• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Тема 5.

План

Тема 4

Поняття, сутність, форми, функції права. Правомірна поведінка, законність, правопорядок.

1. Поняття і сутність права

2. Форми і функції права

3. Правомірна поведінка

4. Правопорушення та юридична відповідальність

5. Законність та правопорядок

6. Суспільний порядок та дисципліна

1. Поняття і сутність права

Проблема праворозуміння досить складна, адже у праві знаходять своє відображення дуже різноманітні відносини та інтереси людей, воно має різні форми вияву, прямо пов'язане з природою людини, її життєдіяльністю, безпосередньо впливає на поведінку людей, визначає межі їхньої свободи. Тому за будь-якого праворозуміння спільним є те, що вони так чи інакше, у тій чи іншій формі торкаються свободи людини, способів та засобів її визначення та обмеження.

Отже, сутністю права є свобода людини, тобто притаманні людині властивості й форма життя, що відображають її прагнення до самовираження й самореалізації. Але це не будь-яка свобода, а свобода певним чином визначена й забезпечена. Тому право є свободою:

• взаємодії з іншими суб'єктами;

• у першу чергу, діянь, що знаходять своє втілення у вигляді дій чи бездіяльності;

• що поєднує в собі свободу суспільства та його членів;

• межі якої забезпечуються суспільством, а не окремою людиною;

• реалізація якої захищається юридичними засобами;

• не кожного окремого індивіда, а типових членів суспільства, тому межі свободи є рівними для кожного з однойменних суб'єктів.

Право — це система загальнообов'язкових формально визначених правил поведінки, які встановлюються або санкціонуються державою, нею охороняються, виражають волю домінантної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві і є регулятором найбільш важливих суспільних відносин.

Право характеризується такими ознаками:

1) регулятивний характер права. Право має регулятивний характер, оскільки впливає на поведінку людей. Це засіб регулювання суспільних відносин. У цьому полягає одна з його функцій, його соціальне призначення, а отже, і соціальна цінність;

2) нормативність (нормативний характер) права. Свою регулятивну роль право може виконувати, оскільки містить норми права, тобто встановлює правила поведінки для соціальних суб'єктів. Право моделює у своїх нормах правомірну поведінку цих суб'єктів. Це має місце в ситуаціях, які передбачаються нормами права, що вносять у життя людей суспільне буття, певну впорядкованість і визначеність;

3) загальнообов'язковість правових приписів. Право — це система норм, обов'язкових до виконання всіма, кому вони адресовані;

4) формально визначений характер правових установок. Право — це сукупність формально визначених норм, тобто ці норми приймаються (видаються) при додержанні встановленої державою процедури і мають відповідати певним вимогам щодо їх змісту та оформлення;

5) системність. Право становить не розрізнену сукупність норм, а систему взаємопов'язаних, узгоджених між собою і взаємодіючих правил. Право складається із сукупності тісно пов'язаних між собою норм, які виконують свої регулювальні функції не ізольовано одна від одної, а в системі та у взаємодії. Система простежується не тільки на внутрішньогалузевому рівні, коли взаємопов'язані норми, що регулюють однорідні суспільні відносини (скажімо, кримінальне право, сімейне право тощо), а й між нормами різних галузей права;

6) встановлення (санкціонування) державою. Право як система норм походить від держави, а конкретно — від її органів. Такими є, насамперед, законодавчі органи. Але нормативно-правові приписи встановлюються також багатьма іншими державними органами, діяльність яких має підзаконний характер. Щодо санкціонування раніше діючих правил як правових норм, то цей спосіб створення права державою в сучасному житті застосовується відносно рідко. Але ж державні органи формуються народом, тому в праві знаходить вираження воля більшості народу в умовах демократичної держави;

7) можливість забезпечення реалізації правових приписів не лише засобами організаційного характеру та переконання, а й державного примусу. На відміну від інших соціальних норм, норми, які утворюють систему права, гарантуються державою. Норми права, як і інші види соціальних норм, виконуються, як правило, добровільно. Але лише право підтримується державою. Номенклатура заходів державного примусу достатньо широка: від різних видів юридичної відповідальності до інших видів невигідних правових наслідків державно-примусового характеру. Вид і міра державного примусу, як і порядок його застосування, суворо регламентуються правом.

2. Форми і функції права

Форма права — це державно-офіційні способи закріплення і зовнішнього прояву правових норм, що засвідчують їх загальнообов'язковість.

В юридичній літературі ра­зом з поняттям «форма права» використовується поняття «джерело права». Джерело права в матеріальному розумінні — це фактори, які обумовлюють виникнення, розвиток, зміст пра­ва (передусім система соціально-економічних відносин). Джерело права в ідеалістичному розумінні — це сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право. Джерело права в спеціально-юридичному розумінні — це і є власне форма права, тобто зовнішня форма вираження і існування норм права. Переважання тих чи інших форм права в державі залежить від специфіки правової системи, історичних традицій, національних особливостей, якості правотворчості, рівня правової культури суспільства тощо. Найпоши­ренішими формами права в більшості правових систем є правові звичаї, правові прецеденти, нормативно-правові акти, нормативні правові договори.

В Україні розрізняють такі форми права:

1. правовий звичай — санкціоноване державою звичаєве правило, що має загальнообов'язковий характер та гарантоване його примусовою силою;
2. релігійно-правові норми — санкціоновані державою церковні канони та інші норми, яким надається загальнообов'язковий характер;
3. правовий прецедент — судове, або адміністративне рішення по конкретній юридичній справі, якому надається обов'язкове значення при розв`язанні всіх наступних аналогічних справ;
4. нормативно-правовий акт — письмовий документ компетентного органу держави, в якому закріплено правила поведінки загального характеру, що забезпечується державою;
5. нормативний договір — правило поведінки загального характеру, що встановлюється за взаємною домовленістю кількох суб'єктів і забезпечується державою;
6. міжнародно-правові акти — норми міжнародного співтовариства, які з санкції держави поширюються на її територію.

В Україні основною формою права є нормативні правові акти.

Соціальне призначення права, його місце і роль у системі соціально-нормативного регулювання відображається в його функціях. Функції права- це основні напрямки його впливу на людину, на суспільство, на суспільні відносини.

Функції права ділять на загальносоціальні та спеціально-юридичні.

Загальносоціальні функції - це основні напрямки правового впливу на різні сфери суспільного життя -економіку, політику, культуру тощо, напрямки взаємодії права з іншими соціальними явищами як єдності форми і змісту. До загальносоціальних функцій належать:

> гуманістична (право охороняє та захищає право людства, народу, людини);

> організаторсько-управлінська (право суб'єктів правовідносин на розв'язання певних соціальних проблем);

> комунікативна, або інформаційна (право інформує людей про волю законодавця);

> оціночно-орієнтаційна (з позицій законів держави оцінюють

поведінку людей, право вказує на допустимі й бажані шляхи і способи задоволення своїх потреб у межах правомірної поведінки);

> ідеологічно-виховна (право формує певний світогляд, виховує звичку дотримуватися чинного законодавства, дає зразки правомірної поведінки);

> пізнавальна (право є джерелом знань) та інші функції.

До спеціально-юридичних функцій, котрі здійснюють, власне, правове регулювання суспільних явищ, відносять:

> регулятивну (сприяє розвитку найцінніших для суспільства і держави соціальних зв'язків, регулює суспільні відносини);

> охоронну (похідна від регулятивної, покликана забезпечувати, здійснювати її за допомогою правових обмежень - зобов'язань, заборон, покарань тощо).

3. Правомірна поведінка

Правомірна поведінка — це вольова поведінка суб’єкта права(дія чи бездіяльність), яка відповідає приписам правових норм, не суперечить основним принципам права і гарантується державою.

Склад правомірної поведінки — це система ознак поведінки, яка відповідає розпорядженням права.

Правомірну поведінку можна класифікувати за різними критеріями:

Залежно від суб'єктів права

• поведінка індивідуальних суб'єктів (громадянина, посадової особи);
• поведінка колективних суб'єктів (діяльність трудових колективів, державних органів).

Залежно від об'єктивної сторони

• активна поведінка — дія (своєчасне подання декларації про доходи);
• пасивна поведінка — бездіяльність (відмова обвинувачуваного давати показання).

Залежно від ступеня суспільної значущості

• необхідна (належна) поведінка(захист батьківщини, виконання трудових обов'язків, додержання правил дорожнього руху та ін.);
• можлива (соціально допустима):

• бажана (участь у виборах, оскарження неправомірних дій посадових осіб, вступ до шлюбу);
• небажана (розлучення, страйк та ін.).

Залежно від психологічних ознак

• добровільна поведінка(спирається на ціннісні і прагматичні мотиви у відповідності з правами та законними інтересами суб’єктів);
• вимушена поведінка(визначається змістом її мотивів, суб’єктивною стороною вчинку).

Залежно від причин вияву

• поведінка, зумовлена внутрішніми причинами і потребами;
• поведінка, зумовлена зовнішніми обставинами.

Залежно від способу формування в текстах правових документів

• прямо й однозначно сформульована поведінка;
• опосередковано передбачена поведінка.

Залежно від форм реалізації норм права

• дотримання;
• виконання;
• використання;
• застосування норм права.

4.Правопорушення та юридична відповідальність

Правопорушення — суспільно шкідливе неправомірне (протиправне) винне діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, що спричиняє юридичну відповідальність.

До основних ознак правопорушення слід віднести такі:

• суспільне шкідлива (напр., прогул) або суспільно небезпечна (зазіхання на життя людини) поведінка. Суспільна шкідливість (вина) і суспільна небезпека (злочин) — об'єктивна основна ознака, що відрізняє правомірну поведінку від неправомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в порушенні суб'єктивних прав і юридичних обов'язків або в протидії їх виконанню. Матеріальний аспект шкідливості полягає в заподіянні учаснику правовідносин матеріального або морального збитку;
• протиправна, неправомірна поведінка — суперечить нормам права, здійснюється всупереч праву, є свавіллям суб'єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах, невиконання обов'язків, що виходять із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або договору, укладеного на основі закону;
• свідомовольова поведінка - визначається психікою людини, яка в момент вчинення правопорушення перебуває під контролем волі і свідомості, здійснюється усвідомлено і добровільно. Відсутність вільного волевиявлення с юридичною умовою, за якою діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються);
• дія (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльність (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, що зовні не виявилися, не визнаються чинним законодавством об'єктом переслідування доти, поки вони не переросли у протиправні вчинки. Практика переслідування за інакомислення (опозиції) є виявом репресивної суті тоталітарного режиму в державі;
• винне діяння — дія, що виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, наносить своєю дією (або бездіяльністю) збитки суспільству і державі, містить доведену вину.

Юридична відповідальність — одна з форм соціальної відповідальності. Сутність соціальної відповідальності полягає в обов’язку індивіда виконувати вимоги, що висуваються до нього суспільством, державою, іншими індивідами. Крім юридичної, в суспільстві діють і інші форми соціальної відповідальності: моральна, політична, організаційна, суспільна, партійна й інша.
Юридична відповідальність є важливим елементом правового регулювання суспільних відносин, суть якого полягає в цілеспрямованому впливі на поведінку індивідів за допомогою юридичних засобів з метою впорядкування суспільних відносин, надання їм системності і стабільності, уникнення різких загострень соціальних конфліктів, втілення принципів соціальної справедливості тощо. Саме існування права як регулятора суспільних відносин обумовлене необхідністю підтримувати соціальний порядок у неоднорідному суспільстві, попереджаючи будь-які відхилення від встановлених правил поведінки.
За допомогою юридичної відповідальності встановлюються дієві механізми охорони і захисту суспільних відносин від неправомірних посягань шляхом покарання діянь, які порушують умови нормального розвитку суспільства, суперечать інтересам держави, суспільства в цілому і окремих індивідів. К. Маркс визначав відповідальність як засіб самозахисту суспільства проти порушення умов його існування. Розгляд юридичної відповідальності саме в цьому контексті дозволяє з’ясувати її роль і значення в системі забезпечення і гарантування прав і свобод особи, їх охорони і захисту від незаконних порушень.
З категорією юридичної відповідальності пов’язано дуже багато полемічних питань, немає єдності у трактуванні цього явища.
Виділення в окремих наукових працях “позитивного аспекту” юридичної відповідальності призводить до ототожнення юридичної відповідальності з такими явищами правової сфери, як правова свідомість і юридичний обов’язок.
Це призводить до того, що юридична відповідальність розглядається не тільки як наслідок скоєного правопорушення, але й як наслідок майбутньої, навіть правомірної поведінки, що абсолютно неприпустимо, бо це суперечить ретроспективному характеру юридичної відповідальності.
В інших випадках юридична відповідальність розглядається як “міра покарання правопорушника шляхом позбавлення його певних соціальних благ чи цінностей”. Вид і міра стягнення або покарання за скоєне правопорушення міститься у санкції порушеної правової норми, отже, таке визначення юридичної відповідальності повністю ототожнює її з санкцією. Це невірно, адже, крім санкції, існують і інші підстави притягнення до юридичної відповідальності.
Іноді юридична відповідальність визначається як “закріплена правовими нормами необхідність певної поведінки суб’єкта права”. Таке визначення повністю ототожнює юридичну відповідальність з юридичним обов’язком і зовсім не розкриває її суті.
Визначення юридичної відповідальності як “обов’язку правопорушника перетерпіти певні обмеження” є також непереконливим, тому що стосується не всіх без винятку видів юридичної відповідальності, а лише тих, які носять карний характер.
Найбільш доцільним може вважатись наступний підхід.
Юридичною відповідальністю є застосування до особи, що скоїла правопорушення, примусових заходів, передбачених санкцією порушеної норми, у встановленому для цього процесуальному порядку від імені держави і на підставі закону.

5. Законність та правопорядок

Законність — це режим (стан) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам держави, який утворюється в результаті неухильного дотримання їхніх вимог всіма суб'єктами права.

Принципи законності, тобто ті головні засади, на яких базується законність у сучасній державі:

єдність, тобто однаковість розуміння і застосування законів та підзаконних нормативно-правових актів на всій території їхньої дії та щодо одноіменних суб'єктів;

верховенство закону, тобто регулювання всіх найважливіших аспектів суспільного та державного життя законами та відповідність всіх підзаконних нормативно-правових актів Конституції та законам;

контроль за законністю, тобто наявність дійового механізму недопущення та усунення будь-яких порушень законності з боку будь-яких суб'єктів права;

неминучість відповідальності за порушення вимог закону, тобто кожен випадок порушення закону з боку будь-якого суб'єкта права повинен тягнути за собою відповідне реагування з боку держави, відповідних органів.

Наслідком законності є встановлення у суспільному житті правопорядку. Правопорядок — це стан впорядкованості, організованості суспільних відносин, який складається за умов законності.

Показником стану правопорядку є дотримання і виконання правових норм, правильне їхнє застосування. Тобто, правопорядок можна розглядати, як суму, яка складається з правомірної поведінки кожного окремого суб'єкта правовідносин. І чим менше у суспільстві допускається випадків неправомірної поведінки, тобто вчиняється правопорушень, тим міцнішим є правопорядок.

Гарантії законності — це система засобів, за допомогою яких у суспільному житті проваджується, охороняється, і в разі порушення, відновлюється законність.

Гарантії законності поділяються на загальносоціальні, тобто такі, що залежать від стану суспільства в цілому чи в окремих його аспектах, вони бувають економічні, політичні, ідеологічні; та спеціальносоціальні, або юридичні.

Юридичні гарантії законності — це передбачені законом спеціальні засоби впровадження, охорони та відновлення законності.

Види юридичних гарантій законності:

1) За найближчими цілями:

превентивні, або попереджувальні, тобто такі, що спрямовані на запобігання правопорушенням;

відновлюючі, тобто такі, що спрямовані на усунення чи відшкодування негативних наслідків правопорушень;

каральні, або штрафні, які спрямовані на реалізацію юридичної відповідальності правопорушників.

2) За суб'єктами застосування гарантій:

парламентські;

президентські;

судові, прокурорські та ін.

3) За характером юридичної діяльності:

правотворчі;

правороз'яснювальні;

правозастосувальні;

правореалізаційні.

4) За формою зовнішнього виразу (об'єктивації):

документальні, які поділяються на нормативно-документальні (гарантії законності, передбачені нормативно-правовими чи правороз'яснювальними актами загального характеру)

індивідуально-документальні (правозастосувальні акти, покликані забезпечувати, охороняти чи відновлювати законність).

5) Діяльнісні, які поділяються на діяльність певних суб'єктів щодо:

застосування юридичних норм;

реалізації юридичних норм.

6.Суспільний порядок та дисципліна

Громадський порядок - урегульована правовими та іншими соціальними нормами система суспільних відносин, що забезпечує захист прав і свобод громадян, їх життя і здоров'я, повагу честі та людської гідності, дотримання норм суспільної моралі.

На особливу увагу заслуговує питання про дисципліну. Дисципліна є найважливішим соціальним чинником, що має безпосередній вплив на життя суспільства і кожної людини. Від рівня дисципліни значною мірою залежать успіхи в економічній діяльності, якість соціального обслуговування.
Дисципліна і правопорядок взаємопов'язані і характеризують у суспільстві взаємозв'язок людини зі своїм трудовим колективом, суспільством, масою інших людей. Ставлення людини до питань дисципліни є одним з показників рівня соціалізації - здатності усвідомлювати, підтримувати й розвивати соціальні взаємодії.
Дисципліна - це певний порядок поведінки людей, що забезпечує згідно з нормативними приписами узгодженість їх дій у колективі, суспільному та державному житті. Можна говорити про те, що дисципліна є однією з форм вияву правопорядку в країні.
Існує багато різновидів дисципліни залежно від того, що регулює і якими нормами стверджується порядок поведінки людей: дисципліна державна, громадська, партійна, трудова, договірна, технологічна, військова і т. ін.
Державна дисципліна - це дотримання всіма організаціями і громадянами встановленого порядку діяльності механізму держави по виконанню покладених на них повноважень. Державна дис¬ципліна передбачає свідоме позитивне ставлення громадян та інших суб'єктів до встановленого правопорядку, що виражає інтереси всього населення. Дисципліна сприяє розвитку соціально-політичної активності громадян, являє собою невід'ємну рису демократії. Державна дисципліна є важливою формою вияву соціальної відповідальності особи. В дотриманні державної дисципліни виявляється політична, правова і моральна культура громадян

Правові способи забезпечення законності, правосвідомості.

Переглядів: 2253