Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Історія розвитку управлінської думки

Загрузка...

 

Вирішальне значення передових технологій і нових принципів управління в розвитку суспільства легко довести, розглянувши історичну еволюцію людства з позицій мистецтва управління державами і вмілого використання їх стратегічного, інтелектуального, воєнного та господарського потенціалу.

Не дивлячись на те, що перші управлінські революції відбулися на Стародавньому Сході, саме в античній Греції дві з половиною тисячі років тому намітився докорінний перехід до нової системи цінностей, що зробила можливим розвиток менеджменту.

Шумерські жерці сталі першими діловими людьми у світі, а єгипетські урядовці продемонстрували мистецтво високоефективного централізованого управління. Але тільки греки створили принципово новий тип цивілізації – ринкову економіку, засновану на чесній, сумлінній праці, високій культурі демократичної держави і вільній участі особи.

Півтори тисячі літ, які відділяють античність від Нового часу, знадобилося для того, щоб на зміну давньогрецькому менеджменту прийшов західноєвропейський. Його основоположник – великий гуманіст – італієць Ніколо Макіавеллі (1469-1527). Довгий час він цікавив усіх як політичний мислитель, історик і письменник. Проте в другій половині ХХ століття на нього звернули пильну увагу як на творця теорії управління. В його працях дослідники знайшли оригінальні ідеї, які складають основу системи практичного управління.

Розглядаючи розвиток теорії і практики управління, можна виділити декілька історичних періодів і управлінських революцій.

I період – стародавній, найтриваліший період розвитку управління – починаючи з 9-7 тисячоліть до нашої ери приблизно до XVIII в. Перш ніж відокремитися в самостійну галузь знань, людство тисячоліттями потроху накопичувало досвід управління. Наприклад, у Давньому Єгипті було накопичено багатий досвід з управління державним господарством. У цей період (3000- 2800 рр. до н.е.) сформувався достатньо розвинений для того часу державний управлінський апарат й прошарок, що його обслуговував.



Интернет реклама УБС

Одним із перших, хто дав характеристику управління як особливої сфери діяльності, був Сократ (470-399 рр. до н.е.). Він проаналізував різні форми управління, на основі чого проголосив принципи універсальності управління. Платон (428-348 рр. до н.е.) дав класифікацію форм державного управління, зробив спробу розмежувати функції органів управління. Олександр Македонський (356-323 рр. до н.е.) розвинув теорію і практику управління військами.

II період – індустріальний (1776-1890 рр.). Найбільша заслуга в розвитку уявлень про державне управління в цей період належить А. Сміту. Він був не тільки представником класичної політичної економії, але й фахівцем у сфері управління завдяки аналізу різних форм розподілу праці і характеристиці обов'язків государя і держави.

Значний вплив на велику кількість наукових напрямів і шкіл менеджменту, що сформувалися на сьогодні, зробило вчення Р. Оуена. Його ідеї гуманізації управління виробництвом, а також визнання необхідності навчання, поліпшення умов праці і побуту робітників актуальні і нині.

Перший переворот у теорії і практиці управління був пов'язаний зі створенням і використанням обчислювальної техніки. У 1833 р. англійський математик Ч. Беббидж розробив проект «аналітичної машини» - прообраз сучасної цифрової обчислювальної техніки, за допомогою якої вже тоді управлінські рішення приймалися більш оперативно.

III період – систематизації (1856–1939 рр.). Наука про управління знаходиться в постійному русі. Формуються нові напрями, школи, течії, змінюється і вдосконалюється науковий апарат, самі дослідники і їх погляди. З часом менеджери поміняли орієнтири: від потреб своєї конкретної організації перейшли на вивчення способів управління, діючих в їх оточенні. Одні з них вирішували свої управлінські проблеми тими способами, які, здавалося, спрацьовували і в минулі періоди. Інші дослідники шукали більш систематизовані підходи до управління. Їх індивідуальні успіхи і провали можуть дати цінні уроки для сьогоднішніх менеджерів.

IV період – інформаційний (з 1960 р. по теперішній час). Більш пізні теорії управління були розроблені в основному представниками «кількісної школи», часто званою «школою науки управління». Поява даної школи – наслідок застосування математики і комп'ютерів в управлінні. Її представники розглядають управління як логічний процес, який може бути виражений математично. У 60-і рр. починається широка розробка концепцій управління, що спираються на використання математичного апарату, за допомогою якого досягається інтеграція математичного аналізу і суб'єктивних рішень менеджерів.

Як видно, зміни в менеджменті відбувалися настільки радикально, що якраз було доречним вводити поняття «управлінські революції». Це й було зроблено в спеціальній літературі, де дається опис п'яти управлінських революцій.

Перша управлінська революція (5 тис. літ до н.е.) була пов'язана з появою писемності в стародавньому Шумері. Це величезне досягнення в житті людства привело до багатьох змін, зокрема до утворення особливої верстви жерців-бізнесменів, що здійснювали торгові операції, ділове листування і комерційні розрахунки. У результаті першої революції менеджмент сформувався як інструмент комерційної і релігійної діяльності, перетворившися на особливий соціальний інститут і нове професійне заняття. Звідси назва революції - «релігійно-комерційна».

Друга управлінська революція була пов'язана з іменем вавілонського царя Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.), що розробив зведення законів управління державою для регулювання всього різноманіття суспільних відносин між різними соціальними групами населення. За цими законами було введено світський тип управління, посилився контроль, зросла відповідальність за виконання робіт. Тому друга управлінська революція називається «світсько-адміністра-тивна».

Хаммурапі виробив власний лідерський стиль, постійно підтримуючи свій образ опікуна і захисника людей. Для традиційного керівництва, характерного для попередніх династій царів, це було безперечним нововведенням. Воно було пов'язане з появою першої формальної системи організації та регулюванням відносин людей, зародженням перших паростків лідерського стилю і нових методів мотивації поведінки.

Третя управлінська революція (605-562 рр. до н.е.) має відношення до царя Навуходоносора II – автора проектів не тільки деяких з семи чудес світу (Вавілонської вежі і висячих садів), але й системи виробничого контролю на текстильних фабриках і зерносховищах. На текстильних фабриках він ввів у практику застосування кольорових ярликів. За їх допомогою визначалася якість пряжі, яка поступала у виробництво щонеділі. Дана методика в більш сучасній формі застосовується в текстильній промисловості й нині.

Видатний полководець Навуходоносор II прославився і як талановитий будівник, що звів храм бога Мардука і знамениті зикурати – культові вежі.

Отже, досягнення Навуходоносора – будівельна діяльність і розробка технічно складних проектів, ефективні методи управління та контролю якості продукції характеризують третю виробничо-будівельну революцію в менеджменті.

До третьої революції належать і нововведення в Стародавньому Римі: система територіального (регіонального) управління Діоклетіана (243-316 рр. н.е.); адміністративна система (ієрархія) Римської католицької церкви, що використала принципи функционалізму вже в другому сторіччі. Дотепер її вважають найдосконалішою формальною (офіційною) організацією західного світу. Її внесок оцінюється в таких розділах менеджменту, як управління персоналом, система влади й авторитету, спеціалізація функцій.

Четверта управлінська революція була пов'язана із зародженням капіталізму і початком розвитку європейської цивілізації (XVII-XVIII століття). Її головні особливості – відділення менеджменту від власності і зародження професійного управління. Індустріальна революція, і пов'язані з нею нові суспільні відносини зробили набагато більш істотний вплив на теорію і практику управління, ніж попередні революції. У цей період менеджмент як система управління ринковою економікою (а не державним сектором) зародився як бізнес-менеджмент. Але оформився як науковий і соціальний інструмент не на середніх і дрібних підприємствах (хоча там вільне підприємництво і було так розвинено), а у великих корпораціях.

Отже, джерелом четвертої революції в управлінні стала буржуазна революція. Вона позначила вихід на історичну арену нової фігури – підприємця. А найгостріша потреба в професійному управлінні привела до формування нового типу найманого керівника – менеджера. Але як особлива фігура менеджер ще не став професіоналом.

П'ята управлінська революція (кінець XIX – початок XX століття) була названа бюрократичною. Її теоретичною базою стала концепція «раціональної бюрократії» М. Вебера. Для неї характерні формування великих ієрархічних структур, розподіл управлінської праці, впровадження норм і стандартів, формалізація посадових обов'язків і відповідальності менеджерів.

Змістом п'ятої революції стало перетворення менеджерів спочатку на професійну, а потім на відокремлену від капіталістів верству. Зародження акціонерного капіталу, поява величезних корпорацій, централізація банків і транспортних мереж робили зайвою фігуру індивідуального власника. Його місце займає бюрократ – державний урядовець. У результаті веберівська концепція стала теоретичною платформою менеджерської революції. Термін «менеджерська революція» ввів Дж. Бернхайм в 1941 р., написавши однойменну книгу. Основне значення книги полягає в тому, що клас капіталістів практично витіснено класом керівників. Це означає, що замість бюрократії пануючою силою стає менеджерський клас.

Автор бере на себе сміливість виділити шосту управлінську революцію (з 1960 р. по наші дні). Вона характеризується особливою роллю керівників у корпорації і місією менеджменту в суспільстві. Професійний менеджмент у великих корпораціях, озброєний технікою й інформаційними технологіями, стає непереможною силою, з якою не можуть упоратися ні акціонери, ні уряд.

Важлива особливість (назвемо її так) «нової, інформаційної» революції – розвиток «третього сектора» – діяльність людей-добровольців у суспільних організаціях, наприклад «Грінпіс». Цей сектор, на думку Друкера, є зараз найбільшим працедавцем у країні (США). Не відстають від них і Канада, і Західна Європа. «Третій сектор» – альтернатива одержавленню суспільного життя, перетворенню його на формальний придаток і виконавця вказівок «зверху». Виникнення добровільного руху – нової форми участі в суспільному житті - має велике майбутнє в ХХI столітті в більшості країн.

Наприкінці даного розділу особливо хочеться загострити увагу на управлінських революціях у Росії та СРСР у ХХ столітті. Детально про це написав у своїй книзі «Історія менеджменту» відомий російський соціолог, професор МГУ Альберт Кравченко.

На території Росії двічі відбувалися великомасштабні переходи від одного типа суспільства до іншого: в 1917 р. від капіталізму до соціалізму, в 1991 р. – навпаки, від соціалізму до капіталізму. І в тому, і в іншому випадку, по суті справи, це були управлінські революції, оскільки вони торкалися змін у соціально-економічному житті суспільства. Обидві вони відбулися «зверху» і були, на думку автора книги, не природно-історичним розвитком, а планованим і керованим політичною елітою переворотом.

І в першій, і в другій управлінській революції найбільшу вигоду отримали ті, хто стояв у влади. У 1917 р. – більшовицька, а в 1991 р. – демократична еліта. Обидві революції здійснювала група інтелектуалів, яка в першому випадку була в опозиції до Тимчасового буржуазного уряду, в другому – в опозиції до радянського партійного керівництва. Після здійснених революцій люди, що перебували в опозиції, ставали на чолі правлячої управлінської еліти. Потім вони відмовлялися від первинних намірів і перетворювалися на групи звичайних функціонерів і урядовців, утримуючи у своїх руках вирішення всіх господарських і соціальних питань.

У складі сучасної управлінської еліти і в Росії, і в Україні 70 % – колишня партійна і комсомольська номенклатура, 15 % – інтелігенції, що стала підприємцями, 15 % – криміналітету («тіньовиків»), які ще за соціалізма займалися незаконною підприємницькою діяльністю. «Діти і внуки більшовиків, – як дуже образно висловився А. Кравченко, – в 1917 р. вигнали капіталістів, а в 1991 р. повернули клас капіталістів і самі із задоволенням перетворилися на капіталістів».

На жаль, ні перша, ні друга революція не привели до створення ринкового суспільства західного та європейського типу. Культурно-історичний грунт виявився непридатним для їх типів господарювання. Не дивлячись на те, що під час і першої, і другої революцій управлінський апарат оновлювався на 70-80 %, принципи і методи управління економікою і людьми залишалися старими. Жодна революція не зуміла зруйнувати відсталість, інертність мислення, рутину, які складалися тисячоліттями у вітчизняному менталітеті та перетворилися на усталені звичаї і традиції, а по суті – на стандарти поведінки.

 

4. Школи менеджменту

 

У першій половині XX століття виникла низка чітко помітних шкіл управлінської думки. В американській літературі розрізняють чотири, а у вітчизняній – п'ять шкіл менеджменту. Відмінність у кількості полягає лише в розподілі однієї на дві, представлені у вітчизняній літературі як самостійні школи.

Перш за все, різні школи розвивалися і вдосконалювалися переважно в Америці, яка виявилася батьківщиною сучасного менеджменту, де в 1881 р. Джозеф Вартон розробив курс менеджменту для викладання в коледжі. Усі школи, як правило, були пов'язані з відповідними іменами діячів наукової або практичної думки. Хронологічно вони розташовані так:

1) школа наукового управління;

2) адміністративна школа управління;

3) школа людських відносин;

4) «нова, сучасна» школа.

Кожна з цих шкіл зробила значний і відчутний внесок у розвиток науки управління. Навіть найпрогресивніші сучасні організації дотепер використовують певні концепції і прийоми, що виникли в рамках цих шкіл. Слід ураховувати, що школи перетинаються в питаннях теорії і практики, і які в межах однієї організації ви знайдете елементи всіх цих підходів, що отримали свій розвиток у сучасному підході – системному.

Школа наукового управління (1885-1920 рр.). Тісно пов'язана з роботами Ф.У. Тейлора, Ф. і Л. Джілбретт, Р. Гантта, Р. Емерсона. Основні теоретичні положення наукової школи було висловлено в головних роботах Тейлора «Принципи і методи наукового управління» і «Наукова організація праці». Розроблена ним система управління, була першою і дуже вдалою спробою створення наукового менеджменту, сутність якої зводиться до наступних трьох моментів: раціональної організації праці, розробки формальної структури організації, визначення заходів щодо співпраці керівника і робітника. Вони стали початковими принципами в подальшому розвитку теорій менеджменту.

Адміністративна школа управління (1920-1950 рр.). Автори, які вважаються творцями школи адміністративного управління, мали безпосередній досвід роботи керівників вищої ланки управління у великому бізнесі. Метою адміністративної школи було створення універсальних принципів управління. При цьому вона виходила з того, що дотримання цих принципів поза сумнівом приведе підприємство до успіху.

Головний внесок у теорію управління зробив французький інженер і вчений А. Файоль, який протягом 30 років очолював гірничодобувну і металургійну компанію. У книзі «Загальне промислове управління» він узагальнив управлінський досвід і створив логічно струнку систематичну теорію менеджменту. Ця теорія стала, по суті справи, початком багатьох сучасних ідей, що стосуються проблем управління. Ним було сформульовано функції управління – планування, організація, керівництво, координація і контроль, якими пропонувалося керуватися при вирішенні управлінських завдань. А в книзі «Адміністративна теорія держави» Файоль спробував застосувати свої ідеї в реорганізації державного і суспільного управління.

Він також розробив принципи, які на його думку, можуть бути застосовані до будь-якої адміністративної діяльності. До них належать: розподіл праці, влада, дисципліна, єдність командування, єдність керівництва, підпорядкування індивідуальних інтересів загальному, винагорода, централізація, скалярний ланцюг, порядок, рівність, стійкість посад кадрового складу, ініціатива, корпоративний дух.

Файоль виділив шість видів діяльності підприємства:

1) техніко-виробнича діяльність;

2) фінансова діяльність;

3) адміністративна діяльність;

4) комерційна діяльність;

5) діяльність із забезпечення безпеки праці;

6) контрольна (бухгалтерська) діяльність .

Близька до позицій адміністративної школи і теорія бюрократичної організації пруського вченого Макса Вебера. Вона сполучає у своїй концепції «організації ідеального типу» такі чинники, як розподіл праці і спеціалізація управлінських працівників, розділення влади, засноване на статусі (ієрархії).

Школа «людських відносин» (1930-1950 рр.). Вона зародилася у відповідь на нездатність повністю усвідомити людський чинник як основний елемент ефективності організації. Оскільки ця школа виникла як реакція на недоліки наукового й адміністративного підходів, іноді її називають неокласичною школою. Одним із засновників її є Ф. Ротлісбергер.

Проте двох вчених – Мері Фоллетт і Елтона Мейо – можна назвати найбільшими фахівцями в розвитку школи «людських відносин» в управлінні. Саме Фоллетт була першою, хто визначив менеджмент як «забезпечення виконання роботи за допомогою інших осіб». Мейо дійшов висновку, що продуктивність праці робітників істотно залежить не тільки від умов праці і дій адміністрації, але й від психологічного і соціального клімату в середовищі робітників.

Більш пізні дослідження, проведені Абрамом Маслоу й іншими психологами, допомогли зрозуміти причини цього явища. Було доведено, що мотивами вчинків людей є, в основному, не економічні сили, а різні потреби, які можуть бути частково і побічно задоволені за допомогою грошей.

Ця школа вперше розглянула організацію як соціальну систему, в якій разом з формальною структурою розглядається і доводиться примат неформальної структури. Людина розглядається не тільки як функціонер, що виконує певну роботу, але і як індивідуум, що володіє певними соціальними інтересами. Досліджувалися також потреби і, як їх прояв, міжособові і внутрішньогрупові відносини.

«Нова сучасна школа» (1950–2000 рр.). Однією з новітніх течій зарубіжної теорії управління є так звана «нова школа», або кількісний підхід, яка характеризується прагненням використовувати в науці управління методи й апарат точних наук. Математика, статистика, інженерні науки, кібернетика і пов'язані з ними галузі знань зробили істотний внесок у теорію управління.

Кількісні методи, згруповані під загальною назвою «дослідження операцій», було використано при вирішенні різних управлінських завдань. Дослідження операцій і моделі по своїй суті – це застосування економіко-математичних методів до операційних проблем організації.

Найбільший поштовх до застосування кількісних методів в управлінні дав розвиток комп'ютерів, які дозволили конструювати математичні моделі складних управлінських задач.

Ситуаційний підхід зробив великий внесок у теорію управління. Центральним моментом цього підходу є ситуація, тобто конкретний набір обставин, які роблять вплив на організацію зараз. Ситуаційний підхід намагається пов'язати конкретні прийоми і концепції з певними конкретними ситуаціями, для того щоб досягти цілей організації найбільш ефективно.

Процесний підхід було вперше запропоновано прихильниками адміністративної школи, які розглядали функції управління як такі, що не залежать одна від іншої. На протилежність цьому процесний підхід розглядає функції як взаємопов'язані, тому управління розглядається як процес.

Системний підхід – це спосіб мислення по відношенню до організації й управління, що допомагає керівнику побачити підприємство в єдності частин, що її складають та нерозривно переплітаються із зовнішнім світом. Системний підхід допомагає інтегрувати внески всіх шкіл, які в різний час домінували в теорії і практиці управління.


Читайте також:

  1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
  2. III.Цілі розвитку особистості
  3. III.Цілі розвитку особистості
  4. III.Цілі розвитку особистості
  5. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
  6. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
  7. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
  8. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
  9. Агроекологічні проблеми розвитку і шляхи їх розв'язання
  10. Альтернативність у реалізації стратегії розвитку підприємства
  11. АНАЛІЗ ПЕРСПЕКТИВНИХ НАПРЯМІВ|направлень| РОЗВИТКУ МЕТОДІВ РОЗПІЗНАВАННЯ
  12. АНАЛІЗ ПЕРСПЕКТИВНИХ НАПРЯМІВ|направлень| РОЗВИТКУ МЕТОДІВ РОЗПІЗНАВАННЯ

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Менеджмент – нова управлінська парадигма | Організаційна діяльність СЏРє функція менеджменту

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.008 сек.