Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Загальні принципи права

 

Визначення загальних принципів права як джерела міжнародного публічного права є досить непростим питанням. Основна проблема полягає у класичному розмежуванні принципів права (як певних узагальнень) і норм права як основних елементів його системи: вважаємо, що саме (і лише) норми права можуть бути його джерелами у формально-юридичному розумінні; у свою чергу, принципи права є певною абстракцією, яка може суттєво впливати (і впливає) на нормотворчий та (особливо) правозастосовний процес, але навряд чи можуть використовуватись у судовому провадженні як основа для винесення рішення суду. Очевидно, що суд може і, більш того, повинен керуватись принципами права при винесенні рішення, але основою його рішення має бути конкретна норма права[31]. Проте, у випадках відсутності прямого регулювання певної ситуації нормами міжнародного права суд у своєму рішенні має спиратись на певні «загальні засади права та правосуддя», які визначаються ст. 38.1.с Статуту Міжнародного Суду ООН як «загальні принципи права».

Передусім необхідно прокоментувати позицію, яка передбачає використання із посиланням на цей пункт основних принципів міжнародного права. У Статуті Міжнародного Суду ООН закріплено, що «…Суд…використовує…загальні принципи права, визнані цивілізованими націями». Очевидно, що «загальні принципи права» і «основні принципи міжнародного права» є різними термінами. І, на нашу думку, так само очевидно, що вони не можуть підміняти один одного. Утім, юристи-міжнародники, що підтримують цю позицію, зазвичай посилаються на праці професорів Корецького і Тункіна, вказуючи, що у цих двох групах принципів немає нічого настільки відмінного, щоб розмежовувати їх у різні категорії[32].

Можна було б припустити, що «цивілізовані нації» обізнані з принципами міжнародного права і вважають їх такими, що увійшли до загальних принципів права, але зіставлення часу закріплення цієї норми та загальновизнаної кодифікації принципів міжнародного права дає підстави для критики такої концепції. Дійсно, перший загальновизнаний міжнародний документ, що однозначно кодифікує основні принципи міжнародного права (Декларація ООН про принципи міжнародного права щодо дружніх відносин та співробітництва держав в рамках ООН 1970 р.) з’явився майже на 25 років пізніше ст. 38.1.с і майже на 51 рік пізніше Статуту Постійного Суду Міжнародного Правосуддя, на основі якого було сформульовано ст. 38. Отже, основні принципи міжнародного права наразі є чітко визначеними та кодифікованими, а загальні принципи права – ні.



Интернет реклама УБС

Проте не слід ототожнювати терміни «основні принципи міжнародного права» і «принципи міжнародного права». Якщо перші є чітко визначеними, були остаточно сформульовані порівняно нещодавно і мають виразну договірну природу, інші тісно пов’язані з принципами національних правових систем (оскільки значною мірою базуються на них), що призводить, як ми згодом побачимо, до часткового збігання.

Таким чином, постає два питання: що відноситься до загальних принципів права і які з них «визнані цивілізованими націями»?

Очевидно, що власне засади формування ООН заперечують можливість розмежування націй на «цивілізовані» і «не цивілізовані». Так, у Статуті ООН та ряді інших фундаментальних міжнародно-правових документів закріплено принципи суверенної рівності держав та самовизначення народів, які абсолютно не допускають подібну диференціацію.

Як правило, зазначають, що фразу «визнані цивілізованими націями» було запозичено з відповідної дефініції, закріпленої у Статуті Постійного Суду Міжнародного Правосуддя[33], і на сьогодні вона не є актуальною. Водночас ця фраза може тлумачитись і в іншому ключі: її необхідно розуміти як відсилку до принципів права, визнаних європейською цивілізацією, тобто принципів права у традиційному європейському розумінні[34]. У будь-якому випадку, на сучасному етапі її значення навряд чи існує.

Більш цікавим є питання про сутність цих «загальних принципів». Одна з відомих позицій відносить до них загальні принципи юридичної техніки, відомі ще з часів Стародавнього Римського права, які так чи інакше відтворені абсолютно в усіх національних правових системах, зокрема, «par in parem non habet imperium» («рівний над рівним права не має»), «lex posteriori derogate lege priori» («наступний закон відміняє попередній») і т.д. Утім, можна навести приклади, які значно рідше використовуються у цьому контексті, але мають не менше (якщо не більше) значення: «ex injuria jus non oritur» («порушення норми права нового права не утворює»), принцип естопель.

Утім, існує й інша точка зору. Зокрема, проф. Мережко зазначає, що «правила логіки не можуть бути основою для виникнення прав та зобов’язань»[35] і тому до загальних принципів права необхідно відносити такі принципи як сумлінне виконання зобов’язань, розумність та справедливість. Заперечувати те, що зазначене є загальними принципами права – абсолютно неможливо; наведені положення безперечно є загальними принципами права. Але виникає інше питання: наскільки вказані положення є самобутнім джерелом і можуть виконувати основне призначення загальних принципів права як джерела міжнародного публічного права, тобто врегульовувати відносини, не впорядковані нормами права? Річ у тім, що сумлінне виконання зобов’язань (хоч, безсумнівно, і є однією з основних загально-правових засад) на сьогодні існує в якості і звичаєвої, і договірної норми; справедливість, як ми далі побачимо, може виступати окремим джерелом (ст. 38.2); розумність, вочевидь, є оціночною категорією, а її визначення й застосування є завжди дискусійними[36].

Отже, оскільки загальновизнаного (і тим більше, нормативного чи вичерпного) переліку загальних принципів права не існує, для їх встановлення[37] необхідно звертатись до аналізу судової практики чи загальновизнаних праць відомих юристів. Які ж приклади з рішень міжнародних судових і арбітражних установ зазвичай використовують для ілюстрації того, що на практиці було визнано загальними принципами права як джерела, передбачено ст. 38.1.с?

Так, принцип «pucta sunt servanda» було абсолютно однозначно визнано одним з базових принципів міжнародного права (не загальним принципом права!) у переважній більшості справ. Але при його використанні Міжнародний Суд ООН жодного разу не посилався на ст. 38.1.с., обмежуючись, в залежності від справи, констатацією звичаєвої чи договірної природи цієї норми.

Принцип сумлінності («the good faith principle») згадується не лише у класичній трійці документів, що розкривають принципи міжнародного права, а й був використаний, зокрема, у справах про випробування ядерної зброї[38]. Так, обґрунтовуючи обов’язковий характер односторонніх зобов’язань, Міжнародний Суд ООН назвав принцип сумлінності одним із основних принципів, що керують створенням і виконанням правових зобов’язань[39]. Утім, у подальших рішеннях було підкреслено, що принцип сумлінності не може виступати єдиним джерелом зобов’язання[40], що залишає відкритим питання про його існування як окремої, самобутньої форми закріплення норми права (тобто джерела права)[41].

Як приклад використання у міжнародній судовій практиці загального принципу права часто цитують справу про фабрику у Хожуві (див. вище). Так, загальновідома цитата з цієї справи про те, що «кожне порушення формального зобов’язання (домовленості) створює зобов’язання репарації», є не лише «принципом міжнародного права», а «загальною концепцією права» («a general conception of law»). Але це жодною мірою не змінює характер цієї норми.

До речі, саме на прикладі цього положення можна запропонувати пояснення самобутності загального принципу права як окремого джерела міжнародного права: незважаючи на те, що принцип може отримати договірне закріплення чи мати звичаєву природу, його особливість полягає в аскіоматичності, у відсутності необхідності доведення його обов’язковості через обов’язковість для відповідної сторони певної угоди чи визнання нею певного звичаю.

Своєрідний (і досить дискусійний) приклад застосування закріпленого на національному рівні принципу права у практиці Міжнародного Суду ООН наводить проф. Шоу, посилаючись при цьому на справу енергетичної компанії «Барселона»: оскільки міжнародному публічному праву невідомий суб’єкт «компанія з обмеженою відповідальністю», то прийняти адекватне рішення щодо такого суб’єкта без посилання на відповідні інституції права національного буде проблематично[42]. На нашу думку, наведений приклад доцільніше було б використовувати в контексті розкриття співвідношення і взаємодії міжнародного права з національним[43], але він дозволяє запропонувати ширше розуміння загальних принципів права не лише як узагальнених правил, а й як сталих, загальновизнаних правових явищ. Утім, наведене припущення автора є концептуальним і вочевидь потребує більш ґрунтовної аргументації.

Слід пам’ятати, що формально ст. 38 не відносить загальні принципи права до «додаткових» чи «другорядних» джерел міжнародного права. Утім, не менш очевидно, що наразі їх юридичний вплив, за умов існування прямого юридичного регулювання певної ситуації, буде значно меншим за вплив договорів чи звичаїв. Проф. Шоу, розмірковуючи на цю тему, зазначає, що принципи права можуть утворювати окреме джерело права, але з надзвичайно вузьким обсягом застосування[44].

Підсумовуючи цей параграф, ще раз наголосимо на таких принципово важливих моментах:

· ст. 38.1.с передбачає існування окремого джерела міжнародного права – загальних принципів права;

· нормативного чи загальновизнаного переліку таких принципів не існує;

· як правило, вважають, що до цього виду джерел належать загальноюридичні принципи (або явища), відомі усім основним правовим системам світу, хоча вони можуть фактично збігатися з окремими принципами міжнародного права чи процесу;

· незважаючи на те, що певні загальні принципи права можуть дублюватись міжнародно-правовими нормами, які мають договірну чи звичаєву природу, принципи кардинально відрізняються від таких норм своєю аксіоматичністю, тобто відсутністю необхідності доведення їх юридичної обов’язковості;

· загальні принципи права можуть використовуватись для загального спрямування юридичного процесу, а також для врегулювання відносин при відсутності прямої юридичної регламентації; але за умов існування норми права, що прямо і безпосередньо врегульовує певні відносини, має застосовуватись саме ця норма, а не загальні принципи права.


Читайте також:

  1. II. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ.
  2. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
  3. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
  4. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
  5. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
  6. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
  7. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
  8. Адміністративне право як галузь права
  9. Адміністративно-правовий захист права інтелектуальної власності
  10. Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання. Соціальна цінність права.
  11. Акти застосування норм права в механізмі правового регулювання.
  12. Аналіз доцільності фінансових інвестицій у корпоративні права.

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Міжнародно-правовий звичай | Судові рішення

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.001 сек.