Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Предмет і структура філософії

Місце філософії в духовній культурі суспільства

Предмет і структура філософії

Філософія як світогляд, її сенс і призначення в суспільстві

План лекції

Житті суспільства і людини

ЛЕКЦІЯ 1. Філософія як форма світогляду, її роль в

Лекції з курсу

О.Г. Волков

Кафедра філософії

«ФІЛОСОФІЯ»

для студентів денної форми навчання

Мелітополь

Метаданої лекції – виявити світоглядну природу філософії, її специфічні особливості порівняно з іншими історичними формами світогляду.

Студент, що засвоїв матеріал лекції, повинен знати:

– поняття світогляду і його структуру;

– основні історичні форми світогляду;

– предмет філософії і коло її проблем;

– значення і функції філософії в житті людини і суспільства;

– основні принципи типологізації філософського знання.

На основі отриманих знань студент повинен уміти:

- розрізняти такі елементи світогляду, як знання і цінності;

- виявляти специфіку світовідчуття і світорозуміння в структурі будь-якого світогляду;

- робити самостійний аналіз основних історичних форм світогляду;

- бачити особливості філософського і наукового знання;

- пояснювати природу плюралізму філософського знання;

- правильно оцінювати значущість тих або інших функцій філософії в житті людини і суспільства.

Філософія є потребу тих, що тільки живуть внутрішнім життям, людей споглядальних, Зовнішні ділки до неї глухі, її мало розуміють і нерідко зневажають. Типовим прикладом може служити Наполеон, що зневажав всяких «ідеологів».

Поштовхом до пробудження філософської думки служить подив або здивування перед світовою загадкою. І філософська творчість виникає з умисної діяльності. Але чим ретельно розроблено філософські побудови, тим вони зрозуміле, більше підлеглі задуму, заздалегідь поставленій меті. Ця мета сама по собі виходить за межі філософської творчості.

Платон дивиться на філософію як на «найбільшу музику». Вищий заповіт мудрості, на його думку в тому щоб, споглядаючи гармонію світил небесних, внести гармонію в нашу душу.

Наука виросла поступово з філософії, і тому сказане про філософію відноситься до науки в її зачатках. Але в науковій діяльності, що відокремилася, ясно усвідомлена мета, намір, панує цілком. До об’єднання частковостей у загальні закони, до відома усіх законів до єдності прагне і наука, яка в цьому прагненні йде об руку з філософією. Дане Кеплером своєму твору заголовка «Гармонія світу» застосовано до усіх філософських і наукових трактатів про всесвіт у цілому. «Принципи» Ньютона, «Небесна механіка» Лапласа, «Синтетична філософія Спенсера» підходять під цей заголовок так само, як побудови чистих теоретиків на зразок Канта, Фіхте, Гегеля тощо.

Вивчаючи зовнішній світ, наука завжди охоплює яку-небудь одну його область або стогну: хімія – речовина, фізика – сили, біологія – умови життя, зоологія – тварин, ботаніка – рослини, математика – величини тощо, філософія ставить об'єктом світ як ціле і з усіх боків. Астрономія, хоча і вивчає світ в цілому, але з боку механіки; інших сторін вона не торкається або торкається тільки побіжно, наскільки це треба для її головної мети.

Ми спілкуємося безпосередньо лише з незначною частиною дійсності. Дійсність в цілому, всесвіт в усій його повноті, стоїть перед нами як завдання: воно не дане, а задано. Щоб охопити світ в такій повноті, треба його побудувати. Знання і побудова і дутий у філософії поруч: філософія будує пізнаючи і пізнає ладу. Вона тому є цілісна система, синтез усієї дійсності, її повний вигляд, образ. І науці не чужа будівельна діяльність; кожна розроблена наука є система, але система приватна, одностороння, а не загальна, усебічна. Така загальна усебічна система є філософія.

Кожна наука, зосереджуючись тільки на деяких областях або сторонах дійсності, спирається на приватні підстави, начала, положення, посилки, закони, що відносяться до цих областей і сторонам, – не ставить при цьому питання про зосереджуючись або невідповідності своїх підстав до вищих, таких, що не зводяться. Філософія завжди спирається на те, що не зводиться ні до чого іншому положення, загальний, нізвідки такий, що не виводиться закон, принцип. Вона шукає першого принципу, першооснови, початку усіх начал і з цього останнього намагається охопити знанням усе суще.

Тут різниця між навчаннями філософськими – логікою, етикою, естетикою – та іншими. Логіка лежить в основі усіх наук, логічні принципи потрібні. Моральні, естетичні навчання – галузі невідповідні до психологічних.

Наука має справу з дійсністю даною, з тим що є, і не справляється із запитами, вимогами, бажаннями нашої істоти відносно того, що повинно бути. Вона не оцінює усієї загальної дійсності, не запитує про її сенс, про її мету; питання про хороший і поганий зводиться для неї до питання про придатний мул непридатному у кожному конкретному випадку. Загальний розгляд цінностей, що таке істина, благо, краса – справа філософії. Вивчаючи тільки зовнішню дійсність, наука дає правила, керівництво по відношенню тільки до зовнішнього світу: про те, як жити, як ставитися з внутрішньої сторони до себе, до ближніх, до світу в цілому, вона не говорить. Усі подібні питання – про сенс і значення життя, про правила поведінки, про верховне благо або верховну мету, про доблесть тощо, – надбання філософії, яка, в протилежність науці, дає правило і керівництво для життя внутрішнього, а через неї - і для зовнішньої.

Цим намічається різниця між знанням і мудрістю. Галузь науки є знання, область філософії – мудрість. Поняття «мудрість» змістовніша за поняття «знання». Мудрість завжди є знання, але знання буває мудрістю тільки тоді, коли відповідає на питання не лише про те, що є, але і про те, що повинно бути.

Зовнішня дійсність, яку вивчає наука, одна і та ж для усіх людей. Тому і знання про неї однаково для усіх людей, тобто воно загальнозначущий, об’єктивно. Загальні, об’єктивні для усіх людей і наукові побудови, що виникають при пізнанні дійсності. Навпаки, внутрішня дійсність для кожного своя власна. Філософія, що має справу передусім з цією суб’єктивною дійсністю вже тому носить суб’єктивний, особистий відбиток. Цей особистий відбиток тим неминуче, що побудова дійсності в цілому, складник завдання філософії, не може знаходиться під перевіркою цього цілого, ніколи не даного, але завжди лише заданого, і тому значною мірою справа особистої творчості. Наскільки наука об’єктивна, безособова, настільки філософія є справа суб’єктивна, особиста. Це не означає, що усе у філософії суб’єктивно, в ній можуть переважати і об’єктивні елементи, але угрупування цих елементів, їх склад, завжди суб’єктивні. Внаслідок того, що наукове знання завжди загальнозначущий, не такого наукового знання, яке не було б прийнятне для кожного. Навпаки, філософські навчання прийнятні далеко не для усіх, а тільки для осіб, творцеві цього вчення споріднених. По зауваженню Фіхте, вибір філософії залежить від властивостей людини. Переконати в науковій істині можна усіх, хто ці істини розуміє, переконати в правильності філософського вчення можна тільки деяких. Усі наукові істини загальновизнані; загальновизнаних філософських положень не існує. Наука завжди безособова, філософія завжди є плід особистої творчості.

Наука полегшує зовнішнє життя, даючи засоби користуватися зовнішньою дійсністю і її собі підпорядкувати, але безсила полегшити і обнадіяти життя внутрішнє; утішити, заспокоїти, дати засаду для внутрішнього життя вона не може. Вона звільняє від забобонів, руйнуючи їх, та зате заперечує свободу і підпорядковує усе необхідності. Зосереджуючись на окремих сторонах дійсності, вона звужує кругозір. «Вчений» і «вузький фахівець» – звичайне одне і те ж. В жаданні широкої, усеосяжної освіти, властивої багатьом ученим, виявляється філософська схильність; але узята сама по собі, наука незмінна вузькість, спеціальність. Філософія ж є творча діяльність, спрямована до побудови або вказівки основ, яка б відповідала усім вимогам нашого духу, однаково теоретичним, моральним, естетичним, допомагало б розбиратися в усіх складних питаннях і давало б для життя керівництво.

Філософія намагається будувати з даних знання або, що те ж, з даних дійсності цілісний і гармонійний образ світу, керуючись як теоретичною примусовістю, так і емоційними вимогами. Вона обіймає науку і тому ширше її. Подібно до релігії, вона направляє життя, дає керівництво, засаду.

Філософія намагається відповісти на низку найзагальніших запитань, усіх сторін існуючого, що стосуються.

Питання ці у порядку їх історичного виступу і відособлення, наступні.

1. Онтологічні – про буття, суще, першооснову.

2. Космологічні – про всесвіт.

3. Гносеологічні – про пізнавальну діяльність і знання.

4. Соціальні – про людський гуртожиток.

5. Етичні – про моральність.

6. Естетичні – про красу і художню творчість.

Що входить в усі ці назви logos означає в даному випадку «вчення». Відповідно до цих питань, філософські навчання розпадаються на онтологію, космологію, гносеологію, соціальну філософію, етику і естетику. Не усі філософські системи розглядають усі ці питання. Одні зупиняються більше на одних, інші – на інших, але кожна не заважає, пряма або побічно, з більшою або меншою послідовністю, основу для вирішення інших. Навчання онтологічні, космологічні і соціально-філософські, – зосереджуються головним чином на досягненні того, що є, існуючому, сущому; етичні і естетичні - на тому, що повинно бути для оцінці даного.

Слово «філософствувати» уперше трапляється у Геродота, але за переказами, веде початок від Піфагора (VI ст. до н.е.). Цей мудрець знаходив, що мудрість властива одному лише Богові, а людині досить називатися філософом або, у буквальному перекладі, – любомудрий. Значення філософа він пояснював уподібнення життя святу. Як на свято стікаються всякого роду люди – одні для змагання, інші для торгівлі, а найкращі, щоб бути глядачами, точно також в життя одні бувають рабами слави і жадності, а філософи прагнуть тільки до істини. Вигадана ця розповідь або ні, достовірне те, що як до Піфагора, достовірне те, що як до Піфагора, так і після нього аж до V ст., усіх видатних розумовими даруваннями людей називали то мудрецями, то софістами, а не філософами. Один з таких мудреців (як Піттак, Біас, Солон, Хілон та ін.) вважали мудрість в чисто практичній досвідченості та прозорливості, інші (як Фалес, Анаксімандр, Анаксімен, Піфагор та ін.) – у досягненні загальних підстав усього існуючого. До половини V століття, внаслідок складних історичних і психологічних причин, слово софіст отримало ворожий відтінок; воно зміцнилося за платними учителями, що з’явилися на той час, що готують молодих людей до практичного життя, а слово мудрець стало постійним позначенням колишніх мудрих людей. Сучасник софістів Сократ бачив мету життя в дослідженні себе та інших. Він заперечував в собі деяку мудрість, а свою відмінність від інших людей висловлював, що він людина «самостійна у філософії». У цьому виразі Сократа ми уперше чуємо слово «філософія» з вуст філософа про його власне заняття. У Платона слова «філософія», «філософ», «філософствувати» зустрічається дуже часто. Філософ, по Платону, займає середину між мудрим і немудрим. Бути філософом не може ні мудрий, ні неук: перший тому, що вже має мудрість, другу тому, що вважає себе мудрим. Філософія є придбання мудрості, а мудрість те ж, що наука. Предмет останньої – досягнення істинно сущого. Думка філософа цілком спрямована до цього досягнення: тому філософ той, хто вітає істинно суще. Втім у Платона значення слова «філософія» коливається між науки про істинно сущий і наукою взагалі. Те ж саме і у Арістотеля. Арістотель під філософією має на увазі всяку науку; але з середовища інших виділяє «першу філософію», завдання якої полягає в тому, що зрозуміло буття, як буття. Стоїки визначали мудрість як знання про божественні і людські справи, а філософію як прагнення до доброчесності мул досвідченості в трьох областях знання : логіці, етиці, фізиці. Эпікур під філософією мав на увазі діяльність, ведучу на щастя шляхом роздуму і міркування. У середні віки філософією називалися міркування, поставлені у тісний зв'язок з релігією і що примикали до того, що виникло на ґрунті навчань Платона і Арістотеля спору про природу загального. У наш час, у прямій залежності від цієї суперечки, у філософії відособляються два напрями: умоглядне або раціоналістичне, досвідчене або емпіричне. Для першого головним приводом філософії залишається те ж, що було для Платона і Арістотеля – істинно суще, в новій філософії що звичайно називається «абсолютним», для другого філософія невиразна від науки. Втім, представники раціоналізму не знаходять потрібним зупинятися на питанні, що слід мати на увазі під філософією; їх визначення туманні. І нерідко суперечать змісту їх систем. Для Лейбниця філософія – заняття мудрістю. По Канту вона є пізнання понять розуму; але під це визначення не підходять «Критики» самого Канта, що ставили метою не пізнання розуму, а лише з’ясуванням можливості такого пізнання.

Кант визначення філософії висловив у кінці «Критики чистого розуму», а саме у вченні про метод. Воно формулюється так: «Філософія є пізнання розуму на підставі понять». Ця тим темна формула розвивається Кантом в наступному положенні: «Філософська система сполучає в собі філософія природи і філософію устоїв. Перша торкається усього того, що існує, друга того, що повинно бути».

Філософія, на думку Фіхте, є науковчення, або «наука про науку (пізнанні) взагалі». Завдання цієї науки полягає у відповіді на питання: які зміст і форма науки взагалі, мул, інакше, як можлива наука взагалі. На погляд Фіхте, філософія є науковчення, або наука про науку взагалі, ця наука, проте, на ділі виявляється у Фіхте вченням про розвиток зразком абсолютного Я.

Кращим зразком туманності раціоналістичних визначень філософії можуть служити ті, які дає Шеллінг : для нього філософія означає «науку усілякого знання, як той абсолютний в усіх відношеннях рід пізнання, яке має своєю основою і предметом перше знання безпосередньо в нім самому». Приведемо також інше визначення Шеллінга : «Філософія є пізнання речей, як вони є в собі, тобто як вони є в абсолютному розумі, інакше, філософія бачить в них те, чим вони виражають цей абсолютний розум». У останній системі Шеллінг бачить завдання філософії в пізнанні буття, як «воно є в усій чистоті та облиште». У іншим місці він виражається так: «Позитивна філософія виступає прямо з таким рішенням: я хочу того, що коштує над буттям, що є не лише суще, але більш ніж суще, що є пан буття. Така філософія волі, ні на чому не заснованому хотінні». Позитивна філософія не обмежується тільки тим завданням, яке виконувала негативна (тобто Канто-Фіхте-Шеллінго-Гегелівська) саме логічним поясненням суті речей (тобто визначенням які мають бути речі логічно, якщо вони взагалі мають бути). Ця позитивна філософія у додатку своєму до релігійної свідомості претендує не лише на пояснення теогонічного процесу у свідомості людей, але навіть на пояснення самої істоти Бога.

Гегель у «Енциклопедії» визначили філософію як «пізнання абсолютного у формі діалектичного розвитку, або науку про сам собі сягаючий розум». На початку введення до «Логіки» Гегель говорив, «що філософії має ті ж предмети, що і релігія». Обоє мають предметом істину, у вищому значенні слова, – у тому, що Бог є істина і єдина істина«. У кінці цього введення при розділенні філософії він говорить детальніше, що «філософія як спекулятивна наука про ідею, розпадається на логіку, науку про ідею в собі і для себе, філософію природи, науку про ідею в її зовнішньому існуванні і філософію духу, науку про ідею, що повертається із зовнішнього буття в середу самій себе». Оскільки, по Гегелю, ідея і абсолютне суть синоніми Бога, то перше співпадає з другим.

Філософія, говорить Фейєрбах, є пізнання про те, що є. Мислити і пізнавати речі так, як вони суть, складає вищий закон, вище завдання філософії.

Шопенгауер думає, що завдання істинної філософії полягає у тому, «щоб дати пізнання про істоту світу як в його цілому, так і в частинах, що таке світ в усьому різноманітті», або, як він ще виражався образно, «філософія повинна в абстрактних поняттях представити повне повторення, так би мовити, відображення світу».

У позитивізмі інше трактування філософії. Конт вживав слово філософія в сенсі древніх, особливо ж Арістотеля: у цьому сенсі «філософія означає загальну систему знань людських». Надбавка ж до філософії прикметника – позитивна, означає у нього те, що позитивна філософія повинна представити «загальну систему знань людських на підставі координації фактів досвіду і спостереження».

Спенсер у «Основних началах» робить висновок так: «Знання нижчого роду (тобто не наукове) є знання необ’єднане, наука є знання об’єднане частково; філософія є знання цілком об’єднане».

Не вважає філософію наукою Н.Я. Грот, пояснюючи це таким чином. Почуття можуть стати самі предметом об'єктивного вивчення розуму. Вони можуть бути відчути і зрозуміли. Таким чином почуття логічно переробляються в поняття і це відкриває нам нову область пізнання, яке є по самому об’єкту своєму передусім самопізнання; але якщо ми вивчатимемо почуття в поняттях не як прості психологічні факти, а в їх співвідношенні з об’єктивними умовами, які їх породжують, з об’єктивним змістом, який вони виражають, т. е. як показники об'єктивних стосунків гармоній і дисгармоній, то отримаємо можливість побудувати такі поняття почуттів, які стануть регулятивними принципами нашого відношення до дійсності, свідомими ідеалами, нашій діяльності в її відношенні до об’єктів. На цьому ґрунті зростає той вид раціонального пізнання, яке вивчає не ці стосунки явищ (як це робить наука), а то, що повинно бути, ті цілі, до яких усе прагне, і ідеали, які здійснюються і мають бути здійснені. Таке пізнання цілей, належного, обов'язкового раціонально і науково, оскільки воно засноване на поняттях, і в теж час інтуїтивно і ірраціональне, оскільки поняття мають об’єктом готовий ірраціональний зміст почуттів. Тому в нім складно переплітаються елементи творчості та засвоєння. Засвоюване спочатку твориться. Таке саме те пізнання, яке називається філософським, а оскільки воно раціональне – метафізичним. Тому філософія не є тільки наука, а є передусім внутрішній процес суб'єктивного росту людини, процес творчості, ірраціональний розвиток почуття і волі – очищення їх від індивідуальних і випадкових елементів, – а потім вже самосвідомість перекладає результати цієї внутрішньої роботи в поняття і будує раціонально систему ідеалів і принципів. Така робота розуму при побудові усіх теорій мистецтв і зокрема теорії розумної діяльності людини на шляху до ідеалів істини, добра і краси. Тому логіка, етика і естетика суть відділи філософії, а не чистої науки. Метафізика ж, що намагається перевести в поняття схоплені почуттям вищі ідеали і цілі, внутрішній сенс і ціну творчості самої природи, є загальна основа і загальний метод філософії і усіх філософських теорій: без неї неможливі ні логіка, ні етика, ні естетика, бо зрозуміти цілком творчі цілі нашого духу не можна поза зв'язком з творчою роботою природи.

Філософія не є пізнання, виділяє О. Новицький, придбане ззовні. Звичайно, і для філософії потрібні зовнішнє пробудження духу і найрізноманітніший пізнавальний досвід, як посібники і умови її розвитку: проте, сама вона по перевазі є знання, яке ми черпаємо з нас же самих, тому вона є розвиток того, що належить в надрах людського духу, що отримує втілення ідеях, що становлять суть нашого розуму, саму, так би мовити розумність. Філософія, як твір, чужий ідеалу, не відноситься до мистецтва. Але в глибині нашого духу, при першому пробудженні ідей, при першому русі філософії до розвитку, вона необхідно зустрічається з релігією, – з релігійними переконаннями і віруваннями: тому що і ці переконання і вірування знаходяться у тій же глибині духу, що має чарівну потребу нашої розумної природи; і у своєму розвитку філософія і релігія вступають у різноманітні відносини; релігія передує всякому духовному утворенню народу і тільки в ній і з неї походить як мистецтво, так і філософія. З іншого боку, філософія, по своїй суті, є наука чистого мислення. Вона є наука, тобто думка, що прагне до повного і систематичного розвитку самого себе, – чим відрізняється не лише від популярного, але і наукового мислення про окремі предмети, і ще більше від мистецтва і релігії, з якими вона граничить. Вона є наука чистого мислення, тобто знання першого і безумовного, тобто знання, якому досвід служить тільки зовнішньою і негативною вихідною точкою, але істинність якого не залежить від досвіду, тому що, навпаки, істинність досвіду залежить від його відношення до думки. І цим чистим мисленням філософія відрізняється від всякої науки. Але будучи наукою чистого мислення, філософія, проте, не обмежується одним лише мисленням. Як мистецтво, споглядає і виражає дійсність, але тільки в чуттєвій, художньо-прекрасній формі, так, так і філософствуюча думка хоче в чистому мисленні відтворити і зрозуміти дійсність саму в собі, або істинне суще буття, до якого відноситься і сама. Тільки у міру досягнення буття вона наближається до своєї істотної мети, – досягненню істини, тому що істина для мислячого духу є згода думки і буття мислимого. Усі філософські навчання різних народів і часів суть різнобічні і різноманітні способи відтворення дійсності в думці. Усе у своїй поступальній ході суть як би східці до більшого досягнення істинно-сущого, визначувані природою як мислячого духу, так і мислимого буття. А тому, щоб в усій різноманітності філософських навчань знайти раціональний розпорядок ним властивий, потрібно шукати його перевагу відносно думки до мислимого буття.

Відомого роду істини, що відносяться до вищого порядку речей, належати нам по самій розумності нашої природи, складають загальнолюдську нашу приналежність. Ця розумність, ці істини, як безпосередньо дані, передусім виявляються і відчуваються у формі безпосередності, або внутрішнього почуття, засвоюються духом у виді безпосередніх переконань і вірувань, і як загальне надбання людства, висловлюються в загальнодоступній формі представлень, у формі символів, міфів, алегорій, містерій. У цій формі вірувань і представлень вони складають зміст релігії. Істини релігії не залишаються в одних тільки поняттях, як предмет допитливої допитливості. Вони переходять в серце людини, впроваджуються у цей істоті його, зміцнюють його морально, що людина сама, так би мовити, перетвориться в те, чому вірить.

Між тим філософія, як наука чистого мислення, намагається засвоїти свій зміст опосередкованим пізнанням, – за допомогою логічних міркувань, доказу, виводів, і розуміємо мислиме лише під формою чистої думки. А форма чистої, або, по Гегелю, спекулятивній думці полягає в тому, що загальний зміст вона розташовує на частини, частини поділи на подальші моменти, розкриває між ними відмінність і протилежність, і потім, порівнює їх шляхом тривалої розумової праці, сходить до створення їх єдності, їх цілісності, яка внутрішнім почуттям дана безпосередньо.

Якщо філософія хвалиться виразністю своїх понять у властивій їй області, проте ці поняття не мають тієї глибини і життєвості, яка належить тільки релігії. З внутрішньої, якнайглибшої основи життя людства вона виходить, і тому є вираження є вираження внутрішніх її таємниць.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Місце філософії в духовній культурі суспільства

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.