Архітектура та образотворче мистецтво.

В українській архітектурі стиль бароко поширюється з II половини XVII ст. і досягає свого розквіту у XVIII ст., набираючи яскраво вираженихнаціональних рис. Нові форми української архітектури виникли на основі давніх і багатих традицій народної дерев´яної і давньоруської архітектури, увібравши багатовікове багатство українського зодчества. Архітектура українського бароко – це концентрований матеріальний прояв гармонійного світогляду, на який здатна нація у часи високого духовного злету.

Українське бароко XVII ст. називають козацьким, оскільки саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало видатних творів архітектури і живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Як велика військова і значна суспільно-політична сила, воно виявилося здатним до творення власного культурного та естетичного середовища, виступаючи рушієм духовного життя й творцем самобутніх художніх цінностей.

Хрещаті дерев´яні храми – типове явище в народному будівництві. Цей тип споруд був настільки вдосконалений, що кожна з таких церков являє собою справжню перлину архітектури. Першою такого типу спорудою стала Миколаївська церква (1668) в Ніжині на Лівобережжі. До трибанних церков із тридольним заложенням належать Покровський собор у Харкові (1680), дві церкви Києво-Печерської лаври, собор у Ромнах та Сумах.

Досконаліших мистецьких форм досягли п´ятибанні храми. До перших таких будов належать церква Адама Кисіля в Нискиничах на Волині (1653) та перебудова Спаса на Берестові в Києві за часів П. Могили (1638–1643). Розвинені барокові форми втілились у спорудах Києво-Печерської лаври –церквах Усіх Святих (1696-1698) та Хрестовоздвиженській, соборі Св. Георгія Видубицького монастиря (1672-1674), Преображенській церкві в Прилуках (1716), соборі в Ніжині тощо.

У першій половині XVII ст. в Україні виділилося два архітектурних центри, що розвивали традиції мурованого зодчества з яскраво вираженими національними рисами: Київ та Чигирин. Їхній вплив відобразився на архітектурних спорудах усього Лівобережжя та Слободянщини. Тут виникли храми, муровані світські житлові та адміністративні будинки, навчальні заклади, трапезні. До таких будов належать Троїцька церква в Чернігові (1679), Михайлівський собор (1690-1694) та Братська церква Києво-Могилянскої академії (1695), собор Мгарського монастиря біля Лубен (1682), Михайлівська церква Видубицького монастиря, будинок полкової канцелярії в Чернігові (будинок Я. Лизогуба), Переяславський колегіум, митрополичий будинок Софії Київської та Київської академії, будинок Малоросійської колегії в Глухові.

Особливістю козацьких соборів була відсутність чітко виражених фасадів: вони однакові з чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на площі. За своєю внутрішньою сутністю український козацький собор органічно вписується в картину духовних шукань європейського бароко. Зеленого та блакитного кольору бані соборів прикрашені золотом або обліплені, як небо, золотими зірками. Козацькі собори стали втіленням народної мрії про небо на землі.

В Україні наприкінці XVII ст. організовуються місцеві й регіональні школи дерев´яного та мурованого зодчества: волинська, подільська, галицька, гуцульська, бойківська, буковинська, наддніпрянська, слобожанська, чернігівська, полтавська тощо. З дерев´яної архітектури найвідоміші Миколаївський собор Медведівського монастиря, що мав 40-метрову висоту та найвища дерев´яна споруда в Україні - 65-метрова запорізька дерев´яна церква у Новоселищі (1773). У XVIII ст. оформлюється національна школа українського бароко. До відомих її майстрів належать Іван Григорович-Барський, Степан Ковнір, Йоган-Ґотфрід Шедель, Іван Зарудний, Федір Старченко.

Найбільшого розквіту українське бароко набуло за часів гетьмана Івана Мазепи. Саме тоді в архітектурі сформувалося мазепинське бароко – новий тип церкви, архітектура якої виражає ідею української державності. Йому притаманні такі риси: монументальність, велич і сила. Це вже не народно-козачий, а гетьманський храм, просякнутий пафосом утвердження нової державності, духом сильної авторитарної влади.

Заходами І. Мазепи було закінчено спорудження Спаської церкви Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині та п´ятибанної церкви Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі - справжньої перлини серед усіх п´ятибанних церков українського бароко. Завдяки І. Мазепі та митрополитові Варлааму Ясинському барокового оформлення набули київський Софійський собор, перебудований у 1685-1707 pp., Успенська церква Києво-Печерської лаври та Михайлівська церква Видубицького монастиря.

По всій Лівобережній Україні І. Мазепою було споруджено 14 і оновлено 20 церковних храмів. Резиденцією гетьманів на Лівобережжі у 1669-1708 pp. став Батурин.

У середині XVIII ст. в архітектурі відбуваються певні стильові зміни, пов´язані з іменами відомих російських та закордонних архітекторів Йогана-Ґотфріда Шеделя, Франческо Бартоломео Растреллі. Вони поширюють світський або європейський бароковий стиль, збагачуючи українське бароко елементами монументальності, рококо та перехідними формами до класицизму. Типовими спорудами є Андріївська церква та Марійський палац у Києві архітектора Ф. Б. Растреллі.

Західноєвропейське, а точніше католицьке бароко добре демонструє архітектура Львова, Жовкви, Бродів, Бережан, Луцька, Кременця, Кам’янець-Подільського, Бучача, Тернополя та ін. міст Галичини і Волині.

Особливу сторінку складає мистецтво львівського бароко. До архітектури раннього бароко належать будівлі Бернардинського та Єзуїтського костелів. Чисті форми римського бароко наслідує костел Стрітення монастиря кармеліток босих. У типово барокових формах побудовані й костели Казимира (вул. Кривоноса), Миколи (вул. Грушевського), св. Лазаря (вул. Коперніка). Архітектуру пізнього бароко демонструють у Львові такі визначні пам’ятки, як собор св. Юра (архітектор – Бернард Меретин), Домініканський костел та костел Марії Магдалини. Кожна з них відрізняється оригінальним архітектурним вирішенням.

Загалом бароко – це стиль архітектурних ансамблів. Провідна ідея належить собору, а всі інші споруди поєднані масштабом, ритмом пластичних чергувань.

Розвиток скульптури доби бароко зосереджений в основному на західноукраїнських землях. Справжнього злету львівська скуптура досягла у ІІ пол. XVIII ст. Її видатними майстрами були Себастьян і Клеменс Фессінґери, Іван Георгій Пінзель, Антон Осинський, три брати Полейовські, Михайло Філевич та ін. Вони створили унікальну плеяду, яка отримала назву львівської скульптурної школи XVIII ст. Їх творчість захоплює як високою художністю, так і технічною віртуозністю різьби в камені та дереві.

Живопис в добу бароко був тісно пов’язаним із потребами релігійного культу. Характерною рисою художнього методу барокових митців було реалістичне, життєво достовірне відтворення довкілля, тематичне та жанрове різноманіття. Цьому сприяли технічні нововведення, зокрема застосування олійних фарб. Звідси багатство тіньових переходів, виразніша пластична і психологічна характеристика персонажів твору, більш об’ємне ліплення форми, глибинна перспектива.Основним змістом живопису стають гуманістичні ідеї, активніше розвиваються форми монументального настінного розпису, станкового іконопису, портрету.

Монументальний настінний розпис того часу поділявся на дві групи. Перша група розписів, пов´язана з дерев´яними церквами, стоїть на межі між професійним малярством та народним примітивом; вона характеризується яскравими рисами народного мистецького світосприймання. Монументальний живопис у дерев´яних храмах представлений пам´ятками переважно Західної України та Закарпаття (розписи церкви св. Юра у Дрогобичі, розписи нефа Миколаївської церкви в с. Колодному на Закарпатті та ін.).

Друга група – це монументальні розписи в мурованих спорудах. Серед них можна виділити дві групи пам´яток: 1) Києва й Лівобережжя; 2) Правобережної та Західної України.

Велику роль у розвитку живопису відігравали малярні школи Києво-Печерської лаври, що в 1763 р. об´єдналися в одну малярню, малярні при Софіївському соборі, полтавському та інших монастирях.

Центром малярства епохи бароко було м. Жовква. Там згуртувалася плеяда видатних малярів, серед яких найвідомішими були художники Юрій Шимонович, Іван Руткович, Микола Петрахнович, Мартіно Альтомонте. Коло творчих зацікавлень цих митців надзвичайно широке – це портрети, алегоричні та міфологічні картини, монументальні розписи. Як майстер батального живопису прославився М. Альтомонте, відомий за твором «Битва під Віднем» (1693, Олеський замок).

У XVIII ст. монументальний живопис поширився і на декорування католицьких храмів, у тому числі кафедрального, бернардинського та кармелітського костьолів у Львові. Розписували переважно плафони. На їхній стиль вплинули традиції європейського пізньобарокового монументального живопису. Монументальний плафоновий розпис Львівського кармелітського костелу виконав у 1732 р. італійський майстер Джузеппе Карло Педретті.

Оригнінальним явищем мистецького життя Придніпров´я та Лівобережної України II половини XVII – середини XVIII ст. був живопис. Він вирізнявся високою технікою, традиціями староукраїнського живопису, звучністю колориту, використанням іконографічних канонів, прагненням до сталих форм, до строгої внутрішньої замкнутості.

Найяскравіше український портретний живопис виявися в такому жанрі як парсуна (жанр портретного живопису кінця XVI–XVII ст., що використовував прийоми іконопису). Його українською особливістю було те, що він зберіг тісний зв´язок з іконописом. Дуже популярним були тоді портрети Б. Хмельницького і козацької старшини, а в Західній Україні – львівських братчиків з різними атрибутами. До найвідоміших належать портрети Петра Могили, Михайла Миклашевського, полковника Івана Сулими і його дружини, генерального обозного Івана Родзянка та ін.

В основі козацького портрета лежала потреба піднесення суспільного престижу, що поєднувалося з гуманістичним уявленням про гідність людини та її становою приналежністю. Портрет втрізнявся проникненням у внутрішній психологічний світ людини, показував її характер, вдачу, якості. Уся увага зосереджувалась на обличчі, одяг не відвертав уваги глядача. Найвідомішими майстрами світського портрета були вихідці з України Дмитро Левицький і Володимир Боровиковський.

У козацьку добу великого поширення набуло створення родових портретних галерей. Вищі суспільні верстви були захоплені пошуком своїх генеалогічних коренів, створенням фамільних гербів. Писали ці портрети і народні маляри, і високопрофесійні художники та іноземні майстри. Родовідне дерево поважних осіб давніх родів зображалося у вигляді виноградної лози, трояндового куща, дуба, лавра (генеологічні дерева Полубінських, Розумовських).

У XVII ст. в Україні зароджується пейзажний та побутовий живопис, що був майже до кінця XVIII ст. лише додатком до ікони, портрета або історичного живопису.

Особливим жанром образотворчого мистецтва доби бароко був іконопис. Одним з вагомих факторів еволюції іконопису в ці часи стало народне малярство. В іконописанні поєдналися риси середньовічного мистецтва з ренесансними. Це простежується в роботах таких майстрів, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, а в кінці XVII ст. – Іван Руткович, Йов Кондзелевич, Ілля Бродлакович. Іконопис розвивався в ренесансно-барокових формах. Одним із найбільших є іконостас Преображенської церкви с. Великі Сорочинці на Полтавщині. Він нараховує понад 100 ікон, майстерно написаних іконописцями Лаврської майстерні. Особливою пишністю та багатством декору відзначаються іконостаси Єлецького собору та Троїцької церкви в Чернігові. В іконографії простежувалась особлива українська типізація Ісуса Христа, Богородиці та святих.

Барокові іконописціЗахідної України зробили суттєвий крок у художньому відтворенні різноманітних природних явищ, складних душевних переживань, контрастних характерів. Їм властиве використання перспективи, вивчення анатомічної будови людини, вміле використання простору ландшафтного та архітектурного краєвиду. Ці нові ознаки втілилися у творчості найвидатніших західноукраїнських художників кінця XVII – початку XVIII ст. Йова Кондзелевича та Івана Рутковича. Пензлю Кондзелевича належить знаменитий Богородчанський іконостас, виконаний для Скиту Манявського (зберігається у Національному музеї м. Львова). До доробку Рутковича належить Жовківський іконостас.

Художня школа Київської академії Григорія Левицького справила великий вплив на граверне мистецтво України другої половини XVIII ст. Вона спиралась на народні традиції та новітні європейські досягнення. Основоположником української школи граверства був Олександр Тарасевич (1640-1727).

До видатних художніх здобутків українського бароко належить графічне мистецтво. Його розвиток стимулювало книгодрукування. Щодо технічного друку, художнього оформлення, орнаментального вирішення українська барокова книга не має аналогів серед інших європейських країн. тексти, орнаменти, ілюстрації творять єдине художнє ціле. Популярними на той час були панегіричні гравюри, якими часто прикрашали тези на честь певних осіб – церковних архієреїв, академічної професури, політичних та військових провідників.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Світогляд та культура козацтва.	\|	Музична культура і театральне мистецтво.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.029 сек.