Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Анімізм – уявлення про існування духовних істот та віра в можливість спілкування з ними.

План

І Змістовий модуль.

ІІ. Відродження національної свідомості народу України, Українська державність у 1917-1939 рр.

1. Капіталістична еволюція України у складі Російської імперії, її особливості ( друга половина XIX ст.).

2. Україна на початку XX ст. Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр.

3. Розвиток України в умовах утвердження тоталітарного режиму (1920-1939 рр.).

ІІІ. Україна в роки ІІ світової війни. Національно-державне відродження українського народу. Незалежна Україна в сучасному світі.

1. Україна в роки Другої світової війни (1939 – 1945 рр.).

2. Становище України в повоєнний період ( 1946-1953 рр.).

3. Соціально-економічний розвиток України в умовах «відлиги» та в період загострення кризи радянської системи (1954 –1985 рр.).

4. Відродження незалежної України. Суспільно-політичний розвиток України в умовах незалежності.

« Княжа та литовсько-польська доба української історії (ІХ – ХУІ ст.ст.) Українська державність козацької доби (ХУІ – ХУІІІ ст.ст.).»

Тема: “Київська Русь, її піднесення. Втрата політичної єдності Київської Русі і державності”

1. Політичний і соціальний устрій Київської Русі.

2. Економічний і культурний розвиток давньоруської держави.

3. Галицько-Волинське князівство – спадкоємець державницьких і соціокультурних традицій Київської Русі.

4. Етнічний розвиток Русі-України. Завершення формування української народності.

1. Понад одинадцять століть тому східні слов'яни створили свою першу державу. Слов’яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. (Вони з найдавніших часів жили на території Європи і були місцевим корінним населенням. Місце їх початкового проживання (прабатьківщина) поки в повній мірі не з’ясовано. Існує декілька концепцій слов’янського етногенезу.) Літописи та інші пам'ятки давньоруської літератури називають її Руссю, або Руською землею, вчені-історики – Київською Руссю. Вона належала до найбільших, найкультурніших, найрозвинутіших економічно, політично і військово найсильніших держав середньовіччя. На величезній території від Чорного до Білого морів, від Карпатських гір до Волги жили витривалі, хоробрі й мужні русичі. Вони вирощували хліб і розводили худобу, мали розвинені ремесла й промисли, а руські купці були відомі на торгах Багдада і Константинополя, Кракова й Буди, Великого Булгару й Ітилю. Могутньою, високорозвиненою й цілісною була матеріальна й духовна культура Київської Русі.

Вивчаючи тему, необхідно виходити з того, що Київська Русь багато важила в політичному житті Європи і Близького Сходу. З нею змушені були рахуватися гордовиті візантійські імператори й хижі хозарські хакани. А доньки з Київської князівської родини ставали королевами – французькою, угорською, норвезькою, датською, одна з них - Євпраксія Всеволодівна – навіть дружиною лиховісно відомого німецького імператора Генріха ІV. Протягом півтисячоліття Давньоруська держава затуляла собою Європейський світ і Візантію від кочовиків – спочатку хозар і болгар, потім печенігів, торків, берендеїв, ковуїв та половців. Вона прийняла на себе страшний удар залізного тарана 150-тисячної татаро-монгольської кінноти Батия, ціною життя сотень тисяч своїх воїнів та мирних жителів послабила його і врятувала Європу від спаплюження й загибелі.

Київська Русь зробила величезний внесок до світової культури ІХ – ХІІІ ст.ст. Вирішальний крок на шляху до східнослов'янської державності було зроблено наприкінці ІХ ст. Близько 882 р. новгородський князь Олег з дружиною спустився Дніпром, взяв Смоленськ, Любич, потім хитрістю захопив Київ, убив київських князів Аскольда і Діра й проголосив Київ столицею своєї держави: "Хай буде Київ матір'ю градам руським". З того часу надходять систематичні відомості про розвиток державності на Русі.

Письмові угоди Києва з Константинополем 907, 911 та 944 рр. стали першими політичними актами молодої держави.

Найдавніший руський літопис входження державності в східнослов'янський світ приписує норманам. Це так звана легенда про призвання варягів:

"Вигнали (чудь, словени, кривичі і весь) варягів за море, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: "Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву",

Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – Русь… Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: "Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть–но княжити і володіти нами".

І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли Русь. І прийшли вони спершу до словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший Рюрик, а другий, Синєус, - на Білім озері, а третій, Трувор, - в Ізборзьку. І од тих варягів дістала (свою) назву Руська земля.

А по двох літах помер Синєус і брат його Трувор, і взяв Рюрик волость всю один. І, прийшовши до (озера) Ільменю, поставив він город над Волховом, і назвали його Новгородом. І сів він тут, князюючи і роздаючи мужам свої волості…

І було в нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони нагорі городок і запитали, кажучи "Чий се город?" А вони сказали: "Було троє братів, Кий, Щек і Хорив, які зробили город цей і загинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам". Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив у Новгороді".

Довкола цього літописного повідомлення, а разом з тим і навколо проблеми походження державності вже півтора століття точиться жвава дискусія між так званими норманістами і антинорманістами.

На багатьох прикладах європейської історії можна побачити, як химерно народжувалися назви держав, коли їх формування підштовхувалося прийшлими колективами, які з плином часу зливалися з місцевим етносом. Так, назва Болгарії походить від імені кочовиків-завойовників тюркського походження булгар, Франції - від імені германського племінного союзу, очоленого франками, що захопили Галлію, але невдовзі розчинилися у галло-романському оточенні, Британії - від германського племені бритів, котре завоювало місцеве кельтське населення. Отже, назва держави не обов'язково відбиває сутність її походження. Однак, слід пам'ятати, що "патріотичне^" прочитання історії дає рецидиви позанаукового трактування, як у випадку протистояння "норманістів" і "антинорманістів", яке було започатковане ще баталіями в Санкт-Петербурзькій академії наук середини ХVІІІ ст. між Герхардом Фрідріхом Міллером і Михайлом Ломоносовим. Перший, як відомо, доводив, що Київську Русь заснували нормани, а другий вважав, що це вкриває Росію ганьбою. Впродовж XIX - першої половини XX ст. дискусії послідовників скандинавської і автохтонної концепції походження Давньоруської держави втратили патріотичний підтекст, перемістившись у суто наукову площину.

Очевидно, що, осідаючи в прирічкових укріпленнях, скандинави або підкоряли довколишні племена, примушуючи їх до сплати данини, або вступали з ними у союзницькі відносини.

Незалежно від того, ким були Аскольд і Дір - норманами, як вважає літописець, чи останніми представниками полянської князівської династії Кия, як вважає більшість учених, - у часи Аскольда (за літописом, між 862-882 роками) Русь охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, древлян, дреговичів та південно-західних сіверян. Решта ж сіверян, а також радимичі, вятичі, уличі і тиверці платили данину Хозарії.

Розмиванню відособленості норманської знаті, сконцентрованої довкола князя, сприяло те, що слов'янська племінна верхівка теж поволі вливалася до складу княжого оточення, прискорюючи "ослов'янення" скандинавів завдяки приватним, а особливо шлюбним зв'язкам. Наскільки далеко просунувся цей процес, видно хоча б з того, що син Ігоря та Ольги став першим князем, який носив слов'янське ім'я - Святослав. Двомовність найдовше затрималась у вищих колах. Востаннє, найімовірніше, двомовність побутувала при дворі Ярослава Мудрого, чому додатково сприяло те, що його жіноча половина — почет княгині Інгігерди - була шведською. Очевидно, сини Ярослава стали останніми київськими князями, котрі вміли говорити по-шведському.

На чолі держави стояв великий князь київський. Вважалося, що його влада затверджена Богом для захисту країни від зовнішніх ворогів і для підтримки внутрішнього громадського порядку. В його руках перебувала законодавча, виконавча, адміністративно-судова та військова влада. За ним залишалось право передавати владу у спадок.

Зв'язок великого князя і населення здійснювався через князівську адміністрацію та боярську знать. За свою службу вони отримували частку тієї дані, яка збиралася з населення. Згодом князі і бояри одержували землі і ставали землевласниками-феодалами – васалами великого князя київського. У віддалені міста і замки князі призначали намісників, які, як правило, були його близькими родичами. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення з усіма підпорядкованими.

Опорою влади князів і бояр була дружина. Її очолював сам великий князь київський. З нею він поділяв тягар управління державою і захисту землі Руської. Дружина поділялася на дві частини: старшу, яка складалась з вищої знаті (на "княжих мужів" і бояр), які мали свої власні дружини, і молодшу, яка формувалась з "отроків" та "пасинків" – дітей боярських. Основну частину дружини складала саме ця її частина. У випадку загальнодержавної загрози збиралося народне ополчення – "вої", куди входили смерди й міщани. По-військовому були усталені всі великі торговельні міста. Сформовані у них дружини складалися з тисяч воїнів, які розподілялися на сотні й десятки. Обрані містом командири-тисяцькі, сотники, десятські – складали військове управління містом й усією округою, яка прилягала до нього.

За порадою і підтримкою великий князь звертався до боярської думи – органу, який виник із старших членів дружини й вищої військової міської знаті. Згодом місце у думі одержали вищі священослужбовці. Рішення думи не були обов'язковими для князя, але ігнорувати її дії, тобто вищої знаті, він не міг і тому в найважливіших питаннях уважно прислуховувався до її порад. Рішення про прийняття християнства, наприклад, князь Володимир прийняв за порадою думи. Демократичний бік політичного устрою Київської Русі являло київське міське віче. Воно скликалося князем або городянами, коли виникала необхідність порадитись з важливих загальнодержавних або місцевих (міських) питань. І дійсно, серед питань, які обговорювались на віче, були військові походи, підписання договорів, престолоспадкування посад, організація війська. По відношенню до князя віче виступало з правом дорадчого голосу: воно могло князя критикувати, але приймати обов'язкове для нього рішення або закон не могло.

Серйозної уваги заслуговує проблема державницької політики київських князів.

Київські князі проводили завойовницьку політику, розширюючи межі держави. Особливо успішною вона була за Ігоря, його сина Святослава та сина останнього – Володимира. Завдяки їхнім зусиллям порівняно невеликі за площею наддніпрянські землі перетворилися на "Руську землю" в широкому значенні. Під час тривалого правління Володимира Святославича родоплемінні інституції влади остаточно трансформувалися у ранньофеодальні. Володимир узурпував владу у племінної верхівки і посадив у землях (колишніх князівнях) своїх численних синів.

Прагнучи консолідувати державу, Володимир у 988 р. запровадив християнство за візантійським обрядом. Київська Русь увійшла до кола християнських народів, тобто прилучилася до релігії, що була панівною у наймогутнішій із тогочасних цивілізацій. Засноване на принципі цезарепапізму, за яким верховна релігійна влада належала не главі церкви, а правителю держави, візантійське православ'я зміцнило позиції династії. Після запровадження християнства у Київській Русі зріс вплив візантійської культури. Посилилися й економічні зв'язки з Візантійською імперією, у зв'язку з чим розпочалося карбування власної монети. На монетах Володимира вперше з'явився геральдичний знак, званий тризубом.

Володимира наслідував Ярослав Мудрий. За його правління велися численні війни, особливо з кочовиками. Здійснювалася активна колонізаційна політика, поставали нові міста, розбудувалася столиця ("місто Ярослава"). За часів Ярослава було створено "Руську правду" – першу пам'ятку давньоруського права.

У складних історичних умовах слов’янські народи створили самобутню культуру, що стала основою їх консолідації, створення державності, збереження та примноження духовних традицій.

Стародавня слов’янська культура формувалась протягом тривалого часу, спираючись на магічно - релігійні вірування, збереження природи і культурного роду з елементами тотемізму, фетишизму, анімізму. Ця культура характеризується цілісністю та самобутністю.

Останніх успіхів на зовнішньополітичній арені і в культурних здобутках Київська Русь досягла в першій третині ХІІ ст., за правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава. Надалі держава роздробилася, з 1132 р. починається її удільний період, хоча центральна влада формально зберігалася.

У середині — другій половині XII ст. в історії Давньої Русі поглибилося відособлення окремих князівств і земель, зумовлене еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння в центрі й на місцях. Якщо раніше епіцентром соціального, економічного й політичного життя був Київ, то з того часу підносяться інші міста, осередки князівств і земель: Чернігів, Смоленськ, Полоцьк, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород Великий, Володимир-Волинський.

Роздробленість, що охопила Русь у XII-XIII ст., дістала назву феодальної, оскільки в її підвалинах була еволюція феодалізму. Протягом другої половини XI — першої половини XII ст. у країні сформувався клас землевласників-феодалів. Вони стають значною економічною, а відтак і політичною силою. Суспільний поступ привів до вирівнювання соціально-економічного розвитку в центрі держави і в її окремих частинах.

Цікаво, що Давньоруська держава з середини XII ст. зовсім не розпалася, як вважали ледве не всі історики минулого. Змінилася лише форма державного устрою. Відносно єдину й централізовану монархію змінила монархія федеративна. З середини XII ст. Давньоруською державою спільно керує об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів, що розв'язували питання внутрішньої й зовнішньої політики на з'їздах. Київ залишався стольним градом Русі й мрією чи не кожного видного члена родини Рюриковичів.

Резюмуючи, можна констатувати, що феодальна роздробленість не була випадковістю і усі країни пройшли через неї.

1. У результаті розвитку феодальних відносин на початку ХІІ ст. наступає криза росту, коли стара форма об'єднання земель (Київська Русь) вже не відповідає прогресу і перестає бути необхідною, тому що:

а) внаслідок розвитку натурального господарства ніхто із феодалів не був зацікавлений у прагненні до об'єднання з іншими феодалами, тим більше, що між ними постійними були заздрість, ненависть, ворожнеча (тобто не було ніякої економічної причини дотримуватись попереднього об'єднання – Київської Русі);

б) феодали в своїх вотчинах за допомогою особистої дружини могли отримати усі необхідні податі з селян і без допомоги великого Київського князя, через що влада останнього тимчасово виявилася зайвою (до цього феодали жили з князівської дані та військових походів);

в) місцеві феодали у своїх вотчинах уже обзавелися значними штатами управління і дружинами, що давало їм можливість самостійно вести господарство, а з іншого боку – позмагатися за владу з великим Київським князем (як правило, їхнім родичем);

г) ріст і зміцнення міст – перетворив їх в економічні, політичні центри великих феодальних вотчин і водночас оберігав від нападу великого київського князя або кочівників.

2. Великі географічні розміри Київської Русі об'єктивно сприяли росту сепаратизму, а з іншого боку, в умовах загострення соціальної боротьби, великий князь київський змушений був сам їх збільшувати, тому що був не в змозі надати їм, у випадку селянського повстання, швидку та дієву допомогу за тисячі кілометрів від Києва.

3. Насильницьке об'єднання східнослов’янських земель в ХІ ст. дало зворотну реакцію у ХІІ ст.; майже поголовне прагнення до самостійності великих та дрібних феодалів, тим більше, що області склалися переважно в рамках колишніх племінних союзів.

4. Зміна торговельної кон'юнктури – Західна Європа почала торгувати безпосередньо з Близьким Сходом. Крім того, Київська Русь втратила важливий торговельний маршрут до Чорного моря.

Феодальна роздробленість була закономірним і більш високим етапом у розвитку феодальної держави, ніж ранньофеодальна Київська Русь, тому що сприяла зростанню виробничих сил і більш гнучко захищала інтереси пануючого класу (одна з основних функцій держави).

Разом з тим, феодальна роздробленість зменшила обороноздатність країни, що в умовах посилення монголо-татар призвело до трагедії руських земель. Спочатку, у ХІІ ст. Київська Русь розпадається на 12 князівств (їх число постійно змінювалось), найбільш великими з яких були: Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське князівства, Новгородська феодальна республіка та ін., а потім їх число збільшується. На початку ХІІІ ст. досягло 50.

2. Говорячи про соціально-економічний розвиток, необхідно виходити з того, що в Київській Русі інтенсивно розвивалися феодальні відносини. Але в момент її виникнення і певний час надалі (до кінця XI ст.) в її соціально-економічному ладі зберігалися помітні залишки попереднього родового ладу, що змушує нас називати її ранньофеодальною державою. Серед особливостей, які не дозволяють характеризувати давню Русь як безумовно феодальну, перш за все виділяються такі:

1. Економічну основу держави становили вільні селяни-общинники. Приватне феодальне землеволодіння (вотчина) перебувало в зародку і сформувалося тільки на кінець XI ст. Феодальна рента вилучалася переважно у формі данини.

2. У системі влади відчутною залишалася роль місцевої племінної знаті.

3. Важливу роль в житті країни продовжували відігравати такі форми родоплемінного ладу, як народне ополчення, віче.

4. Відчутними були залишки язичництва.

Для державно-адміністративного устрою Київської Русі був характерний федеративний устрій. Великокнязівська влада мало втручалася у внутрішнє життя приєднаних земель. Їх обов'язок обмежувався сплатою данини, а також участю у військових походах київського князя.

Показово, що в період феодальної роздробленості Київська держава розпалася приблизно на такі ж за розмірами і межами територіальні одиниці, з яких вона колись утворилася.

Рід заняття та різниця в матеріальному добробуті були основою поділу населення на окремі соціальні групи. У ІХ ст. сформувався панівний клас феодалів, до якого входили київські та місцеві князі, бояри. Князі та бояри збільшували землеволодіння і господарства внаслідок захоплення общинних земель і перетворення общинників у феодальнозалежне населення. Найбільшим феодалом вважався великий князь. Зосередивши великі приватні володіння, великий князь київський розпоряджався общинними землями, що вважалися державними, роздаючи їх дружинникам, які становили сконсолідоване військо. Арабський письменник і мандрівник Ібн-Фадлан зазначав, що ці "вірні люди умирають разом з князем і йдуть на смерть за нього". Крім прибутків від великого феодального господарства, на користь князя надходили прибутки з суду. Збиралася данина. Однак, через зростання землі, прибутки великого князя від суду і збирання данини поступово зменшувалися.

Поряд з великокнязівським доменом (від латинського – володіння), а також володінням місцевих князів, існували боярсько-дружинні володіння. Назва бояр, спершу болярів, походила від "болій" – більший. Менші бояри, які називалися дітськими або отроками, посідали нижче становище. Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер. Князі окремих феодальних володінь були у васальній залежності від великого князя київського і самі мали дружинників, котрі одержували від них землі в умовне володіння.

Яскравим свідченням високого рівня економічного розвитку Давньоруської держави була внутрішня й зовнішня торгівля. На жаль, про внутрішню торгівлю Київської Русі відомо мало. Між різними землями Русі відбувався економічний обмін, що сприяло забезпеченню продуктами харчування, сировиною й ремісничими виробами тих районів, в яких вони не вироблялися. Міста і великі торгові села (погости) мали ринки. У значних міських центрах вони діяли постійно, а в Києві, Новгороді Великому, Чернігові, Галичі, Смоленську, Владимирі-на-Клязьмі та ін. збиралися мало не щодня. Про внутрішню торгівлю письмові джерела згадують мало й неохоче. Основний матеріал для її пізнання дає археологія.

Незрівнянно більше вчені знають про зовнішньоекономічні зв'язки Русі Х - першої половини XIII ст. Літописи й інші давньоруські письмові джерела, а також візантійські, східні та західноєвропейські пам'ятки розповідають про жваві торговельні взаємини східнослов'янської держави з багатьма країнами середньовічного світу.

Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а Залізний — до країн Кавказу й Арабського Сходу. Велика торгівля провадилася також з країнами: Хозарським каганатом і Волзькою Булгарією. Постійними були торговельні контакти Русі з Німеччиною, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу був Київ. Крім того велася торгівля з еллінськими полісами.

Руська правляча верхівка й багаті купці були особливо зацікавлені в підтриманні сталих економічних взаємовідносин із Візантійською імперією. Звідти на Русь довозили золоті й срібні вироби, посуд, дорогі тканини (шовк, парчу, оксамит), олію, вино, фрукти, різноманітні ремісничі вироби. Русь постачала на ринки своїх близьких і далеких сусідів хутра, мед, віск, шкіряні й металеві (зброя) вироби, прикраси із золота й срібла, а також рабів.

На Русі купці об'єднувалися в корпорації, що зосереджувалися на торгівлі певними товарами з тими чи іншими країнами. У Києві, Новгороді, Галичі, Володимирі-Волинському та інших великих містах були колонії іноземних купців, для них будували торговельні двори.

Кілька разів робилися спроби запровадити в Давньоруській державі власну монету. Близько 990 р. Володимир Святославович викарбував на честь хрещення Русі перші руські монети: златники й срібляники. На початку XI ст. його син Ярослав, що був тоді новгородським намісником, випустив срібляники із своїм ім'ям, а 1018 р. Святополк Ярополчич під час свого недовгого князювання в Києві запровадив до обігу срібляники, на яких було вміщено його християнське ім'я Петро. Однак головною одиницею з ХІ ст. стають гривні – злитки срібла. Київська гривня важила близько 160 гр., в інших місцевостях – 95 – 195 гр. Але карбування давньоруських монет мало скромний обсяг, вони призначалися не стільки для торгівлі, скільки правили за своєрідні візитні картки названих вище князів, пропагуючи Давньоруську християнську державу та її володарів. Златники й срібляники не справили помітного впливу на грошовий обіг Київської Русі та сусідніх країн.

Зростало церковне володіння, зокрема монастирське. Сприяючи розвиткові феодальних відносин, церква разом з князем і боярами перетворилась на великого землевласника. Вона захоплювала общинні землі, займала пусті, заселяючи їх залежними людьми. Водночас церква збільшувала землеволодіння внаслідок дарувань князів і бояр, а також шляхом купівлі й обміну земель. Особливо великі земельні володіння зосередили монастирі (Києво-Печерський та ін.). Значні прибутки одержувала церква від численних поборів і церковного суду, який відав справами, пов'язаними з порушенням християнських обрядів і церковних норм сімейного права.

Феодальне господарство ґрунтувалося на експлуатації різних груп залежних людей. Найчисленнішу групу залежного населення становили смерди (назву вважають запозиченою з перської мови). Приблизно до середини ХІ ст. значна частина смердів ще була відносно вільною і сплачувала князям данину (спочатку, головним чином, хутром, а потім – грішми). Наприкінці ХІ ст. – початку ХІІ ст. чимало смердів шляхом економічного та позаекономічного примусу стали феодальнозалежними.

Численну групу феодальнозалежних у Київській державі становили рядовичі, котрі перебували у тимчасовій феодальній залежності у зв'язку з договором – "рядом". Однією з категорій рядовичів стали закупи.

Значну групу феодально-залежного населення становили також ізгої (від "гоїти" – жити) - люди, котрі не мали засобів виробництва для ведення власного господарства. У стан ізгоїв потрапляло багато рабів (їх називали також холопами або челяддю), які могли звільнитися від рабства за викуп.

Джерелами рабства були полон під час війни, купівля невільної людини, шлюб із рабинею, продаж збанкрутованого купця за борги, покарання закупу за втечу від феодала. Діти холопа були також рабами. Проте невільництво не мало широкого розвитку.

Міське населення поділялося на дві основні групи: міська аристократія і міські низи. До міської аристократії належали князі, бояри, вище духовенство, купці. Ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство становили міські низи, які у багатьох повстаннях виступали проти феодалів разом зі смердами.

Таким чином, соціально-економічний розвиток Київської Русі загалом свідчить про швидкий розвиток продуктивних сил. Господарський прогрес виявився у значному поширенні знарядь праці із заліза, а також у витісненні примітивних систем землеробства.

3. Заслуговує на увагу проблема місця і ролі Галицько-Волинського князівства в українській історії.

З ослабленням Київської Русі у 1141 р. виникає Галицьке, а у 1146 р. - Волинське князівство. Перше досягло піку могутності за Ярослава Осмомисла (1152 – 1187), друге - за Романа Мстиславовича (1170-1205). Останній, скориставшись тим, що у 1199 р. вимерла династія Ростиславовичів, захопив Галич та створив Галицько-Волинську державу, де протягом 1199 - 1340 рр. і правила династія Романовичів. Найвидатнішим з її представників вважається Данило Романович, який після тривалої боротьби з поляками, угорцями, галицькими, волинськими боярами спочатку об'єднав Волинь, у 1238р. остаточно оволодів Галичиною, а у 1239 р. - навіть Києвом. Татаро-монгольська навала перешкодила Данилові у черговий раз об'єднати українські землі, але Галицько-Волинська держава й у ці тяжкі часи, використовуючи своє вигідне стратегічне положення на шляху між Чорним і Балтійським морями, продовжувала боротьбу з татарами, упорядковувалась і зміцнювалась союзами з сусідами, тобто ще майже 100 років зберігала державницькі й культурні традиції Київської Русі.

Державно-правовий устрій Галицько-Волинської землі у головному зберігав риси, притаманні Руській імперії. Верховна влада зосереджувалась у руках великого князя, який до того ж використовував титули руського короля, принцепаса, князя Руської землі тощо. Він ухвалював законодавчі акти, мав судові повноваження, очолював військо, здійснював зібрання податків, карбування грошей, визначав розмір і порядок стягнення поборів, керував скарбницею, зовнішніми стосунками, давав згоду на призначення єпископів. Але досить сильним залишалося місцеве боярство, особливо галицьке. Інтереси боярської олігархії втілювались у діяльності боярської ради з великих землевласників. Удосконалювалася вже характерна на той час для всієї Русі двірсько-вотчинна система управління. Стрижневою у ній ставала посада двірськового, який очолював весь апарат управління князівського двору. Канцелярією князя керував печатник, фінансовими справами - стольник, військовими - збройник, судовими - дитячі, охороною князя - отроки та ін. Містами управляли призначені князем посадники і тисяцькі, округами - воєводи, волостями - волостелі, сільськими общинами - старости. Збройні сили Галицько-Волинської держави складалися з княжої дружини, боярських загонів та народного ополчення. Данило Романович створив регулярну піхоту, удосконалив кінноту. Суд не відокремлювався від княжої адміністрації. Церковний суд діяв на підставі церковних уставів київських великих князів.

Після смерті Данила у Галицько-Волинській державі владарювали його нащадки - Лев Данилович (1264 – 1301), Юрій Львович (1301 – 1315), Андрій Юрійович та Лев Юрійович (1315 – 1323), Юрій-Болеслав (1323 – 1340). Останнього отруїли бояри на чолі з Дедьком, який проголосив себе "управителем і старостою Руської землі", тобто Галичини, а Любарта - волинським князем. Так закінчила свій шлях Галицько-Волинська держава, територія якої незабаром була захоплена Литвою, Польщею та Угорщиною.

Детальніше з цією проблемою можна ознайомитись за вказаною наприкінці теми літературою.

4. Важливе місце посідає питання етнічного розвитку та формування української народності. Не слід забувати, що одночасно з політичним відбувався й етнічний розвиток Русі-України. Почалося складання територіального центру русів-українців, до сфери впливу якого згодом підпадають навколишні регіони. Таким центром стала Київська земля з її могутнім етнічним й економічним потенціалом.

Зростання ролі Київської Русі в Середньому Подніпров'ї відбилося у відповідних топонімах та гідронімах. У басейні Тетерева на той час одна з річок стала називатися Киянка, Десни – Либідь, а поблизу Чернігова з'явилося с.Києнки. У Х – першій третині ХІІ ст. Київська земля вже виступає як етнополітичний центр Середнього Подніпров'я з нечітко визначеними кордонами, крім південних, що свідчило про незавершеність процесу формування територіально-політичного об'єднання. Київська земля одночасно стає й політичним центром всієї Давньоруської держави.

Певна відособленість Київської землі серед навколишніх регіонів у ІХ – ХІ ст. проявилась у поширенні на неї назв "Русь" або "Руська земля". Залежно від політичної ситуації ними називали територію навколо Києва або разом з частиною Переяславщини й Чернігівщини. Наприклад, київський князь Святополк у 1015 р., як писав літописець, зібрав проти свого брата Ярослава "бещисла вой, русь (воїв з руських племен навколо Києва. – Авт.) і печенігів." Посівши Київський престол, Ярослав, у свою чергу, об'єднав проти Святополка "русь, і варяги, і словени". В такому самому значенні термін "Русь" вживався і в інших випадках. "Руссю" іноземці називали також усю Київську державу.

Етнічний центр українського народу сформувався на багатонаціональній основі. Крім русів-українців, у цьому процесі брали участь також північні слов'яни, переселені на укріплення південних рубежів країни, а також поляки й тюркські народи. У різні часи Русь не лише воювала з кочівниками, а й торгувала, мала з ними мирні відносини. Коли з 60-х років ХІ ст. половці почали тіснити печенігів, частина з них відійшла за Дунай, а решта – під захист київського князя. Те ж саме зробили й інші тюркські племена, зокрема торки, берендеї, ковуї. З дозволу київського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та Південної Переяславщини й зобов'язалися не пропускати на Київ інших кочівників. Руси-українці називали ці тюркські племена за кольором інших шапок чорними клобуками, а зайняті ними землі - за назвою укріпленого центру торків Торчеська – Торчеською волостю. Під впливом русів-українців чорні клобуки почали переходити до напівкочового способу життя, запозичували в них елементи землеробства й ремесла, вбрання, мови тощо. За межами Київської землі, вниз по Дніпру аж до Руського моря, стояли нечисленні неукріплені села зі змішаними складом населення. Вони були осередками русько-української культури серед тюркомовного кочового світу.

Необхідно звернути увагу на те, що одним з основних показників існування народності є власна мова. Більшість дослідників вважали, що в період Київської Русі сформувалася єдина для всього населення країни давньоруська мова. Однак деякі з них дотримувалися іншого погляду. Зокрема, академік А.Кримський відстоював існування української мови принаймні з ХІ ст. З цього приводу він писав на початку ХХ ст. , що "жива мова Півдня ХІ ст. стоїть посеред східного слов'янства цілком вже відокремлено. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі ХІ ст. – це цілком рельєфна, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця. У ній дуже легко взнати прямого предка сьогочасної української мови…". Так висновки видатного сходознавця підтверджує практика етнополітичного формування Київської землі. Територіальна, етнічна й політична консолідація середньо-подніпровських племен в єдину історичну спільність супроводжувалась аналогічними процесами і в мовному середовищі. Живий розмовний говір народу, що очолював консолідаційні процеси, став мовною основою давніх русів-українців. Українська мова формувалася на лінгвістичній базі говірки полян-русів, яка спочатку синтезувала особливості мов ближчих, а потім і віддалених племен. Подібне відбувалося й в інших регіонах Київської держави. Лінгвістичний аналіз новгородських берестяних грамот ХІ – ХІІ ст. дав підставу окремим ученим зробити висновок про відособленість давньоновгородського діалекту від інших східнослов'янських.

У ХІІ ст. на зміну назві "Русь" стосовно українських земель приходить назва "У К Р А Ї Н А ", з появою якої український етнос виступає на політичній арені як окремо сформована історична спільнота. Вперше термін "Україна" знаходимо в "Іпатіївському літописі" під 1187 р. Але якщо врахувати, що на письмі назви територій вживалися вже після того, як вкоренилися в повсякденному житті, то можна вважати, що вони були поширені й раніше. Розповідаючи про смерть у 1187 р. прославленого боротьбою з половцями переяславського князя Володимира Глібовича, літописець писав: "И плакашася по нем всі переяславци.., о нем же Україна много постона". До останнього часу слово "Україна" тут трактувалося вченими як окраїна Київської Русі, якою і було Переяславське князівство. Але літописець називає окремо Переяслав і Україну, тобто ті землі, що найбільше страждали від нападів кочівників. Саме ними й були Переяславська, Чернігівська та Київські землі. Про вживання цього терміна до різних українських регіонів свідчать й інші загадки. Під 1189 р. у літописі записано про приїзд князя Ростислава "ко Украйне Галичькой", під якою розумілися Галичина, Покуття й Подністров'я. "Україною" називали літописці й "Червенські міста" Галицько-Волинського князівства у 1213 р. ХІІ – ХІІІ ст. назва "Україна" охоплювала територію від Середнього Подніпров'я на сході до Забужжя включно на заході. Під нею розумілися не окраїнні території, а "край", "земля", "країна". Саме такий зміст вкладали пізніше в термін "Україна" самі українці й власті Великого князівства Литовського. Але поряд з назвою "Україна" ще тривалий час продовжували вживатися у вузькому та широкому значенні назви "Русь" і "Руська земля". Живучість і утвердження кожної із них залежали від багатьох факторів і насамперед - від внутрішньо - та зовнішньополітичного становища українських земель.

Завершуючи вивчення теми, можна зробити висновок, що Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії ІХ – ХІІІ ст.ст. Її внесок до середньовічного політичного, економічного, суспільного й культурного життя був надзвичайно вагомим.

Вийшовши на історичну сцену з походами Аскольда на Константинополь і налякавши середньовічний світ середини ІХ ст., Київська Русь поступово перейшла від воєнних сутичок з сусідніми країнами до рівноправної участі в політичному житті Європи та Близького Сходу. Руські володарі уклали мирні й союзні угоди з Візантією й Германською імперією, Польщею й Угорщиною, Литвою та варягами, скріплюючи їх часом, що було нормою міжнародних відносин середньовіччя, династичними шлюбами. Київська Русь відіграла вагому роль у міждержавних відносинах, її втручання в той чи інший конфлікт було досить, щоб стримати його.

Великий міжнародний авторитет і військова міць Давньоруської держави поєднувалися з високим рівнем економічного розвитку. Високопродуктивними були землеробство і скотарство, ремесла і промисли, а енергійні й багаті руські купці були відомі мало не в усьому тогочасному світі. Руські люди створили багату духовну й матеріальну культуру.

Навала орд Батия завдала непоправної шкоди Русі. Перестала існувати держава, загинули сотні тисяч людей, у вогні пожеж були знищені міста і села, палаци і храми, книги й ікони. Та руський народ зумів вистояти й відродити життя. Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів.

Література:

1. Білоцерківський В.Я. Історія України: Навчальний посібник. - Київ. Центр учбової літератури. - 2007. - 536 с.

2. Бойко О.Д. Історія України: Навчальний посібник. - К.: Академвидав. - 2006. - 688 с.

3. Історія України: Навчально-методичний посібник для семінарських занять./ В.М.Литвин, А.Г.Слюсаренко, В.Ф.Колесник та ін.. За ред. В.М.Литвина. - К.: Знання - Прес. - 2006. - 460 с.

4. Історія України. Навчальний посібник. Змістові модулі. Г.С. Бігун, Р.П.Соловйова, С.Е.Саржан, О.І.Мармазова, І.Є.Смирнова. - Донецьк: ДонНУЕТ . - 2005. - 232 с.

5. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навчальний посібник. - К.: Знання - Прес. - 2006. - 598 с.

6. Литвин В.М. Історія України. Навчальний посібник для семінарських занять. Київ: Знання - Прес. - 2007. - 400 с.

7. Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навчальний посібник. - К.: Знання - Прес. - 2006. - 422 с.

8. Савченко Н.М., Подольський М.К. Історія України: модульний курс. Навчальний посібник. - К. - Центр навчальної літератури. - 2006. - 544 с.

9. Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навчальний посібник. - К.: Знання - Прес. - 2008. - 424 с.

10. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник. За ред. Ю.М. Алексєєва. 3-є вид. - К.: Каравела. - 2004. - 408 с.

11. Шокалюк О.І. Історія України. - Навчальний посібник. - К. - Центр навчальної літератури. - 2004. - 276 с.

12. Юрій М.Ф. Історія України: Навчальний посібник. - К. - Кондор. - 2004. - 252 с.

Понятійний апарат:

Автохтони - корінні жителі, які заселяють дані території; теж саме, що і аборигени.

Гривня - грошова одиниця Давньоруської держави. Злиток срібла (його вага змінювалась); у ХII ст. ця вага становила 204,756 гр. У ХIII-ХІV ст.ст. вага срібла у гривні знижувалась (до 184 гр. наприкінці ХІV ст.).

Етногенез – походження народу. В історичній науці це центральна проблема, її вирішення дає можливість з'ясувати територію зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості.

Елліни – самоназва греків.

Магія – обряди, пов’язані з чаклунством, віщуванням, вірою в уміння людини викликати надприродні явища.

Плем’я - об'єднання декількох родів, представники яких, як правило, усвідомлювали себе єдиним цілим, мали загальне походження, розмовляли єдиною мовою, мали спільних богів-заступників.

Поліс – місто-держава, форма соціально-економічної і політичної організації суспільства і держави в Давній Греції і Давній Італії. Поліс складали повноправні громадяни (члени общини), кожний з яких мав право на земельну власність політичні права.

Рiд - група кровних родичів, які вели своє походження з однієї лінії.

"Руська Правда" - пам'ятка права, що виникла у Давньоруській державі ХІ-ХП ст.ст., перший звід законів, спрямований на захист феодальної власності. Відомо три основні редакції "Руської Правди".

Смерди - назва феодально-залежних селян у Київській Русі (ІХ-ХIII ст.ст.). На думку деяких істориків, термін "смерди" належить не лише до населення феодальної вотчини, але й до всього селянства, що сплачувало данину на користь князя.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Культурні процеси в незалежній Україні.	\|	Первісне суспільство і перші державні утворення на території України 1.1 Початок формування людської цивілізації на території України - Страница 2

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.