Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Типи вищої нервової діяльності.

Загрузка...

Г) Гальмування умовних рефлексів.

В) Механізм утворення умовних рефлексів.

Б) Класифікація умовних рефлексів.

А) Методики формування умовних рефлексів.

ІСТОРИЧНИЙ НАРИС.

ВИЩА НЕРВОВА ДІЯЛЬНІСТЬ.

ТЕМА: “ Фізіологія пізнавальних процесів”.

ЛЕКЦІЯ № 18

ПЛАН:

1.Вища нервова діяльність – історія пізнання..

2.Основні поняття фізіології ВНД.

3.Індивідуально набута форма ВНД - умовний рефлекс.

А) Методики формування умовних рефлексів.

Б)Класифікація умовних рефлексів.

В)Механізм утворення умовних рефлексів.

Г)Гальмування умовних рефлексів.

4. Аналітико – синтетична діяльність мозку.

5. Типи вищої нервової діяльності.

 

У пристосувальних реакціях нервової системи до змін навколишнього середовища виділяють нищу і вищу форми нервової діяльності. Під нижчою розуміють рефлекторну регуляцію внутрішнього стану організму та узгодженість діяльності окремих його структур. Її форми запрограмовані генетично і передаються спадково. Вища невова діяльність забезпечує доцільну поведінку організму у зв’язку з змінами навколишнього середовища. У людини на основі ВНД можливе навчання і різноманітність інтелектуальної діяльності.

Вища нервова діяльність (у людини — психічна діяльність) — це сукупність взаємопов’язаних нервових процесів, які відбуваються у вищих відділах центральної нервової системи і забезпечують перебіг поведінкових реакцій людини і тварин.

Уперше уявлення про рефлекторний характер діяльності вищих відділів ЦНС було обґрунтовано І. М. Сєченовим у праці „Рефлекси головного мозку” (1863). Творчо розвиваючи цю ідею, І. П. Павлов створив учення про вищу нервову діяльність. Він звернув увагу на те, що функція головного мозку пов’язана не лише з прямим впливом подразників, які мають певне біологічне значення для організму, а й залежить від умов, що супроводжують ці стимули. Наприклад, слиновиділення у собаки починається не тільки тоді, коли їжа потрапляє їй до рота, а й тоді, коли вона почує брязкіт посуду або побачить людину, яка завжди приносить їжу. Таку реакцію І. П. Павлов спочатку назвав психічним слиновиділенням, а згодом вона дістала назву умовного рефлексу, оскільки таке слиновиділення залежало від певних зовнішніх умов.



Интернет реклама УБС

В основу вчення про вищу нервову діяльність (ВНД) І. П. Павлов поклав поняття про безумовні та умовні рефлекси. Цей напрям у вивченні фізіології поведінки нині успішно розвивається і забезпечує нейрофізіологічний підхід до вивчення центральних механізмів навчання.

Проте на початку XX ст. виник інший напрям у вивченні поведінки — біхевіоризм (веhаvіоиг — поведінка), представники якого намагалися досліджувати поведінку об’єктивними методами, відкинувши інтроспективний психологічний підхід, хоча мало цікавилися центральними механізмами поведінкових реакцій. Згідно з початковими поглядами біхевіористів, реакції тварин здійснюються за декартівським принципом стимул — реакція. Пізніше Дж. Холл і Е. Толмен додали до цієї дуже простої схеми „проміжні перемінні” — силу навички, ступінь потреби, втомлення та інші чинники. Біхевіористи розробили низку об’єктивних методик дослідження поведінки тварин, зокрема метод проблемної клітки (Е. Торндайк), метод лабіринту (У. Смол), камери для дослідження інструментальної поведінки (Б. Скіннер) тощо.

Чимало в цьому плані зробили також гештальт-психологи, які вважали, що навчання відбувається не шляхом „спроб, помилок і випадкового успіху” (біхевіо-ристський підхід), а внаслідок інсайту, тобто раптового внутрішнього осяяння, коли тварина реагує незалежно від ситуації природженою цілісною формою поведінки — гештальтом (від нім. Gеsіаlt –образ, цілісна форма). Прихильниками цієї теорії також розроблено кілька цікавих методичних прийомів дослідження складних форм поведінки тварин.

Що стосується теорії психоаналізу 3. рейда, яка пояснює поведінку людини її підсвідомими потягами, спираючись на різні психологічні аспекти відображення зовнішнього світу, то вона не мала експериментальної бази. Нині ця теорія є досить поширеною серед зарубіжних психологів і її розвиток триває.

 

2. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ФІЗІОЛОГІЇ ВНД.

Вища нервова діяльність є нерозривною єдністю природжених і набутих форм пристосування, тобто безумовних і умовних рефлексів.

Безумовний рефлекс — це природжена видова реакція організму, яка здійснюється через нервову систему у відповідь на дію адекватного подразника. Безумовні рефлекси є відносно постійними, стереотипно виявляються у відповідь на адекватне подразнення певного рецептивного поля. Вони забезпечують координовану діяльність внутрішніх органів, спрямовану на підтримання гомеостазу, взаємодію організму з навколишнім середовищем, узгоджену діяльність різних функціональних систем організму. Прикладами складних безумовних рефлексів можуть бути харчовий, захисний, статевий, локомоторний (ходіння, біг, літання, плавання).

У дорослої особини природжена діяльність звичайно не виявляється у чистому вигляді, вона видозмінюється у процесі онтогенезу відповідно до пристосування тварини до умов існування. Крім того, безумовнорефлекторна діяльність удосконалюється в процесі індивідуального розвитку. Нарешті, деякі природжені форми поведінки виявляються на відносно пізніх етапах індивідуального розвитку. Як приклад можна навести статеву поведінку, яка виникає лише у певному віці під впливом гормональних чинників, залежить від індивідуального досвіду, що часто набувається шляхом імітаційної та ігрової поведінки. .

Інстинкт. До природженої поведінки відносять велику групу складних поведінкових реакцій — складних безумовних рефлексів, які називають інстинктами. Інстинкт (від лат. іnstinctys — спонукання) — це сукупність стереотипних видоспецифічних рухових актів і складних форм поведінки, які здійснюються на фоні високої збудливості нервових центрів. Як приклад можна навести такі інстинкти; самозбереження, гніздо будівний, міграційний, батьківський — піклування про потомство, агресивний тощо.

Інстинктивну поведінку тварин вивчає етологія. З погляду цієї науки, така поведінка складається з комплексів фіксованих дій — однакових у всіх особин певного виду стереотипних актів, зокрема рухових. Під впливом внутрішніх чи зовнішніх подразників (гормонального фону, температури зовнішнього середовища тощо) у нервових центрах накопичується специфічна енергія дії, яка зумовлює пошукову поведінку, спрямовану на задоволення певної потреби (голоду, спраги, статевого потягу тощо). Етологи вважають, що інстинктивні реакції відбуваються під впливом релізерів (ключових стимулів). Як правило, це прості фізичні чи хімічні подразники, вектори руху тощо.

Умовний рефлекс — це набута протягом індивідуального життя реакція організму, що здійснюється завдяки утворенню у вищих відділах ЦНС тимчасових змінних рефлекторних шляхів відповідь на дію будь-якого сигнального подразника, для сприймання якого існує відповідний рецепторний апарат. Умовний рефлекс формується внаслідок поєднання дії двох подразників — умовного та безумовного. Прикладом може бути класичний умовний рефлекс І. П. Павлова — виділення слини собакою на звучання дзвоника, яке перед цим кілька разів поєднувалося з годуванням тварини.

Безумовний подразник — це подразник, що спричинює здійснення безумовного рефлексу. Наприклад, запалювання яскравого світла викликає звуження зіниці, дія електричного струму змушує собаку відсмикувати лапу.

Умовний подразник — це будь-який індиферентний подразник, який після кількаразового поєднання з безумовним набуває сигнального значення. Так, звук дзвоника, що повторюється, залишає тварину байдужою до нього. Проте, якщо звук дзвоника поєднати з годуванням тварини (безумовний подразник), то після кількох повторень обох подразників дзвоник стає умовним подразником, що попереджує тварину про подавання їжі й зумовлює появу в неї слиновиділення.

 

3. Індивідуально набута форма ВНД - умовний рефлекс.

Типовою і найпоширенішою індивідуально-набутою формою вищої нервової діяльності є умовний рефлекс, або реакція навчання.

Класичний слиновидільний умовний рефлекс, за І. П. Павловим, виробляють на собаках з фістулою вивідної протоки привушної слинної залози. Тварині пропонують почергово два подразники, один з яких не має прямого відношення до процесу живлення, тобто є індиферентним (світло, звук, дотик тощо), а другий має важливе біологічне значення і викликає слиновиділення (наприклад, їжа).

Якщо ці подразнення поєднувати за часом так, щоб індиферентний подразник дещо випереджав (на 5 — 30 с) споживання їжі, то після кількох таких повторень слина починає виділятися вже при застосуванні одного індиферентного подразника, який стає умовним сигналом безумовнорефлекторної слиновидільної реакції, тобто викликає умовний слиновидільний рефлекс.

Іншим класичним умовним рефлексом є захисний. Собаці прилаштовують до однієї з кінцівок електроди, з'єднані з джерелом струму. Після застосування протягом певного часу (5 — 10 с) індиферентного стимулу до нього приєднують електрошкірне подразнення, яке викликає безумовнорефлекторну захисну рухову реакцію тварини (згинальний рефлекс).

Після кількох поєднань за часом цих подразників собака починає піднімати лапу спонтанно — як під час дії умовного подразника, так і в проміжках між застосуванням обох подразників (стадія генералізації умовного рефлексу). Згодом кількість таких міжсигнальних реакцій зменшується і собака починає реагувати тільки на підкріплюваний умовний сигнал (стадія спеціалізації умовного рефлексу).

Для вироблення умовного рефлексу потрібен не тільки збіг за часом умовного і безумовного подразників. Необхідно, щоб умовний подразник дещо випереджав дію безумовного і був фізіологічне слабшим за безумовний, має бути також високий рівень відповідної мотивації й діяльний (активний) стан мозку.

Критерієм вироблення умовного рефлексу є 80 % правильних реакцій тварини на умовний сигнал. Кількість поєднань умовного і безумовного подразників для досягнення критерію вироблення умовних рефлексів неоднакова для різних рефлекторних реакцій і різних тварин. Щоправда, на екологічно значущі подразники умовні рефлекси виробляються приблизно з однаковою швидкістю у тварин різного рівня еволюційного розвитку (2 — 3 поєднання подразників), оскільки це має першочергове значення для їх виживання.

 

Залежно від рецепторів, на які діє умовний подразник, послідовності дії подразників, їх дії за часом, характеру підкріплення та інших особливостей умовні рефлекси поділяють па кілька видів.

За рецепторною ознакою умовні рефлекси поділяють на дві великі групи — екстеро- та інтероцептивні.

Екстероцептивні умовні рефлекси виробляються на зорові, слухові, нюхові, смакові, шкірно-механічні подразнення тощо. Отже, ці рефлекси відіграють основну роль у взаємозв'язках організму з навколишнім середовищем. Тому вони порівняно легко утворюються, швидко спеціалізуються і зміцнюються.

Інтероцептивні умовні рефлекси виробляються поєднанням подразнення рецепторів внутрішніх органів з будь-яким безумовним рефлексом. Інтероцептивні умовні рефлекси утворюються значно повільніше за екстероцептивні й реакція на такий умовний подразник є більш дифузною і генералізованою, ніж на екстероцептивний сигнал.

За характером умовного подразника умовні рефлекси поділяють на натуральні і штучні. Натуральні умовні рефлекси утворюються на дію природних ознак безумовного подразника: виділення слини у собаки на вигляд і запах їжі або слиновиділення у людини на запах смачної їжі чи на вигляд іншої людини, що їсть, наприклад, лимон.

Умовні рефлекси на індиферентні подразники називаються штучними. Саме такі рефлекси найчастіше використовують у науковій роботі, оскільки експериментатор може довільно регулювати всі параметри дії подразника (початок, кінець, силу, тривалість тощо).

За часом дії умовного і безумовного подразників розрізняють наявні та слідові умовні рефлекси. Серед наявних умовних рефлексів виділяють: збіжні, коли підкріплення дається не пізніше 1—3 с після початку дії умовного сигналу; відставлені, коли підкріплення дається через 5—30 с, і запізнювальні, коли підкріплення застосовується наприкінці дуже тривалої (1—3 хв) дії умовного подразника. Наявні умовні рефлекси можуть бути простими і складними (комплексними).

Слідові умовні рефлекси утворюються тоді, коли підкріплювальний подразник діє після закінчення дії умовного сигналу, тобто в цьому разі підкріплення поєднується із залишковими (слідовими) процесами збудження після припинення дії умовного подразника. Особливим різновидом слідових умовних рефлексів є умовні рефлекси на час, які утворюються за умови регулярного повторення безумовного подразника через певні проміжки часу.

За ефекторною ознакою умовні рефлекси поділяють на вегетативні та сома-торухові (інструментальні). До вегетативних умовних рефлексів належать харчові, серцево-судинні, видільні, статеві тощо, наприклад класичний слиновидільний рефлекс. До соматорухових належать захисні умовні рефлекси, харчодобувні, складні поведінкові реакції.

Якщо один або кілька умовних подразників підкріплюється безумовним рефлексом, то такі пристосувальні реакції називають умовно-безумовними, або умовними рефлексами І порядку. Якщо підкріпленням для умовного подразника є вироблений раніше міцний умовний рефлекс, то утворюється умовний рефлекс II порядку. У ссавців на конкретні сигнальні подразники виробляються умовні рефлекси 3 — 4 порядків, у антропоїдів — 7 — 8, у людини — 2 —20 порядків.

У реальному житті умовні рефлекси утворюються, як правило, не на одне, а на кілька подразнень. Тому всі умовні рефлекси ще поділяють на прості й складні (комплексні), серед яких розрізняють кілька видів. Так, якщо умовним сигналом стає комбінація кількох подразнень, що застосовуються одночасно, утворюється умовний рефлекс на одночасний комплекс подразнень. Якщо сигналом є комбінація подразнень, які починають діяти почергово, з інтервалами, а потім діють безперервне, утворюється умовний рефлекс на послідовний комплекс подразнень.

Якщо між закінченням дії попереднього і початком дії наступного подразника є певний інтервал часу, а підкріплення збігається з дією лише останнього подразника, то утворюється умовний рефлекс на ланцюг подразнень, або ланцюговий умовний рефлекс.

При дослідженні особливостей вищої нервової діяльності людини використовують найчастіше слиновидільний, серцево-судинний, дихальний, зіничний, мигальний, шкірно-гальванічний і захисний умовні рефлекси. Наприклад, при виробленні у людини зіничного умовного рефлексу дію дзвоника підкріплюють затемненням ока, а при формуванні шкірно-гальванічного рефлексу умовний подразник (світло) супроводжують слабким електричним (надпороговим) подразненням шкіри пальця або стопи. Після кількох поєднань умовного і безумовного подразнень на дзвоник виникає розширення зіниці ока (без затемнення), а на світло — чітка зміна опору шкіри (без її подразнення).

Крім того, у людини утворюються численні умовно-умовні рефлекси, які не потребують безумовного підкріплення. Найчастіше вони виробляються на основі довільних рухових реакцій, які здійснюються за активної участі другої сигнальної системи, наприклад, утворення різноманітних рухових навичок.

При утворенні умовного рефлексу паралельно розвиваються два якісно різних фізіологічних процеси, один з яких є універсальним для всіх рівнів ЦНС і полягає у пластичній перебудові поточної функції клітини, а другий відбиває специфічну організацію нейронних популяцій. Отже, на клітинному рівні молекулярні механізми навчання є універсальними (неспецифічними) , а специфічність поведінкових реакцій виникає лише на рівні взаємодії нейронів.

Тимчасовий зв'язок. Внаслідок поєднання за часом індиферентних (умовних) і біологічно значущих (безумовних) подразників виникають нові просторові взаємо-зв'зки між різними структурами головного мозку, формується, за словами І. П. Павлова, тимчасовий зв'язок. Тимчасовий зв'язок — це результат функціонального поєднання центральних структур і механізмів, внаслідок якого відбувається тривала фіксація у пам'яті цієї нової функціональної організації мозку. Формування тимчасового зв'язку (утворення умовного рефлексу) починається завдяки підвищенню неспецифічної активації мозку при виникненні орієнтовної реакції на певне подразнення.

Орієнтовний рефлекс — це специфічний безумовний рефлекс — реакція організму на будь-яке нове подразнення зовнішнього середовища (наприклад, на світло, звук, запах, дотик), спрямована па отримання повнішої інформації про зміни у цьому середовищі. Він виявляється не тільки руховою реакцією організму, а й зміною частоти скорочень серця, дихання, електрошкірного опору тощо. Орієнтовний рефлекс є наслідком діяльності насамперед неспецифічних структур мозку (сітчастого утвору, таламуса, лімбічної системи) і відповідно неспецифічними висхідними шляхами активує кору великого мозку та певні підкіркові утвори. Орієнтовний рефлекс помірної сили сприяє активізації специфічних процесів і спричинює замикання тимчасового зв'язку, а значної сили — гальмує існуючі умовні рефлекси і перешкоджає формуванню нових умовних зв'язків.

Отже, тимчасовий зв'язок замикається завдяки складній взаємодії між неспецифічними та специфічними процесами у вищих відділах головного мозку. Формування умовного рефлексу відбувається у дві стадії: на початковій стадії він має узагальнений характер і може виникати внаслідок дії не лише умовного, а й подібних до нього подразнень, наприклад, на звук частотою не тільки 100, а й 50, 150, 200 Гц (стадія генералізації), але поступово реакція на подібні подразнення зникає і залишається лише на умовний сигнал (стадія спеціалізації}, що й є ознакою міцного тимчасового зв'язку.

І.П.Павлов, аналізуючи експериментальний матеріал, отриманий співробітниками його лабораторії, дійшов висновку, що тимчасовий зв'язок замикається між проекціями на кору великого мозку умовного і безумовного подразнень, оскільки кожний безумовний рефлекс, центр якого знаходиться у підкіркових структурах, повинен мати своє кіркове представництво. Це теоретичне припущення І.П. Павлова експериментальне було підтверджено його учнями Е.А. Асратяном і П.С. Купаловим, які показали, що при змінах умовнорефлекторного слиновиділення змінюється і безумовний слиновидільний рефлекс.

Вивчаючи безумовні рефлекси здорових і декортикованих тварин, Е. А. Асратян дійшов дуже важливого висновку, що рефлекторна дуга центральних безумовних рефлексів має "багатоповерхову" структуру, тобто в центральній частині складається з багатьох паралельних гілок, які проходять крізь різні рівні ЦНС. Відповідно до цих уявлень кіркове представництво безумовного рефлексу слід розуміти як кіркову (найвищу) гілку дуги безумовного рефлексу.

Міркування Е. А. Асратяна далі йшли в такому напрямі. Умовний подразник, при поєднанні якого з безумовним утворюється умовний рефлекс, не є абсолютно індиферентним, оскільки він сам спричинює певні безумовнорефлекторні реакції: орієнтовний рефлекс, захисні реакції тощо. Тому дуга рефлексу на умовне подразнення повинна мати звичайну багатоповерхову структуру зі своїм кірковим представництвом у вигляді кіркової гілки дуги цього рефлексу.

Отже, фактично при поєднанні умовного подразника з безумовним утворюється тимчасовий зв'язок між кірковими представництвами (кірковими гілками) двох безумовних рефлексів. Звідси випливає, що утворення умовного рефлексу — це синтез двох (або кількох) різних безумовних рефлексів (Е. А. Асратян). Цей висновок доводиться експериментальне поєднанням двох типових безумовних рефлексів. Так, якщо тварині почергово давати їжу і застосовувати електрошкірне подразнення, то утворюється своєрідний умовний рефлекс: при подаванні їжі у тварини виникає рухова захисна реакція, а при електрошкірному подразненні — слиновиділення.

Цей експеримент дає підставу для ще одного важливого висновку, оскільки свідчить про те, що утворений тимчасовий зв'язок є двобічним: кожне з поєднуваних подразнень (їжа та електрошкірна стимуляція) стає умовним сигналом для рефлексу партнерного подразнення, тобто викликає його умовнорефлекторно. Далі з'ясувалося, що утворення умовних рефлексів із двобічним зв'язком є загальною закономірністю, властивою як інструментальним, так і класичним умовним рефлексам, хоча частка прямих і зворотних зв'язків у них різна.

І. П. Павлов вважав, що в мозку немає таких специфічних ділянок, які можна було б назвати центрами умовних рефлексів, оскільки умовні рефлекси утворюються внаслідок взаємодії різноманітних подразників, і що провідну роль у цьому процесі відіграє кора великого мозку, яка найкраще розвинена у вищих тварин.

Роль підкіркових структур. На початку 30-х років XX ст. виявилося, що у декортикованих тварин можна виробити різні, у тому числі й інструментальні, умовні рефлекси. Такі пристосовні реакції мали всі ознаки умовних рефлексів: вони згасали з наступним самовідновленням, до них можна було виробити диференціювання тощо. Умовні рефлекси можна було сформувати і у тварин з функціональною декортикацією, спричиненою тимчасовим охолодженням кори до 20 — 22 °С.

У зв'язку з цим виникає питання про місце й фізіологічні механізми замикання тимчасового зв'язку і роль підкіркових структур у цьому процесі. Нині вважають, що замикання тимчасового зв'язку здійснюється поширенням збудження від кіркової проекції умовного подразника до кіркового представництва безумовного рефлексу, причому таке збудження має домінантні властивості. Умовнорефлекторна домінантаце функціональне поєднання нервових центрів, яке складається з відносно рухливого кіркового компонента, а також підкіркових, автономних елементів і гуморальних чинників.

Головною властивістю домінантного осередку є сумація збудження, тобто численні збудження, які потрапляють сюди з інших ділянок ЦНС, поєднуються, і в домінантному осередку виникає реакція у відповідь на умовне подразнення, яке до цього її не викликало, тобто виявляються ознаки, властиві тимчасовому зв'язку. Так, якщо у руховій зоні кори великого мозку кролика, що відповідає за рух однієї з кінцівок, створити штучний домінантний осередок, діючи слабким постійним струмом, то після застосування на цьому фоні кількох звукових клацань у кролика починається рухова реакція кінцівки на кожне клацання.

Такий домінантний осередок може створюватися як у корі, так і в підкіркових утворах, найчастіше у стріопалідарному комплексі й структурах лімбічної системи. І. П. Павлов вважав, що підкіркові центри значною мірою визначають активний стан кори великого мозку.

Серед структур лімбічної системи особливу роль відіграють мигдалеподібне тіло, морський коник і прозора перетинка. Вони беруть активну участь у загальній інтеграції соматичних і вегетативних складових поведінкових реакцій. Крім того, вони прямо пов'язані з реалізацією емоційно-мотиваційних процесів.

Характерною особливістю підкіркових структур, зокрема лімбічної системи, є їхня функціональна гетерогенність, яка визначається передусім їх загальним неспецифічним (збуджувальним чи гальмівним) впливом на здійснення безумовно- і умовнорефлекторних поведінкових реакцій. Загальне неспецифічне збудження виявляється посиленням мотиваційно-емоційних аспектів діяльності тварин і сприяє формуванню різних поведінкових реакцій.

Крім того, кожна структура лімбічної системи має певне специфічне значення в реалізації поведінкових реакцій. Так, різні частини мигдалеподібного тіла беруть участь у створенні харчової, захисної чи сексуальної мотивації, а також в оцінці біологічного значення подразників; морський коник (hірросаmриs) безпосередньо бере участь у процесах короткочасної пам'яті й гальмуванні поведінкових реакцій, а прозора перетинка - у здійсненні агресивно-захисних реакцій і сексуальної поведінки. Прозора перетинка, як і морський коник, має велике значення для процесів пам'яті.

Функціональна гетерогенність виявлена також щодо структур смугастого тіла, які здійснюють неспецифічний і специфічний вплив на якість поведінкових реакцій. Ядра смугастого тіла беруть участь у процесах пам'яті, уваги, кодування інформації.

Роль кори великого мозку. Що вищою є організація тварини, то більшого значення в її умовнорефлекторній діяльності набувають вищі відділи ЦНС. Кора великого мозку людини і вищих тварин відіграє провідну роль у формуванні більшості умовних рефлексів. Що ж стосується підкіркових утворів, то вони мають не лише активуючий вплив на вищі функції мозку, а й у їх межах можуть замикатися тимчасові зв'язки (або їх окремі елементи).

Разом з тим питання про те, яка з мозкових структур є головною, а яка другорядною у здійсненні умовних рефлексів, не можна вирішувати абстрактно. У вищих тварин і людини існує дуже багато різноманітних умовних рефлексів — як простих, так і складних. Було б помилкою вважати, що в усіх випадках роль кори великого мозку і підкіркових структур є однаковою.

У здійсненіі вегетативних та інтероцептивних умовних рефлексів у ссавців підкіркові структури відіграють значно більшу роль, ніж кора великого мозку. Водночас у забезпеченні поведінкових реакцій основне значення мають структури кори. У тих тварин, що не мають кори або вона недорозвинена, вищим інтегративним центром поведінкових реакцій є інші структури стовбура мозку: у риб це середній мозок, у рептилій — проміжний, у птахів — добре розвинений гіперстріатум.

Структура умовного рухового рефлексу у ссавців є динамічною: на початкових стадіях провідну роль відіграє кора великого мозку, а на стадії спеціалізації головну роль беруть на себе підкіркові утвори. Відомо, що після тривалого тренування вироблена реакція стає автоматизованою і здійснюється практично без участі свідомості. Лише в разі несподіваних змін, раптової дії сторонніх подразників вмикається коригувальна дія кори великого мозку.

Процеси утворення тимчасового зв'язку супроводжуються змінами нейронної активності практично всіх утворів мозку, що дає підставу вважати умовний рефлекс таким явищем, в якому бере участь весь мозок. Формування умовного рефлексу здійснюється внаслідок активації нових і підвищення ефективності існуючих шляхів між збудженими нервовими центрами, один з яких є домінантним.

Ще Ч. Шеррінгтон сформулював один з основних законів функції ЦНС — принцип спільного шляху, згідно з яким еферентний нейрон є спільним кінцевим пунктом для імпульсів, що виникають у різних аферентних системах. Так формується і реалізується механізм конвергенції.

Саме явище конвергенції гетеросенсорних стимулів, як вважають багато дослідників, лежить в основі замикання тимчасового зв'язку. Дж. Екклс (1953) припускав існування навіть гіпотетичного центру конвергенції, де сходяться збудження від умовного і безумовного подразників. їх взаємодія та інтеграція завершуються формуванням особливої просторово-часової структури нервових імпульсів. Багаторазове поєднання умовного і безумовного подразників вмикає механізм потенціації шляхів умовного сигналу, який поступово стає спроможним запускати безумовнорефлекторпий акт. Збереження за часом цієї нової констеляції забезпечується механізмами реверберації збудження у замкнених колах нейронів і нервових мережах.

Щодо самої природи замикання тимчасового зв'язку існують дві основні гіпотези. Синаптична гіпотеза виходить з того, що головним механізмом формування умовних рефлексів є зміна функціонування синапсів, а прибічники мембранної гіпотези стверджують, що тимчасовий зв'язок формується внаслідок зміни властивостей постсинаптичної мембрани.

Дослідження нейронних реакцій за допомогою мікроелектродної техніки показало, що найістотніші зміни у процесі навчання спостерігаються в кіркових по-лісенсорних нейронах, функціональні властивості яких визначаються діапазоном аферентних впливів, що конвергують на них. При багаторазовому поєднанні умовного і безумовного подразнень відбувається така структурна перебудова імпульсної активності цих нейронів, яка починає відтворюватися лише під час дії умовного подразника .

Так, до перших поєднань умовного стимулу з підкріплюваним рефлексом нейрони виявляють переважно моносенсорні реакції. Поступово, з наступними поєднаннями умовного і безумовного подразнень ці нейрони набувають здатності відповідати на стимули різних сенсорних модальностей, тобто їхня активність стає полісенсорною.

Цей період відповідає фазі генералізації умовного рефлексу і саме в цей час ця рефлекторна система набуває домінантних властивостей. Нарешті, задосить зміцнілого умовного рефлексу відповіді нейронів знову стають моносенсорними, але тепер не вже спеціальні моносенсорні реакції на стимул певної модальності, тобто вибіркова реакція на той стимул, який набуває сигнального значення для поведінкового акту.

Формування умовних рефлексів, об'єднання їх у складні умовнорефлекторні акти можливе завдяки взаємодії двох форм нервового процесу: збудження і гальмування. Гальмування умовних рефлексів має велике біо­логічне значення, оскільки забезпечує відповідність умовнорефлек­торної діяльності людини і тварин умовам їхнього існування. Умовні рефлекси, що втратили своє пристосувальне значення, галь­муються. Гальмування проявляється у послабленні або повному припиненні рефлекторної діяльності організму. Згідно з сучасними даними гальмування розвивається в нерво­вих клітинах, що утворюють тимчасовий зв'язок. Фізіологічний ме­ханізм гальмування досить складний і пов'язаний із процесами взаємодії кори, згір'я і ретикулярної формації стовбура мозку.

Гальмівні процеси, що виникають під час реалізації різноманітних поведінкових реакцій, можуть бути різними за походженням і характером виявлення. У фізіології вищої нервової діяльності розрізняють дві основні форми гальмування — зовнішнє (безумовне) і внутрішнє (умовне).

Зовнішнє гальмування пов'язане з дією стороннього подразника і є природженою властивістю нервової системи. Будь-який новий або несподіваний подразник, наприклад, побічний звук, зміна інтенсивності освітлен­ня, больового відчуття та інші подразники можуть викликати при­пинення умовного рефлексу. Так, слиновидільний умовний

рефлекс у собаки на ввімкнення лампочки припиняється відразу, як тільки показати їй кота. Зовнішнє гальмування особливо швидко виникає у дітей. При­чиною розвитку гальмування у них при спортивній діяльності може бути присутність глядачів, нетактовні, різкі зауваження тренера. При повторній дії стороннього подразника, крім больового, галь­мування умовного рефлексу проявляється менше і, нарешті, не ви­никає.

Більшість сторонніх подразників викликає лише орієнтовну реакцію, яка при повтореннях сигналу поступово слабшає, що зумовлює поступове зникнення гальмівного стану і відновлення початкового рівня реакції. Такі подразники І. П. Павлов назвав згасальними (тимчасовими) гальмами, до яких належить більшість екстероцептивних подразників.

Однак є такі стимули, ефект яких не слабшає при багаторазовому застосуванні, і тому гальмування, яке вони викликають, також є постійним. Це больові та інтеро-цептивні подразники, які І. П. Павлов назвав постійними гальмами.

Другий вид зовнішнього гальмування — позамежове — виникає при застосуванні надмірних подразнень або за одночасної дії кількох слабких, сумарний ефект яких перевищує межу витривалості нервових клітин. Вважають, що позамежове гальмування має охоронне значення, збері­гає клітини від перевиснаження - запобігає руйнуванню нервових клітин у разі надмірного їх збудження. Розвиток позамежного гальмуван­ня залежить не тільки від інтенсивності подразника, а і від функціонального стану нейронів кори. При зниженому функціональному стані нейронів (тривале нервове напруження, розумове переванта­ження) позамежне гальмування може виникнути при дії порівня­но несильних умовних подразників.

Внутрішнє гальмування, на відміну від зовнішнього гальмування, яке розвивається в нервових клітинах у момент дії подразника, внутрішнє гальмування виникає при певних умовах і в результаті тривалого тренування. Умовою для виникнення внутрішнього гальмування е відміна під­кріплення, яке використовувалось при утворенні умовного рефлек­су. Розрізняють кілька різновидностей внутрішнього гальмування:

 

Згашувальне гальмування виникає після припинення підкріплення умовного подразника, внаслідок чого умовнорефлекторна реакція поступово згасає. Наприклад, у собаки був вироблений умовний рефлекс слиновиділення на дзвінок. Якщо дія дзвінка бу­де повторюватись і не буде супроводжуватись підкріпленням їжею, то виділення слини припиняється. Зникнення умовного рефлексу при згашувальному гальмуванні наступає не в результаті втоми або зникнення тимчасових нервових зв'язків, а внаслідок розвитку гальмування в нервових клітинах кори. Про це свідчать факти не­рівномірного, хвилеподібного розвитку гальмування і появи загаль­мованого раніше умовного рефлексу при дії сильних сторонніх под­разників. Це явище називають розгальмуванням. Що міцніший умовний рефлекс, то важче його згасити. Згашений умовний рефлекс може через певний час самовідновитися внаслідок розгальмовування. Самовідновлення попередньо згаслого умовного рефлексу розглядається як класична ознака справжнього тимчасового зв'язку.

Згашувальне гальмування має велике значення, оскільки за до­помогою його людина і тварина позбуваються умовних рефлексів, які вже втратили життєво важливе значення. Але слід відмітити, що у людини рухові умовні рефлекси після перерви в тренуванні зберігаються тривалий час, навіть багато років. Зміна міцного умовного рухового рефлексу іншим залежить від віку людини. В 4...6 років перероблення навичок у дітей майже не­можливе. В 7...10 років, внаслідок збільшення сили нервових про­цесів і великої пластичності нервової системи, рухові умовні реф­лекси переробляються швидше. Здатність до переробки умовних рефлексів зменшується в період статевого дозрівання. В цей же час згасання рухових умовних рефлексів може відбуватись досить швидко під впливом роз'яснення викладача, тобто при дії через другу сигнальну систему.

 

Диференціювальне гальмування дає можливість чітко розріз­няти (диференціювати) відмінності між подразниками і таким чином реагувати тільки на необхідний подразник, що має велике пристосувальне значення. Розвивається цей тип гальмування в клі­тинах кори, коли один умовний подразник підкріплюється, а подіб­ні до нього умовні подразники не підкріплюються. Наприклад, у собаки утворювали умовний рефлекс слиновиділення на звук, час­тотою 100 Гц. Внаслідок генералізації в корі великого мозку умов­ний рефлекс слиновиділення спочатку проявляється і при дії зву­ків інших частот (50 Гц, 200 Гц), хоч дія їх не супроводжувалась підкріпленням. Через кілька повторень дії звукових подразників умовнорефлекторне слиновиділення відбувалось тільки при дії звуку частотою 100 Гц. Диференціювальне гальмування на дуже схожі подразники виробляється тільки поступово і тривалий час. Виконує важливу роль у процесі "шліфування" різних рухових навичок, забезпечуючи їх чітку спеціалізацію. У людей тонкі диференціровки утворюються на мовні подразни­ки. Людина неоднаково реагує не тільки на різні слова, а й залеж­но від інтонації, місця того чи іншого слова в реченні, його суттє­вого відтінку та ін. Швидкість виникнення диференціювального гальмуван­ня залежить від багатьох факторів: віку людини і її індивідуаль­них особливостей, функціонального стану нервової системи. У ді­тей спостерігається загальна закономірність: чим менший їхній вік, тим важче утворюються диференціровки.

 

Умовне гальмування розвивається тоді, ко­ли дія одного умовного подразника підкріплюється, а в поєднанні його з іншими додатковими подразниками не підкріплюється. Наприклад, у собаки вироблено захисний умовний рефлекс (відсмикування лапи від підлоги) на світло. Коли ж світло поєднали зі звучанням дзвоника і цю комбінацію не підкріплювали ударом електричного струму, то ця комбінація подразників не викликала. Іншим прик­ладом умовного гальмування є правила в спортивній діяльності, наприклад, заборона певних дій у спортивній грі у певних зонах майданчика і дозвіл їх в інших зонах майданчика.

 

Запізнювальне гальмування проявляється при утворенні запізнювальних умовних рефлексів, тобто в тих випадках, коли безумовнорефлекторне підкріплення дається через значний проміжок ча­су після початку дії умовного подразника. Виробляється цей тип гальмування при поступовому збільшенні проміжку часу між умов­ним подразником і підкріпленням і при невеликій силі умовного подразника. Значення цього типу гальмування полягає в тому, що умовнорефлекторна реакція проявляється в потрібний момент від початку дії умовного сигналу. Це робить умовний рефлекс більш точним.

 

Матеріальною основою зовнішнього і внутрішнього гальмування є численні гальмівні нейрони й синапси головного мозку, які активізуються внаслідок надходження в мозок ПД. Активну участь у формуванні внутрішнього гальмування беруть різні підкіркові утвори мозку (центральна сіра речовина середнього мозку, лімбічні структури тощо).

 

4. Аналітико – синтетична діяльність мозку.

У виробленні, як і здійсненні будь-якого умовного рефлексу, беруть участь і збудження, і гальмування. Ці процеси постійно відбуваються в корі великого мозку, взаємодіють між собою, підтримуючи вищу нервову діяльність.

Поширення (іррадіація) і концентрація нервових процесів. Процеси збудження і гальмування дуже динамічні і здатні поширюватися від місця свого виникнення на інші структури мозку. Поширення нервових процесів у мозковій тканині називають іррадіацією, а наступне зосередження у початковому пункті — концентрацією. Що інтенсивніший нервовий процес, то далі він поширюється і тим більшим є його вплив на суміжні ділянки мозку. Ці явища можна спостерігати при утворенні рухових умовних рефлексів, коли на першій стадії утворення рухових навичок внаслідок іррадіації збудження спостерігається скорочення багатьох м'язів, які не є необхідними для

виконання даного руху. І тільки в процесі багатьох повторень впра­ви внаслідок концентрації процесу збудження в необхідних ділян­ках кори рухи стають висококоординованими.

Індукція. Крім іррадіації і концентрації нервових процесів розрізняють також явище індукції — зміну одного процесу на протилежний: збудження на гальмування чи навпаки. Індукція може бути одночасною і послідовною (полягає у зміні нерво­вого процесу на протилежний в місці його виникнення), позитивною і негативною (позитивна - коли гальмування під­силює збудження, і негативна- коли збудження викликає гальму­вання). Прикладом одночасної негативної індукції є гальмування поточної діяльності під впливом сторонніх подразників, які викликають зовнішнє безумовне гальмування. Явище послідовної позитивної індукції чітко виявляється посиленням умовнорефлекторної реакції через певний час після гальмівного подразнення.

У процесі реальної роботи мозку явища іррадіації, концентрації і взаємної індукції нервових процесів складним чином взаємодіють між собою, створюючи своєрідну "функціональну мозаїку" (І. П. Павлов). В кожний даний момент у різні ділянки кори великого мозку надходить велика кількість нервових імпульсів. Іррадіація і кон­центрація збудження і гальмування та їх взаємна індукція призво­дять до того, що одні ділянки кори знаходяться в збудженому ста­ні, інші — в загальмованому. Утворюється функціональна мозаїка із збуджених і загальмованих ділянок кори, яка постійно зміню­ється, тобто є рухливою, динамічною. Але не слід думати, що це хао­тичні зміни нервових "процесів. Виникнення функціональної мозаї­ки сприяє утворенню взаємокоординованих видів діяльності орга­нізму.

 

Динамічний стереотип. Коли різні умовні і безумовні рефлекси повторюються в певній послідовності, то вони об'єднуються в систе­му, яку І. П. Павлов назвав динамічним стереотипом. Проявом зов­нішнього динамічного стереотипу є періодична зміна діяльності ор­ганізму і функціонального стану різних фізіологічних систем про­тягом доби. Періодичне повторення системи подразників у певній послідовності формується в єдиний ланцюг рефлексів, у якому реф­лекторна реакція на перший подразник є пусковим моментом для всього ланцюга. Багато спортивних вправ є проявом рухових ди­намічних стереотипів (стрибки, метання, гімнастичні комбінації та ін,). Динамічний стереотип має велике значення в умовнорефлек­торній діяльності людей. Всі навички, звички, весь уклад нашого життя складаються з багатьох динамічних стереотипів. Стереотип­на діяльність є автоматизованою, економічною, вона полегшує робо­ту кіркових нейронів, підвищує їхню працездатність, розширює аналізаторні можливості кори великого мозку.

 

 

Відомий лікар стародавнього світу Гіппократ (460 — 377 рр. до н. е.) вважав, що оптимальне співвідношення чотирьох основних "соків" тіла (.крові, лімфи, жовчі і чорної жовчі) визначає здоров'я людини, тоді як порушення їх пропорційного розподілу стає причиною різних захворювань. На підставі цього припущення К. Гален (II ст. н, е.) розробив першу типологічну класифікацію, яку він виклав у трактаті "Dе tеmрегаmеntis" (від лат tеmрегаmеntum— узгодженість, устрій).

Він вважав, що коли в організмі людини з усіх чотирьох "соків" найбільше "гарячої" крові (sаnguis), то вона належить до сангвінічного темпераменту, якому властиві енергія, наполегливість, рішучість у діях. Якщо ж цю "гарячу" кров охолоджує "надлишковий склиз "(рhlegmа), то це зумовлює флегматичний темперамент, для якого характерні спокійна вдача, неспішність у вчинках, їдка жовч (сhole) сприяє утворенню певрівноважепого холеричного темпераменти, а коли в організмі людини накопичується багато "чорної" ("зіпсованої") жовчі (melan cholе), то це зумовлює слабкий, меланхолічний темперамент. Майже до середини XVIII ст. більшість дослідників дотримувалися класифікації Галена, вбачаючи анатомо-фізіологічну основу темпераменту в будові і функціях системи крові.

На початку XX ст. запанувало переконання про зв'язок особливостей темпераменту з певними анатомо-фізіологічними властивостями центральної нервової системи. Найвагоміше експериментальне підтвердження цієї ідеї було отримано у працях І. П. Павлова. Він показав, що темпераменти, або типи вищої нервової діяльності (типи нервової системи — за І. П. Павловим), зумовлені певним співвідношенням трьох типологічних ознак — сили, зрівноваженості і рухливості основних нервових процесів: збудження і гальмування.

Властивості нервових процесів. Сила збудження означає здатність нервових клітин адекватно реагувати на сильні і дуже сильні подразнення без розвитку поза-межового гальмування. Сила гальмування зумовлена здатністю нервових клітин тривалий час підтримувати стан активного гальмування. Зрівноваженість нервових процесів визначається співвідношенням сили збудження і гальмування; рухливість нервових процесів зумовлена швидкістю переходу нервових клітин від стану збудження до гальмування і навпаки.

Типи вищої нервової діяльності. На підставі уявлень про силу нервових процесів І. П. Павлов виділив три сильних і один слабкий типи вищої нервової діяльності, при цьому сильні типи відрізнялися між собою зрівноваженістю і рухливістю нервових процесів.

Жвавий тип (сангвінічний темперамент) — це сильний зрівноважений рухливий тип нервової діяльності. У людини жвавого типу виявляються енергія і наполегливість у досягненні мети, самовладання і значна рухливість нервових процесів, яка полягає у вмінні швидко перебудовуватися, виходячи з реальних умов життя.

Спокійний тип (флегматичний темперамент) — це сильний зрівноважений, але інертний тип вищої нервової діяльності. Такі люди характеризуються неквапливістю, у них разом з енергією і високою працездатністю, самовладанням і вмінням тримати себе в руках спостерігається значний консерватизм поведінки, прагнення до звичного способу життя, повільність у прийнятті рішень (особливо в раптових ситуаціях).

Нестримний тип (холеричний темперамент) — це сильний, але неврівноважений тип нервової діяльності. Особам цього типу властива захопленість, з якою він виконує певну роботу, проте будь-яка дрібниця може звести все нанівець, що свідчить про перевагу збудливого процесу над гальмівним.

Слабкий тип (меланхолічний темперамент) відрізняється загальною слабкістю нервової діяльності, що не дає змоги використовувати для характеристики поняття рухливості і зрівноваженості нервових процесів. У осіб цього типу швидко розвивається позамежове гальмування під впливом навіть помірних за силою подразнень. Вони нерішучі, не здатні наполягати на своєму, підкоряються чужій волі, мають різні комплекси неповноцінності, їм властиві страх перед будь-якою відповідальністю, ізольованість від реального життя.

Ці чотири типи є основними, хоча в чистому вигляді трапляються рідко. Найчастіше спостерігаються проміжні форми з переважанням властивостей того чи іншого типу. Взагалі І. П. Павлов і його послідовники вважали, що шляхом комбінації різних градацій трьох основних типологічних ознак можна виділити близько 120 типів вищої нервової діяльності, оскільки немає науково обґрунтованих критерії! градацій цих ознак. Тип вищої нервової діяльності є природженим і в цілому його змінити не можна. Проте ще І. П. Павлов довів можливості зміни окремих властивостей певного типу. Наприклад, збільшення сили гальмівного процесу шляхом його тренування дещо зменшує нестримну вдачу холерика, у особи слабкого типу можна збільшити силу нервової діяльності шляхом систематичного тренування процесу збудження.

Згідно з деякими психологічними критеріями всіх індивідів поділяють на екстравертів, інтровертів і невротиків (Г. Айзенк). Про екстра- чи інтроверсію судять за тим, чим переважно керується у своїй діяльності людина — спрямованістю активності й інтересів на зовнішній світ і людей, що її оточують (екстравертованість), чи образами, уявленнями, думками свого внутрішнього світу (інтровертованість). Екстраверт відкритий до зовнішніх впливів, а інтроверт, навпаки, закритий до всього, що існує поза ним. У невротиків легко виникають депресивні стани навіть у звичайних життєвих ситуаціях. На думку Г. Айзенка, два чинники — невротизм та екстра- чи інтроверсія — є головними параметрами особистості людини.

Г. Айзенк намагався виявити зв'язок між типом особистості людини та її темпераментом. На його думку, стабільний екстраверт відповідає жвавому типу (сангвінічному темпераменту), нестабільний — нестримному типу (холеричному), стабільний інтроверт — спокійному типу (флегматичному), нестабільний — слабкому типу (меланхолічному темпераменту). Г. Айзенк і його послідовники розробили велику кількість психологічних тестів, які дають змогу визначати темперамент людини, ступінь її екстра- чи інтроверсії і невротизму, рівень інтелектуального розвитку (IQ). Ці тести широко використовують у різних психофізіологічних експериментах.

Проте визначення типу вищої нервової діяльності людини чи тварин на підставі об'єктивних нейродинамічних показників — справа дуже непроста. Свого часу в лабораторії І. П. Павлова для цієї мети було розроблено спеціальні методичні прийоми, які давали змогу, використовуючи методику вироблення слиновидільних умовних рефлексів, визначати тип нервової системи собак протягом 6 — 7 міс. Для визначення типологічних властивостей нервової системи у інших тварин найчастіше використовують основні параметри рухових умовних рефлексів.

 

Для людини найбільш впливовим фактором є соціальне середови­ще, тому виховання має дуже важливе значення для формування типу нервової системи. Заняття фізичною культурою і спортом сприяють не тільки зміцненню здоров'я, а і формуванню сильного зрівноваженого і рухливого типу вищої нервової діяльності. В свою Чергу індивідуальні особливості типу вищої нервової діяльності дітей необхідно обов'язково враховувати при організації виховання і спортивного тренування. Швидкість утворення рухових навичок, стійкість їх і тривалість збереження, витривалість до різних фізич­них навантажень, швидкість відновлених процесів — всі ці складо­ві компоненти спортивного тренування в значній мірі залежать і від типу вищої нервової діяльності.

На сьогодні єдиної загальновизнаної методики визначення типу вищої нервової діяльності людини немає. Тому, використовуючи різні критерії індивідуально-типологічних ознак, виділяють три (.сильний, середній, слабкий) або п'ять (додаючи два проміжних типи між сильним і середнім, та між середнім і слабким) типів вищої нервової діяльності людини.

Конкретний тип темпераменту людини зумовлюється генотипом, тобто спадковою основою психічної діяльності. Проте поведінка людини залежить також від зовнішніх, фенотипічних чинників. У реальному житті сплав генотипічних і фепо-типічних ознак утворює характер людини. У процесі індивідуального розвитку тип вищої нервової діяльності сприяє формуванню певних рис характеру, тому досить часто представники одного типу психічної діяльності мають і подібні характери.

Оскільки ЦНС керує діяльністю всього організму, то його функціонування певною мірою повинно відбивати типологічні особливості індивіда. Тому існує зв'язок між типом вищої нервової діяльності і функцією багатьох систем організму, наприклад ритмом дихання, характером ЕЕГ, особливостями шлункової секреції тощо.

Найчіткішу залежність від генотипу виявляють у людини такі показники, як рухливість нервових процесів, успішність роботи, швидкість перероблення інформації, тривалість сенсомоторних реакцій. Показники сили процесу збудження приблизно однаково залежать як від спадкових чинників, так і від впливу навколишнього середовища.

Відомо, що не завжди природжені властивості вищої нервової діяльності батьків виявляються у їхніх нащадків. Однією з причин цього явища є низька загальна збудливість (активація) нервової системи у потомства, яка не дає змоги виявлятися окремим властивостям генотипу. Рівень активації має також велике значення для здатності тварин і людини до навчання. Ось чому штучне підвищення рівня активації поліпшує здатність до засвоєння нової інформації.

 

Порушення вищої нервової діяльності. І. П. Павлов помітив, що в деяких екстремальних ситуаціях у піддослідних тварин розвивались порушення вищої нервової діяльності, які дуже нагадували невроз у людини. В лабораторії було відтворено такий експериментальний невроз, вивчено його перебіг і механізми. Це дало змогу підійти до розкриття механізмів деяких психічних захворювань людини.

Патологічні зміни психічної діяльності у людини, а також вищої нервової діяльності у тварин виявляються у формі неврозу і психозу.

Неврозце оборотний функціональний розлад вищої нервової діяльності, зумовлений неузгодженням кірково-підкіркових чи міжпівкульних взаємодій. Експерименти І. П. Павлова на тваринах показали, що існують три основні причини розвитку функціонального неврозу: перенапруження процесів збудження чи гальмування або їхньої рухливості.

Перенапруження процесу збудження відбувається внаслідок дії надмірних подразників: під час сильного хвилювання, внаслідок життєвих неприємностей, а також унаслідок систематичного перевтомлення. Перенапруження гальмівного процесу спричинюють тривалі гальмівні подразнення, дуже тонкі диференціювання, постійні заборони й вимушені обмеження. А перенапруження рухливості нервових процесів виникає внаслідок зменшення часового інтервалу між позитивними і негативними подразненнями чи в разі одночасного застосування їх, рантової зміни міцного життєвого стереотипу, звичок і нахилів, під час конфліктних ситуацій між палким бажанням і неможливістю його задоволення.

У людини розрізняють кілька форм неврозу, серед яких найтиповішими є неврастенія, невроз нав'язливих станів, істерія, психастенія.

Неврастеніявиявляється насамперед підвищеною збудливістю і втомлюваністю. Невроз нав'язливих станів спостерігається у вигляді нав'язливих споминів про сумні, неприємні події, пов'язані з соромом, як безпричинний страх перед жахливими подіями чи щодо стану свого здоров'я, а також у вигляді нав'язливих дій І постійної перевірки власних вчинків.

Для істерії характерне переважання функції підкіркових структур і загальна слабкість кори, що виявляється підвищеною чутливістю щодо зовнішніх подразнень, яскравою емоційністю власних переживань, схильністю до надмірного фантазування, підвищеною здатністю до навіювання і самонавіювання.

Психастенія викликається хворобливим переважанням функції кори порівняно з підкірковими структурами, що виявляється беземоційним сприйманням зовнішніх подразнень, постійними сумнівами щодо правильності власних вчинків чи міркувань, втратою відчуття реальності.

Психоз. Особливу групу патологічних змін психічної діяльності людини становить психоз — глибоке порушення свідомості й різкі зміни поведінки, які виявляються розладами пізнавальної, емоційної та вольової діяльності. Причини виникнення і розвитку психозу в багатьох випадках залишаються до кінця не з'ясованими. Встановлено зв'язок деяких нервових і психічних хвороб зі специфічними порушеннями синаптичних механізмів проведення збудження. Наприклад, шизофренія пов'язана з підвищеною активністю дофамінергічної системи мозку. Деякі форми психозу зумовлені зниженням вмісту серотоніну в тканині мозку або синтезом ендогенних компонентів, які пригнічують дію серотоніну.

Правильний режим дня, зменшення фізичних і розумових наван­тажень, достатні нормальний сон і харчування, а також спеціаль­ні фармакологічні препарати сприяють відновленню нормального функціонального стану нервової системи.

 

Особливості вищої нервової діяльності дітей шкільного віку.Вища нервова діяльність дітей молодшого шкільного віку (7... 10 років). У цей період закінчується дозрівання майже всіх зон кори півкуль великого мозку. За своїми функціональними характеристи­ками центральна нервова система наближається до рівня нервової системи дорослих. Умовні рефлекси у дітей цього віку утворюються (швидко. Міцний умовний рефлекс виникає уже після 7... 8 підкріп­лень. Але швидкість утворення рефлексу в значній мірі залежить від типу вищої нервової діяльності дитини. У дітей жвавого і збудливо­го типу умовнорефлекторна реакція виникає після 2 ... 4 повторень, тоді як у дітей інертного і слабкого типу — тільки після 10 ... 12 пов­торень.

Умовні рефлекси значно легше виробляються при оріентувально-дослідницькому підкріпленні, ніж при інших. Всі форми умов­ного гальмування у дітей цього віку достатньо добре виражені, але диференціровка складних подразників краще здійснюється за кон­кретними і наочними ознаками, ніж за кількісними. У дітей цього віку велика рухливість нервових процесів. Тому утворення нових і переробка рухових динамічних стереотипів відбувається легко і досить швидко. Це період закладання основи майбутніх складних рухових навичок. Нервові процеси у дітей цього віку мають достат­ню силу і зрівноваженість, але надмірне фізичне і психічне наван­таження може призвести до порушення нормальної збудли­вості.

Вища нервова діяльність підлітків (11...17 років). Цей період дещо умовно можна поділити на дві фази. Перша фаза перехідно­говіку (дівчата 11...13, хлопці 13...15 років). Ця фаза характеризується початком статевого дозрівання, яке супроводжується суттєвими змінами р діяльності всього організму, в тому числі його

вищої нервової діяльності. Значно підвищується збудливість цент­ральної нервової системи, що призводить до широкої іррадіації збудження, погіршення координації рухів.

Мають місце відхилення і в емоційно-психічній сфері. Підвище­на секреторна діяльність ендокринних залоз, знижений тонус кори великого мозку викликають значні зміни вегетативних функцій, що проявляються у підвищенні частоти серцевих скорочень, арте­ріального тиску, порушенні чіткої регуляції дихання. Все це при­зводить до зниження як розумової, так і фізичної працездатності.. Проте слід відзначити, що регулярні заняття фізичною культурою і спортом, у відповідності з функціональними можливостями орга­нізму, значно згладжують негативні зміни, що відбуваються в пе­ріод статевого дозрівання.

Певні особливості вищої нервової діяльності спостерігаються у старших підлітків (дівчата 13...15, хлопці 15...16 років); це друга фаза перехідного віку. В цей віковий період завершується статеве дозрівання. Зміни у вищій нервовій діяльності, що відбулися у пер­шій фазі, частково зберігаються і для підлітків цього віку, це під­вищена збудливість центральної нервової системи, слабкі процесії гальмування, тривалий латентний період рефлексів, значна їх не­стійкість. Ці зміни вищої нервової діяльності проявляються у пси­хічній незрівноваженості, проявах негативізму.

Починаючи з 16 років у дівчат і 17 років у хлопців встановлюється відносна зрівноваженість процесів збудження і гальмування, знову зростає роль другої сигнальної системи, підвищується пра­цездатність, нормалізується емоційна сфера психічної діяльності.

Особливості вищої нервової діяльності підлітків вимагають особливо розумного і тактовного ставлення батьків і вчителів, спокійних відносин, правильного режиму дня, добре продуманої Організації учбової та виховної роботи.


Читайте також:

  1. I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
  2. II. Мотивація навчальної діяльності. Визначення теми і мети уроку
  3. IV. Розподіл нервової системи
  4. IV. Система зв’язків всередині центральної нервової системи
  5. VI. Філогенез нервової системи
  6. Аксіоми безпеки життєдіяльності.
  7. Аксіоми безпеки життєдіяльності.
  8. Актуальність безпеки життєдіяльності. Сталий розвиток людини
  9. Актуальність і завдання курсу безпека життєдіяльності. 1.1. Проблема безпеки людини в сучасних умовах.
  10. Аналіз процесу і продуктів діяльності.
  11. АНАТОМІЯ І ФІЗІОЛОГІЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА ПЕРИФЕРИЧНОЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ, ЇЇ ВІКОВІ ОСОБЛИВОСТІ
  12. Базове поняття земле оціночної діяльності.

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Тема 18. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНО-ПОЛІТИЧНІЙ СФЕРІ | ЕВОЛЮЦІЯ ВИЩОЇ НЕРВОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.015 сек.