Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Основні правові сім’ї

На підставі вищезгаданих критеріїв можна виділити такі пра-вові сім'ї:

— сім'я традиційного права: сім'я звичаєвого права;

— сім'я традиційно-етичного права: далекосхідне право;

— сім'я релігійного права: іудейське право, індуське право і

ісламське право;

— сім'я законодавчого права: романо-германська правова

сім'я;

— сім'я прецедентного права: сім'я загального права;

•— сім'я змішаного права: латиноамериканська правова сім'я і скандинавська правова сім'я.

Сім'я традиційного права включає найдавніші правові системи, пов'язані з поняттям традиційного суспільства з його устроєм життя і своєрідним поглядом на право в системі регуляторів суспільного життя.

Звичаєве право — це правове утворення, яке складається із сукупності соціальних норм, що мають форму звичаїв і діють не тільки в ранньокласових, але й у сучасному суспільстві, де формується спосіб мислення і поведінка населення. Звичаєве право вважається правом общин, а не правом індивідів, оскільки всі права і обов'язки належать соціальним общинам. У цю правову сім'ю входять: південно-східне азіатське звичаєве право, звичаєве племінне право американських індіанців. Проте традиційне право найповніше відобразилося в африканському звичаєвому праві.

Сім'я африканського звичаєвого права представляє собою форми регламентації суспільних відносин, що існують у країнах Африки і на Мадагаскарі, які ґрунтуються на державному визнанні соціальних норм, що склалися природним чином, і звичаїв, що перетворилися на звичку населення.

Оскільки протягом тривалого часу норми звичаєвого права мали усний характер у формі приказок, прислів'їв, міфів, то запис цих звичаїв є першим кроком до його уніфікації і систематизації. Африканське звичаєве право зазнало сильного впливу в колоніальний період. Вибір африканськими державами тієї чи іншої моделі правового розвитку був продиктований правовими системами колишніх держав метрополії.

Класичне звичаєве право входить у структуру сучасних правових систем африканських держав, які включають також елементи, запозичені в різних правових систем.

Сім'я традиційно-етичного права. Специфічне праворозуміння є головним критерієм віднесення правових систем до сім'ї традиційно-етичних правових систем, незважаючи на суттєві відмінності між ними. До даної групи правових систем входить далекосхідна правова сім'я. Найважливіша специфіка далекосхідних правових систем, що дозволяє об'єднати їх в одну правову сім'ю, полягає в особливому підході до права як регулятора суспільних відносин, заснованих на конфуціанських філософських переконаннях і конфуціанській моралі. Право в цих суспільствах не вважається головним засобом забезпечення справедливості і порядку та займає підлегле становище щодо ідеального порядку, забезпечуваного вищою силою, незалежною від волі людини. Призначення права полягає в тому, щоб відповідати цьому ідеальному порядку і прагнути до його забезпечення.

Згідно з традиційно-етичною доктриною права, у своїй поведінці людина повинна керуватися не юридичними мотивами, а прагненням до гармонії, згоди і миру. У випадках, коли виникала необхідність вирішення майнового або іншого побутового спору, в дію вступали погоджувальні процедури. Саме вони виступали для конфліктуючих сторін набагато справедливішими й ефективнішими засобами у вирішенні конфліктних ситуацій, ніж юридичні процедури.

Далекосхідна правова сім'я має багатовікову історію. Навіть «вестернізація» (тобто «європеїзація» і «американізація») правових систем далекосхідних країн не змогла корінним чином змінити її природу. До далекосхідної правової сім'ї належать правові системи Китаю, Японії, Кореї, Монголії, Малайзії, М'янми (до 1989 р. — Бірми) і ін. Найбільш характерні риси, властиві даними правовим системам, відбиваються в китайському і японському праві.

Китайське право відрізняється своїм світоглядним підходом до права, заснованим на філософських концепціях даосизму, конфуціанства і легізму. Для китайців право — це, перш за все, засіб або інструмент юридично узгоджених правил соціального облаштування суспільства. Згідно з конфуціанським вченням, суспільні відносини є частиною суспільної думки. Тим самим підкреслюється другорядність регулювання суспільних відносин перед вічними природними законами, внаслідок чого можна гово¬рити про домінування норм моралі над правовими нормами.

Сучасна правова система КНР за своїми зовнішніми ознаками, тобто по своїй структурі і системі джерел, нагадує романо-германське право. Деякі галузі сучасної правової системи КНР як і раніше відчувають на собі вплив соціалістичного права. Разом із тим, традиційно-етичні концепції китайського праворозуміння, що сформувалося на ідеях конфуціанства (яке до 1911 р. було офіційною ідеологією китайських імператорів), як і раніше визначають пра¬вовий менталітет, правову культуру і правову поведінку населення Китаю.

Японське право сформувалося під впливом концепції китайського праворозуміння. З другої половини XIX ст. настав період «вестернізації» японського права. Під впливом романо-германського права було прийнято конституцію, цивільний кодекс, кримінальний кодекс, торговий кодекс, а також ряд інших важливих нормативно-правових актів. Після Другої світової війни японське право відчуває на собі значних вплив американського права, унаслідок чого воно починає перебудовуватися, багато в чому за його зразком. Разом із тим, незважаючи на запозичення правових положень із романо-германського і американського права, сфера правового регулювання залишається не такою широкою, оскільки японці як і раніше додержуються традицій, норм, історично встановлених для різних верств населення. Часто віддають перевагу мировим угодам у вирішенні спорів, а не судовим процедурам. Завдання японських судів полягає, перш за все, у примиренні сторін.

Сім'я релігійного права формується на основі власного специфічного праворозуміння, заснованого на релігії. Право формується і діє на основі релігійних догм і доктрин. Головним суб'єктом права, згідно з релігійно-правовою доктриною, виступає божественна воля.

Найважливіша особливість релігійного права полягає в тому, що сфера його поширення залежить від належності до релігійної общини (або через дотримання певних принципів, як в індуському праві) незалежно від місця проживання чи знаходження.

Особливістю релігійного права, що відрізняє його від інших правових систем, є поєднання в ньому релігійних і власне юридичних засад, що позначились на специфіці його джерел і структурі, механізмі дії та праворозумінні. Дана особливість виявляється й у тому, що для реалізації правової норми необхідна її відповідність не тільки основоположним правовим, але і, перш за все, релігійним принципам.

До цієї групи правових систем входять іудейське право, індуське право і ісламське право.

Іудейське право, як різновид релігійного права, є сукупністю релігійних, етичних і правових норм, принципів і правил, що склалися на основі релігії іудаїзму, підтримуваних єврейською державою (хоча тривалий час іудейське право функціонувало за відсутності єврейської держави).

Особливості іудаїзму як релігії взагалі, і іудейського права зокрема, пояснюються складною історичною долею єврейського народу, який ще в стародавні часи втратив не тільки свою державу, але й землю предків, і вимушений був жити на території інших держав. Пристосовуючись до культури інших народів, він зберіг свою самобутність, віру і самосвідомість, а також правову систему.

Основні джерела іудейської релігії виступають і джерелами іудейського права, головними з яких є Божественне откровения — Біблія. Перші п'ять книг Біблії — П'ятикнижжя (Тора) — серед джерел іудейського права мають особливе значення.

Іудейське право виступає як право общини, оскільки поширення його норм залежить від належності до єврейської общини, що сформувалася на основі іудаїзму. Воно є важливою складовою правової системи Ізраїлю, що утворилася в 1948 р. як світська правова система.

Індуське право є різновидом права релігійного типу і базується на індуїзмі як сукупності філософських, релігійних і соціальних переконань.

Історія розвитку індуського права пов'язана з історією виникнення його джерел. Перш за все, це веди, смріті, а також дхармашастри і нібандхази.

Індуське право, перш за все, регулює приватний статус індусів, зокрема сімейні правові відносини, спадкові правові відносини, деякі інститути цивільних правових відносин та ін.

За свою багатовікову історію індуське право зазнало спочатку ісламського впливу (XIV—XVII ст.), потім англійського колоніального впливу (XVII — перша половина XX ст.). Якщо в першому періоді не відбулося ісламізації індуського права, то в другому періоді можна говорити про формування англо-індуського права. На цьому етапі відбувається формування національної правової системи Індії, з'являються нові галузі права, а також формується її сучасна судова система. І, нарешті, з колоніальним періодом пов'язана поява перших кодексів і основоположних законів, що регулюють різні галузі права.

Важливим етапом на шляху розвитку як індуського права, так і національної правової системи Індії (ці поняття не є синонімами), є проголошення незалежності Індії в 1947 p., а також прийняття Конституції Індії в 1950 р.

До структури сучасної правової системи Індії входить класичне індуське право, ісламське право, а також так зване територіальне право, тобто симбіоз територіального і персонального типів права.

Ісламське право є ще однією релігійною правовою системою. Норми, що містяться в ісламському праві, поширюються на індивідів, які належать до ісламської общини. Ісламське право повністю базується на релігії ісламу, тому розрізняти правові і релігійні норми достатньо складно. Основними джерелами ісламського права є Коран і Сунна, які по суті виступають основою всієї ісламської релігії й цивілізації.

Згідно з ісламською релігійною доктриною, правові приписи розглядаються як складова єдиного, божественного порядку і закону, яким управляється весь світ. Суб'єктом права є лише Аллах, а мусульманин уважається носієм установлених Богом обов'язків.

Норми ісламського права регулюють в основному особистий статус мусульманина, тобто сфери приватного права, хоча питання публічного права теж знаходяться у фокусі ісламського права.

У XIX—XX ст. під впливом змін, що відбувалися у світі, відбулося реформування ісламського права, унаслідок чого воно адаптувалося до сучасних умов.

Поняття «ісламське право» і «правова система ісламських держав» у своїй основі не збігаються, оскільки правова система цих держав визнає дуалізм, тобто існування, разом із положеннями класичного ісламського права, запозичених положень з інших правових систем.

Сім'я законодавчого права має тривалу історію і сформувалася в результаті рецепції римського права. її називають законодавчого, оскільки саме закон є основним джерелом права, саме в ньому містяться основні правові принципи, що визначають функціонування правових систем, які входять до неї. І нарешті, кодифікація стала завершальним етапом становлення цих правових систем.

Коріння сягають західної традиції права в приватне римське право. Вона склалася під впливом канонічного права, має високий рівень правової культури і будується відповідно до концепції правової держави. Законодавчі правові системи є продуктом західних пра¬вових традицій і їм властиві вищеназвані ознаки. Саме за цими озна¬ками романо-германське право називається законодавчим правом.

Романо-германське право представлене всіма правовими системами держав континентальної Європи. Романо-германське право є продуктом рецепції римського права, тобто воно сформувалося в результаті модернізації римського права, яке мало місце в епоху Ренесансу в XII—XIII ст. Кодифікація, проведена в XVIII ст. у Франції і Німеччині, завершила процес формування романо-германського права і стала основою цієї правової системи.

Суть романо-германської концепції права полягає в тому, щоб виробити загальний ідеальний принцип, а потім з його допомогою регулювати суспільні відносини.

Основним джерелом романо-германського права є закон, а серед законів особливе місце займають кодекси. Норми в кодексі представлені від загальних до приватних, від абстрактних до конкретних. Уся система законодавства базується на конституції. Судова практика, якщо і визнається джерелом права, то тільки у вузьких рамках і стосовно тих відносин, які не врегульовані або не повністю врегульовані законом. Завдання судових органів полягає не в правотворчості, а у вирішенні конкретних юридичних справ на основі закону. Суди мають право тлумачити закони. На підставі тлумачення і вирішення судів складається певна практика. Видаються збірки, довідники судової практики, що впливають на практику судів.

Структура романо-германського права характеризується розділенням права на приватне і публічне, а також на галузі й окремі інститути. Юридична техніка, термінологія, тлумачення багато в чому запозичені з римського права.

Сім'я прецедентного права також сформувалася і базується на основі західних правових традицій. Проте, вона сформувалася не на основі рецепції римського права, а в результаті діяльності судових органів, точніше в результаті прийняття судових рішень, які потім набули прецедентного характеру і стали обов'язковими для застосування надалі при розгляді аналогічних справ. Головна особливість даних правових систем полягає в тому, що судовий прецедент виступає як основне джерело права, що містить основоположні принципи функціонування даних правових систем. За цими найважливішими ознаками загальне право називають прецедентним правом.

Загальне право виникло в Англії і згодом поширилося переважно на колишні домініони і колонії Англії. Як єдина система воно почало складатися з моменту захоплення Англії Вільгельмом Завойовником в 1066 р. Найбільші зміни в англійське загальне право були внесені у США. Тому дана правова система отримала назву англо-американської.

Закон у сім'ї загального права не відіграє тієї ролі, яка йому властива в романо-германському праві. Перш за все, відсутні кодифікаційні акти цивільного законодавства — кодекси. Закони приймаються відносно окремих інститутів — юридичних осіб, права власності, купівлі-продажу і т. ін. Проте необхідно відзначити, що його роль у функціонуванні правової системи поступово зростає.

Вирішальне значення в сім'ї загального права належить судовим прецедентам як сукупності рішень судів вищих інстанцій, що належить застосувати в майбутньому до аналогічних справ.

У загальному праві традиції розвивалися поступово, шляхом нагромадження досвіду судових рішень. Його історичне коріння лежить не в писаних законах, а в прецедентах. Юристи романо-германського права мислять абстрактно, поняттями правових інститутів, тоді як юристи загального права — конкретно, з погляду відносин сторін, їхніх прав і обов'язків. Це відмінність у стилях характерна для всієї сфери права в цілому.

У структурі загального права виділяють дві гілки права — англійську і американську. Англійська гілка системи загального права включає правові системи Англії, Ірландії, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Індії, Нігерії і багатьох інших держав Британської співдружності. Американська гілка системи загального права включає правову систему США і правові системи штатів США. Англійське загальне право справило вирішальний вплив на розвиток правової системи США, незважаючи на те, що вона в теперішній час багато в чому відрізняється від правової системи Англії, але входить разом із нею до сім'ї загального прецедентного права.

Сім'я змішаного права включає правові системи, що мають загальні закономірності розвитку і схожі ознаки, що перебувають між романо-германським і загальним правом. їх ще називають гібридними правовими системами, що поєднують елементи місцевих джерел права і запозичені правові положення як у романо-германського, так і в загального права. Але, незважаючи на це, вони вважаються самостійними правовими сім'ями. У ці правові системи входять латиноамериканська правова сім'я і скандинавська правова сім'я.

Латиноамериканське право виникло на основі традицій і звичаїв корінного населення, що проживає на території Латинської Америки, і розвивалося під впливом романо-германського права, а також американського права. Принципи формування правової системи, структури права і його джерел схожі з романо-германським правом. Кодифікація в даних правових

системах проводилася за зразком французького Цивільного кодексу. Тому багато хто вважає, що незважаючи на географічну близькість скандинавського права до романо-германського, при віднесенні латиноамериканського права до романо-германського виникає менше питань. Якщо на формування сфери приватного права у латиноамериканській правовій сім'ї більше вплинуло ро-мано-германське право, то на сферу публічного і особливо конституційного права справили принципи американського права, перш за все американської конституції, а також американської судової системи. На цій основі має місце дуалізм латиноамериканського права виявилися більш впливовими. Разом із тим, в основі латиноамериканського права видно споконвічні народні погляди і звичаї, які накладають свій відбиток на правові процеси.

Скандинавське право об'єднує правові системи держав Північної Європи: Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії, Ісландії (останнім часом деякі автори до цієї сім'ї включають і правові системи держав Балтії).

Своєрідність географічного розташування, схожість способу життя, тісні економічні, культурні і політичні зв'язки між пів¬нічними державами Європи спричинили формування загального правового мислення і правової культури. Усе це сприяло тісній правовій співпраці між ними. Необхідно відзначити, що правова співпраця між цими державами почалася раніше, ніж у континентальній Європі.

На формування скандинавської правової сім'ї римське право вплинуло опосередковано через романо-германське право. Скандинавське право нагадує конструкції і основні принципи формування і функціонування романо-германського права. Разом із тим, процес кодифікації в цих державах багато в чому своєрідний і полягає в комплексному підході до регулювання галузей права. Це означає, що кодекси скандинавського права регулюють не окремі галузі, а спрямовані на регулювання інститутів, що входять до різних галузей права. Скандинавське право відрізняється від романо-германського права, перш за все, особливим місцем і роллю, яку відіграє судовий прецедент у системі джерел права. Завдяки цьому дана правова сім'я має спорідненість із сім'єю загального права. Це дає підставу називати дану правову сім'ю змішаною.

Пострадянські правові системи досліджуються не всіма ученими-компаративістами, оскільки їм не притаманні ознаки, необхідні для їх виділення в самостійну правову сім'ю. З приводу місця пострадянських правових систем серед основних правових систем немає єдиної думки. Якщо одні автори відносять дані правові системи до романо-германської правової сім'ї, то інші дослідники вказують на їх зв'язок із соціалістичним минулим. Незважаючи на великі відмінності між національними правовими системами пострадянського простору, у них ще багато спільного не тільки в плані загального історичного минулого і практично одних принципів функціонування правових систем, але й у тенденціях їх розвитку.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Критерії класифікації правових систем	\|	Етапи становлення і розвитку педагогічної науки. Джерела розвитку педагогіки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.