Бурхливий розвиток емпіричної соціології

(середина XX ст.)

У США соціологія з самого початку розвивалась як університетська наука. У 1892 р. у Чиказькому університеті відкрито першу в світі кафедру соціології. її керівником був Дж. Смолл. У 1901 р. соціологія викладається в 169 навчальних закладах (у 1980 - у 250 університетах і коледжах). Майже з самого початку соціологія тут розвивається здебільшого як емпірична наука. У 1910 р. проведено більше трьох тисяч емпіричних досліджень. (У сучасній Америці на соціологічні дослідження виділяється більше 2 млрд. доларів у рік, з них 50 % вносить уряд, а 50 % - приватний бізнес).

Починаючи з 20-х років, у США з'явилося декілька наукових шкіл емпіричної соціології, які зосередилися у трьох університетах: Чиказькому, Колумбійському і Гарвардському. Відповідно існували і три школи емпіричної соціології.

Р. Дарк(1864 - 1944), Е. Берджес (1886 - 1966), представники першої школи емпіричної соціології, головним чином вирішували шляхи розв'язання проблем міста, їх дослідження допомогли вдосконалити міське законодавство. Ця школа була однією з провідних аж до середини XX ст. Згодом, у 50-ті pp. лідерство переходить до Колумбійського та Гарвардського університетів, науковці яких проводять цілий ряд емпіричних досліджень. Колумбійська школа досліджує закономірності поведінки в соціальній організації, гарвардська вивчає більше індустріальну соціологію. Широко відомий Хоторнський експеримент, проведений Е. Мейо (1880 - 1949) у «Вестерн Електрик Компані», в якому відшукувались додаткові чинники ефективності виробництва. У результаті цього експерименту Е. Мейо дійшов висновку, що поруч з іншими найважливішу роль у підвищенні продуктивності праці відіграють людські відносини. Таким чином, починається цілий період, який можна було б назвати «гуманізацією праці». Ця гуманізація сприяла стабільності й поступовості розвитку суспільства і деяким чином запобігла можливості революції, подібної до російської у 1917р.

Для емпіричної соціології в цілому характерним є:

- ототожнення наукової соціології з емпіричними дослідженнями, що вело до певного розриву між теоретичною та емпіричною соціологіями;

- соціологія - нейтральна наука, працює «на замовлення» і не робить ніяких оцінок суспільства;

- істинне наукове пізнання є лише в емпіричних методах;

- усе існуюче підвладне соціологічному поясненню й управлінню.

Уособлення емпіричної соціології вело певною мірою до конфронтації її з теоретичною, яка теж продовжувала розвиватися. Цей розкол міг негативно вплинути на розвиток всієї науки в цілому. Тому назріла необхідність його подолання. Але це сталося лише на наступному етапі розвитку соціології і було пов'язане з упровадженням теорій середнього рівня, ідею яких висунув відомий соціолог Р. Мертон.

2.4. Сучасна соціологія (друга половина ХХ ст.)

Соціологія, подолавши тенденцію розриву емпіричного та теоретичного напрямів, увійшла у сучасний етап, який можна назвати етапом синтезу емпірії і теорії. У цьому періоді продовжують розвиватися попередні напрями та з'являються інші. Серед них у сучасній соціології можна виділити п'ять основних теоретичних напрямів.

Структурний функціоналізм. Його основні представники - американські соціологи Т. Парсонс (1902 - 1979) та Р Мертон (1910). За Т.Парсонсом індивіди у суспільстві діють і взаємодіють, виконуючи певні ролі стосовно один одного, і це складає соціальну структуру суспільства, бо роль є одиницею соціальних відносин, а суспільство як соціальна система є комплексом соціальних дій. Коли всі ці частини нормально функціонують, то у суспільстві існує порядок.

За Р. Мертоном навпаки треба зосереджувати увагу на дисфункціях, відхиленнях від порядку, і таким чином попередня концепція доповнюється. Виходить, що повна функціональна єдність, на яку сподівався Т. Парсонс, буває рідко, тому треба дослідити ступінь інтегрованості суспільства.

Структурно-функціональний аналіз суспільства можна виразити у наступних пунктах:

- суспільство - система взаємопов'язаних структур, усі елементи якої виконують свої функції;

- соціальні інститути - частини соціальної системи, впливають на функціонування всього суспільства;

- індивід - основний елемент системи, який входить до соціальної структури через соціальну роль;

- суспільне життя залежить від солідарності індивідів;

- в основі суспільного життя лежать норми і цінності, воно включає в себе обов'язки людей і соціальний контроль;

- соціальні системи інтегровані і тяжіють до стабільності, дисфункції у суспільстві - це патологія (відхилення від і норм), яку повинна подолати соціологія.

Теорія конфлікту протилежна попередній: ідея соціальної рівноваги замінюється ідеєю соціальних змін.

Американець Ч.Р. Міллс (1911 - 1962) одним із перших піддав критиці концепцію Т. Парсонса, так як вважав, у реальному житті поруч зі стабільністю існує нестабільність. Інший американський вчений Д. Козер (1913) розвинув думку про позитивну роль конфлікту. Підтримав це положення і німецько-англійський соціолог Р. Дарендорф (1929) який вважав, що кожне суспільство постійно змінюється, у ньому постійно існують конфлікти. Будь-який елемент суспільства сприяє його інтеграції та змінам, кожне суспільство базується на насильстві одних його членів над іншими. Влада завжди в антагонізмі з підлеглими і неминуче породжує конфлікт. Отже, конфлікт - природний стан суспільства, який є рушійною силою історії. Звідси висновок: треба вміти регулювати конфлікти.

Основні положення теорії конфлікту:

- соціальні системи «розриваються» протиріччями і прагнуть до змін;

- в основі суспільного життя - непримиренні інтереси, тому конфлікт - це органічний стан соціальної системи;

- соціальні конфлікти сприяють адаптації суспільства до змін і прогресу;

- соціальні конфлікти вимагають соціального контролю, це і є завданням соціології.

Символічний інтеракціонізм намагається подолати протиставлення людини і суспільства. Його послідовники визнають пріоритет соціального над індивідуальним. Такі його представники, як американці Д. Мід (1863 - 1961) та Г. Блумер (1900 - 1987) вважали, що індивід поєднується з суспільством через взаємозв'язок з іншими людьми. Взаємодія відбувається за допомогою символів (жестів, мови). Отже, основною категорією соціології треба вважати «соціальний процес», який ототожнюється з постійною зміною і розвитком. Усе, що є у суспільстві - наслідок соціального процесу взаємодії індивідів, у якому сам індивід стає особистістю. Тобто людина, за Д. Мідом, є наслідком соціальних дій. А Г. Блумер додав до цієї думки те, що сконцентрував свою увагу на індивіді. Людина-діяч є частиною колективної дії, бо вона взаємодіє з оточуючими. Ці колективні дії весь час змінюються. Отже, представники цього напряму розуміють суспільство як символічну взаємодію людей та їх груп. Вона сповнена внутрішніх суперечностей, почуттів та емоцій людей. У цій взаємодії люди конструюють об'єкти і змінюють навколишнє середовище.

Феноменологічна соціологія - дослідження духовних цінностей - є різновидом «розуміючої» соціології М. Вебера. Ії прибічники вважають, що суспільство - явище, яке постійно створюється і відтворюється у процесі духовної взаємодії людей. Засновник цього напряму – австрієць А.ІІІюц (1899 - 1959) вважав, що соціальний світ – це повсякденний світ, який тлумачиться людьми як світ сенсів, уявлень людей про об'єкти світу.

Завдання соціології - відкривати і систематизувати принципи організації повсякденного життя людей. Акцент робиться взаємодії. Основні принципи феноменологічної соціології:

- соціальна реальність - існуючий до нас інтерсуб'єктивний світ;

- люди прилучаються до цього світу завдяки досвіду модії з іншими людьми;

- соціальна дія - осмислена поведінка людини у ії духовній взаємодії з іншими людьми.

Інтегральна соціологія (у деяких підручниках її називають «інтегративною»). Її засновник російсько-американський соціолог П.О.Сорокін (1889- 1968) вважав, що суспільство - сукупність людей, які спілкуються і взаємодіють в одному соціальному просторі. Елементами взаємодії є індивіди, акти (дії) і провідники спілкування (символи, інтеракції), мова, музика, мистецтво, гроші тощо. Завдання соціології - досліджувати соціальні явища, які можна і спостерігати, тобто поведінку людей. На думку П.О.Сорокіна, існує така послідовність суб'єктів суспільства: особа - група - суспільство - культура. Суспільство треба реформувати, для цього потрібні соціальна аналітика, соціальна механіка, соціальна генетика, соціальна політика.

Інтегральною соціологією П. Сорокін намагався об'єднати все позитивне з інших теоретичних напрямів науки. Він вірив у те, що завдяки конструктивній діяльності соціології у світі можна досягти міцного і тривалого миру. Для цього лише потрібно: докорінно переоцінити більшість сучасних культурних цінностей, поширити і впровадити їх у кожній державі, обмежити суверенність усіх держав щодо війни і миру, заснувати вищу міжнародну владу, яка б мала право обов'язкових і примусових рішень в усіх народних конфліктах.

П.О. Сорокіна вважають одним з провідних соціологів XX ст. У своїх роботах він визначив характер і основні напрями розвитку сучасної соціології, а також дав характеристику західній соціології XX ст. На його думку, їй притаманні: інтернаціоналізація, експертизація, фактографізація, академізація, диференціація і соціологізація інших наук. Отже, він відмітив факт всесвітнього поширення соціології як науки, ствердження її як однієї з основних, залучення її для вирішення все більшого кола питань, зростаючу точність фактів, що нею використовуються, об'єктивність їх оцінки та особисту розгалуженість і всезростаючий вплив на інші науки.

Таким чином, ми бачимо, що соціологія, виникнувши в Європі у XIX ст., поступово поширюючись, перетнула океан і у XX ст. найбурхливіше розвивалася у Сполучених Штатах Америки. Можна сказати, що у XX ст. центр соціологічної думки перемістився з Європи до США, де й перебуває до теперішнього часу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Етап ствердження соціології як самостійної науки	\|	Розвиток соціології в Росії та Україні

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.