Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Метафізика і діалектика

Категорії діалектики.

Закон заперечення заперечення.

Закони діалектики.

Метафізика і діалектика і . Діалектика як наука, її предмет і структура.

План лекції.

Діалектика та метафізика буття

Тема 5

(2 години)

Метаданої лекції – проаналізувати наочну область одного з основних розділів філософії – методології, перш за все проблеми співвідношення діалектики і метафізики.

Студент, що засвоїв матеріал лекції, повинен знати:

- загальне і відмінне в поняттях методу і методології в науці;

- характерні риси діалектики і метафізики як філософських методівпізнання і перетворення світу;

- найважливіші принципи діалектики як теорії і методу;

- сутність законів діалектики;

- категорії діалектики і область їх застосування в реальній дійсності.

На основі отриманих знань студент повинен уміти:

- застосовувати на практиці філософські методи;

- знаходити риси обмеженості, однобічності в метафізичному підході до дійсності;

- застосовувати знання законів діалектики в області своїх професійних інтересів;

- зіставляти категоріальний апарат різних наук з категоріальним апаратом діалектики.

-

1) закон взаємного переходу кількісних і якісних змін;

2) закон єдності і боротьби протилежностей;

Метафізика як вчення про начала:метафізика як вчення про начала: ідеї (Платон), форма, матерія, джерело, мета (Арістотель), Бог як підстава сущого (Хома Аквінський), матерія як субстрат та дві субстанції (Декарт і Ляйбниц), система чистого розуму (Кант); критика метафізики: осягнення протиріч (Гегель), звернення до одиничного досвіду (Локк, Юм), істина у даному (Конт), забуття буття (Гайдеггер), необхідність метафізики.

Природно, що необхідність вибору і обґрунтовування методів, з’ясування їх співвідношення породили і специфічну область філософського і науково-теоретичного знання – методологію. Це система вихідних принципів або основ, узагальнених способів (методів) організації і побудови теоретичної і практичної діяльності, а також вчення про цю систему. Таким чином, філософська теорія виступає і як змістовне теоретичне знання і як загальна методологія.



Интернет реклама УБС

Як наголошувалося раніше, філософськими методами виступають діалектика і метафізика. Треба підкреслити, що ці поняття отримали в історії філософії неоднозначне трактування. Так, в первинному своєму значенні діалектика розумілася як мистецтво полеміки, суперечки (саме в такому плані її трактували старогрецькі філософи Сократ, Платон, Арістотель, софісти, а також середньовічні схоласти).

Метафізика (дав.-греч. τὰ μετὰ τὰ φυσικά — «те, що після фізики») — розділ філософії, що займається дослідженнями первинної природи реальності, світу і буття як такого. Метафізика спочатку розумілася як вчення про надчуттєве буття, потойбічну, трансцендентну, незмінну сутність всього сущого(після Арістотеля, що запропонував таке розуміння цього терміну, вся до – і немарксистська філософія вживає його як синонім самої філософії).

Метафізика зберігає статус одного з центральних значень (понять, категорій, способів мислення) філософії на всьому протязі історії з часів античності до наших днів. Першим питанням західноєвропейської філософії вже в ранньому грецькому мисленні (з 600 р. до н. е.) було питання про основу усього (arche panton). Основне питання філософії є питання про основу. Він припускає не лише тимчасовий перший початок всякого становлення, але і завжди основу усього, що є і стає, що виникає або зникає.

Істотна відмінність основи і обґрунтованого уперше ясно пізнається Платоном (427-347 до н. е.). По той бік емпіричного світу одиничних і мінливих речей він убачає надчуттєве царство вічних, загальних і необхідних «ідей» (сутностей), які увінчуються ідеєю блага. У порівнянні зі голою видимістю, недійсним існуванням подібно до тіні чуттєвого світу одні тільки ідеї мають істинно дійсне в силу його незмінності буття (ontos on).

Відносно Арістотелівської філософії можна зв’язувати метафізику з буттям Розуму (арістотелівський Нус). Безперервність зв’язку зрозуміти між античністю і сучасністю є у сьогоднішньому повсякденному слововживанні «метафізичного» як синоніма «ідеального», що «надчуттєвого», такого, що лежить за межами явленого. Арістотель у загальній метафізиці обговорює, описує і аналізує проблему «начал», у відмінності від інших наук, вона вивчає суще. Метафізика вивчає такий вид буття, як субстанція, або нерухомий «вічний двигун». Виділяються наступні начала або причини субстанції: форма (ейдос, морфе) або суть (essentia); матерія (те, з чого), або субстрат; джерело руху, або початок, що творить; мета, або «те, заради чого».

Хома Аквінський та інші середньовічні європейські філософи поводяться з метафізикою, як з чимось закінченим, дозрілим, таким, що має фіксоване, раз і назавжди задане значення (задане Арістотелем, зокрема), і що потребує тільки належного роз'яснення, аргументації і послідовного застосування.

Хома ясніше, ніж Арістотель, виділяє основу єдності цієї науки. Її безпосередній предмет сущого як суще. Але в завдання всякої науки входить питання про підстави її предмета. Метафізика, отже, повинна досліджувати внутрішні і зовнішні підстави сущого, тому вона повинна проникати в першу причину усього сущого, в абсолютне буття Бога, щоб звідси розуміти кінцеве суще. Отже, метафізика для Хоми Аквінського також є «онто-теологія». У його «Сумі теології» метафізика придбає теологічний характер, з’ясовуються питання про першопричину і граничну мету усього сущого у Бозі. Розглядаються питання про існування Бога, його суть і властивості. Зокрема затверджується про збіг суті та існування у Бозі, про тотожність у Бозі сущого, благого і єдиного, відстоюється здатність Бога творити ні «з ніщо».

У метафізиці фізики XVII століття слід виділити дві основні школи: Декарта і Ляйбниця. Починаючи з Декарта, матерія з безформного субстрату стала тілом. Це був істотний вклад у формування категорії часток, хоча матерія як і раніше ототожнювалася у нього з простором і природою. «Під природою, - писав Декарт, — я зовсім не маю на увазі яку-небудь богиню або яку-небудь іншу уявну силу, а користуюся цим словом для позначення самої матерії». Декарт ввів дві субстанції: матеріальну і духовну. Перша з них була протяжною, т. е. тій, яку, власне кажучи, і прийнято розуміти як тіло. Але у нього була і друга субстанція — духовна, — яка відповідальна за переміщення першої субстанції — тел.

Філософія Г. В. Ляйбница, що є своєрідним синтезом ідей античності, головним чином, системи Арістотеля. Матерія (тіла, речі), згідно з метафізичними уявленнями Ляйбница, має подвійну природу: пасивну і активну. Про пасивну природу матерії Ляйбниц писав: «Матерія, узята в собі, тобто «гола», утворюється через антитипію і протяжність. Антитипією я називаю той атрибут, через який матерія знаходиться у просторі, тобто. безперервне поширення за місцем». Про взаємодію (активна природа матерії) Ляйбниц відмічав: «…необхідно допустити щось окрім матерії, що було б початком як сприйняття, т. е. дії внутрішньої, так і рухи, т. е. дії зовнішньої. Такий початок ми називаємо субстанціальним, також первинною силою, першою ентелехією, одним словом, душею (anima). Цей початок, будучи активним, у поєднанні з пасивним складає повну субстанцію». Він вважав, що дві природи матерії завжди є присутніми злито.

З кінця XVIII століття, з епохи просвітництва, метафізика починає систематично розглядатися як особливий спосіб розуміння взагалі. У передмові до другого видання «Критики чистого розуму» Кант писав, що «наша критика є необхідна попередня умова для розвитку ґрунтовної метафізики». Кант вважав, що нова система метафізики, що принципово відрізняється від усіх передуючих, буде «системою чистого (умоглядного) розуму», вченням про спекулятивне (теоретичному) і практичне застосування чистого розуму, результатами якого мають бути, по-перше, метафізика природи і, по-друге, метафізика устоїв. У повороті Канта від так званого догматизму до «критицизму» велику роль зіграв Д. Юм, який, як писав сам Кант, пробудив його, що перебував до цього у «догматичній» дрімоті. Юм називав «метафізиками» (і догматиками) усіх філософів, що визнають яку б ні було незалежну від людини реальність. Тут, стверджував шотландський філософ, слід займати скептичну позицію, тобто вважати принципово неможливим відповідь на питання, чи існує незалежний від суб’єкта зовнішній світ.

Критика метафізики. Розглядаючи істину і буття як процес, Гегель створив систему, в якій істина виступає як поступовий розвиток розуму, а протиріччя – його необхідним моментом. Він переосмислив кантівське розрізнення розсудку та розуму, і зробив останній носієм істинного пізнання, а діалектику – методом осягнення протиріч і розвитку понять. Розум, згідно Гегелю, оперує кінцевими однозначними визначеннями і є хоча і необхідним, але недостатньою умовою пізнання. Джерело метафізичного методу він бачив у обмеженні пізнавальної діяльності сферою розуму. Тобто, Гегель уперше протиставив метафізику і діалектику як два різні методи. Водночас він оцінював свою філософію як «істинну» метафізику і традиційно розумів її як «науку наук».

У мисленні Нового часу аж до сучасності висувалися заперечення проти можливості метафізики. Найчастіше вони сходять до номіналізму пізнього Середньовіччя (з часів Уїльяма Оккама), який вихолощує значущість загального поняття (universale). Останнє не повністю заперечується (як в радикальному номіналізмі XI століття), але розглядається лише як зовнішнє позначення словом (nomen). Якщо тим самим вже у сфері досвіду поняття втрачають свою реальну значущість, то ще менше вони можуть осмислено вживатися за межами досвіду. Висловлювання про цілокупності буття стають неможливими. Абсолютне буття Бога раціональне вже не досяжне, понятійне не виразимо. Метафізика стає неможливою.

З цього виходить англійський емпіризм (Джон Локк, 1632-1704), радикальніше - Давид Юм (1711-1776). Чим менш значиме понятійно-раціональне мислення, тим більше ми звертаємося до одиничного досвіду. Але досвід тут редукується до голого чуттєвого враження. Після французької Просвіти (енциклопедисти), яка визнавала одні лише емпіричні науки, виступає позитивізм (Огюст Конт, 1798-1857), що обмежує пізнання «позитивним» науковим досвідом. Конт розрізняє теологічний, метафізичний і позитивний віки. Якщо колись світові події міфологічно-релігійно пояснювалися за допомогою божих сил, то метафізичне мислення апелює до загальних і необхідних законів буття. Істина, навпаки, знаходиться виключно лише у «позитивно» даному і емпірично науково досліджуваному.

При таких переконаннях розсуд розумом не має самостійної функції, що виходить за межі чуттєвого пізнання. Метафізика, що вимагає робити висловлювання про цілокупної дійсності і, мислячи, досягати абсолютного буття, стає неспроможною і безглуздою. Проте вже Юму стає ясним, що редукція нашого пізнання до чуттєвих вражень і відповідна реконструкція цілісного світу пізнання, що базується виключно на чуттєвих даних, повинна потерпіти невдачу. Реальне буття розчиняється у зв’язці чуттєвих якостей, у світі видимості чуттєвих феноменів.

У іншому сенсі критикує метафізику Мартін Гайдеггер. Хоча він ставить питання про «сенс буття» («Буття і час», 1927), але уся традиційна метафізика засуджується ним як «забуття буття», бо вона запитувала лише про «суще» (про його суть і сутнісні закони), але не запитувала про «буття», завдяки якому суще. Метафізика, по суті, є «нігілізм», бо «не має нічого спільного з буттям».

Значення метафізики може витікати тільки з її предметного розгортання. Тут слід лише заздалегідь вказати на деякі аспекти її значення. Якщо метафізика не лише розуміється як понятійно-абстрактний конструкт, але і обґрунтовується виявленням її витоків у можливості виконання акту людського запитання і знання, то вона набуває живого значення для саморозуміння людини в екзистенціально-антропологичному сенсі. Вона розкриває духовну суть людини в її трансцендентній своєрідності, яка, перевищуючи безпосереднє, реалізує себе у відкритому горизонті буття, тому сутнісне спрямовано на абсолютне буття.

Оскільки метафізика розкриває і викладає те основне знання, яке як умова передує всякому предметному окремому знанню, як повсякденному досвіду, так і науковому дослідженню і знанню, то вона значима для розуміння і оцінки науки. Вона не покликана підміняти ні окремі науки, ні теорію науки і методологію, але останні повинні ставити питання про свої передумови на основі можливості метафізики, щоб пред’явити свої предметні і методичні повноваження, а також визначити свої межі і знайти своє місце у всеосяжній цілокупності буття.

Трактування розвитку у діалектиці:трактування розвитку у діалектиці: мистецтво вісти бесіду (Сократ), абсолютність змін (Геракліт)¸ перехід з небуття у буття, яке вічне і мінливе (Платон), як метод звернення до Єдиного (Прокл), осмислення суперечностей (Арістотель), перехід у протилежність (китайська філософія), здатність вести суперечку (середні віки), вчення про антиномії чистого розуму (Кант), аналітичний метод виведення категорій (Фіхте), предмет є єдність буття і небуття (Гегель), становлення і розвиток буття і пізнання (марксизм); принцип (загальне положення), закон (істотний зв’язок), категорія (основне поняття), розвиток (закономірна зміна), еволюція (поступові зміни), революція (радикальні зміни), прогрес (перехід від нищого до вищого).

Діалектика – філософська концептуалізація розвитку, як в онтологічному, так і в логіко-понятійному його вимірюванню, в історико-філософській традиції як теорія, так і як метод. Спочатку в античності – мистецтво вістки бесіду, суперечку; філософський діалог, що протистоїть риториці і софістиці. Сам термін «діалектика» вперше вжитий Сократом для позначення досягнення істини шляхом зіткнення суперечливих думок.

Творцем першої форми філософській діалектики прийнято вважати Геракліта(Усе тече, усе змінюється), що додав традиційним думкам про зміни абстрактно-загальну і в той же час не пориваючу з чинами форму. Великий внесок у становлення античної діалектики внесла елейська школа, що виявила глибинну діалектику сущого, що не укладається у логіку понять.

Чудові зразки античної діалектики зустрічаються у навчанні Платона (Усе, що викликає перехід з небуття у буття, - творчість), розуміючого Духу і спокою, відмінності і тотожності, а саме буття потрактував як активно самосуперечливу координовану різність. Платон услід за елеатами (Елейська школа) визначає істинне буття як тотожне і незмінне, проте в діалогах «Софіст» і «Парменід» обґрунтовує діалектичні висновки про те, що вищі пологи сущого можуть мислитися тільки таким чином, що кожен з них є і не є, дорівнює собі самому і не рівний, відповідає собі й переходить у своє «інше». Тому буття містить в собі протиріччя: воно єдине і множина, вічне і скороминуще, незмінне і мінливе, покоїться і рухається. Протиріччя є необхідна умова для спонукання душі до роздуму. Це мистецтво і являється, по Платону, мистецтвом діалектики. Розвиток діалектики продовжували неоплатоніки (Прокл). У них словом «діалектика» позначається науковий метод аналізу і синтезу, який виходить з Єдиного, щоб до нього повернутися.

Діалектичні ідеї Платона знайшли свій подальший розвиток у навчанні Арістотеля і в неоплатонізмі, що діалектично потрактував основні ієрархії буття. У середні століття діалектика стає однією з теологічних дисциплін, що включали логіку і силогістику. Арістотель вважає винахідником діалектики Зенона Елейського, який піддав аналізу протиріччя, що виникають при спробі осмислити поняття руху і множини. Сам Арістотель відрізняє «діалектику» від «аналітики» як науку про вірогідні думки від науки про доказ.

У китайській філософії діалектика традиційно зв’язується з категоріями Ян і Інь. З точки зору китайських мислителів, ці категорії відбивають взаємозв’язок і взаємоперетворення протилежних сторін явища один в одного. Наприклад, «Ян» – світле, «Інь» – темне; «Ян» переходить в «Інь» — жорстке розм’якшується; «Інь» переходить в «Ян» – темне яснішає тощо.

У середні віки діалектика була частиною семи вільних мистецтв і розумілася зазвичай у широкому сенсі як здатність вести суперечку за допомогою питань і відповідей, мистецтво складати силогізми, використовуючи імовірнісні і правдоподібні аргументи із запропонованого питання, а також мистецтво класифікації понять, розділення речей на пологи і види.

Німецький класичний ідеалізм розглядав дійсність не лише як предмет пізнання, але і як предмет діяльності. Так, у теорії пізнання Кант розвиває діалектичні ідеї у вченні про «антиномії». Проте діалектика розуму, по Канту, — ілюзія, і вона усувається, як тільки думка повертається у свої межі, обмежені пізнанням одних явищ. Проте біля витоків цього методу, пропонуючи деколи не менше цікаві і неортодоксальні її різновиди, варто все ж таки Іммануїл Кант з його антиномікою чистого розуму (Але супротивника ми повинні тут завжди шукати у самих собі, оскільки спекулятивний розум у своєму трансцендентальному застосуванні сам по собі діалектичний. Заперечення, які могли б викликати побоювання, закладені у нас самих).


Читайте також:

  1. Альтернативи діалектики. Метафізика, софістика, еклектика, догматизм, релятивізм.
  2. Альтернативи діалектики. Метафізика, софістика, еклектика, догматизм, релятивізм.
  3. Антична діалектика
  4. Джерела засобів існування та освітній рівень населення: діалектика взаємодії
  5. Діалектика взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Закони функціонування і розвитку соціальної системи
  6. Діалектика епохи Відродження.
  7. Діалектика матеріального та духовного виробництва.
  8. Діалектика основних форм буття.
  9. Діалектика розвитку колективу
  10. Діалектика суб’єкту Й. Фіхте та натурфілософія Ф. Шеллінга.
  11. Діалектика та її альтернативи
  12. Діалектика та її антиподи: метафізика, догматизм, софістика, еклектика

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Герменевтика. Етапи: екзегетика, техника інтерпретації Шлейермахера, як наука про дух В. Дільтея, розуміння М.Гайдеггера, буття як мова у Г.Гадамера. | Закон – внутрішній, істотний, необхідний, повторюваний зв’язок між явищами чи їх сторонами.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.001 сек.