Музична культура Київської держави.

Запис у зошитах

Блок-схема М 2 «Музична культура грецьких колоній Північного Причорномор’я»

Київська Русь відзначалася надзвичайно розвинутим і професійним музичним мистецтвом. Воно містило, крім скарбів народної творчості, також церковну музику (що поширилася після прийняття Київською Руссю християнства в 988 р.), музику княжого двору (при якому обов’язково утримувались гуслярі та співаки) та ярмаркове музикування (представники - скоморохи).

І половині X—XI ст. державно-політичне й культурне життя Київської Русі сягнуло високого рівня, і давньоруська держава її осіла одне з провідних місць серед країн Європи. Про це свідчать багатовікова усна пісенна традиція, що збереглася в народі до наших часів, пам’ятки архітектури, образотворчого мистецтва й писемності.

Своїм корінням сучасні народні українські музичні інструменти сягають часів Київської Русі. Столицею цієї великої східнослов’янської держави став Київ, що перетворився у Х-ХІ ст. на один із найбільших культурних і політичних центрів тогочасної Європи. Тут розвивалася письменність, закладалися основи науки и освіти, утворювалися видатні осередки самобутньої культури.

Початкова стадія формування української музики е невіддільною від розвитку музичної культури Київської Русі. Зображення музикантів, які грають на духових, лютнеподібних інструментах, арфі, органі, тарілках, а також блазнів, які танцюють, на фресках софійського собору в Києві (XI ст.) підтверджують жанрове різноманіття давньоруського мистецтва, його народні витоки. На одній із них зображено музиканта-соліста, виконавця на скрипкоподібному струнному смичковому інструменті. При цьому зображений спосіб гри на цьому інструменті, а також, тип обличчя і частково одяг музиканта свідчать про його слов’янське походження. Одяг та інструменти групи музикантів, зображених на другій фресці, дають підстави вважати, що серед них є й «заморські» музиканти можливо, візантійські. Існує версія, згідно з якою на фресках Софії Київської зображено саме візантійських мімів, яких було привезено до Києва, або ж одягнутих на їх зразок наших лицедіїв (зважаючи на типовий для зображених короткополий одяг і їх і остроконечні шапки). Літописні згадки про співців Бояна (Баяна) та Митусу датують XIII ст. Наприкінці XIII — на початку XIV ст. українська народна музика визначилася як самостійна галузь східнослов’янської музики. У XIII ст. у Волинському Літописі (1241) згадується ім’я галицького «словутного співака» Митуси; у документах XIV—XV ст.— українських музикантів- лірників при польських дворах, бандуриста Чурила. У музичному побуті княжого двору часів Київської Русі популярним є мистецтво народних співців-сказителів билин і пісень, музикантів і фокусників-скоморохів, що поєднувалося з інтересом до різних «заморських» музикантів та їх інструментів. Серед світських музикантів особливе місце посідали співці-дружинники на княжих дворах, які у своїх піснях, акомпануючи собі на гуслах, славили подвиги князів і їх раті, піднімали бойовий дух, згадували видатні події минулого. Серед них легендарну славу здобув Боян, про якого згадується у «Слові о полку Ігоревім», а в Галицько-Волинському князівстві відомим був співець Митуса. Музичний супровід звучав під час прийому київським князем іноземних послів. Воєнні походи теж супроводжувались грою па трубах, рогах, а також на ударних інструментах — бубнах та дзвонах. Музика та спів належали до обов’язкових елементів освіти у Київській Русі, знання музики було обов’язковим не лише для бояр, але й для княжих дітей.

Скоморохів— народних співців і виконавців на гуслах, гудках та свирілях охоче приймали не лише в княжих палатах, але й у колі київських міщан і ремісників. їх називали також «веселими людьми», «веселими молодцями», «гудочниками», «гуслярами», без яких не обходилось ані весілля, ані забави. Навіть у літописах згадуються гудці, зокрема в Іиатіївському літописі з-поміж інших називається гудець Ор, який умів співати половецьких пісень.

Християнський церковний спів Київської Русі ґрунтувався на традиції візантійської культури. Адже Київ прийняв саме візантійський, тобто східний православний церковний обряд, об’єднавшись у такий спосіб із «братами по вірі», болгарами, греками, грузинами, сербами. Із цих країн приїжджали на Русь не лише священики, але й співаки, музиканти, які передавали знання канонів церковної музики за православним обрядом. Стародавні літописи постійно згадують про це. Так, Густинський літопис повідомляє, що «Володимир привіз із собою з Корсуня першого митрополита... а також співаків болгарського походження». Після завершення будівництва Софійського собору, на запрошення Ярослава Мудрого, у 1053 р. «із Греції до Києва приїхали троє знавців церковного співу зі своїми родинами і вчили русичів цього співу на вісім гласів (тобто голосів)». Музика невипадково посідала у богослужіннях русичів важливе місце, оскільки вважалось, що церковний спів наближає людську душу до Бога, сприяє очищенню від гріховних думок.

Із часом на основі візантійських зразків тут сформувався власний духовний спів, що згодом почали називати київським розспівом. Основною формою церковного співу, починаючи з XII ст., був саме старокиївський розспів. Для кожного тижня, починаючи від Великодня, свята Христового Воскресіння, православне богослужіння мало свій глас, тобто свою особливу мелодію, яких загалом було вісім. Коли завершували співати всі вісім гласів, то починали знову від першого. Тому і вся система церковного співу називалась «осьмигласіем».

Блок-схема № 3 «Музична культура Київської Русі»

4. Стародавня народна творчість: епос, календарно-обрядові та родинно-обрядові пісні;

Найціннішим скарбом музичної культури українського народу є народна пісня, що ввібрала традиції ще язичницьких, тобто до християнських часів, і пізніше відобразила весь складний тернистий шлях історії нашого народу, його надії та сподівання, заслуги й утрати. Український музичний фольклор містить величезну кількість пісень, танців, замовлянь, обрядів; у ньому, як у криниці води, відбилась душа народу. Проте не лише народна творчість свідчить про визначний мистецький талант нації.

Вочевидь, із цього періоду бере свій початок українська на музика. Огляд історії української музики варто розпочати з народної пісні як одного з найстаріших видів музичного мистецтва. Народною музикою вважаються всі вокальні та інструментальні мелодії, що від найдавніших часів існування народу шляхом усного передавання переходять із попереднього до наступних поколінь. Народну музику вважають витвором колективним — у протиставлення до музики ненародної як витвору індивідуального.

У культурному житті народів народна музика відіграє надзвичайно важливу роль. Музика народу є першоджерелом його музичної культури, важливим засобом національного відродження

Немає сумнівів у тому, що народна українська пісня є одним із найкращих і найбагатших духовних проявів нашого народу й посідає одне з чільних місць із-поміж народних пісень світу, що й довела тріумфальна подорож української капели на чолі з О. Кошицем майже по всьому світу.

Справді, можна дивуватись величезній силі духу українського народу, який, незважаючи на будь-які політичні утиски в різні часи своєї історії, зумів розвинути своє народне музичне мистецтво, закріплюючи в ньому всі риси своєї культурної значущості й самостійності та передаючи словом і піснею всі свої болі й страждання, чого, за словами М. Гоголя, «жодний інший народ не зробив з такою непереможною силою». Із не меншим подивом висловлювався про українську народну пісню російський композитор і критик XIX ст. О. Сєров, уважаючи її «в тисячу разів багатшою і сильнішою за всі хитрощі шкільної премудрості, що її проповідують педанти-музикуси в консерваторіях та музичних академіях», а також німецький поет Ф. Боденштедт, який при цьому українську мову вважав за найбільш милозвучну з усіх слов’янських.

Українська народна творчість є тою вихідною точкою, з якої починається історія культури українського народу, а отже, й історія української музики. Хоча народна музика не знає таких переривів у традиції, як музика ненародна, церковна або світська, та все ж її розвиток не можна охопити хронологічно, тим більше, що з давніх часів до XVII ст. не збереглося жодних записів мелодій. Тільки пізніші праці вчених-етнографів, які почали збирати, досліджувати та впорядковувати музичний матеріал, частково зберегли для пас і перші народні музичні шедеври.

Календарно-обрядові пісні. Український народ із давніх-давен зберігав давньоруські традиції свят і пов’язані із ними пісні річного землеробського циклу, якими супроводжувалися зустріч Нового року, настання весни, збирання врожаю. Зимовий цикл календарних пісень складається в Україні з колядок і щедрівок. їх основним змістом було побажання успіху в новому землеробському році, здоров’я та добробуту сім’ї, величання господаря. Прикладом пісень цього циклу є « Щедрик »..

(Слухання або виконання української народної пісні «Щедрик» із наступним аналізуванням тексту та мелодії.)

Чимало стародавніх колядок і щедрівок дійшло до наших часів у вигляді веселих зимових ігор і розваг молоді. Донині існує давня традиція новорічного «засівання» подвір’їв і хат відбірним зерном. Однією з найулюбленіших розваг молоді є пісні та ігри, пов’язані зі стародавнім звичаєм новорічних ворожінь на розтопленому воску, спалюванням «діда». Зимовий цикл пісень завершувався у давні часи піснями на проводи зими — святкуванням Масляної (Масниці).

Веснянки та гаївки починали співати з настанням весни. Спів веснянок в Україні завжди супроводжувався танками, хороводами, іграми, які дівчата виконували в полі, на галявинах. У веснянках оспівувалися явища природи, молодість і дівоча врода. Люди очікували весну і закликали її. Діти також брали участь у піснях- іграх (зверталися до птахів, звірів, сонечка). У веснянках відтворювалися певні сільськогосподарські роботи. Весняну обрядовість складають пантомімічні сценки-ігри, співання весняних пісень-закличок, танки, ігри зі співами. Пантомімічні сценки-ігри збереглися найменше. У сиву давнину виник звичай випікати обрядове печиво — «жайворонків», з якими діти видиралися на дерева, паркани і закликали весну. Ще один давній весняний обряд: дівчата ставали «ключем», брали одна одну за руки й бігали навколо села, імітуючи крики журавлів. У березні, коли починав танути сніг, дівчата збиралися групками і починали співати пісні-заклички, щоб пришвидшити настання весни й випрохати у природи щедрого літа. У веспянках-закличках з’явилися і нові мотиви — кохання й парування молоді. Рухами заклички не супроводжували. Більшість ігрових веснянок виконуються як колові (дівчата утворюють коло або еліпс) й ключові (ставши «шнурком», йдуть одна за одною, виписуючи різні фігурки й ламані лінії). Учені припускають, що колові веснянки виникли в еноху поклоніння сонцю (коло, круг — це символ сонця). Веснянки (гаївки, ягівки, гагілки) співають на Великдень свята. На Волині, Поділлі й Наддніпрянщині, окрім гаївкових ігор (рудиментів давніх обрядів і магічних ритуалів), збереглися весняні пісні, які співають від Благовіщення. У деяких регіонах (Поділля, Холмщина, Підляшшя, Галичина, Підгір’я) цілі групи гаївок чи веснянок отримали назви від окремих ігор: «Галя», «Володар» («Воротар»), «Жук» («Жучок»),

Наприкінці сезону спів веснянок поступово скорочувався, замінюючись звичайними гуртовими (ліричними) піснями. У тематиці веснянок відбиваються ставлення до природи й весни (слова «ладо», «лель»; культ природи в сюжетах танків «Мак», «Льон», «Груша», «Журавель», «Зайчик»), спогади про життєвий уклад і лицарські доблесті часів Київської Русі, козацьких воєн. Здебільшого веснянки мають мотиви кохання (обрання пари, сватання, сімейні стосунки, символічні подарунки, жарти).

{Виконання або прослуховування українських народних пісень «Мак», «А ми просо сіяли», «Ой, весна, весна та й весняночка» —

див. 1-й «Вінок веснянок» М. Лисенка, «Благослови, мати, весну закликати» — див. 2-й «Вінок веснянок» М. Лисенка.)

Русальні пісні виконувались наприкінці травня — на початку червня. Вони уславлювали весняну природу, людське кохання. За народними віруваннями, русалки в цей час виходили з води — бігали полями, могли залоскотати подорожніх. Мотиви русальних пісень багато в чому збігаються з мотивами веснянок, пов’язаних із образами природи (ліс, плетіння вінків, образи дерев). Існує давній обряд прибирання і замаювання дівчини, яку водять, співаючи пісню про тополю. Сьогодні подекуди збереглися прецесійні обходи поля з виспівуванням царинних пісень — своєрідних молитов за урожай і захист його від стихії.

Купальські пісні здавна виконувались на літнє свято Івана Купала; ними проводжали весну. Це свято супроводжували певні обряди — молодь стрибала через вогнище, дівчата ворожили, плели вінки та пускали їх за водою, уранці купалися в росі.

Жнива — пора тяжкої праці, але водночас — це найщасливіший час для селянина-хлібороба, який радіє врожаю. У жнивах розрізняють три етапи; початок жнив (зажинки), самі жнива й завершення жнив (обжинки). За цим принципом групуються й основні обрядові дії, що супроводжуються виконанням жниварських пісень — зажинкових, жнивних, обжинкових.

Зажинання першого снопа. До нього зверталися, співали величальних пісень. Коли жали на чужому полі, то співали також і господареві. Під час самих жнив обрядів не існувало; співали й жартували, повертаючись дорогою з поля. Значне місце в тематиці пісень посідали скарги на тяжку працю, звертання до сонця, очікування вечора.

Обжинки — найурочистіша частина жнив, що складалася з кількох епізодів; завивання «бороди» («кози»), коли підбирали залишені на полі колоски, заплітали їх, уквітчували, обв’язували стрічкою, зерно витрушували на ниву, пригинаючи «бороду» до землі, і водили біля «бороди» хороводи, співали пісні; обряд вінка — обирали серед жниць «царівну», коронували її вінком, до рук давали прикрашений стрічками і квітами сніп, співаючи, йшли до села, обходячи двори, вітали господарів із завершенням жнив і плели гуртом вінок, який уручали господареві, за вінок вимагали викуп — пропонували влаштувати вечерю, після чого танцювали й співали.

Мотиви пісень цього типу — привітання господарів, побажання щастя, добробуту. Жниварські пісні містять мотиви висміювання лінивих косарів або женців, скарги на важку фізичну працю. Серед

мотивів обжинкових пісень — подяка ниві за щедрий урожай, величання господарів, оспівування обжинкового віночка — символу врожаю.

Весільні пісні. Уже давно в етнографії усталилася думка, що весілля умовно поділялося на дії (сватання, заручини, весілля, пропій), характеризувалося поєднанням та взаємопроникненням трагічних і комічних елементів — смутку та жалю й сміху та жарту, об’єднувало велику кількість дійових осіб (молоді, їх батьки, свати, дружки і дружби та ін.). Попри варіантну природу весілля, воно мало спільні прикмети на всій українській етнічній території. Наприклад, гуцульське весілля, за спостереженням І. Волицької, виявляє цю спільність па всіх його рівнях: структурно композиційному, образному, пісенному, словесному. Так, у композиційному плані воно чітко поділяється на основні акти: сватання, заручини, весілля,— з яких останній, у свою чергу, розпадається па низку епізодів; кожен із трьох актів повторює у собі деякі мотиви попереднього. Заручини у розвинутішій формі відтворюють церемонію сватання; весілля, знову ж таки повторюючи мотиви попередніх актів, розгортається у багату і складну систему обрядів та символічних актів, що переплітаються ліричними картинами, жартівливими суперечками, жанровими сценками.

Жартівливі, сатиричні пісні. Весела пісня — це одна з форм залицяння та взаємонізнання парубків і дівчат. Жартівливі пісні про молодь висміюють дівочі й парубочі вади (лінощі та недбальство, дурість і недотепність, нескромність і легковажність), різні недоречні ситуації під час дівування й парубкування, комічні освідчення та непорозуміння. У багатьох піснях-діалогах важливим гумористичним прийомом є мимовільне самовикриття героя (наприклад, у відповіді нарубка дівчині, яка пропонує йому піти на побачення, змальовується гумористична постать неабиякого боягуза). Пісні такого характеру пронизані м’яким інтимним гумором.

Своєрідну групу жартівливих пісень становлять твори, що зображують життя літніх людей. Різні колізії у взаєминах і непорозуміння родинного життя, відтворені через постаті діда й баби, набувають яскравої гумористичності й рельєфності.

Особливою різноманітністю тематики відзначаються жартівливі пісні про аномалії в інституції кумівства. Між кумом і кумою могли встановлюватись дуже близькі взаємини, які з погляду народної моралі викликали заперечення, а отже, й гумористичне висвітлення.

(Виконання пісні «Грицю, Грицю, до роботи» з наступним ана-лізуванням.)

Коломийки — це короткі пісеньки-куплети, що складаються з двох віршів. Зміст коломийок здебільшого є побутовим: кохання; розлука; жарти; кепкування; життя селянина, рекрута, жовніра; сатира на багатіїв, владу, різні сторони життя. Коломийки домінують у фольклорі гуцулів і бойків. Під коломийки грають музики (скрипка, бас, барабан, тарілки). Як танок коломийка відома з XVI ст. У різних місцевостях їх виконують по-різному — з різними темпом і танцювальними фігурами.

Колискові пісні. За своїм виникненням цей вид пісень також належить до старовинних. Вони виконувалися напівнаспівно, мали невелику за обсягом мелодію, розмірений ритмічний рух. Типові, найпоширеніші образи колискових — сіренький котик, коза рогата, горобчик та інші тварини.

(Слухання або виконання пісні «Ой, ходить сон».)

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Музична культура античних міст Північного Причорномор’я.	\|	Обрядовий пратеатр.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.