Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Визнання договору неукладеним.

Про що може свідчити неукладання договору? Насамперед про відсутність правовідносин між сторонами договору, тобто про відсутність прав і обов'язків сторін договору. У даному випадку з'являється можливість стверджувати, що договір узагалі не існував.

Піднімаючи питання про неукладання договору, варто розрізняти насамперед два види наслідків:

 неможливість застосування до правовідносин, що виникли за даним договором, установлених способів захисту порушених прав;

 можливість застосування до правовідносин, що виникли за даним договором, спеціальних способів захисту порушених прав.

Наслідки першого виду обумовлені існуванням ст. 631 ЦКУ, відповідно до якої договір набирає сили і породжує суб'єктивні права й обов'язки з моменту його укладання. Отже, результатом визнання договору неукладеним буде відсутність наступних правових можливостей:

 по-перше, сторони договору будуть позбавлені можливості взаємного спонукання до виконання умов договору, що визнаний неукладеним;

 по-друге, неукладений договір не може бути доповнений, змінений чи розірваний, оскільки подібні дії можливі тільки у відношенні укладеного договору;

 по-третє, визнання договору неукладеним позбавляє потерпілу сто-рону можливості вимоги від винної сторони стягнення грошової заборгованості, повернення втраченого майна і т.п. на підставі норм права, що регулюють договірні відносини, оскільки договірних відносин у да-ному випадку не існує;

 по-четверте, у результаті визнання договору неукладеним потерпіла сторона позбавляється можливості стягнення встановлених договором або нормативно-правовим актом штрафу, пені, відсотків і т.п. унаслідок відсутності порушення зобов'язань за неукладеним договором;

 по-п'яте, по визнаному неукладеним договору не існує можливості вимоги відшкодування збитків з винної сторони, пов'язаних з невико-нанням чи неналежним виконанням договору, у силу того, що неукла-дений договір не може установити обов'язку виконання умов договору, що, у свою чергу, позбавляє можливості залучення винної сторони до відповідальності за невиконання договору.



Интернет реклама УБС

Лекція 7: Проблеми речових прав на чуже майно.

1. Еволюція цивільно-правового регулювання речових прав на чуже майно.

2. Правові засади врегулювання права власності в Україні.

3. Сутність та правовий зміст поняття «речові права на чуже майно»

4. Співвідношення права власності та речового права.

5. Класифікація речових прав на чуже майно

6. Договір як підстава виникнення і припинення речових прав.

7. Встановлення і припинення речових прав за рішенням суду.

 

1. Еволюція цивільно-правового регулювання речових прав на чуже майно.

Сервітути як права на чужу річ виникли з відносин землекористування у ті часи, коли була общинна власність на землю. Цієї концепції дотримується більшість науковців. Уперше сервітутне право згадується в законах ХІІ таблиць. Найдавнішими сервітутами були так звані предіальні сервітути. Земля в Римі в цей час була общинною власністю, тому земельні ділянки надавалися окремим сім’ям на праві користування. Надані земельні ділянки не могли бути рівноцінними, вони відрізнялися якістю ґрунтів, наявністю шляхів сполучення, водойомів, лінійних комунікацій, природних ресурсів тощо. Відтак, користувач ділянки з певною перевагою повинен був надати змогу сусідам користуватися нею. Завдяки сервітуту панівна земельна ділянка стає економічно вигіднішою і в цілому більш цінною, а для службової ділянки встановлення сервітуту означає обмеження і зменшення цінності.

 

2. Правові засади врегулювання права власності в Україні.

Одним з основних нормативних актів, який регламентував питання власності в Україні, після Конституції України був Закон «Про власність». Значення цього нормативного акту важко переоцінити, оскільки з його виходом (7 лютого 1991 р.) пов’язувалося виникнення права власності на засоби виробництва, а також конкретизувалися положення ЦК стосовно права власності. Однак у ньому нічого не було сказано про сервітут. З прийняттям нового ЦК, яким більшою мірою регламентуються права власності, доцільність існування Закону «Про власність» стало сумнівним і в 2007 році він втратив чинність .

 

3. Сутність та правовий зміст поняття «речові права на чуже майно»

Право на чужі речі У загальному вигляді можна розкрити сутність поняття «речові права на чуже майно» через два елемента: право володіння та право користування, які регламентовані ст. 395 ЦК. Ці елементи в ЦК регламентовані як самостійні, але дане положення є штучним правовим розмежуванням взаємопов’язаних понять. Якщо у главі 31 ЦК сформоване тільки поняття «володіння чужим майном», то виникає питання про мету та правовий сенс такого володіння майном. Володіння майном без його використання не представляється самодостатнім і раціональним правовим елементом, оскільки кожна річ розрахована на задоволення природних потреб людини, оскільки вона втрачає свій сенс. Існує значна кількість речей, які не розраховані навіть на тривале зберігання, тому при володінні ними іншою особою власник може їх просто втратити. Наприклад, продукти харчування розраховані на певний термін вживання.

Отже, розкриваючи поняття володіння як самостійний юридичний термін можна говорити про його подібність простому зберіганню речі , наприклад, коли річ передається власником у володіння іншій особі без конкретизації прав та обов’язків. Але ж у ст. 936 ЦК встановлені певні права та обов’язки зберігача майна. Отже, термін «володіння» фактично запроваджений у ЦК з метою покласти обов’язок на особу, до якої річ потрапила випадково, повернутим її уповноваженій особі. При цьому, неможливо вважати, що може мати місце самостійний правочин щодо володіння майном, оскільки він не має сенсу. Отже, володіння чужою річчю як самостійну правову категорію можна сприймати з певним сенсом у тому випадку, коли ми таке володіння будемо розглядати у контексті обмеження права власності власника на річ. Наприклад, до таких випадків відносяться: накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб, передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання, але він пов’язаний з обмеженням володіння власністю.

У той же час, використовувати річ без володіння нею практично складно, якщо взагалі можливо. Тут можна говорити про терміни використання, зокрема, земельна ділянка для сільськогосподарських робіт в основному знаходиться без постійного володіння як власника, так й користувача. Але без володіння нею користувач не здатен її обробляти, а потім охороняти і захищати свій врожай.

Тому сутність понять «володіння» і «користування» як елементів речових прав лежить у їх взаємозв’язку з правом власності і на чужу річ.

Коли ж ми намагатимемося розрізняти елементи права користування або його види, то неодмінно постає питання про недоліки термінології і брак законодавчої техніки. Так, у ст.. 395 ЦК сформовано види речових прав, але виділяються такі назви глав ЦК як право користування чужим майном (глава 32), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (глава 33), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (глава 34).

4. Співвідношення права власності та речового права.

Речове право - суб’єктивне цивільне право, об’єктом якого є річ. Особа, що володіє речовим правом, здійснює його самостійно, не удаючись для цього до будь-яких визначених дій, сприяння інших осіб. Власник речі володіє, користується і розпоряджається нею за своїм розсудом у межах, встановлених законом.

Володіння - це можливість власника мати річ у своєму віданні у сфері свого фактичного господарського впливу.

Користування - можливість користування річчю та вилучення з неї корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами.

Розпорядження - можливість власника самостійно вирішувати долю речі, відчужувати її іншим особам, змінювати її стан та призначення.

До речових прав відносять:

• право власності;

• право володіння;

• сервітутне право (обмежене речове право, яке дозволяє не власнику речі або нерухомості, користуватися цією річчю або нерухомістю на умовах, які встановлені у законі чи договорі);

• емфітевзис (право користування чужою землею для сільськогосподарських потреб;

• суперфіцій (право користування чужою землею для забудови).

Однією з основних задач цивільного права складає розподілення речових благ, тобто, насамперед, речей, які знаходяться в даному суспільстві, між окремими його членами. Засобом такого розподілення є надання цим останнім суб’єктивних речових прав. Відповіднодо цих функцій будь-яке речове право представляє деякий безпосередній зв’язок особи з річчю. А всі інші члени даного суспільства зобов’язані признавати цей зв’язок приналежності та не порушувати його своїми діями. Внаслідок цього відповідно речове право має характер абсолютного права в тому значенні, що воно адресовано до всіх і буде у випадку порушення захищатися від усіх

.

5. Класифікація речових прав на чуже майно

Речовими правами на чуже майно є:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

Потрібно відмітити, що речові права на чуже майно є складовою більш загальної категорії речового права, яка крім цих прав включає також право власності. Разом з тим, у більшості національних законодавств право володіння виведене зі структури прав на чуже майно і є самостійним речовим правом. У таких правопорядках система речового права відповідно складається з трьох елементів: права власності, права володіння та прав на чуже майно, які часто називають правами на чужі речі, іншими речовими правами, обмеженими речовими правами тощо.

Варто відмітити, що введення Цивільним кодексом України в систему прав на чуже майно права володіння викликало низку нарікань серед науковців та практиків. Найбільш істотним зауваженням є те, що в ЦК України мова йде про право володіння чужим майном, як про право, а не як про факт. Однак у випадку, коли володіння є правом, то як і будь-яке інше право воно вже захищається законом і якогось спеціального захисту не потребує. Інша справа надання захисту фактичному володінню річчю, володінню-факту. І саме воно на думку дослідників повинно було бути відображене у кодексі. Містить чинна редакція глави 31 ЦК України і низку інших вад, однак про них йтиметься у коментарі до відповідних статей.

Пункт 2 ч. 1 ст. 395 ЦК України передбачає, що до прав на чуже майно відноситься також право користування чужим майном (сервітут). За своїм змістом сервітут є класичним правом на чужу річ і його сутність полягає у обмеженому користуванні чужою річчю у межах та спосіб встановлених законом чи договором між сервітуарієм та власником речі. При цьому при аналізі сервітуту важливо усвідомлювати два аспекти: "внутрішній" і "зовнішній". Перший полягає у тому, що сам по собі сервітут є самостійним правом на чуже майно і складає встановлену у законі міру можливої поведінки управомоченої особи щодо об'єкту права. "Зовнішній" аспект, натомість, вказує на те, що сервітут це завжди обтяження, так званої службової речі (наприклад, земельної ділянки).

Наступним правом на чуже майно є право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) (п. 3 ч. 1 ст. 395 ЦК України) за яким особа набуває відчужуване та успадковуване право користування земельною ділянкою для потреб ведення сільського господарства. Аналогічним за своєю природою є право суперфіцію (право користування чужою земельною ділянкою для забудови) з тією однак відмінністю, що останнє передбачає користування земельною ділянкою для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель.

В доктрині цивільного права ще до сьогодні точаться суперечки з приводу того чи повинен ЦК України встановлювати закритий перелік речових прав в тому числі прав на чуже майно. Як бачимо, законодавець вирішив це питання встановивши відкритість такого переліку. Загалом це виправдано реаліями сучасного життя та інтенсивністю розвитку економічних відносин. А тому у випадку появи нових видів прав на чуже майно вони можуть передбачатися на рівні Законів України. У спеціальній літературі вже відмічалось про існування прав на чуже майно у випадку виникнення набувальної давності чи у разі встановлення так званих переважних прав тощо.

 

6. Договір як підстава виникнення і припинення речових прав.

Г.Ф. Шершеневич відзначає, що усюди, де розвинено сервітутне право, головною підставою їхнього встановлення є воля власника службової ділянки, яка може виражатися у формі договору або заповіту. Головною і найпоширенішою підставою встановлення сервітуту є договори і за цивільним правом України. Такі договори повинні відповідати не тільки загальним положенням договірного права, але й спеціальним вимогам глави 32 ЦК України. Вони мають низку специфічних особливостей, а проте, належної правової регламентації у ЦК не набули.

Договори, за якими встановлюється сервітутне користування, виступають правовим засобом встановлення обмежених речових прав на майно, а тому у юридичній літературі їх іноді називають "договорами речовими".

У договорі про встановлення сервітуту сторони повинні чітко визначити предмет договору, тобто обсяг повноважень щодо користування майном, які надаються набувачеві сервітуту (вид користування, його кількісні та якісні характеристики та ін). У договорі про встановлення сервітуту може бути визначений строк, на який встановлюється сервітут, та розмір оплати за користування чужим майном, проте ці умови не є обов’язковими і їхня відсутність не впливає на дійсність договору.

Згідно зі ст.402 (ч.2) ЦК, договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Наведене положення не узгоджується з нормою Земельного кодексу України, яка передбачає державну реєстрацію земельних сервітутів.

Оскільки реєстрації потребує не договір, який є підставою встановлення сервітуту, а речове право користування чужим майном, яке ним встановлюється, то положення ст.402 ЦК України слід уточнити.

 

7. Встановлення і припинення речових прав за рішенням суду.

Сервітут може встановлюватись на підставі судового рішення. Так ст. 100 ЗК України передбачено, що власник або землекористувач вправі вимагати встановлення сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки, якщо задовольнити інтереси сервітуарія у інший спосіб неможливо. Неможливість задоволення інтересів у будь-який інший спосіб є одною з основних характерних ознак сервітуту, яка дозволяє відмежувати його від зобов'язально-правових відносин, зокрема договору оренди. Такий спосіб встановлення характерний для ситуації, коли власник і потенційний сервітуарій не можуть досягнути згоди, щодо встановлення сервітуту, або способу його здійснення, плати тощо. Єдиною умовою встановлення сервітуту у такий спосіб є те, що позивач має довести у суді, що нормальне функціонування його господарства чи задоволення його інтересів від використання свого майна неможливе без встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Серед таких обставин можна назвати порушення договірних умов, використання всупереч досягнутим домовленостям, порушення меж користування, способу тощо. Так само, право вимагати припинення сервітуту має власник, якщо сервітут перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням. Таке право пов'язане з тим, що встановлення сервітуту не повинно супроводжуватися значним обмеженням прав власника майна. Так, порушенням є встановлення права черпання води у криниці шляхом встановлення сервітуарієм електричного насосу для забору води, якщо в процесі такого водокористування сервітуарій використовує практично усю воду лишаючи власника криниці можливості повноцінно використовувати воду для потреб своєю сім'ї.

 

 

Лекція 8: Актуальні питання спадкового права.

1. Поняття, види спадкування та їх загальна характеристика.

2. Заповіт: поняття, види, порядок зміни та скасування;

3. Особливості спадкування права на земельну ділянку.

4. Спадковий договір та договір довічного утримання: порівняльно-правова характеристика.

5. Колізійні питання спадкового права у сучасному українському законодавстві.

1. Поняття, види спадкування та їх загальна характеристика.

Під спадкуванням (спадкове правонаступництво) традиційно розуміють перехід майнових прав та обов’язків померлого громадянина (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців), яке відзначено певними особливостями:

- спадкування становить універсальну правонаступність, тобто майно спадкодавця переходить до спадкоємців як єдине ціле, у тому числі майнові права та обов’язки спадкодавця, а також пов’язані з ними особисті (немайнові) права;

- суттєвою особливістю універсального правонаступництва є одночасність переходу до правонаступника всіх права і обов’язків, які входять до складу майна право попередника;

- сукупність прав та обов’язків, які переходять до правонаступника, визначає сам право попередник або законодавець.

Принципи спадкового права — це керівні засади, на яких відбуваєть¬ся регулювання спадкових відносин. Принципами спадкового права є:

1) свобода волевиявлення спадкодавця і спадкоємців. Правоздатний спадкодавець у будь-який час має можливість скласти заповіт на все майно чи його певну частку, змінити заповіт чи скасувати або не складати заповіт взагалі. Саме спадкодавець визначає коло своїх спад¬коємців, серед яких він може назвати не лише близьких та родичів, а й будь-яку сторонню фізичну чи юридичну особу. Вираження і зміст волі спадкодавця цілком залежить від нього самого. Принцип свободи волевиявлення спадкодавця дістав своє закріплення у статтях 1234-1237, 1240, 1242-1244, 1246, 1254, 1302, 1308 ЦК України. Спадкоємцю, в свою чергу, надано право прийняти спадщину або відмовитися від неї;

2) універсальність спадкового правонаступництва. Сутність цього принципу полягає в тому, що акт прийняття спадщини поширюється на всю спадщину, де б вона не була і в чому б не полягала, складалася б ви¬нятково з прав, чи виключно з обов'язків. Предметом універсального наступництва є вся сукупність прав І обов'язків правопопередника, які переходять до його правонаступників. У статтях 1218—1219 ЦК України законодавець визначає склад спад¬щини. Спадкоємці набувають усіх прав та обов'язків, що належали спад¬кодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

3) принцип послідовності закликання до спадщини при спадкуванні за законом. Право розподілити спадщину надається спадкодавцю, якщо ж він не забажав або не зміг скористатися своїм правом, то коло спад¬коємців і послідовність закликання черг до спадщини визначає законо¬давець, причому спадкоємці наступної черги, за загальним правилом, можуть набути спадщину лише за умови відсутності спадкоємців попе¬редньої черги.

Сутність цього принципу, який закріплено у ст. 1258 ЦК України, по¬лягає в тому, що кожна наступна черга спадкоємців за законом набуває право на спадщину лише у разі відсутності спадкоємців попередньої чер¬ги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття. Із цього загального правила виняток може зробити лише суд у випадку, що передбачений ч. 2 ст. 1259 ЦК України.

4) принцип рівності спадкових часток при спадкуванні за законом,

який полягає в тому, що спадкоємці однієї черги спадкують у рівних

частках. Це положення дістало відображення у ст.1267 ЦК України, в якій закріплене правило, що частки у спадщині кожного із спадкоємців за зако¬ном є рівними. Виняток з цього правила має місце при спадкуванні спад¬коємцями, які закликаються до спадкування за правом представлення.

5) державно-правовий захист непрацездатних родичів і членів сім'ї за¬повідача. Сутність цього принципу полягає в тому, що спадкування серед

інших виконує і соціально-забезпечувальну функцію. (ст.. 1241 ЦК)

6) принцип сімейно-родинного характеру спадкування. Коло спад¬коємців за законом визначає законодавець, залежно від ступеня родин¬ності та сімейних відносин. Саме на цих основних засадах і відбувається регулювання спадкових відносин.

Виділяють два види спадкування: за законом та за заповітом.

 

2. Заповіт: поняття, види, порядок зміни та скасування

Спадкування за заповітом — це інститут спадкового права, що визна¬чає порядок правонаступництва, який регламентований складеним спадкодавцем заповітом і настає після смерті заповідача.

У тому разі, якщо спадкодавець виявив свою волю щодо розпоряд¬ження спадковим майном у заповіті, застосування норм закону щодо розподілу майна виключається. Такий порядок спадкування має назву «спадкування за заповітом».

Право заповідати майно — одне з цивільних прав, передбачене ЦК України. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випа¬док своєї смерті (ст. 1233 ЦК.)

Водночас, будь-яке особисте розпорядження фізичної особи на випадок смерті не може вважатися заповітом, як це вважає законодавець.

Необхідним елементом заповіту є не ляше особистість розпорядження, а розпорядження саме щодо майна, яке за заповітом набуде спадкоємець.

Значення заповіту полягає в тому, що він є єдиним для фізичної осо¬би способом розпорядитися своїм майном на випадок смерті. Умови дійсності заповіту умовно можна поділити на дві групи. Оскільки за¬повіт є різновидом правочину, він має відповідати загальним умовам дійсності правочину, що передбачені у ст. 203 ЦК України, а саме:

1) заповідач має бути дієздатним на момент укладання заповіту;

2) зміст заповіту не повинен суперечити закону;

3) зміст заповіту має відображати дійсну волю заповідача;

4) заповіт повинен бути вчинений у визначеній законом формі;

5) умови заповіту мають бути здійсненними.

Оскільки за¬повіт є типовим одностороннім правочином, тому заповідач, відповідно до ст. 1254 ЦК України, має можливість скасувати або змінити заповіт:

а) в будь-який час;

б) незалежно від волі інших осіб, у тому числі тих, які призначені

спадкоємцями, вїдказоодержувача, виконавцями заповіту;

в) не зазначаючи мотивів.

Варто розрізняти зміну заповіту і його скасування. При скасуванні заповіту він скасовується повністю незалежно від того, чи буде складено новий заповіт, чи ні. Заповідач може взагалі обмежитися лише скасу¬ванням заповіту, не складаючи замість скасованого заповіту нового. Зміна заповіту передбачає зміну окремих заповідальних розпоряджень, залишаючи укладений раніше заповіт у цілому дійсним.

Розпорядження про зміну заповіту має бути вчинене у такій самій формі, яка передбачена законодавством для укладання заповіту. До роз¬поряджень про зміну заповіту застосовуються правила визнання його недійсним. Виправлення та дописки, які зроблені в заповіті особисто за¬повідачем, розпорядження на примірнику, який у нього зберігається, правової сили не мають.

Якщо внаслідок внесених заповідачем розпоряджень про зміну за¬повіту між ними виникають суперечності, то дійсним слід вважати роз¬порядження в заповіті, яке оформлене пізніше.

При скасуванні заповіту попередній заповіт, як укладений раніше правочин, припиняє свою чинність взагалі і настання ніяких правових наслідків з ним не пов'язано.

Скасування заповіту можливе двома способами:

а) складанням нового заповіту, який скасує попередній;

б) шляхом подання заяви до нотаріального органу про скасування

раніше складеного заповіту.

 

3. Особливості спадкування права на земельну ділянку.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно (а згідно із ч. 1 ст. 181 ЦКУ земельні ділянки належать до нерухомого майна), зобов’язаний звернутися до нотаріуса за свідоцтвом про право на спадщину на нерухомість. Пояснюється це тим, що право власності на таке майно виникає у спадкоємця тільки з моменту державної реєстрації.

Для підтвердження наявності спадкового майна, яке підлягає державній реєстрації, й місця його знаходження нотаріус вимагає подання відповідних документів. Право власності на земельну ділянку спадкодавця згідно зі ст. 126 ЗКУ посвідчується державним актом на право власності на земельну ділянку або іншим правовстановлюючим документом. Але непоодинокими є випадки, особливо в регіонах, коли спадкодавець помирає, не встигнувши отримати виготовлений на його ім’я державний акт. Чи можуть в такому випадку спадкоємці оформити спадщину на цю ділянку? Адже в ст. 125 ЗКУ чітко зазначено, що право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, який посвідчує право власності на земельну ділянку, і державної реєстрації цього документа. Тому формально юридично така особа не стала власником земельної ділянки. Але не можна не враховувати об’єктивність перешкоди на шляху до отримання державного акта. Тому єдиним можливим правомірним шляхом отримання цієї земельної ділянки в спадщину є звернення спадкоємця до суду з позовом про визнання за ним права власності на земельні ділянку як спадкоємця померлого власника.

У ст. 1225 ЦКУ спеціально підкреслюється, що право власності на земельну ділянку переходить до його спадкоємців із збереженням цільового призначення цієї ділянки. Тут слід нагадати, що в ст. 19 ЗКУ наведено вичерпний перелік із дев’яти категорій земель залежно від їх основного цільового призначення. Правовий режим кожної з категорій визначається окремими правовими приписами, які зосереджені в самостійних главах розділу ІІ ЗКУ. Водночас, ставши повноправним власником успадкованої земельної ділянки, землевласник (громадянин або юридична особа) вправі скористатися передбаченим у ч. 3 ст. 20 ЗКУ правом й ініціювати зміну цільового призначення належної йому земельної

 

4. Відмінні риси спадкового договору від договору на довічне утримання наступні:

- відмінність по змісту: при укладенні спадкового договору набувач зобов’язується виконувати розпорядження відчужувача і в разі його смерті набуває право власності на його майно, а за договором довічного утримання

відчужувач передає набувачеві у власність своє майно яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або)доглядом довічно;

- при укладенні спадкового договору державна реєстрація непотрібна, на помість при укладенні договору на довічне утримання може передбачатися державна реєстрація, якщо за договором набувачеві у власність передається нерухоме майно;

- спадковий договір передбачає перехід права власності на майно відчужувача до набувача після смерті відчужувача, а договір на довічне утримання передбачає перехід права власності після його нотаріального посвідчення;

- термін припинення дії спадкового договору може визначатися датою смерті відчужувача або датою коли набувач вчиняє певну дію майнового або немайнового характеру після відкриття спадщини, якщо таке зобов’язання має місце в умовах договору, а договір на довічне утримання припиняється зі смертю відчужувача;

- забезпечення виконання таких договорів є різними, що зумовлено наявністю права власності на майно відчужувача у набувача за договором довічного утримання та його відсутністю за спадковим договором (переходить право власності лише після смерті відчужувача);

- обов’язки набувача за спадковим договором можуть мати одноразовий характер, тобто вчинення певної дії майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття, водночас за договором довічного утримання такі обов’язки як правило мають систематичний характер (матеріальне забезпечення відчужувача протягом його життя, забезпечення його різними вилами опіки);

- за умовами спадкового договору відчужувач може призначити особу яка буде здійснювати контроль за виконанням договору після його смерті, в той же час за договором довічного утримання після смерті відчужувача відсутні подібні дії, оскільки такий договір припиняється зі смертю відчужувача;

- спадковий договір передбачає, що право власності на майно, що є об’єктом такого договору належить відчужувачу до його смерті, а за договором довічного утримання право власності на таке майно належить набувачу ще до смерті відчужувача, що може зумовлювати додаткові зобов’язання набувача, наприклад набувач може бути зобов’язаний забезпечити відчужувача або третю особу житлом у будинку (квартирі), який йому переданий за таким договором;

- спадковий договір укладається на користь відчужувача, а договір на довічного утримання може укладатися і на користь третьої особи, з цього випливає і можливість розірвання таких договорів. Так, спадковий договір може бути розірваний судом за вимогою відчужувача та набувача у відповідних випадках, в той же час договір на довічне утримання може бути розірваний судом як за вимогою відчужувача та набувача, так і за вимогою третьої особи на користь якої він був укладений, звичайно при передбаченні такої особи умовами договору.

 

5. Колізійні питання спадкового права у сучасному українському законодавстві.

На практиці виникають питання, пов’язані із застосуванням колізійних норм щодо спадкування з іноземним елементом, які потребують теоретичного уточнення.

Дослідження колізійних норм щодо спадкування цікавило таких науковців, як М. Богуславський, В. Буткевич, Г. Дмитрієва, Е. Ейдінова, Л. Лунц, А. Рубанов, І. Лукашук, Р. Мюллерсон, С. Фурса і Є. Фурса.

Колізія — це слово, яке походить від латинського collisio, що означає «зіткнення». Колізію в міжнародному спадкуванні слід визначити як таку правову ситуацію, в якій відносини по спадкуванню пов’язані з двома чи більше національними системами права, що шляхом взаємодії здатні їх регулювати.

Вирішення різних спадкових спорів, як правило, породжує майнові відносини, що входять до системи відносин власності однієї держави, і взаємодіють із системою власності іншої держави. Це дає підстави кожному з правопорядків претендувати на врегулювання цих відносин.

Згідно зі ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власник на свій розсуд володіє, користується та розпоряджається належним йому майном, вчиняє щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону.

Коли ж майном виступає спадок, то можуть з’явитися певні проблеми правового регулювання. Наприклад, коли спадкові відносини виникають або за кордоном, або з іноземцем. Тобто іноземним елементом, яким може виступати і суб’єкт, який має іноземну належність (громадянство, місце проживання — щодо фізичних осіб; національність — щодо юридичних осіб), і об’єкт, який знаходиться на території іноземної держави або юридичний факт, що мав чи має місце за кордоном.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства в Україні мають право мати у власності будь-яке майно, спадкувати та заповідати його.

Наприклад, після смерті громадянина України Ю., який проживав у Польщі, залишилися спадкоємці: дружина (громадянка України), син (громадянин США) та дочка (громадянка Польщі). Очевидно, що у випадку виникнення подібної ситуації, законодавство визначає коло спадкоємців, якщо цього не зробив спадкодавець у заповіті, їхні частки у спадщині, вживаються заходи щодо охорони спадкового майна тощо. Але слід з’ясувати, правом якої держави будуть регулюватися ці відносини.

Регулювання спадкових відносин у міжнародному приватному праві здійснюється декількома шляхами: застосуванням колізійної норми та норми національного матеріального права, до якої вона відіслала; використанням норм, що містяться в міжнародних договорах.

З метою врегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один зі своїх елементів пов’язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український, в Україні прийнято Закон «Про міжнародне приватне право», де колізійним спадковим нормам присвячено розділ X «Колізійні норми щодо спадкування» (статті 70–72).

Правовий режим спадкування визначається статутом спадкування. У доктрині міжнародного приватного права під статутом спадкування розуміють право країни, яке необхідно застосувати для врегулювання всіх спадкових відносин з іноземним елементом, чи їх основної частини.

Істотною особливістю регулювання спадкових відносин з іноземним елементом є те, що норми спадкового права в міжнародному приватному праві України не містять прямого припису щодо того, як вирішити справу. Оскільки норми лише вказують, яке законодавство треба застосувати.


Читайте також:

  1. В залежності від того, хто може вимагати виконання договору,останні поділяються на договори, що укладаються на користь їх учасників, та договори на користь третьої особи.
  2. В основу визначення витрат певного періоду покладено можливість одночасного визнання доходу, для отримання якого вони здійснені, і навпаки.
  3. Види адміністративного договору
  4. Види договору.
  5. Види договору: - односторонні та двосторонні.
  6. Види трудового договору
  7. Види трудового договору
  8. Визнання витрат
  9. Визнання витрат
  10. Визнання господарських договорів недійсними і неукладеними
  11. Визнання громадянина безвісно відсутнім і оголошення громадянина померлим.
  12. Визнання держав.

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Принцип свободи договору. | Лекция 3. Процеси призначення системи

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.008 сек.