Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Лекція 4. Медіація як найпоширеніша форма відновного правосуддя.

Медіація з’явилася в кінці 70-х рр. у Канаді, Сполучених Штатах Америки та на початку 80-х рр. в Європі. Особливо активного розвитку набула у сфері ювенальної юстиції.

Першою з європейських країн, які ініціювали таку форму відновного правосуддя, стала Великобританія. В тій чи іншій мірі медіація існує практично у всіх європейських країнах. У Бельгії, Німеччині, Норвегії, Фінляндії, Великобританії, Франції, Швейцарії, Австрії. Вона функціонує як ефективна складова кримінального процесу, що закріплена у національному законодавстві цих країн. Відносно недавно медіація знайшла своє нормативне закріплення в Італії, Швеції, Данії, Нідерландах, Іспанії. Медіацію як форму відновного правосуддя та складову кримінального процесу запровадили країни Центральної та Східної Європи. Даний інститут було закріплено, наприклад, у законодавстві Чехії, Польщі, Словенії, Угорщини, Румунії, Молдавії.

Законодавче закріплення медіації відбулося порівняно недавно. Наприклад, в Аргентині діє Закон "Про медіацію і договір" 1995 р., у Франції – Закон від 4 січня 1993 р, розвинутий Законом від 23 червня 1999 р. (в обох випадках мова йде про зміни і доповнення до Кримінально-процесуального кодексу), а в Бельгії – Закон від 10 лютого 1994 р., що також доповнив Кримінально-процесуальний кодекс і ряд підзаконних актів.

Як зазначає М. Гроенхейзен, медіація є частиною великого руху, який в цілому називається відновним правосуддям.

Термін "mediation" у перекладі з англійської мови – посередництво. На думку В.Т Маляренка та І.А Войтюк, цей термін походить від іншого англійського слова "mediate" – служити зв’язком, посередником. Відповідно до Словника іноземних слів, "медіація" (від латинського "mediatio") розглядається як посередництво третьої сторони у спорі, в якому вона не бере участі.

Для позначення аналізованої форми відновного правосуддя, окрім терміну "медіація", використовують ще й інші, наприклад, "процедура медіації", "процедура примирення потерпілого і правопорушника", "процедура медіації у кримінальних справах", "медіація у кримінальних справах". Але фактично вони позначають однин і той же процес, одне і те ж поняття.

Із проведеного аналізу слід констатувати, що доцільно застосовувати словосполучення "медіація у кримінальних справах", оскільки медіація як форма відновного правосуддя може мати місце саме в кримінальних справах, оскільки відновне правосуддя розглядається у контексті саме кримінального, а не будь-якого іншого процесу. Якщо медіацію вважати стадією або іншою складовою частиною, наприклад, цивільного чи господарського процесу, то у такому випадку мова вже йде не про відновне правосуддя, а про альтернативи розв’язання конфлікту.

Як зазначає В.В. Землянська, діяльність програм примирення жертви і правопорушника полягає в організації їхніх зустрічей по справах, які передаються із слідчих та судових органів у разі, якщо злочинець визнав факт вчинення ним злочину. Процедуру примирення в кримінальних справах В.Т. Маляренко та І.А. Войтюк вважають безпосередньою зустріччю сторін конфлікту, під час якої за допомогою нейтральної третьої сторони (медіатора) потерпілий і правопорушник мають можливість брати активну участь у вирішенні проблем, спричинених злочином. Близькою до цього є думка Д. Страуна, який вважає, що медіація – це процес, при якому незалежний посередник допомагає сторонам вирішити спір шляхом прямих переговорів між сторонами. Поряд із цими думками, вирізняється позиція Н. Шатіхіної, яка розглядає медіацію як специфічний кримінально-правовий механізм врегулювання конфлікту, що виник у суспільстві внаслідок вчинення злочину і реалізується у вигляді сукупності взаємоспрямованих юридично значимих дій учасників конфлікту при активній участі, посередницькій ролі державних органів. Як зазначає Д. Давиденко, медіацію розглядають як переговори між конфліктуючими сторонами за участі і під керівництвом нейтральної третьої особи – посередника, що не має права пропонувати обов’язкові для сторін рішення. На думку Н. Леннуара, медіація – це спосіб врегулювання спору між сторонами на основі переговорів за участі нейтрального посередника з метою вироблення взаємовигідної угоди у спірних питаннях.

За своєю сутністю подані в якості прикладу визначення є схожими. Але не можна погодитися з думкою Н. Шатіхіної щодо "активної участі посередницької ролі державних органів" у медіації. Пов’язувати медіацію у контексті вирішення кримінально-правового конфлікту з посередницькою роллю уповноважених державних органів передчасно. Медіація повинна бути регламентована і врегульована на державному рівні. Проте не в цьому може полягати посередницька роль державних органів у самій процедурі. Звичайно, можна погодитися з таким поняттям медіації, якщо медіаторами у кримінальних справах будуть представники органів державної влади, які спеціально уповноважені здійснювати таку діяльність у межах кримінального процесу. Однак Н. Шатіхіна вважає, що державними органами, які здійснюють свою посередницьку діяльність, є традиційні суб’єкти – представники обвинувачення, захисту та суд. Позиція, висловлена вказаним науковцем, є дискусійною і не може бути в основі дефініції "медіація".

Проаналізувавши подані визначення, можна виокремити найзагальніші риси, що характерні для медіації, яка: 1) розглядається як процес; 2) відбувається між двома конфліктуючими сторонами (потерпілим і обвинуваченим (підсудним); 3) передбачає залучення нейтрального посередника для врегулювання конфлікту.

Теоретичні напрацювання та здобутки практики знайшли своє відображення й у міжнародно-правових актах, зокрема Ради Європи та Ради Європейського Союзу.

На нормативному рівні поняття медіації у кримінальних справах закріплено у Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи № R (99) 19 від 15 вересня 1999 р. "Про медіацію у кримінальних справах". Відповідно до цього міжнародно-правового акту, медіація у кримінальних справах – це гнучкий, всеохоплюючий, орієнтований на пошук рішення процес, який є додатковим або альтернативним способом вирішення кримінальних справ у системі традиційного судочинства, і спрямований на врахування інтересів і залучення зацікавлених осіб до процесу; визнання законних інтересів потерпілого, які виникли внаслідок злочину; діалог потерпілого з правопорушником з метою відшкодування моральних та матеріальних збитків; розвиток почуття відповідальності у правопорушника та надання йому можливості для виправлення; підвищення ролі окремої особистості та громади у попередженні злочинів та конфліктів. Відповідно до Рамкового рішення Ради Європейського Союзу "Про положення жертв у кримінальному судочинстві" від 15 березня 2001 р., медіація в кримінальних справах – це процес пошуку до або під час кримінального процесу взаємоприйнятного рішення між потерпілим та правопорушником за посередництва компетентної особи – медіатора.

Щоб з’ясувати значення медіації у кримінальному процесі, необхідно чітко виокремити елементи, що входять до її поняття. Медіація є широким термінологічним поняттям, що означає форму вирішення конфлікту і включає в себе такі елементи: посередництво як засіб, що визначає природу медіації; конфлікт як необхідну передумову і предмет вирішення; процедуру або форму як елемент, який акумулює в собі порядок і умови медіації. Як зазначає С. Пен, таке поглинання семантичного тлумачення виникло внаслідок використання цього терміну як юристами, так і фахівцями з інших сфер, що займаються практикою вирішення конфліктів на основі впровадження закордонного досвіду альтернативних засобів вирішення спорів.

Доцільно буде розглянути елементи, які входять до поняття "медіація":

1) посередництво. Особливість цього способу вирішення кримінально-правового конфлікту полягає в участі певного суб’єкта правовідносин, який є незалежним від сторін і не зацікавлений у його вирішенні, але активно сприяє переговорному процесу. Характерно, що посередництво, крізь призму медіації, є методологічно визначальним, пов’язаним з вирішенням конфлікту.

2) конфлікт. Природа цього явища полягає в протилежності мети та інтересів сторін. На перший погляд, конфлікт сторін обвинувачення і захисту формально зникає при остаточному вирішенні кримінальної справи, бо припиняється діяльність самих сторін з прийняттям та вступом в силу кінцевого процесуального рішення, яке виключає подальше провадження у кримінальній справі. Проте декларування формального припинення кримінально-правового конфлікту зовсім не означає його реального вичерпання. Метою правосуддя є справедливе вирішення кримінальної справи, а не кримінально-правового конфлікту. Категорія справедливості досить чітко обмежена нормами права. Під справедливим вирішенням справи потерпілий, підсудний і суд розуміють, як правило, зовсім різне. Найбільш легітимним є розуміння справедливості з точки зору суду, проте це зовсім не означає справедливе вирішення кримінально-правового конфлікту. Як відзначає П. Штепан, не тільки сторона, яка програла, але й сторона, що виграла, буває незадоволена досягнутим результатом.

3) процедура. Даний елемент є виразником процесуальної форми медіації у кримінальних справах і визначає коло її учасників, підстави, умови тощо. Медіація у кримінальних справах ґрунтується на умовах добровільності, конфіденційності та нейтральності медіатора.

Узагальнивши викладене, можна зробити висновок, що медіація у кримінальних справах – це добровільний і конфіденційний процес, який спрямований на вирішення кримінально-правового конфлікту між потерпілим та обвинуваченим, (підсудним) за участю нейтральної особи (медіатора).

Важливим є визначання місця медіації у кримінальному процесі. Існують два основні підходи до цієї проблеми. По-перше, медіація розглядається як складова частина кримінального процесу. За таких умов медіація здійснюється в межах розгляду справи на певній стадії провадження. Така модель застосовується в багатьох європейських країнах, зокрема, в Австрії, Бельгії, Німеччині. По-друге, медіація є альтернативою кримінальному процесу. Прикладом може бути голландська програма "dading", за якою медіація може замінити провадження у визначених категоріях кримінальних справ (за певними складами злочинів) і щодо певного кола осіб (наприклад, неповнолітні особи).

В останні роки медіація застосовується також як додатковий захід після винесення вироку. Вона розглядається як профілактична програма або показник виправлення засудженої особи. Така практика існує, зокрема в Англії, Сполучених Штатах Америки. В Україні також є приклади проведення медіації після винесення вироку.

Медіацію слід розглядати як відносно самостійну складову частину кримінального процесу. Важливо встановити можливість застосування медіації на різних стадіях кримінального процесу, рівень її самостійності щодо них.

Стадії кримінального процесу – це самостійні, пов’язані між собою кримінально-процесуальними нормами частини кримінального процесу, розмежовані одна від одної підсумковими процесуальними рішеннями. Більшість кримінальних справ проходить шість основних стадій: а) порушення кримінальної справи; б) досудове слідство; в) попередній розгляд справи суддею; г) судовий розгляд; д) провадження в апеляційній інстанції; е) виконання вироку, ухвали, постанови суду (судді). Окрім них, існують ще дві стадії кримінального процесу: а) провадження в касаційній інстанції; б) перегляд судових рішень у порядку виключного провадження.

Проте найпоширенішим є застосування медіації на стадії досудового слідства та судового розгляду кримінальної справи. Причому використання відновної процедури може бути здійснене не тільки на якійсь одній стадії кримінального процесу. Також слід відзначити, що можливість одночасного застосування медіації у межах розгляду конкретної кримінальної справи і на стадії досудового слідства та судового розгляду справи не може відкидатись. Наприклад, медіація була розпочата на стадії досудового слідства, а завершилась, коли кримінальна справа перебувала на стадії судового розгляду. З огляду на це, можна розрізняти досудову та судову медіацію. Зауважимо, якщо мову вести про судову медіацію, то рішення щодо можливості її проведення приймається, як правило, на початковому етапі судового розгляду.

Медіацію допустимо застосовувати на декількох стадіях кримінального процесу. Проте вона не може розглядатись окремою стадією. До ознак стадії кримінального процесу належить: 1) відносна самостійність; 2) наявність конкретних завдань; 3) існування особливого кола учасників; 4) супроводження особливими діями; 5) наявність певного кола процесуальних рішень.

Про відносну самостійність частини кримінального процесу можна вести мову у випадку наявності інших вказаних характерних ознак.

Завдання. Відповідно до статті 2 Кримінально-процесуального кодексу України, завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний [96]. З’ясуємо, наскільки завдання медіації відповідають провідному завданню кримінального процесу. Основоположним завданням медіації є вирішення кримінально-правового конфлікту між потерпілим і обвинуваченим (підсудним). З нього можна виокремити інші завдання медіації як форми відновного правосуддя, які є інструментами, способами вирішення такого конфлікту і мають похідний характер. До них належать: 1) примирення сторін; 2) відшкодування шкоди, завданої злочином; 3) усвідомлення обвинуваченим (підсудним) протиправності своєї поведінки і її наслідків.

Наведені завдання медіації цілком відповідають завданню охорони прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у кримінальному процесі. Тобто, медіація має власні завдання, які співзвучні із загальними завданнями кримінального процесу.

Особливе коло учасників. Деякі з учасників є традиційними для декількох стадій кримінального процесу. Відповідно, виходячи з самого поняття медіації та кримінального процесу загалом, на стадії медіації існуватимуть два учасники кримінального процесу: потерпілий та обвинувачений (підсудний). Але вони будуть наділені специфічним статусом, що не характерний для інших стадій кримінального процесу та властивий саме медіації.

Правовий статус сторін у межах медіації потрібно розглядати у широкому та вузькому аспектах.

У широкому розумінні правовий статус сторін медіації безпосередньо пов’язується з усім кримінальним процесом. Він характеризується загальнопроцесуальними правами і обов’язками сторін, але з врахуванням специфіки стадії медіації. Наприклад, сюди можна віднести право відмовитись від участі в медіації на будь-якому етапі її проведення; бути поінформованим про суть процедури медіації та її наслідки; залучати до процедури медіації родичів, а також інших осіб, повідомивши про це медіатора, та за згодою іншої сторони; заявляти клопотання про врахування слідчим чи судом результатів, досягнутих за підсумком медіації, у подальшому ході справи.

У вузькому розумінні, сторони медіації наділені певним спектром прав і обов’язків, які мають менше значення у розумінні кримінального процесу, але які необхідні для участі та реалізації своїх прав та інтересів під час самої процедури медіації. До них, наприклад, можна віднести право висловлювати свою думку щодо обставин злочину та позиції у справі, задавати запитання у ході процедури, пропонувати можливі шляхи вирішення кримінально-правового конфлікту, підписувати угоду за її результатами тощо.

Окрім зазначених сторін медіації (потерпілий, обвинувачений (підсудний), існують інші учасники цієї потенційної (у даному дослідженні) стадії кримінального процесу – їхні представники (законний представник, захисник). Як для стадії кримінального процесу, представник потерпілого, обвинуваченого (підсудного) не є новим суб’єктом. Також такий учасник є традиційним для самої медіації, особливо у випадку, коли у ній бере участь неповнолітня особа.

Оскільки внаслідок вчинення злочину шкода може бути завдана і юридичній особі, то від її імені у медіації братиме відповідний представник. Тобто учасником медіації, в тому числі і як стадії кримінального процесу, може бути представник юридичної особи.

Неоднозначною є проблема участі захисника як представника під час медіації. Недопустимість його участі у медіації суперечила б основоположним демократичним принципам, правам сторін медіації. Тому доцільно віднести цього суб’єкта кримінального процесу до групи представників сторін при проведенні медіації.

Можна відзначити, що представники сторін мали б володіти тими ж правами і нести ті ж обов’язки, що й самі сторони медіації в межах специфіки свого кримінально-процесуального статусу.

Коло учасників медіації як стадії кримінального процесу, попри їх традиційність для інших стадій, розширене одним специфічним учасником – медіатором (посередником). Наявність цього суб’єкта є нововведенням як для окремої стадії, так і для кримінального процесу, в традиційному його розумінні, загалом.

Отже, медіація характеризується наявністю, по-перше, суб’єктів із притаманним тільки для неї статусом у межах кримінального процесу, по-друге, має специфічного учасника – медіатора. Тобто медіація має особливе коло учасників.

Особливі кримінально-процесуальні дії. Дана ознака стадії кримінального процесупередбачає певну діяльність, що не характерна для інших стадій кримінального процесу, а властива тільки одній. Наприклад, для стадії досудового слідства – це слідчі дії. Для такої стадії, як медіація, особливою кримінально-процесуальною дією є організація і проведення самої зустрічі сторін кримінально-правового конфлікту за посередництва медіатора з метою його вирішення, тобто сама процедура медіації.

Отже, медіація характеризується специфічними кримінально-процесуальними діями.

Наявність певного кола процесуальних рішень передбачає не тільки їх існування взагалі, а й допускає, щоб такі рішення були кінцевими, підсумовували діяльність в межах стадії кримінального процесу. Процесуальне рішення передбачає його формалізацію у певному акті владного характеру. Наприклад, на стадії судового розгляду – це вирок чи ухвала суду.

У межах медіації можуть існувати два види формалізованих документів: 1) звіт медіатора про проведену медіацію; 2) договір сторін медіації, укладений за її результатами.

Однак, по-перше, такі документи не можна назвати рішеннями, оскільки: а) звіт медіатора тільки констатує перебіг процедури медіації, містить інформацію про її кінцевий результат, але аж ніяк не може передбачати вказівку на подальший хід кримінального процесу. Функції медіатора обмеженні виключно його посередницькою роллю при вирішенні кримінально-правового конфлікту і не стосуються правомочності визначати подальший перебіг кримінального процесу; б) договір сторін не може бути рішенням при вирішенні кримінальної справи, оскільки відносини у цій сфері є публічними, а не приватноправовими. У крайньому випадку, винятком можуть бути справи приватного обвинувачення. У такому разі договір за результатами медіації може зумовити закриття кримінальної справи, якщо в ньому відображений відповідний аспект. Але такий договір може бути тільки підставою, а не рішенням про її закриття. По-друге, звіт і договір не мають характеру саме процесуального рішення. Будь-яке кримінально-процесуальне рішення приймається суб’єктом владних повноважень. Ні медіатор, ні сторони медіації не є суб’єктами владних повноважень, а тому не можуть приймати кримінально-процесуальних рішень.

Отже, медіація не завершується прийняттям процесуальнихрішень. Відповідно, медіація не може розглядатись як окрема стадія кримінального процесу.

Тільки за умови, якщо медіація буде закінчуватись прийняттям процесуального рішення суб’єктом владних кримінально-процесуальних повноважень про значущі правові наслідки для подальшого перебігу кримінального процесу, то, з огляду на формальні ознаки стадій, медіація може претендувати на статус окремої стадії кримінального процесу.

Якщо медіація, як можлива стадія кримінального процесу, функціонувала б між досудовим слідством і попереднім розглядом справи суддею, то таким суб’єктом владних повноважень з компетенцією прийняття процесуальних рішень міг би бути слідчий або прокурор. У випадку розташування медіації між попереднім розглядом справи суддею і судовим розглядом, процесуальні рішення приймалися б суддею.

Відповідно медіацію слід розглядати як можливе специфічне провадження, процедуру в межах досудового слідства, попереднього розгляду справи суддею чи судового розгляду.

З огляду на сутність медіації, не можна розглядати слідчого, прокурора чи суд її учасниками. Вони і так приймають остаточне рішення про певні юридичні наслідки медіації у межах інших стадій кримінального процесу.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що медіація не може розглядатись як окрема стадія кримінального процесу. Її доцільніше вважати окремою, специфічною процедурою у межах існуючих стадій кримінального процесу. Медіація може розглядатися виключно як факультативний інститут, оскільки вона об’єктивно не може проводитись у всіх категоріях кримінальних справ. Це питання співзвучно з проблемою визначення критеріїв, на основі яких та чи інша кримінальна справа може бути направлена на медіацію. В теорії та практиці відновного підходу до кримінального процесу існує полеміка щодо критеріїв, відповідно до яких у кримінальній справі може бути проведена медіація чи інша форма відновного правосуддя. Побудова системи вимог до "медіаційності" тієї чи іншої кримінальної справи надасть можливість на практиці визначати допустимість та доцільність проведення відновних процедур у кожному конкретному випадку, а також може бути основою для теоретичного обґрунтування законодавчих пропозицій до національного законодавства, зокрема доповнення КПК України та КК України. Проблему допустимості проведення програм відновного правосуддя аналізували В.Т. Маляренко, В.В. Землянська, І.А. Войтюк та інші науковці. Проте єдиної системи критеріїв, які б визначали вимоги до кримінальної справи, що може бути спрямована для проведення програм відновного правосуддя, не розроблено. Тому вироблення такої системи критеріїв, на основі яких в кримінальній справі можливо провести медіацію, є необхідним для повноти її функціонування. Критерії допустимості проведення медіації можна класифікувати за різними підставами.

Залежно від тяжкості злочину. Як показала світова та національна практика, проведення медіації та інших форм відновного правосуддя здійснюється, в основному, у випадку вчинення злочинів невеликої та середньої тяжкості. Враховуючи положення Концепції реформування кримінальної юстиції України, яка передбачає запровадження кримінальних проступків, доцільно застосувати медіацію і щодо цього виду протиправних діянь аналогічно із злочинами невеликої тяжкості. Однак, уже на даний час є успішний американський та польський досвід проведення медіації при вчиненні тяжких та особливо тяжких злочинів. Також І. Айртсен під час дослідження цього питання у Британській Колумбії звертав увагу на те, що примирення допускається у тяжких і особливо тяжких злочинах (озброєне пограбування, зґвалтування, убивство). Досвід проведення медіації у випадку вчинення тяжких злочинів відомий і в Україні. Наприклад, автором даного дослідження було проведено медіації у випадку вчинення тяжких злочинів (наприклад, частина 3 статті 135 та частина 3 статті 187 КК України). Тобто медіація може бути застосована незалежно від тяжкості злочину. Однак її правові наслідки у кожному окремому випадку, з огляду на тяжкість злочину, можуть бути різними.

Залежно від особливостей співучасті у вчиненні злочину. З огляду на законодавство та практику закордонних країн, медіація проводиться, як правило, у випадку вчинення злочину однією, рідше – декількома особами. Слід виключити можливість застосування медіації при вчинені злочину організованою групою або злочинною організацією, оскільки у такому випадку щире розкаяння та бажання примиритись з боку представників таких утворень виглядає сумнівним.

Залежно від об’єкту злочину. Реалізація відновного правосуддя неможлива, наприклад, при вчиненні злочинів проти основ національної безпеки тощо.

Залежно від наявності потерпілого. Однією з основних умов можливості проведення медіації чи інших форм відновного правосуддя є наявність особи, яка визнана потерпілою внаслідок вчинення злочину. Зважаючи на це, медіація не може бути проведена при вчиненні, наприклад, злочинів проти довкілля чи у сфері обігу наркотичних засобів.

Залежно від кримінально-правового статусу суб’єкта злочину. Проблемним питанням є допустимість застосування відновного правосуддя у випадку вчинення повторного злочину, при наявності рецидиву злочинів або при існуванні непогашеної судимості. Проведення медіації можливе у випадку повторності злочинів чи непогашеної судимості, якщо мова йде про злочини невеликої тяжкості. У той же час, при наявності рецидиву злочинів відновні програми не слід застосовувати.

Неоднозначним також є питання щодо повторної участі обвинуваченого (підсудного) у медіації. За таких обставин можливі зловживання з його боку, а медіація може використовуватися як спосіб уникнення відповідальності чи пом’якшення покарання.

Залежно від кримінально-правової позиції суб’єкта злочину щодо визнання своє вини. За загальними правилом, медіація проводиться у випадку визнання обвинуваченим (підсудним) причетності до злочину. Варто звернути увагу, що їхня участь у медіації не може розглядатися як факт визнання власної вини.

Залежно від наявності згоди потерпілого та обвинуваченого (підсудного). Одними з визначальних принципів проведення медіації є добровільна згода сторін на участь у ній. Проте у світовій практиці існують випадки, коли суд може зобов’язати підсудного досягти примирення з постраждалою особою. У такому випадку не можна говорити про повноцінну медіацію, це вже буде виховна, профілактична програма. Проведення медіації у кримінальних справах під примусом не допускається.

Залежно від позиції суб’єкта владних повноважень (слідчий, прокурор, суддя) щодо проведення медіації. Проведення медіації, як правило, здійснюється з відома зазначених осіб чи установ, які вони представляють. У різних країнах, де медіація є частиною офіційного кримінального процесу, правоохоронні органи або суд приймають рішення про можливість її застосування у конкретній кримінальній справі. Зрозуміло, що у випадку відсутності такого рішення медіація не буде призначена.

Отже, вимоги щодо допустимості направлення кримінальної справи на медіацію є різноманітними.

В основному вони пов’язані з особливостями об’єкта та суб’єкта злочину, його суспільною небезпекою, ставленням сторін кримінально-правового конфлікту та залежать від рішення суб’єктів владних повноважень кримінального процесу. Як наслідок, медіація може розглядатися виключно як факультативний елемент інституту кримінального процесу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Процес надання послуг складається з шести напрямків.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.