Засади визначення міри покарання

Термін poena,яким позначалося покарання, був похідним від грецького punitio(очищення громади від злочинця і передача його на покарання богам). У ранньому римському праві карна відповідальність, що накладалася від імені народу, мала абстрактне значення. Конкретна форма покарання визначалася окремо вищими магістратами. З розвитком карного права покарання почали відразу призначати конкретно з урахуванням виду, суб'єкту й обставин злочину.

У пізньому римському праві було вироблено певні загальні критерії визначення форми покарання відповідно до загальних принципів публічного правопорядку і мети встановлення карної відповідальності.

Загальні засади призначення покарання виглядали таким чином:

1) покарання має правовий характер. Це означає, що воно прямо передбачене правовою нормою, як санкція за вчинений злочин, і являє собою конкретну оцінку громадою дій злочинця – «Покарання накладається лише за законом чи за іншим правовим розпорядженням відповідно до делікту»;

2) покарання є конкретним у юридичному сенсі, тобто воно пов'язане з оцінкою саме цього злочину – «Скільки деліктів, стільки і покарань». Отже, не може бути покарання, адресованого злочинцю взагалі або за злочинну діяльність в цілому без точної правової кваліфікації їхніх властивостей. Поширювальне тлумачення злочину і покарання за нього неприпустиме;

3) покарання повинно мати превентивний сенс. У цьому його соціальна мета і призначення – «Покарання має виправляти людей», а також «...не залишати злочинця безкарним... для того, щоб інший не думав вчиняти таке». Невідворотність покарання римська юриспруденція трактувала саме у сенсі необхідності забезпечення публічного правопорядку, а не абстрактної правової справедливості, що виступає як відплата за вчинений злочин – «Іноді покарання підсилюється в інтересах громади...». Крім того, покарання іноді могло накладатись і винятково з міркувань правової доцільності. Римська юриспруденція обґрунтовує такі заходи посиланням на те, що «хоча покарання іноді накладається ніби без вини, однак ніколи без причини»;

4) покарання має бути адекватним злочину. Це означає, що покарання має відповідати вчиненому делікту з урахуванням соціального, правового, матеріального змісту останнього. Римська юриспруденція цю вимогу трактувала, передусім, у вузько практичному розумінні, розглядаючи її як забезпечення відповідності заходів покарання рівню суспільної небезпечності злочинної дії. Це знайшло відображення у сентенції: «Покарання за кожен злочин має бути адекватним».

Визнання принципу адекватності покарання мало наслідки теоретичного і практичного характеру. По-перше, це тягло визнання нерозривного зв'язку між покаранням і злочином – ibi esse poenam, ubi et nox est –де злочин, там і покарання. По-друге, покарання і злочин мали бути зв'язані місцем і часом. Іншими словами, йшлося про додержання принципу територіальності дії карного закону і невизнання зворотної дії такого закону. По-третє, захід покарання мав відповідати характеру злочину. По-четверте, не може застосовуватися як покарання міра, що є лише тимчасовим превентивним засобом захисту публічних прав. Зокрема, серед можливих покарань за римським правом не було тюремного ув'язнення, оскільки «завдання в'язниць не в тім, щоб карати, а щоб утримувати під вартою».

З урахуванням вказаних засад карної відповідальності у римському праві також мали місце спроби сформувати ієрархічну систему покарань за публічні делікти. Це зумовлювалося, насамперед, практичною потребою у загальному виді визначити принципи накладення покарання за різноманітні злочини. Покарання, що має особистий, тим більше тілесний характер, визнавалося у кожному разі більш тяжким, ніж будь-які майнові стягнення. Отже, у системі карних покарань найлегше тілесне покарання тяжче будь-якого грошового. Наслідком врахування ієрархії покарань було встановлення правила, згідно з яким тяжчі покарання мають поглинати легші. Це допомогло вирішити проблему, що виникла у зв'язку з існуванням загального правила про те, що за кожний вчинений злочин має призначатися окреме покарання. Адже при застосуванні цього правила часто виникали ситуації, коли покарань призначалося багато, причому вони у підсумку могли бути неадекватними реальній значимості злочину і наслідкам для злочинця. Згідно з новим підходом вважалося, що більш суворе покарання включає і поглинає більш помірне. Тому, наприклад, засудженого на смерть не слід додатково карати продажем у рабство або майновим штрафом.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Класифікація злочинів	\|	Види покарань

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.