Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Особисті права і свободи.

 

Поняття та види особистих прав і свобод людини.

 

Особисті (або природні) права й свободи складають першооснову правового статусу людини і громадянина. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки невідчужуваними, а й не підлягають обмеженню. Ця група прав і свобод громадян забезпечує недопустимість посягання державних органів, громадських організацій, службових осіб на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя. [3, стр. 426]

 

Встановлюючи межі й правила зовнішнього втручання в особисте життя людини, держава дбає про порядок, і заснований на суворому додержанні законів, норм моралі, правил співжиття. Водночас держава не відмовляється від тих чи інших заходів примусу щодо осіб, які порушують закони, норми моралі і принципи демократичного суспільства.

 

Захист прав людини здійснюється різними галузями права. Так, Кримінальний кодекс України передбачає конкретні міри покарання за небезпечні злочини, зокре­ма, за вбивство, тілесні пошкодження, пограбування, хуліганство тощо; Кодекс законів про працю України містить норми про охорону праці і техніку безпеки; Цивільний кодекс регулює питання, пов'язані з відшкодуванням збитків, заподіяних особі тощо.

 

“Cеред досить численних громадянських прав і свобод умовно можна виділити дві основні групи: права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку інших осіб, та права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку держави”. [3, стр. 436]

 

Перша група громадянських прав і свобод незначна, причому деякі з них містять юридичні гарантії від свавілля як з боку окремих осіб, так і держави водночас. До них належать: право людини на життя і повагу до її гідності; право на свободу і особисту недоторканність; право чинити опір насильству. Згідно з ідеями "правової держави" і "панування права", держава не тільки зобов'язана виконувати свої власні закони, а й не може допускати будь-яких актів свавілля відносно своїх гро­мадян.



Интернет реклама УБС

 

Ці ідеї втілені в конституційному праві, яке встановлює численні юридичні гарантії, що захищають особу від свавілля з боку держави та її органів. Передбачені гарантії реалізовуються у таких правах і свободах, як недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання у сімейне й особисте життя тощо.

Можна навести слідуючий перелік особистих прав і свобод людини і громадянина, закріплених у відповідних статтях діючої Конституції України:

 

1) рівність перед законом (Ст. 24);

 

2) право на життя (Ст. 27);

 

3) повага честі і гідності (Ст. 28);

 

4) вільний розвиток індивідуальності (Ст. 23);

 

5) гідне існування (Ст. 48);

 

6) недоторканість особистості (Ст. 29);

 

7) свобода (Ст. 29);

 

8) недоторканість житла (Ст. 30);

 

9) безпека (Ст. 32);

 

10) вільне пересування та вибір місця проживання (Ст. 33);

 

11) свобода світогляду (Ст. 11, Ст. 35);

 

12) захист (Ст. 29, Ст. 59);

 

13) захист своїх та чужих прав та свобод (Ст. 44);

 

14) право на захист свого та оточуючих життя і здоров'я від протиправних посягань (Ст. 27, Ст. 55);

 

15) охорона законом особистого та подружнього життя (Ст. 32);

 

16) вільний вступ до шлюбу (Ст. 51);

 

17) тайна листування, телефонних розмов та телеграфних повідомлень (Ст. 31);

 

18) право на розвиток національної самобутності (Ст. 53, Ст. 11);

 

19) право на судовий захист та оскарження (Ст. 29, Ст. 32);

 

Серед наведеного переліку особистих прав треба приділити більшу увагу розгляду прав людини на життя і повагу до її гідності, права на свободу і особисту недоторканність, права на недоторканність житла, таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, правам на невтручання у сімейне й особисте життя, тому що, серед особистих прав, вони розуміються як фундаментальні, природні права людини.

 

Право людини на життя і повагу до її гідності.

 

Це право проголошується всіма міжнародно-правовими актами про права людини і майже всіма конституціями країн світу як невід'ємне право людини, що охо­роняється законом. “Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя”. (ст. 27 Конституції України)

 

Право на життя передусім передбачає проведення державою миролюбної політики, яка виключає війни та конфлікти. У мирних умовах гарантії цього права не зво­дяться до заборони вбивства — це закріплюється Кримінальним кодексом кожної країни. Держава зобов'язана організувати ефективну боротьбу із злочинністю, особливо з терористичними акціями.

 

Гарантіями права на життя є системи охорони здоров'я і, зокрема, попередження дитячої смертності, охорони від нещасних випадків на виробництві, профілактики дорожньо-транспортних пригод, пожежної безпеки та ін.

 

Особливе значення має питання про смертну кару. Відповідно до ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [7] в країнах, що не скасували смертної кари, смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини, згідно з законом, який діяв під час вчинення злочину. Смертні вироки не виносяться за злочини, вчинені особами, молодшими 18-ти років, і не виконуються щодо вагітних жінок.

 

Ст. 28 Конституції України закріплює право кожного на повагу до його гідності. Ця якість людини рівнозначна праву на повагу та обов'язку поважати інших. Вона до­сягається формуванням особи, яка усвідомлює свою свободу, рівність та захищеність.

 

Гідність конкретизується у правах людини, які захищає держава. Гідність, якщо вона належним чином захищена, — це фундамент демократії та правової держав­ності.

 

Конституція встановлює, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Ця норма відтворює положення ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [7] й розглядає катування та інші жорстокі види поводження і покарання, що принижують гідність особи, як грубі порушення прав людини. Але, по суті, цілям захисту гідності служать й інші норми Конституції: право на достатній життєвий рівень, недоторканність приватного життя, захист людиною своєї честі та доброго імені, заборона збору інформації про приватне життя, заборона насильницького проникнення в житло тощо.

 

Чимало правових норм, які забезпечують гідність людини, закріплені у кримінальному, кримінально-процесуальному, цивільному законодавстві.

 

Так, існує стаття Кримінально-процесуального кодексу України, що категорично забороняє домагатися визнання від звинуваченого своєї вини шляхом насильства і погроз. Інша стаття Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за доведення до самогубства особи шляхом жорстокого з нею поводження або систематичного приниження її людської гідності, третя стаття передбачає відповідальність за незаконне позбавлення волі, вчинене способами, небезпечними для життя або внаслідок заподіяння фізичних страждань. Відповідно до ст. 7 Цивільного кодексу України “громадянин або організація вправі вимагати у судовому порядку спростування відомостей, які ганьблять їхню честь та гідність, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійс­ності”[9, стр. 8].

 

У ч. 3 ст. 28 Основного Закону встановлено, що жодна людина без її добровільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Добровільність одержання згоди людини на проведення зазначених дослідів означає, що людина не може піддаватися будь-яким формам насильства для одержання такої згоди.

 

Право на свободу і особисту недоторканність.

 

Конституційне право на свободу є одним з найбільших соціальних благ, яке не тільки створює умови, необхідні для всебічного задоволення потреб особи, а й за­безпечує демократичний розвиток суспільства. Право на свободу є не що інше, як сама свобода, тобто можливість здійснювати будь-які правомірні дії. У цьому праві закладено обмеження для свободи інших людей, особливо посадових

 

осіб, які мають можливість застосовувати примус до людей. У нерозривному зв'язку з ним знаходиться особиста недоторканність людини, яка поширюється на її життя, здоров'я, честь, гідність. Ніхто не вправі силою або погрозами примушувати людину до будь-яких дій, піддавати її катуванню, обшуку чи завдавати шкоди здоров'ю. Людина вправі сама розпоряджатися власною долею, обирати свій життєвий шлях (укладати шлюб, брати участь у голосуванні, найматися на роботу тощо). Гарантії свободи і безпеки особи виступають у формі кримінально-правової заборони будь-яких зворотних дій громадян і посадових осіб. Обмеження цієї свободи допускаються тільки на основі закону та в законних формах, усі заходи примусу мають бути під судовим контролем.

 

Нововведенням Конституції України є встановлення такої важливої гарантії свободи і недоторканності, як судовий порядок арешту, утримання під вартою. Значення даної гарантії полягає в тому, що вона закріплює недопустимість арештів громадян в принципі, встановлює винятковий порядок арештів (тобто як виняток із загального принципу) і, визначаючи особливу юридичну процедуру арештів, передбачає контроль за їх законністю з боку судових органів.

 

Ефективність гарантії цього права, передбаченого ст. 29 Конституції України, забезпечується тим, що держава гарантує кожній особі з моменту затримання право захищати себе та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів затриманого чи заарештованого.

 

Кримінально-правовими гарантіями права недоторканності людини є юридичні норми, які встановлюють кримінальну відповідальність за злочини проти життя, здоров'я, свободи особи, явно незаконний арешт або затримання, притягнення явно невинного до кримінальної відповідальності тощо.

 

Адміністративно-правовими гарантіями права недоторканності людини є юридична регламентація підстав, термінів і форм адміністративних затримань та арештів, дисциплінарна відповідальність службових осіб, винних у порушенні недоторканності людини.

 

Існують і цивільно-правові гарантії права недоторканності людини. Основа цих гарантій закріплена у ст. 56 Конституції України, яка передбачає право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

 

Право на недоторканність житла (ст. 30 Конституції України) є правом кожного на державну охорону його житла від незаконних вторгнень, обшуків та інших посягань з боку службових осіб та окремих громадян. Ця стаття передбачає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду або обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду. У рішенні суду мають бути чітко визначені місце проведення обшуку або огляду, а також перелік осіб чи предметів, які підлягають розшукові чи арештові. При проведенні обшуку обов'язкова присутність понятих з числа незацікавлених у справі осіб, які мають засвідчити факти і результати проведення обшуку та огляду майна.

 

Правом на охорону житла користуються особи, які є його власниками, законними орендарями або які проживають за договором найму. При цьому житлом визнається і місце тимчасового перебування (готель, будинок-інтернат, гуртожиток, пансіонат). Недоторканність поширюється на особисті речі та папери, що виключає незаконні обшуки та вилучення документів. Але в житло можуть вселятися люди, які мають на це право, — такі дії не є порушенням недоторканності, навіть у випадках незгоди інших проживаючих.

 

Безперечно, у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, що підозрюються у вчиненні зло­чину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

 

Право таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, передбачене ст. 31 Конституції України, є важливою гарантією права на недоторканність приватного життя особи, її особистої та сімейної таємниці, але воно не може бути зведене тільки до неї. Вимога права про забезпечення таємниці повідомлень виходить за межі приватного життя і значною мірою поширюється на сферу службових або суспільних відносин.

 

Гарантія цього права забезпечується переважно нормами адміністративного, кримінального і кримінально-процесуального права. За порушення встановленої Конституцією гарантії цього права винна особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності за ст. 131 Кримінального кодексу України. Накладання арешту на кореспонденцію і вилучення її в поштово-телеграфних установах, запобігання розголошенню у судовому розгляді справи відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, регулюються відповідними статтями Крймінально-процесуального кодексу України. Щодо обмеження цього права в Конституції зазначається, що винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати потрібну інформацію неможливо.

 

Невтручання у сімейне й особисте життя.

 

“Сфера особистого життя людини і власне відносини між людьми лише незначною мірою регулюються нормами права. Поведінка людей у цій сфері визначається го­ловним чином особливостями їхньої психології та існуючими в суспільстві нормами моралі”. [4,110] Це зумовлено не тільки труднощами формалізації в нормах права між-особистісних відносин, які будуються на почуттях дружби, любові, поваги чи презирства тощо, а й тим, що за своєю природою людина, крім публічно значущої діяльності (державна служба, участь у політичному житті тощо), існує як індивід, якому необхідна визначена незалежність від суспільства, держави, інших людей.

 

Однією з гарантій такої незалежності і є передбачене ст. 32 Конституції України право на невтручання у сімейне й особисте життя, крім випадків, передбачених Конституцією. До змісту цього права належить також охорона таємниці таких сторін особистого і сімейного життя, розголошення яких з тих чи інших причин вважається небажаним (таємниця усиновлення, грошових вкладів, заповітів, стан здоров'я, фотографії тощо).

 

Правова охорона особистого і сімейного життя відбувається, в основному, у двох напрямах: встановлення меж зовнішнього втручання в цю справу і заборона по­ширення інформації про особисте життя людей. Тому не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

 

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою, захищеною законом, таємницею.

 

Конституційне право на охорону особистого і сімейного життя забезпечується системою спеціальних гарантій: політичних, організаційних, правових. Останні пере­дбачені у ч. 4 ст. 32 Конституції України, Законі України від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію". Цивільному кодексі України та інших правових актах. Зокрема, кожно­му гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

 

Свобода пересування, вибору місця проживання, право вільного залишення території України.

 

Право на свободу пересування, вибір місця проживання, вільне залишення території України належить кожному, хто на законних підставах перебуває в Україні. Отже, цього права позбавлені особи, які проникли в країну внаслідок порушення візового режиму або законодавства про в'їзд. Закріплюючи це право, держава тим самим захищає територію країни, а також своїх громадян, котрі відповідно до своїх інтересів та без усяких перепусток можуть переїжджати з однієї місцевості в іншу й визначати собі місце проживання.

 

Ст. 33 Конституції України, у якій закріплене це право, повністю відповідає вимогам Загальної декларації прав людини [6, ст. 13], Міжнародного пакту про громадянські й політичні права [7, ст. 12). Це повністю стосується як свободи пересування, вибору місця проживання в межах країни, так і можливості залишати свою країну і повертатися до неї.

 

Закріплення зазначених прав у конституційній нормі має велике значення саме по собі, але воно ще й посилюється тією обставиною, що із свободою пересування і вибору місця проживання тісно пов'язана реалізація багатьох інших конституційних прав і свобод громадян, наприклад, права власності й спадкування, права на житло, працю, охорону здоров'я і медичну допомогу, виборчі права та ін.

 

Важливе значення має закріплення в Конституції права вільно виїжджати за межі України та безперешкодно повертатися. Порядок реалізації цього права встановлюється Законом України від 21 січня 1994 р. "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України".

 

Згідно із Законом, громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у праві виїзду за кордон у таких випадках: якщо він обізнаний з відомостями, що становлять державну таємницю; у нього неврегульовано аліментні, договірні чи інші невиконані зобов'язання; проти нього порушено кримінальну справу; засуджений за вчинення злочину; ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням; підлягає призову на строкову військову службу; свідомо сповістив про себе неправдиві відомості; до нього подано цивільний позов до суду; за вироком суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом чи перебуває під адміністративним наглядом міліції.

 

Даний перелік є вичерпним, і кожна підстава припиняє свою дію по закінченню визначеного часу (відбуття покарання, виконання зобов'язань, закінчення строку військової служби тощо).

 

Істотним у праві на виїзд з України є те, що громадянин України не може бути позбавлений права у будь-який час повернутися в Україну.


Читайте також:

  1. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
  2. V Суттю Я-концепції стає самоактуалізація в межах моральних правил і більше значимих особистісних цінностей.
  3. V Такі негативні особистісні утворення, як самовпевненість і нерозвиненість автономії та ініціативи, обумовлюють неадаптивне старіння людини.
  4. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
  5. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
  6. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
  7. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
  8. Адміністративне право як галузь права
  9. Адміністративно-правовий захист права інтелектуальної власності
  10. Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання. Соціальна цінність права.
  11. Акти застосування норм права в механізмі правового регулювання.
  12. Аналіз доцільності фінансових інвестицій у корпоративні права.




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
 | 

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.003 сек.