Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Політичне та соціально-економічне становище в Україні у першій половині ХІХ ст.

У результатi антиукраїнської полiтики правлячих кiл Росії у кiнцi XVІІI ст. було остаточно впроваджено та змiцнено царську владу на Лiвобережжi та Слобожанщинi. На початку XIX ст. Малоросiйська губернiя стала Малоросiйським генерал-губернаторством з губернiями Чернiiвською i Полтавською. Пiвденна Україна i Крим увiйшли до складу Росiйської губернiї, яку в 1802 р. подiлено на три губернiї: Катеринославську, Херсонську i Таврiйську. Пiсля приєднання у 1812 р. Бессарабiї було створено Новоросiйсько Бессарабське генерал-губернаторство з Херсонською, Катеринославською i Таврiйською губернiями та Бессарабською областю. У лютому 1832 р., пicля придушення польського повстання 1830-1831 рр., царськии уряд створив Київське генерал-губернаторство, до складу якого входили Київська, Подiльська i Волинська губернiї. На чолi генерал-губернаторств стояли генерал-губернатори, якi користувалися майже необмеженою владою i, спираючись на вiйськову силу, проводили в життя гнобительську полiтику царату. Скасування Магдебурзького права у 1831 р. та «Литовського Статуту» 1840 р. поклало край неросiйському судочинству, а також виборам урядовцiв та мiсцевiй автономiї на Українi. Практично перестала вживатися навіть назва «Україна». Лiвобережжя називали Малоросiєю, Правобережжя - Пiвденно-Захiдним краєм, а Пiвденну Україну - Новоросiєю. Серед української елiти, нащадкiв козацької старшини, все бiльше поширювалась «малоросiйська ментальнicть». Царський уряд розглядав Україну як органiчну частину Росiйської iмперiї.

Самодержавство керувалося у своїй нацiональнiй полiтицi загальним принципом багатонацiональних держав – встановлення матерiальної i духовної зверхностi панiвної нацiї над пiдкореною. Iдеї панрусизму в державнiй полiтицi почали визрiвати ще за чаciв Катерини ІІ. Державнi дiячi наступних часiв насаджували ідею абсолютного росiйського народного духу в усiй iмперiї. Практично втiлювалася у життя так звана теорiя офiцiйної народностi С.С. Уварова, заснована на тpiaдi «православ'я, самодержавство i народнiсть», яка стала символом реакцiйного напряму внутрiшньої полiтики царату щодо розвитку української культури.



Интернет реклама УБС

Навчання у школах Лiвобережжя i Слобожанщини здiйснювалося росiйською мовою. Русифiкаторська полiтика, особливо в галузi освiти, посилилася пicля придушення польського визвольного повстання 1830 р. Вона проводилася з метою обмеження впливу польського дворянства на Правобережнiй Українi.

Царат всiляко змiцнював на Українi самодержавно-крiпосницький лад. Спираючись на росiйських помiщикiв, яким були розданi на Українi великi землi, він охороняв також становi привiлеї українських i польських помiщикiв. Царський уряд ще в кiнцi XVІІІ ст. поширив крiпоснi порядки i на Пiвдень України. У 1796 р. селяни Пiвденної України, Криму i деяких iнших районiв були позбавленi права переходу, чим були остаточно закрiпаченi. У той час селяни України подiлялись на ряд груп, якi рiзнилися мiж собою ступенем особистої залежностi, розмiром i характером повинностей, розмiром надiлу тощо. Основними групами в дореформений пеpiод були помiщицькi та державнi селяни. Чималу групу становили козаки i селяни, перетворенi у вiйськових поселенцiв. На кiнець 50-х pоків XVIII ст. у володiннi помiщикiв перебувало 5,4 млн селян-крiпакiв, що становило близько 40 вiдсоткiв населення України, яка входила до складу Росiйської iмперiї. Панщина, яка охоплювала на Українi майже 99 вiдсоткiв загальної кiлькостi помiщицьких селян, становила три днi на тиждень, але уряд не контролював дiї помiщикiв, i вони збiльшували тривалiсть селянських робiт та розмiр податкiв, як хотiли. Помiщики caмi здавали зубожiлих селян вербувальникам на пpомисловi пiдприємства i плантацiї цукрових бурякiв, одержуючи за це грошi. Система ведення сiльського господарства в цiлому була вiдсталою, екстенсивною. Лише частина помiщикiв, особливо на Пiвднi, намагаючись запровадити у своїх маєтках поліпшенi способи обробiтку землi, застосовували машини i новiтнiй сiльськогосподарський iнвентар. Це, насамперед, стосувалось мaєтків, де сiяли цукровi буряки. З кiнця 30-х pоків XIX ст. пiд посiви цiєї культури вiдводились значнi дiлянки у помiщицьких господарствах Правобережної i Лiвобережної України. Площа цукрових плантацiй у 1860 р. досягла на Правобережжi 33 тис., а на Лiвобережжi – 10,7 тис. десятин. Водночас помiщицькi господарства збiльшували посiви технiчних культур, якi також значною мiрою йшли на внутрiшнiй та зовнiшнiй ринок. У Полтавськiй та Чернiгiвськiй губернiях такими культурами були коноплі i тютюн, а в Катеринославськiй та Херсонськiй льон. Помiщицькi господарства збiльшували продаж i виробництво хлiба, особливо пшеницi. Найбiльш інтенсивно, починaючи з 30-х років, торгове зернове господарство розвивалосьна Пiвднi, у новоросiйських губернiях – Херсонськiй, Катеринославськiй, Таврiйськiй. За ними йшли правобережнi губернії - Київська, Волинська, Подiльська. Поряд з товарним землеробством помiщики розвивали й торгове тваринництво. Розводили дедалi бiльшу кiлькicть коней, великої рогатої худоби, овець, зокрема тонкорунних. Найширше тонкорунне вiвчарство розвивалось на Пiвднi, в Новоросії та Криму. Українська вовна забезпечувала мicцевi та росiйськi фабрики i великими транспортами надходила на Захiд.

Один з найважливiших показникiв розкладу феодально-крiпосницької системи i формування капiталiстичних вiдносин у першiй половинi XIX ст. – подальший розвиток промисловостi. Настав початковий етап промислового перевороту. Засновувались машинобудiвнi заводи, що постачали промисловостi i сiльському господарству машини, робочi механiзми, удосконаленi знаряддя, а також паровi двигуни. У 1825 р. налiчувалось близько 650 промислових пiдприємств (без винокурень), а в 1860 р. – вже близько 2330, або бiльш як у 3,5 раза. Водночас зменшувалася кількість вотчинно-крiпосницьких пiдприємств. Проте у дореформений перiод поміщики зберiгали панiвне становище в таких найпоширенiших галузях промисловостi, як горiлчана i цукрова. У 1860 р. на Українi налiчувалося близько 20 суконних фабрик капiталiстичного типу. На початку XIX ст. потужнicть невеликих копалень у Донбасi, на яких застосовувалась праця державних та помiщицьких селян, була дуже незначна. Вони давали лише кiлька десяткiв тисяч пудiв вугiлля на piк. До 1860 р. видобуток вугiлля тут набрав уже промислового характеру i становив 6 млн пудiв. За кiлькicтю видобутого вугiлля Донбас вийшов на друге мiсце в iмперiї.

Разом iз зростанням промисловостi зароджувалося робiтництво. З кiнця XVIII ст. до 1861 р. кiлькiсть промислових робiтникiв (без робiтникiв гуралень) на Українi зросла з 10 до 115 тис. Kpiм того, близько 25 тис. робiтникiв працювало в ремicничих майстернях та майже 70 тис. – на водному транспортi. Неухильно збiльшувалась кiлькicть вiльнонайманих робiтникiв, частка яких у 1861 р. становила 54 вiдсотки.

Розвиток промисловостi та сiльського господарства зумовив дальше поглиблення суспiльного подiлу працi, господарську спецiалiзацiю окремих районiв Росії, в тому числi й України. А це, в свою чергу, сприяло подальшому розширенню внутрiшнього ринку, розвитковi внутрiшньої i зовнiшньої торгiвлi. Реалiзацiя i купiвля товapiв здiйснювались через мережу ярмаркiв та базарiв, яких наприкiнцi 50-х pоків на Українi налiчувалось 12 тис. (з них 1786 великих i середнiх). Важливу роль у ярмарковій торгівлi відігравали купцi, чисельність яких протягом 1816-1859 рр. збiльшилася з 18,2 тис. до 104 тис. 3росли суми зосереджених у їхнix руках капiталiв. Купецтво України за своїм нацiональним складом було неоднорiдне, бiльшiсть становили росiяни. Поряд з ними виростали українські капiталicти, серед них брати Яхненки i зять одного з них - Симиренко. У серединi ХIХ ст. купцi-капiталiсти вже володiли понад 90 вiдсотками заводiв. Але все ж таки економiчний развиток України в порiвняннi з Росiєю йшов повiльнiше. Причиною цього була колонiальна полiтика царського уряду, який вважав Україну ринком збуту для російської промисловостi й не допускав вільного розвитку її продуктивних сил.

У процесi розкладу феодально-крiпосницької системи, змiцнення капiталicтичного укладу загострювались соцiальнi суперечностi, посилювалась антикрiпосницька боротьба. Поширеними формами селянського протесту були скарги царевi й повiтовим, губернським та центральним урядовим установам, вiдмова сплачувати оброк, вiдбувати панщину та iншi повинностi, непокора помiщикам i царським властям, пiдпали помiщицьких мaєтків, розправа над помiщиками, управляючими та прикажчиками, втечі в Новоросiйський край, на Дон, у Таврiю. Зафiксовано вiдкритi мacoвi виступи проти гнобителiв. За неповними даними, протягом 1797-1825 рр. на Українi вiдбулося 103 виступи крiпакiв.

Особливо гострого характеру набув селянський антипомiщицький рух у першiй третинi ХIХ ст. на Подiллi, що захопив i деякi повiти Волинi та Київщини. Рух очолив Устим Кармелюк, в якому широкi селянськi маси вбачали свого захисника. Антикрiпосницький рух селян пiд керiвництвом Кармелюка тривав майже чверть столiття. Мужнiй народний месник загинув унiч з 9 на 10 жовтня 1835 р. його пiдло вбив iз засiдки шляхтич. Аж до 1840 р. судовi iнстанцiї ухвалювали сувоpi вироки повстанцям.

Посилення феодально-крiпосницького гноблення в 40-х роках викликало нову хвилю селянських виступiв. Особливо широкого розмаху набрали вони на Правобережнiй Українi у зв'язку з проведенням інвентаронї реформи 1847-1848 рр., яка в цiлому була заходом, спрямованим на змiцнення феодально-крiпосницьких вiдносин.

Кримська вiйна 1853-1856 рр., наочно показавши гнилicть i безсилля крiпосницької Росії, зумовила значне погiршення становища народних мас yciєї держави i, зокрема, України. Внаслiдок цього пратягом 50-х pоків швидко зростало невдоволення українського селянства. Збiльшувалась кiлькiсть селянських виступiв. Одним з наймасовiших селянських pyxiв цього часу був виступ крiпакiв 1855 р., що охопив 16 губернiй, як росiйських, так i українських.

Центром антикрiпосницького руху стала Київщина, де жило майже 10 вiдсоткiв крiпосних помiщицьких селян, переважало велике помiщицьке землеволодiння. Почавшись у лютому 1855 р. у Василькiвському повiтi, рух у «вiльнi козаки» в березнi - квітнi охопив 8 з 12 повiтiв Київськоi губернії (усього. понад 500 сiл). Подекуди селяни вступали в сутички з царськими вiйськами. За неповними даними під час сутичок було вбито 39 i поранено 63 учасникiв антикрiпосницьких виступiв.

Важливим етапом селянського руху у дореформений перiод був так званий похiд у Таврiю «за волею». Biн розпочався у квітнi 1856 р., тобто пicля закiнчення кримської вiйни. Серед селян поширилися чутки, нiбито царський уряд закликає бажаючих переселитися на Кримський пiвострiв, а переселенцям-крiпакам надасть значну допомогу, встановить високу плату, а головне – вони стануть вiльними. Наймасовiшим цей рух був на Катеринославщинi. У Таврiю «за волею» йшли селяни також з iнших губернiй - Херсонської, Полтавської, Чернiгiвської. Щоб припинити мiграцiю селян у Крим, царський уряд кинув значнi вiйськовi та полiцейськi сили. За офiцiйними даними, в Катеринославськiй і Херсонськiй губернiях вiдбулося шість кривавих сутичок, пiд час яких було вбито п'ять i поранено 50 чоловiк.

На першу половину XIX ст. припадає цiлий ряд робiтничих виступiв, бiльшiсть з яких зливалися iз селянським рухом. Найбiльш вiдоме заворушення цього перiоду – виступи робiтникiв-крiпакiв Писарiвської суконної мануфактури на Харкiвщинi в 1817 р., робiтникiв казенного Луганського заводу в 1818 i 1820 роках, робiтникiв-крiпакiв Машинської суконної мануфактури графа Уварова на Чернiгiвщинi в 1823 р. 3начним розмахом i гостротою вiдзначалося так зване холерне повстання у червнi 1830 р. у Севастополi. Уci цi виступи робiтникiв хоч i були стихiйними, слабо органiзованими, мали певне позитивне значення. Вони разом iз селянським рухом, що piк у piк зростав, завдавали вiдчутних удаpiв феодально-крiпосницькому ладовi, розхитували його основи, прискорювали неминуче падiння крiпосного права.

2 Суспільно-політичний рух в Україні у першій половині ХІХст. Увесь економiчний, полiтичний та культурний розвиток України зумовив суспiльно-полiтичний рух першої половини XIX ст. Загальне народне пiднесення у країнi викликали Велика французька революцiя та Вiтчизняна вiйна 1812 р. Ожили надiї передової частини українського суспiльства на реформи внутрішнього ладу країни.

Активними прихильниками радикальної реформацiї суспiльства стали вiдомi громадськi й культурнi дiячi В.В. Капнiст, В.Н. Каразiн, Г.С. Винський, О.О. Полiцин, В.В. Пассек, І.С. Орлай, І.П. Котляревський та iншi. Серед української iнтелiгенцiї поширювався видатний документ французьких революцiонерiв «Декларацiя прав людини i громадянина», твори О.М. Радiщева «Вольність» i «Подорож з Петербурга в Москву». Саме тодi В.В. Капніст в «Одi на рабство» i в драмi «Ябеда» смiливо виступив проти антинародної феодально-крiпосницької системи. Гуманiстичнi iдеї українських просвiтителiв пiдтримало нове поколiння патрiотiв.

Пiд впливом Захiдної Європи на Українi поширилось масонство. Найбiльша масонська ложа заснувалась у Полтавi пiд назваю «Любов до icтини». Членом її був видатний український письменник І.П. Котляревський. Iнший учасник цiєї ложi громадський дiяч, iсторик В. Лукашевич намагався утворити «Малоросiйське товариство» з метою боротьби за полiтичну незалежнiсть України. Водначас у Києвi виникла ложа «З'єднаних слов'ян», до якої належали здебiльшого польськi помiщики та росiйська iнтелiгенцiя. Вони виступали за встановлення приязних вiдносин мiж українським та польським народами. Меншi провiнцiйнi ложi дiяли в Житомирi, Кременцi, Рафалiвцi на Волинi.

Невдоволення передової частини офiцерiв-дворян самодержавно-крiпосницьким режимом та їхнi волелюбнi прагнення виявлялися у створеннi таємних полiтичних товариств, якi ставили за мету змiнити iснуючий лад. Найбiльш активними з них були органiзацiї декабристiв. Наприклад на Українi, в Тульчинi, iснувала фiлiя московського «Союзу благоденства». Близько до цiєї декабристської органiзацiї був І.Котляревський. Після лiквiдації «Союзу благоденства» у сiчнi 1821 р. бiльшiсть його членiв не припинили своєї дiяльностi. У березнi 1821 р. Тульчинська управа ухвалила рiшення про створення нової органiзацiї, яка була названа Пiвденним товариством. Остаточно воно оформилось у сiчнi 1822 р. на з'їздi у Києвi.

Тульчинською управою, як i всією органiзацiєю, керував здiбний органiзатор й освiчений полковник, учасник Вiтчизняної війни 1812 року дворянин П. Пестель. Товариство мало свої фiлiї у Кам'янцi та Васильковi на Київщинi. У вepecнi 1825 р. до нього приєдналось «Товариство об'єднаних слов'ян». Воно виникло у 1823 р. у Новоградi-Волинському i об'єднувало 50 офiцерiв, вихiдцiв здебiльшого з дрiбних або навіть збiднiлих дворянських сiмей. Була серед них офiцерська молодь українського походження. Головна мета товариства – звiльнення ycix слов'янських народiв від монархiчних режимiв, знищення нацiональної ворожнечi, що icнувала мiж деякими з них, та об'єднання ycix земель у федеративний союз. Названi органiзацiї вимагали повалення абсолютизму i створення республiки. Вони домагалися лiквiдацiї крiпацтва, яке вважали «справою ганебною, противною людству», рiвних прав для вcix, повної свободи господарського розвитку. Однак декабристськi органiзацiї не надавали належного значення нацiональному питанню. Теоретик декабристського руху П. Пестель у своiй «Руськiй правдi» виступив як прихильник централiзацiї, засуджуючи федералiзм, а населення України вважав «icтинними росiянами». Члени «Товариства об'єднаних слов'ян», хоч i говорили про федерацiю слов'янських демократичних республiк, та не згадували нi про українцiв, нi про бiлорусiв.

Вiдоме повстання декабристiв, що вiдбулося 14 грудня 1825 р. у Петербурзi, закiнчилось невдачею. Дiзнавшись про це, керiвники Василькiвськоi управи пiдняли на повстання Чернiгiвський полк, що розташовувався пiд Києвом. Проте здiйснити свiй план повсталим не вдалося. Iх не пiдтримали iншi полки, Тульчинська та Кам'янська управи Пiвденного товариства. Повстання було придушене, а над його учасниками царський уряд вчинив жорстоку розправу, Чернігівський полк розформували, а солдат вiдправили на Кавказ для участi у вiйськових дiях проти горцiв.

Однак революцiйнi iдеї декабристiв жили у справах нового поколiння борцiв проти самодержавства i крiпосництва. Важливими осередками суспiльно-полiтичного руху на Українi у дру iй чвертi XIX ст. були навчальнi заклади, насамперед, Харківський та Київський унiверситети. Пiд впливом повстання декабристiв на початку 1826 р. в Xapківському унiверситетi виник таємний полiтичний гурток, до складу якого входило близько 20 студентiв, службовцiв, офiцерiв. Гурткiвцi читали i поширювали революцiйнi твори, в яких мicтився заклик до повалення царського деспотизму, caмi писали антикрiпосницькi вiршi та памфлети. Їх пропагандистська дiяльнicть поширювалась на Харківську, Київську, Чернігівську та iншi губернii. На початку 1827 р. царськi властi викрили i розгромили харкiвський гурток. Однак i пiсля цього пропаганда визвольних iдей у Xapковi не припинялась. Вiльнодумство було поширене серед професорiв та студентів Нiжинської iмназiї, заснованої в 1820 р. Гурток прогресивних професорiв протягом 1827-1830 рр. вів боротьбу проти професорiв-реакцiонерiв. Прогресивних професорiв пiдтримувала значна група передових iмназистiв, зокрема М.В. Гоголь, М.Я. Прокопович, Г.І. Висоцький та iн. Царський уряд вiд жандармiв дiзнався про поширення вiльнодумства у Нiжинськiй гiмназiї. За наказом Миколи І професори-вiльнодумцi в 1830 р. були позбавленi посад i вiдправленi пiд нагляд полiцiї.

Активiзацii дiяльностi прогресивних сил, дальшому розвитковi суспiльно-полiтичного руху на Україні сприяло польське повстання 1830-1831 рр. Воно викликало сильний рух за відновлення українського козацького війська. Цьому сприяв i «малоросiйський» генерал-губернатор князь Репнiн-Волконський, який подав царевi Миколi І доповідь з цього питання.

Однак колонізаторська політика російського царату не завадила поширенню антифеодальних автономістських поглядів.

Унаслiдок становлення української нацiональної iнтелiгенцiї на Українi, як i в усiй Схiднiй Європi, починаеться вiдродження нацiональної свiдомостi. Зацiкавлення української iнтелiгенцiї наприкiнцi XVIII – на початку XIX ст. нацiональною iсторiєю, етнографiею та фольклором сприяла усвiдомленню спiльностi своїх соцiально-економiчних, полiтичних i культурних iнтepeciв. Чималу роль у цьому вiдiграло формування нової української лiтератури з чiткими рисами нацiональної своєрiдностi. Важливою подiєю стала публiкацiя у 1798 р. «Енеiди» І. Котляревського, написаної народною українською моваю. У цьому твоpi поет з великим замилуванням описав тогочасну Україну, її минувщину, вiдобразив життя українського народу, особливо простого селянства. Велике значення для пробудження нацiональної свiдомостi мали художнi твори Є. Гребiнки, Г. Квiтки-Основ'яненка, науковi працi профеcоpiв Київського та Харківського унiверситетiв Михайла Максимовича та Ізмаїла Срезневського.

У 40-х роках XIX ст. на боротьбу проти icнуючого ладу стають новi сили не лише дворянської, а й рiзночинної iнтелiгенцiї. Виникають таємнi полiтичнi органiзацii, члени яких прагнули не тiльки звiльнення селян вiд крiпацтва, а й нацiональної свободи України. Першою такою органiзацiєю було Кирило-Мефодіївське товариство, засноване у сiчнi 1846 р. у Києві. Воно увiбрало в себе цвiт української думки, людей, що мали величезний вплив на хід i розвиток українського вiдродження. Тут були icторик Микола Костомаров, тодi професор Київського унiверситету, талановитий письменник i громадський дiяч Пантелеймон Кулiш, професор Микола Гулак, видатнiетнографи Опанас Маркович i Василь Бiлозерський, який пiзнiше вiдіграв помiтну роль в українському громадському життi, й цiлий ряд iнших. Усього кiлькicть кирило-мефодiївцiв, як свiдчить у своїх спогадах член товариства Д.П. Пильчиков, становила майже 100 братчикiв. Окрасою товариства був генiальний поет Тарас Шевченко. Виданий у 1840 р. у Петербурзi перший збiрник його поезiй «Кобзар» вiдразу здобув Шевченку широку лiтературну славу й мав вплив на пробудження української нацiональної свiдомостi.

Соціальний склад Кирило-Мефодіївського братства вже відрізняється від складу масонських лож i політичних гуртків першої половини XIX ст. Члени Кирило-Мефодіївського братства склали програмні документи «Статут i правила товариства», напиcaнi В.М. Бiлозерським з урахуванням думок інших братчиків, «Закон Божий (Книга буття українського народу)», основним автором якої був М.І. Костомаров, та установчу «Записку», складену В.М. Бiлозерським. Уci кирило-мефодiївцi визнавали за необхiдне ліквідувати в Росії кріпосне право, виступали за нацiональне визволення України, за дружні взаємовідносини мiж народами, у першу чергу слов'янськими. Проте у них не було єдиної точки зору на шляхи проведення у життя цих вимог. Ліберали проголошували мирний шлях, Т. Шевченко та його однодумці стояли за соціальну революцію. Кирило-Мефодіївське братство проіснувало недовго, воно не встигло вийти з підготовчої стадії i розгорнути практичну роботу. Уже на початку 1847 р. члени його були заарештовані, вивезені до Петербурга й там дуже суворо покарані. Тільки через десять років після смерті царя Миколи І, який особисто затвердив судові вироки, члени братства змогли повернутися до літературної i господарської діяльності. Але ідейне значення братства було величезне. Його ідеї та програма надовго визначали головні напрями українського національного відродження.

 

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст.

1 Соціально-економiчний та політичний розвиток захiдноукрaїнських земель у першій половинi XIX ст. Як вiдомо, наприкiнцi ХVIII ст. вiдбувся черговий перерозподiл України. Внаслiдок першого подiлу Польщi 1772 р. Галичина увiйшла до складу Австрiйської монархїї. У 1774 р. iмперiя Габсбур iв загарбала пiвнiчну частину Молдавського господарства з мicтами Чернiвцi, Серет i Сучава, мотивуючи це тим, що цей край колись належав до Галицького князiвства. Насправдi це було колишнє «Пониззя», яке лише в XIV ст. опинилося пiд владою молдавських господарiв. Пiвнiчну частину нового краю, названого Буковиною, заселяли українцi. Певний час Буковиною управляла вiйськова влада, а в 1786 р. її приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потiм була перетворена в окрему провiнцiю. У кiнцi ХУII ст., ще ранiше, нiж Галичина та Буковина, під владу Габсбур iв потрапило Закарпаття, яке протягом багатьох віків не жило спiльним полiтичним життям з рештою українських земель.

Захiдноукраiнськi землi площею понад 60 тис. км 2 i з населенням 2,5 млн чоловiк, у тому числi 2 млн українців, стали колонiєю Австрiйськоi монархїї. Kpiм немилосердного визиску з боку феодально-абсолютистськоi держави, полiтики онiмечення, у Галичинi тривав початий ще значно ранiше процес полонiзацii, на Закарпаттi – мадяризацii, а на Буковинi – румунiзацii українського населення. Подвiйний, а то й потрiйний нацiональний i соцiальний гніт, багатовiкова розєднанiсть стали серйозним га- льмом не лише економiчного, а й духовного поступу украiнцiв.

Схiдна Галичина разом з частиною польських земель входила до складу «королiвства Галiцiї та Лодомерii» з центром у Львовi. В адмiнiстративному вiдношеннi край подiлявся на 19 округів. До складу Схiдної Галичини входили Золочiвська, Тернопiльська, Чорткiвська, Жовкiвська, Львiвська, Бережанська, Коломийська, Станiславська, Стрийська, Самбiрська округи та частина Сяноцької i Перемишльської. На чолi Галичини стояв губернатор, що призначався Вiднем. З iдно з переписом 1843 р. у Галичинi i Буковинi налiчувалось 4980208 чол., у тому числi 2300 тис. українцiв, 2146640 полякiв, 130 тис. нiмцiв.

Перша половина XIX ст. стала для Захiдної України стала етапом розкладу панщинно-крiпосницької системи господарства. Галичина, Буковина, Закарпаття являли собою найiвiдсталiшi австрiйськi провiнцїї. Iх промисловість продовжувала залишатися на мануфактурнiй стадїї. Першi двi паровi машини в Галичинi з'явилися лише у 1843 р. На захiдноукраїнських землях розвивалися винокурiння, пивоварiння, металообробна, фарфорово-фаянсова, цукрова, лicова, добувна (сiль, нафта, залiзна руда, кам'яне вугiлля) галузi промисловостi, виробництво грубого сукна. Та панiвне становище займало ремicництво.

Крiпосництво заважало розвитковi не тiльки промисловостi, а й сiльського господарства, яке вiдiгравало головну роль в економіцi Західної України. Позаекономiчний примус i насильство перестали дiяти як економiчний чинник розвитку панщинного господарства i тiльки загострювали суперечностi цiєї системи виробництва.

Розмiр земельного надiлу залежав вiд функцiй, що їх виконувало селянське господарство в панському маєтку. Селянство подiлялось на повнонадiльних, загородникiв, огородникiв, халупникiв, тяглових, пiших. Вони змушенi були виконувати панщину, сплачувати чиншi. Тягарем на плечi селянина лягла додаткова панщина (праця влiтку, шарварки), право пропiнацїї (примушування брати за грошi або за вiдробiток панську горiлку), монополiя нa млини, вiйськова служба. Bapтicть лише повинностей, що облiкувалися, становила 84,7 вiдсотка рiчного доходу селянських господарств. Слiд зазначити, що велике феодальне землеволодiння було панiвним на Закарпаттi та в Галичинi.

Незважаючи на ряд аграрних реформ, проведених австрiйським урядом, посилювалась антифеодальна боротьба. Вона здiйснювалася у рiзних формах: скарги, втечi, пiдпали, розправи, вiдмова вiд сплати податкiв, невиконання розпоряджень адмiнicтрацїї маєтків. Своерiдною формою протесту був рух опришкiв, що поширився на Прикарпаттi (Коломийська,

Станiславська, Стрийська округи). Десятки i сотні селян Прикарпаття озброювались i втікали у важкодоступнi райони Карпат, стаючи на шлях збройноi боротьби. Опришки нападали на панськi i державнi маєтки, забирали або нищили майно, руйнували панськi двори, розправлялися з феодалами та адмiністрацiею. Постiйною i найбiльш масовою формою антифеодальної боротьби була вiдмова широких мас селянства вiд виконання феодальних повинностей. Селяни ухилялись вiд панщини, виходили на роботу пiзно, погано працювали, не здавали своєчасно данини, чиншiв, не виконували додаткових робiт.

Найбiльше селянських виступiв вiдбулося протягом 1815-1825 рр. у Галичинi. Вони охопили багато сiл Комарнiвщини (1819-1822 рр.), Сколiвщини (1824-1826 рр.). 1822-й piк ознаменований посиленням прагнення селянства ряду округів переселитися на Буковину. Наймасовiшим стало заворушення селян 39 громад на Чорткiвщинi, яке вiдбулося влiтку 1838 р. Вiдкрита вiдмова селян вiд виконання панщини, бiльшої нiж один день на тиждень, мала мiсце в 39 селах Галичини. Тут селяни дiяли більш органiзовано i рiшуче.

Яскравою сторiнкою в icторії українського народу стало повстання в Пiвнiчнiй Буковинi пiд керiвництвом Лук'яна Кобилицi. Кульмiнацiйним пунктом селянського руху напередоднi революцiї 1848-1849 рр. були антифеодальнi виступи 1846-1848 рр. у Схiднiй Галичинi. Селяни Схiдної Галичини пiднялись майже одночасно iз Захiдною Галичиною. Весною 1846 р. боротьба охопила весь край. Це був удар, пicля якого феодально-крiпосницька система вже не могла оправитися. Повстання було придушене, проте воно стало однiею з вирiшальних передумов скасування панщини не лише в Галичинi, а й в усiй Австрії.

Складнi соцiальнi, економiчнi, нацiональнi умови розвитку захiдноукраїнських земель поставили пiд загрозу icнування самого українського народу. Полонiзацiя досягла тут величезних розмipiв: не тiльки шляхта, а й духiвництво та мiщанство переймали польськi звичаї та мову. У кiнцi XVIII ст. українську нацiю в Галичинi творив виключно селянин, принижений, затурканий, який не усвiдомлював своїх нi людських, нi нацiональних прав.

Реформи, що здiйснювались австрiйським урядом, хоч i проводились бюрократичним способом i не доводились до кiнця, пiднесли дух українського народу. Серед духiвництва, единої соцiальної групи, що мала право на вищу oсвіту, з'являються люди, якi вiдкрито виступають на захист нацiональних iнтepeciв українцiв. Серед них особливо видiлився перемишльський кaнoнiк Iвaн Могильницький. У працi «Вiдомiсть о рycькiм язицi» вiн аргументовано довiв, що українська мова. є окремою реально існуючою схiднослов'янською мовою. Iвaн Могильницький у 1816 р. очолив релг iйне товариство, яке займалося освiтньою дiяльнiстю, видавало українською мовою релiгiйну лiтературу. Засновник цього товариства – активний борець за українськe шкiльництво галицький митрополит Михайло Левицький. Biн звернувся до галицького губернатора з проханням ввести у школах викладання українською мовою. Губернатор вiдкинув цю пропозицiю, а на митрополита пiшли звинувачення i до Вiдня, i до Рима, начебто він ciє розбрат мiж народами заради москвофiльства, бо українська мова «є породою московської».

Та справжне українськe нацiональне вiдродження в Галичинi почалося в 30-х роках XIX ст. пiд впливом iдей романтизму й слов'янського вiдродження, якi поширювались серед чехiв i полякiв, i знайомства з творами нової української лiтератури в Росії, з українськими етнографічними й історичними виданнями. Пiонерами нацiонального вiдродження в Галичинi стали вихованцi львiвської духавної ceмiнapiї, члени гуртка «Руська Трiйця» М. Шашкевич, I. Вагилевич та Я. Головацький, якi були дiтьми священикiв i caмi стали священиками. Ще на шкiльнiй лавi вони захопилися iдеєю вiдродження слов'янських народiв i пiд впливам українськo o письменства в Pociї розгорнули роботу щодо українського вiдродження в Галичинi. До гуртка «Руська трiйця» входили також Г. Iлькович, М. Кульчицький, М. Устиянович та iн.

Душею «трiйцi» був Маркiян Шашкевич, про якого Iвaн Франко писав: «Поет, оповiдач, кореспондент i проповiдник, як людина наскрiзь симпатичiна, щиpа й проста, пройнята належною любов'ю до рiдного народу i непохитно певна своеї роботи, як у мистецтвi, так i в життi». Biн народився 6 листопада 1811 р. у с. Пiдлисся нинiшнього Золочiвського району на Львiвщинi, вчився у Бережанськiй iмназiї. У 1833 р. М. Шашкевич склав перший альманах вipшiв, написаних українською народною мовою, а два роки потому опублiкував широко знану оду «Голос галичан». Одночасно М. Шашкевич пiдготував до друку збiрник «Зоря», до якого входили народнi пicнi, життєпис Богдана Хмельницького, оповідання з життя священиків. Однак цензура заборонила публiкацiю цього збiрника.

Найзначнiшою заслугою «Pycькoi трiйцi» було видання у 1837 р. в Будапештi альманаху «Русалка Днicтровая», яка, за влучним висловом академiка О. I. Бiлецького, є «перша заява народу Захiдноi України про своє icнування, про свою нацiональну iднiсть».

Про враження, яке справила «Русалка Днiстровая» на галицьке громадянство, сказав Я. Головацький: «Вона запалила вогонь, що його тiльки гробова перста загасити може, спасла народ вiд загибелi й отворила очi кожному письменному чоловiковi, в якого лишилося ще незiпсоване українськe серце, показала йому його положення, обов'язки для народу й спосiб, як тi обов'язки треба сповняти».

Пiсля заборони австрійськими властями «Русалки Дністрової» i виходу М. Шашкевича, I. Вагилевича та Я. Головацького з львiвcької ceмінapiї, «Руська трійця» розпалася. Та її дiяльнicть не була даремною. Вона започаткувала нову демократичну культуру в Галичині. Прогресивні iдеї «Pycькoї трiйцi» все бiльше оволодiвали умами галичан.

2 Революція 1848 – 1849 рр. вАвстрії та її наслідкидля західноукраїнських земель. 1848 piк, який буревієм пронісся над престолами i народами Європи, став роком політичного пробудження українського народу Галичини. 13 березня 1848 р. виросли перші вуличні барикади у Вiднi, а через два днi було проголошено першу австрійську конституцiю.

Враховуючи настрої народних мас, уряд монapxiї Габсбургiв змушений був остаточно лiквiдувати панщину. З цiєю метою 16 квiтня 1848 р. цicар пiдписав спецiальний патент. Основою реформи був викуп селянських земель державою, якiй селяни мали сплачувати протягом 40 pоків, починаючи з 1858 р. За те помiщики звiльнялися вiд усяких обов'язкiв щодо cвoix колишнiх пiдданих – захищати їx у судах, допомагати у важких випадках i т. д. Внаслiдок реформи у Схiднiй Галичинi виникло близько 375 тис. вiльних селянських господарств. Та при проведеннi реформи не були впорядкаванi права на воладiння лiсами та випасами. Це пiзнiше викликало нескiнченнi судовi процеси, спричинило руйнування селянських господарств. За помiщиками залишались деякi феодальнi привiлеї, зокрема так зване право пропiнацiї – монополiя на винокурiння й продаж горiлки, що на дов i роки виступало причиною рiзних непорозумiнь i справедливого незадоволення селянських мас.

Викупнi платежi, втрата лiсiв i пасовищ, iншi залишки крiпацтва лягли важким тягарем на плечі захiдноукраїнської бiдноти, яка бунтувала, шукала справедливостi в цiсаря, а нерiдко топила горе в горiлцi. Haвecнi та влiтку 1849 р. мacoвi виступи, що супроводилися самочинним поверненням селянами захоплених помiщиками громадських земель, лісів і пасовищ, охопили понад 100 сiл Схiдної Галичини. Шляхта, iз свого боку, насилала на «непокiрних» полiцiю i вiйська, що придушували селянськi заворушення. А «справедливiсть» цiсарсько-королiвського суду полягала в тому, що з 32 тис. позовiв щодо лісiв i пасовищ селяни програли 30 тис., сплативши ще й 15 млн. ринських за судовi витрати.

Капiталiзм, що розвивався на захiдноукраiнських землях, бiльше виявляв свою руйнiвну силу, анiж творчу. Так, він ліквідував цехову регламентацiю ремесел у місті i cтаросвітські господарства на селi, але не привiв нi до виникнення фабричної промисловостi, нi до створення високопродуктивноi економiки у землеробствi. Капiталiзм розорив дрiбних виробникiв, рiзко збiльшив кiлькiсть безробiтних замiсть того, щоб створити осередки виробництва, якi б поглинали робочу силу пролетаризованих верств. Зростали бiднicть i злиднi, а колишні виробники стали пауперами.

Скасування панщини стало важливою передумовою розгартання в Галичинi масового народного руху за демократичнi перетворення. Волелюбнi демонстрацiї прокотилися вулицями Львова у березнi 1848 р. Під їх впливам губернатор краю Ф. Стадiон дав згоду на з'вiльнення полiтичних в'язнiв i на формування нацiональної гвардiї.

Під впливом революцiйних подiй у Захiднiй Європi львівські українцi 19 квiтня 1848 р., вiд iмeнi вcix українцiв Галичини подали на iм'я цicаря петицiю з цiлим рядом демократичних вимо . У нiй, зокрема, говорилося, що українцi становлять частину великого слов'янського народу, що вони - автохтони в Галичинi й мали колись державну самостiйнiсть, що вони цiнують свою нацiю i хочуть її зберегти. У петицiї висловлювалось прохання про введення української мови у народних i вищих школах; про видання державних законiв українською мовою, яку урядовцi повиннi обов'язково знати; щоб було зрiвняно в правах духiвництво всіх трьох обрядiв (римсько-католицького, греко-католицького i православного) i щоб українцi мали доступ до вcix державних установ.

Як бачимо, цi вимоги були скомні i обмежувались здебiльшого сферою культури. У результатi дальшого розвитку ревалюцiї у Галичинi виникають нацiонально-полiтичнi органiзацiї. 2 травня 1848 р. представники демократичних кіл українства, зокрема світської інтелiгенцiї та греко-католицького духiвництва, утворили у Львові Головну руську раду. Як постiйнодiючий орган вона мала представляти українське населення Схiдної Галичини перед центральним урядом. Головна руська рада, виступаючи за проведення демократичних реформ, прагнула забезпечити вiльний нацiональний розвиток українського населення краю. У випущенiй нею програмнiй декларацiї говорилося, що галицькi україцi належать до великого українського народу, який тодi налiчував 15 млн чоловiк, згадувалось про їхню колишню самостiйнicть та про часи занепаду.

У документi мicтився заклик до пробудження, адресований українському народовi, i до забезпечення йому кращої долi в рамках австрiйської конституцiї. За прикладом Головної руської ради в містax, мiстечках i селах краю виникло близько 50 місцевих руських рад, до складу яких входили представники демократичних верств. Революційний рух поширився на провінцію.

Діяльність Головної руської ради зустріла неприхильне ставлення з боку польської Головної ради, яка домагалася, щоб українці виступали разом з поляками. Вона опиралася на ополячену українську шляхту, яка утворила окремий комітет i подавала супліки на iм'я цiсаря, протестуючи проти петицiї 19 квітня, не бажаючи нi в чому вiдокремлюватись вiд полякiв. На протидію Головній руській радi цi елементи 23 квiтня 1848 р. організували «Руський собор», а першій газеті українською мовою «Зоря галицька» протиставили видання «Дневник Руський». Коли поляки почали організовувати свою національну гвардію, то й українці приступили до створення батальйонів «руських стрільців».

Представники українського населення Галичини взяли участь у слов'янському Kон peci у Празi. Головна руська рада послала туди своїх делегатiв, якi працювали в однiй польсько-українськiй секції. Потiм мiж ними виникли незгоди. Українцi домагалися подiлу Галичини на двi окpeмi адміністративні одиниці. Революцiйна буря 11 червня 1848 р. перервала роботу конгресу.

Пізнiше (19 жовтня 1848 р.) У Львовi зiбрався Собор руських учених – перший з’їзд дiячiв української науки i культури, в якому взяли участь 118 чоловiк. Учасники з'їзду працювали у 9 секцiях. З-помiж промовцiв особливо видiлявся Микола Устиянович. Iз своєю славнозвiсною «Розправою о язицi южноруськiм i его нарiчiях» виступив Я. Головацький. З'їзд схвалив єдину граматику української мови, висунув вимогу запровадження у вcix школах української мови. Була також пiдтримана вимога подiлу Галичини на два краї: польський i український.

Ще влiтку 1848 р. Головна руська рада проголосила заснування «Галицько-руської матицi». Вана мала видавати пiдручники для шкiл i взагалi бути вогнищем письменства i просвiти рiдною моваю. Свою дiяльнiсть «Галицька руська матиця» почала аж у1850 р.

Наприкiнцi 1848 р. у вiдповiдностi до цiсарсъкого декрету у Львiвському унiверситетi вiдкрито кафедру української мови i лiтератури. Її професором було призначено Якова Головацького, який почав викладацьку роботу в сiчнi 1849 р. Незабаром він видав граматику української мови.

10 липня 1848 р. разпочалась робота першого австрiйського парламенту. Iз 383 послiв Галичину представляли 96, у тому числi 39 вiд українцiв (27 селян, 9 священикiв, 3 світських особи). Українські посли в парламентi поставили вимогу про подiл Галичини, яка була пiдкрiплена 15 тис. пiдписiв. Висувалось ще кiлька вимог нацiанального xаpaктepy. Українські посли-селяни вимагали якнайменших викупних платежiв за землю.

Яскрава cтоpiнкa революцiйної боротьби галицького робiтництва – його участь у листападовому збройному повстаннi 1848 р, у Львовi, яке назрiвало протягом тривалого часу. Наприкiнцi жовтня атмосфера в місті стала надзвичайно напруженою. Не минало й дня без сутичок мiж урядовими вiйськами i нацiональною гвардiєю. Сигналом до повстання стали подiї 1 листопада, коли війська застосували зброю проти натовпу. На багатьох вулицях виросли барикади. Весь центр містa опинився в руках повсталих робiтників та ремiсникiв рiзних нацiональностей. До них приєдналися студентський ле iон та частина нацiональної гвардії. Вранцi 2 листопада мiж повсталими i урядовими вiйськами вiдбулися збройнi сутички. Та сили були нерівні. Львiвське збройне повстання зазнало поразки.

Революцiйнi заворушення поширились i на Пiвнiчну Буковину. Селяни намагалися силою повернути вiдiбране у них помiщиками. Депутат австрiйського рейхсрату Л. Кобилиця, виступаючи 16 листопада 1848 р. у Вижницi на зборах 2600 селян, закликав присутнix не коритися помiщикам, обирати на свiй розсуд сільських старост, захоплювати лiси i пасовища. Заклик народного ватажка став приводом до повстання, яке охолило гірські села Вижницької i торожинецької округів. Повстанцi створили збройнi загони, якi контролювали гірські дороги.

Iдеї «весни народiв» знайшли активний вiдгук серед населення Закарпаття. Влiтку i восени 1848 р. тут значно посилилися заворушення трудового селянства. У багатьох мiсцевостях, особливо в гiрських районах, селяни фактично вийшли з-пiд контролю помiщикiв та мiсцевих opгaнів влади, не виконували панщини, захоплювали панське майно.

Однак сили контрреволюцiї на захiдноукраїнських землях, як і в усiй iмперії Габсбур iв, все бiльше змiцнювали свої позицiї i поступово перейшли в контрнаступ. 7 березня 1849 р. австрiйський парламент було розпущено. Остаточно реакцiя запанувала після того, як австрiйський уряд за допомогою росiйських вiйськ приборкав революцiю в Угорщинi. Австрiйську конституцiю було вiдмiнено. Уряд повернувся до давньої системи централiзаторсько-бюрократичного управлiння.

Влiтку 1851 р. було розпущено Головну руську раду, i Галичина заснула на цiле десятирiччя. Розчарування в революцiйному pyci 1848-1849 рр. ще бiльше змiцнило москвофiльськi настрої. Сам Я. Головацький швидко опинився в таборi прихильників росiйської мови й письменства в Галичинi. Мляве та сонне життя галицьких українцiв у 50-х роках переривали лише суперечки про мову та правопис i так звана бучна вiйна, що виринула в кiнцi 50-х poків через проект австрiйського уряду, з iдно з яким українцям нав'язували латинський правопис. Усе українське громадянство одностайно виступало проти цього проекту й захистило свою слов'янську азбуку.

Незважаючи на поразку, революцiя 1848-1849 рр. мала важливi позитивнi наслiдки для населення захiдноукраїнських земель. Вона лiквiдувала серйознi перешкоди на шляху розвитку краю. Одним iз здобуткiв революцiї стала активiзацiя нацiонально-визвольної боротьби народних мас, пiднесення рiвня їхньої нацiональної свiдомостi.

 

УКРАЇНА У СКЛАДІ РОСІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст.

1 Реформа 1861 р. та її проведення в Україні. Уперше цар Олександр II про необхiднicть звiльнити селян «згори» сказав 30 березнн 1856 р. у Mocквi на прийомi предводителiв московського дворянства. 3 сiчня 1857 р. почав засiдати Таємний комiтет «для обговорення заходiв щодо влаштування побуту помiщицьких селян», який складався з міністрів та iнших сановникiв-крiпосникiв i в якому головував цар. Пiсля того, як дворяни литовських, Петербурзької та iнших губерній за пiдказкою царя «виявили» бажання почати вироблення умов скасування крiпосного права, за царськими рескриптами протягом 1858 р. в губернiях Європейської Росії, в тому числi й в Українi, були cтвopeнi губернськi дворянськi комiтети.

Загальне керiвництво пiдготовкою реформи здiйснював Головний комітет у селянськiй справi, на який 8 сiчня 1858 р. був переименований Таємний комітет. При ньому у березнi 1859 р. почали працювати двi редакцiйнi комiciї, що мали зiбрати матерiали губернських комітетів i виробити проекти документiв для проведення реформи.

Серед дворянства взагалi i в губернських комітетаx зокрема в питаннi про характер реформи не було повної єдностi: Бiльшiсть помiщикiв, передусiм чорноземних губернiй, – вiдвepтi крiпосники – намагалися залишити в своїх руках усю землю и зберегти право на селянську працю. Iншi, ліберальнi поміщики, переважно нечорноземних місцевоетей, погоджувалися на звільнення селян із землею, але при обов'язковiй сплатi викупу як за земельнi надiли, так i за особисту волю селян. Але вci помiщики сходилися на тому, щоб реформа проводилася без ущемлення їx iнтepeciв, за рахунок селянства.

Головний вододiл боротьби проходив не мiж крiпосниками й лiбералами, а мiж помiщиками й селянами. Селяни виступали за революцiйне знищення помiщицького землеволодiння, за «всю землю» i «всю волю», що об'єктивно означало боротьбу за бiльш прогресивний, так званий американський або фермерський шлях розвитку капiталiзму. Помiщики ж i царизм намагалися шляхом реформ, при збереженнi дворянського землеволодiння спрямувати село так званим прусським латифундiальним шляхом розвитку капiталiзму. Отже, перед Росiєю, а в її складi й перед Україною, стояла альтернатива: яким способом буде лiквiдовано крiпосництво - революцiєю народних мас чи реформами, що проводитимуться згори, царизмом?

Але через те, що селяни тодi не могли пiднятися на широку, вiдкриту, свiдому боротьбу за революцiйне знищення крiпосного права, царизмовi i помiщикам удалося провести реформу, виходячи з власних iнтepeciв. Після того, як проекти, виробленi губернськими комітетами, надiйшли до редакцiйних комiciй, цi комiciї працювали над проектами до 10 жовтня 1860 р. Підготовленi редакцiйними комiсiями документи пiсля схвалення їx Головним комітетом у селянськiй справi з 28 сiчня по 17 лютого 1861 р. розглядалися Державною радою. 19 лютого 1861 р. манiфест та Положення про скасування крiпосного права пiдписав цар Олександр ІІ. Опублiкованi вони були 5 березня.

Манiфест i Положення вирiшували основнi питання, пов'язанi iз скасуванням крiпосного права: 1) лiквiдацiя особистої залежностi селян вiд помiщикiв, ix особисте звiльнення i створення opгaнів селянського управлiння; 2) надiлення селян землею i визначення за неї повинностей; 3) викуп селянських надiлiв.

У ст. 1 Загального Положення говорилося, що «крiпосне право на селян, оселених у помiщицьких мaєтках, i на дворових людей скасовується назавжди...». Це був серйозний крок буржуазним шляхом. Селяни-крiпаки переставали бути власнiстю помiщика i ставали «вiльними сiльськими обивателями». Вони могли провадити вiльну тор iвлю, вiдкривати промисловi i ремicничi пiдприємства, торговельнi заклади, записуватися в це- хи, купувати, володiти i збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу помiщика одружуватися, вiддавати дiтей у навчальнi заклади.

Однак селяни, стаючи юридично особисто вiльними, виходячи з пiд залежностi вiд свого помiщика, залишалися пiд владою феодально-крiпосницької держави.

За реформою запроваджувалися новi органи управлiння селянами. Сiльське громадське управлiння складалося з сiльського сходу, на який збиралися селяни-домохазяї, i старости, який обирався сходом. До волосного управлiння належали волосний схід iз представникiв вiд сiл, волосне правлiння на чолi з волосним старшиною i писарем, волосний селянський суд. Сiльськi й вооснi органи селянського управлiння розподiляли податки i повинностi мiж селянами, контролювали їх виконання, стежили за утриманням шляхiв, мостів, перевозiв, лiкарень, шкiл, вiдали рекрутським набором, збиранням недоїмок, мали забезпечувати порядок i затримувати злочинцiв, тобто здiйснювати полiцейськi функцiї, i т. п.

Над селянським управлiнням стояв мировий посередник, якого обирали мiсцевi дворяни i затверджував Правительствуючий Сенат. Мировий посередник сприяв укладанню уставних грамот, розв'язував суперечки мiж помiщиками й селянами, затверджував або скасовував вибори волосних старшин i вcix службових осiб сiльського й волосного управлiнь, мі штрафувати їх, арештовувати i т. д. Мировi посередники повiту разом становили повiтовий мировий з'їзд, у якому головував повiтовий предводитель дворянства. У губернiї створювалося губернське в селянських справах присутствiє на чолi з губернатором.

Отже, сiльськi й волоснi органи селянського управлiння мали полiцейсько-фiскальний характер i пiдпорядковувалися царськiй адмiнicтрацiї. Селяни не були повністю урiвнянi в правах з іншими станами, вони залишалися нижчим, податним станом, мусили платити подушну подать, вiдбувати рекрутську повиннiсть, зазнавали тiлесних покарань, не могли вiльно залишити село, бо зберiгалася община i кругова порукa при виплатi податкiв та виконаннi повинностей. Помiщик вважався попечите- лем сiльської громади, розпоряджався вотчинною полiцiєю, вимагати замiни невгодних йому службових осiб, а також зберi право на працю тимчасово зобов'язаних селян.

Уci землi, якi належали помiщикам, були визнанi їх власнiстю. Проте помiщики за встановленi повинностi – роботою або грiшми – мусили надати в постiйне користування селян «садибну осілicть» i певний надiл польовоi землi та інших у гiдь. Розмiри надiлiв i повинностi визначалися в уставних грамотах, якi складалися помiщиками i пiдписувалися селянами. При цьому ycтавнi грамоти укладалися не з окремим селянином, а з сiльською громадою, яка за принципом кругової поруки вiдповiдала й за виконання повинностей. На пiдготовку i введення уставних грамот у дiю вiдводилося два роки, протягом яких, говорилося в манiфестi царя, «селянам i дворовим людям, як i ранiше, коритися помiщикам i беззаперечно виконувати давнiшнi свої обов'язки».

Одержавши за уставною грамотою садибу й польовий надiл, селяни ставали тимчасово зобов'язаними й мусили платити помiщиковi оброк або вiдробляти панщину. Їх розмiри в рiзних мiсцевостях були неоднаковими. Так, за Великоросiйським положенням, за вищий або указний надiл селяни мусили вiдробляти 40 днiв чоловiчих i 30 жiночих нa piк, в оброчних маєтках платили 8-12 крб. оброку.

Селяни мали право викупити садибу, а польовий надiл – тiльки за згодою помiщика. Ось чому вони мали бути тимчасово зобов'язаними невизначений час. Це залежало вiд волi помiщика. Тiльки з 1 сiчня 1883 р. селяни в обов'язковому порядку мали викуповувати польовi надiли. Селяни, що оформили угоду про викуп своїх надiлiв, ставали селянами-власниками i припиняли відбувати панщину чи платити оброк помiщиковi.

Оскiльки в Українi були родючi землi, то пiд час проведення реформи царський уряд, iдучи назустрiч домаганням помiщикiв, прагнув зберегти в їх руках максимальну кiлькiсть землi, а селянам надати якомога менші й най iршої якостi надiли.

Для степових губернiй була встановлена одна указна надiльна норма на ревiзьку душу. У рiзних мiсцевостях вона становила вiд 3 до 6,5 дес. Для чорноземної смуги, визначалися два розмiри надiлiв на душу: вищий i нижчий. Нижчий душовий надiл становив від 3 до 4,5 дес. Крім того, за згодою селянин мі одержати безплатно i так званий дарчий надiл розмiром в одну чверть нищoго або указного надiлу.

На території лівобережних губерній – Чернігівської, Полтавської i тієї частини Xapківської, яка не йшла за Великоросійським положенням, застосовувалося Малоросійське положення. У цих місцевостях переважало подвiрно-сiмейне землекористування. Земля тут відводилася всій громаді, а потім розподілялася між селянами у спадкове сімейне користування. Були вищі й нижчі наділи, нижчий наділ – одна третина вищої норми, за згодою селянин мі одержати й дарчий наділ. Якщо після наділення селянам у поміщика залишалося менше однієї третини загальної кількості належних йому земель, то він мав право вдержати в себе до однієї третини всієї кількості придатних земель. Розмір вищого наділу для різних місцевостей коливався від 2,75 до 4,5 десятини.

На Правобережжі – в Київській, Волинській i Подільській губерніях, де пануючим було подвiрно-сiмейне землекористування, земля виділялася на сільську громаду(„мирська земля”) i за-кріплялася за селянами в спадкове подвiрне землекористування. Спочатку тут реформа проводилася приблизно так, як i на Лівобережжі, але в зв'язку з польським повстанням 1863 р. царський уряд, щоб залучити на свiй бiк українських правобережних селян проти мiсцевих польських помiщикiв, 30 липня 1863 р. видав новий закон, який змушував помiщикiв припинити тимчасовi зобов'язання селян і перевести їx у розряд власникiв до 1 вересня 1863 р. Вводився обов'язковий викуп селянських надiлiв, а викупнi платежi зменшувалися на 20 %.

На Півдні малоземельнi селяни, якi на ревiзьку душу мали вiд 1 до 3 дес. землi, на 1877 р. становили близько 28 % загальноi кiлькocтi, на Лiвобережжi – 43, то на Правобережжi – близько 70 %.

Викупна операцiя, яку проводив царський уряд, також вiдповiдала інтересам помiщикiв. В основному для визначення викупної суми селянського надiлу бралася не ринкова вартість землi, а грошовий оброк, призначений з селян на користь помiщика за уставною грамотою за наданi селянам у постiйне користування садибний i польовий надiли. Селянин, отже, мусив викуповувати, причому за дуже високими цiнами, не лише землю, а й особисту волю.

Оскiльки селяни не могли одразу заплатити цю суму, то царський уряд надавав їм позику i видавав помiщикам у pозмipi 80 % викупної суми, якщо селяни купували повний надiл, і 75 %, якщо вони брали неповний надiл, 5-процентнi банківські бiлети або викупнi свiдоцтва. Решту 20-25% викупної суми селяни мусили заплатити безпосередньо помiщиковi. Якщо викуп проводився з волi помiщика, то сeляни могли не доплачувати вказаної суми. Зa надану урядом позику селяни мали протягом 49 poків вносити до казни викупнi платежi – щорiчно 6% загальної суми.

Як i в цiлому по Pociї, в Українi внаслiдок реформи помiщики пограбували селян. У селян Лiвобережжя й Півдня бу- ло вiдрiзано близько 1 млн дес., або близько 28 % загальної площi землекористування. Із загального числа 2,5 млн ревiзьких душ колишнiх помiщицьких селян в Укpaїнi 220 тис. душ (з сiм'ями 440 тис. чол.) було обезземелено зовсiм, близько 100 тис. чол. одержали надiли до 1 дес. на ревiзьку душу, понад 1600 тис. – від 1 до 3 дес., 742 тис. – понад 3 дес. Лише150 тис. (або 6 %) ревiзьких душ одержали надiли 5 i бiльше десятин на душу. Отже, 94 % ревiзьких душ одержали надiли менше 5 дес., тобто меншe прожиткового мінімуму. Kpiм того, помiщики залишили собi найкращi землi, селянам видiлили най iршi, позбавили їx випасiв, водопоiв, лук, лiciв та iнших конче потрiбних угідь. Kpiм того, розмежували землi так, що селянськi надiли були розташованi далеко вiд сiл, складалися з багатьох смужок, з незручними пiд'їздами i т. iн.

2 Соціально-економічний розвиток України у пореформений період (1861 – 1900 рр). З другої половини 60-х pоків XIX ст. починається швидке зростання фабрицько-заводської промисловостi, котра поглинає дрiбнотоварне i мануфактурне виробництво. Царський уряд змушений був сприяти капiталiстичному прогресу країни. Biн проголосив протекцiонiстську полiтику, яка мала прогресивне значення, бо сприяла розвитку вiтчизняної промисловостi. Царський уряд також забезпечував великим капiталiстам високi прибутки i шляхом казенних замовлень за пiдвищеними цiнами на виробництво металу, озброєння, паровозiв, вагонів та iншої продукцiї. Biн надавав їм пiльги, ви iднi кредити, субсидiї, платив премiї, головним чином за рахунок коштiв, якi він стягував з трудяших шляхом прямих i непрямих податкiв.

У 70-90-тi роки ХІХ ст. у Pociї та в Українi особливо інтенсивно велося залiзничне будiвництво. Одночасно з залiзничним будiвництвом розвивався й водяний рiчковий та морський транспорт, розширювалося пароплавство.

Почала швидко розвиватися i ву iльна промисловiсть. Уже в 70-х роках стали виникати, за участю iноземних капiталiв,бaкціонернi товариства, що будували новi великi кам'янову iльнi копальнi. Видобуток ву iлля в Донбасi збiльшувався. Якщо у 1860 р. у Донбасi було видобуто 6 млн пудiв ву iлля, то у 1900 р. – 690 млн пудiв, що становило 70 % загальноросiйського видобутку.

Швидко зростали видобуток залiзної руди, виплавка чавуну i виробництво сталi та залiза в Донбасi, Поднiпров’ї та Криворiжжi. Усього на кінець XIX ст. в Українi працювало 17 великих металур iйних заводiв, заснованих на вiльнонайманiй працi, паровiй енергетицi i використаннi кам'яного ву iлля. У 1900 р. Пiвдень України дав 92 млн пуд. чавуну – 52 % загально- росiйської виплавки чавуну та 59 млн пудiв сталi й залiза, шо становило 44 % всього виробництва. Україна перетворилася на головну ву iльно-металур iйну базу всієї Росiйської держави. В Українi найбiльшого розмаху набуло сільськогосподарське машинобудування, яке мало всеросiйське значення. У 1900р. тут дiяло 65 пiдприємств, якi переважно належали iноземним капiталiстам. З кiнця XIX ст. розвивається транспортне машинобудування, заводи України починають випускати паровози, морські й річкові судна.

Розгортання буржуазних реформ, завершення промислового перевороту, що вiдбувалися в дру iй половинi XIX ст., суттєво ускладнили соцiальну структуру суспiльства. Поряд з традицiйними станами феодального суспiльства – селянством та помiщиками, якi у цей час зазнають значних змiн пiд впливом майнової диференцiації, виникають новi класи – пролетаріат та буржуазія. Робітничий клас України формувався як складова загальноросійського пролетаріату. Порівняно iз західноєвропейським робітничим класом він мав свої особливості: більш пiзнiй час формування та виходу на полiтичну арену; надзвичайно високий ступiнь концентрації на виробництвi; вкрай важке економiчне становище та полiтичне безправ'я; багатонацiональний склад; значний вiдсоток молодi в пролетарському середовищi. У своїй сукупностi цi особливостi визначили полiтичне обличчя та специфiку психоло iчного складу вiтчизняного пролетарiату, стимулювали розвиток революцiйностi та радикалiзму в його поглядах та дiях.

Суттєво вiдрiзнялася вiд захiдної i нацiональна буржуазiя. У Росiйськiй iмперії цей клас формувався за сприяння та пiд контролем самодержавства, був тicно пов'язаний з помiщицьким землеволодiнням. Цi специфiчнi умови визначали консерватизм та вiрнопiдданiсть вiтчизняної буржуазії. 3ростаючи в умовах наздоганяючої модернiзації, якiй притаманнi cтpiмкe посилення ролi держави, цей клас був залежним не стiльки вiд коливань на ринках сировини, капiталiв, товapiв, скiльки вiд змiн у полiтицi уряду, що виступав монополiстом на цих ринках. Саме тому особливiстю вiтчизняних капiталiстiв-пiдприємцiв була орiєнтацiя не на вiльну конкуренцiю, а на монополiю держави, не на завоювання полiтичної влади, а на органiчне «вписування» в жорстку, централiзовану систему самодержавної влади.

Основними джерелами формування буржуазiї в Україні були «обуржуазнене» дворянство, яке перейшло на капiталiстичнi методи господарювання; купцi, чумаки, скупщики, сiльськi лихварi, якi в дореформений перiод накопичили капiтали; кycтapi, якi зумiли пристосуватися до нових буржуазних умов; заможнi селяни, якi господарювали на засадах фермерства, орiєнтуючи своє виробництво на ринок та використовуючи найману робочу силу. Українська буржуазiя утримувала провiднi позицiї в цукровiй, винокурнiй, мукомельнiй, шкiрянiй, ву iльнiй галузях промисловостi. Поступово сформувалася українська торгово-промислова буржуазна елiта, представники якої Терещенки, Харитоненки, Яхненки, Симиренки, Алчевськi та iншi за розмiрами своїх капiталiв належали до найбагатших людей не тiльки України, а й yciєї Росiйської iмперiї.

Характерно, що буржуазiя в українських землях формувалася на багатонацiональнiй основi – кpiм українцiв у її складi вагомою була частка росiян, євреїв, французiв, англiйцiв, бель iйцiв та нiмцiв.

У дру iй половинi XIX ст. формується iнтелiгенцiя – спе- цифiчна верства населення, яка, не маючи приватної власностi, займалася не фiзичною, а розумовою працею, розвитком та поширенням культури у суспiльствi. Вiдповiдно до перепису населення до цiєї верстви в Українi належали 4,1 % населення. У пореформений перiод iнтeлiгенцiя зазнала значних змiн. По-перше, вона стала бiльшне однорiдною, у її складi зросла частка рiзночинного елементу. Зокрема, якщо на початковому етапi становлення iнтелiгенцiї основним джерелом формування цiєї верстви було дворянство, то наприкiнцi XIX ст. лише 20-25% складу iнтелiгенцiї мали дворянське походження, решта – вихiдцi з рiзночинцiв. По-друге, переважна бiльшiсть iнтелiгенцiї України була неукраїнського походження. У 1897 р. лише 16% юристiв, 25% учителiв i майже 10% письменникiв були українцями. По-третє, асимiляторська полiтика царського уряду призвела до значної русифiкацiї iнтелiгенцiї. По-четверте, власне українська iнтелiгенцiя проживала переважно у селах та невеличких мicтax, працюючи земськими вчителями, лiкарями, агрономами тощо, тодi як у великих мicтax її частка була незначною. Наприкiнцi XIX ст. українцi становили менше третини мiського населення, у складi якого домiнували росiяни та євреї.

Отже, у другiй половинi XIX ст. пiд впливом буржуазних реформ в Україн вiдбулися значнi змiни в соцiально-економiчнiй сферi. В аграрному ceктopi сформувався досить високий piвень концентрацiї землi; було здiйснено докорiнний перерозподiл земельної власностi, що йшов по лiнiї переходу вiд cтaновостi до безстановостi; у сiльськогосподарському виробництвi значного поширення набули застосування технiки, використання вiльнонайманої працi, полiпшення структури посiвiв тощо. Цi змiни дали можливiсть Українi перетворитися на потужний центр виробництва сiльськогосподарської продукцiї не тiльки iмперського, а й свiтового значення. У 60-80-х роках XIX ст. завершився промисловий переворот. Розвиваючись у руслi загальноiмперських тенденцiй, українська промисловiсть водночас мала низку особливостей. У пореформений час iндустрiалiзований Пiвдень України перетворився на основну паливно-металургiйну базу iмперiї. Розвиток української промисловостi характеризува-вся бiльш швидкими порiвняно iз загальноiмперськими темпами розвитку; високим piвнем концентрацiї виробництва; значною заангажованiстю та впливом іноземного капiталу; структурною та територiальною диспропорцiйнiстю; побудовою промислових об'єктiв на принципi незавершеностi тощо. Внаслiдок буржуазних реформ та завершення промислового перевороту ускладнилася соцiальна структура суспiльства: активно вiдбувалася диференцiацiя в межах традицiйних класiв феодального суспiльства – дворянства та селянства, кpiм того, виникли новi класи – буржуазiя та пролетарiат, дедалi помiтнiшу роль почала вiдiгравати iнтелiгенцiя.


Читайте також:

  1. Автоматизація банківської діяльності в Україні
  2. Аграрні відносини в Україні у ХVІ - перш. пол. ХVІІІст.
  3. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
  4. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
  5. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
  6. Адміністративне судочинство в Україні
  7. Адміністративний поділ, площа і населення українських земель у складі Речі Посполитої в першій воловині ХVІІ ст.
  8. Адміністративний устрій та окупаційний режим в Україні під час війни 1941-1945 рр
  9. Адміністративно – територіальний устрій і соціальна структура Слобожанщини у половині XVII – кінці XVIII століття
  10. Адміністративно-територіальний устрій, економічне становище українських земель у першій половині ХІХ ст.
  11. Адміністративно-територіальний устрій, економічне становище українських земель у першій половині ХІХ ст.
  12. АКТИВІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО РУХУ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Сучасний ринок товарів для малювання | Склад продукції комерційних банків

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.223 сек.