерозумності життя, відсутності будь-яких гарантій буття. Сформувалася епоха тотального плюралізму, для якого немає ієрархії цінностей, немає пріоритетів. Виникло величезне розмаїття цінностей, кожна з яких замикається на особистісне “я так хочу”, без будь-яких намагань співвіднести себе з іншими. Ми опинилися в ситуації часів Парменіда: ніхто не знає, як правильно жити, ніхто не має права диктувати, яким повинне бути життя. Все виправдано тим, що нічого в цьому світі не існує вічно і тому немає еталонів істинності й міри буття.

У сучасній філософії постмодерну людині радять не будувати ілюзій із приводу надбання нових цінностей замість зруйнованих старих, а просто сприймати життя таким, яким воно є, без спроб диктувати, яким йому бути. Світ повсякденності перетворився в головну цінність і головну тему філософських міркувань. У цьому світі панують миттєві інтереси кінцевих емпіричних індивидів, кожен із яких вважає себе законодавцем власних етичних, естетичних, політичних та інших прагнень.

Добро, Істина, Краса – ці Абсолютні цінності – відсунуті на периферію суспільного й індивідуального життя і свідомості.

Філософія більше не працює з категоріями “сутність”, “закон”, “причина”, за допомогою яких утворюється усталений порядок буття, його визначеність; головною ознакою суспільства і природи проголошується невизначеність. Розробляється нова концепція самоорганізації природи як процесу взаємодії протиріч: неусталеного-усталеного, дезорганізації-організації, хаосу-порядку. Однозначно передбачити результат такої взаємодії неможливо: в ситуаціях невизначеності діє вірогідність як міра перетворення можливості на дійсність. Згодом вірогідно-невизначені характеристики були перенесені на суспільство.

Отже, розглянуті нами зміни щодо розуміння буття пов’язані з глибинними світоглядними зрушеннями, які філософія осмислює, розглядаючи тему буття кожен раз заново. Нове тлумачення буття у філософії стане можливим у тому випадку, якщо сформується світогляд, докорінно відмінний від сучасного. Але це питання майбутнього.

 


Читайте також:

  1. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
  2. II. Поняття соціального процесу.
  3. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
  4. А/. Поняття про судовий процес.
  5. А/. Форми здійснення народовладдя та види виборчих систем.
  6. Автоматизовані форми та системи обліку.
  7. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
  8. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
  9. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.
  10. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії
  11. Акредитив та його форми
  12. Акти застосування юридичних норм: поняття, ознаки, види.

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Систематичний ризик та сподівана дохідність компанії | Поняття субстанції

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.002 сек.