Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Лекція № 1

Висновки

В цілому значення “Капіталу” К.Маркса в тому, що ця фундаментальна праця, яка була задумана тільки як економічне обґрунтування революційної теорії, стала дуже глибоким економічним дослідженням. В “Капіталі” він відобразив діалектику розвитку капіталістичного суспільства, проаналізував усебічно все суттєве в економічних явищах та форми їхнього прояву, указав на генетичну спадковість цих форм. Маркс з’ясував причини порушення економічної рівноваги та суперечностей у розвитку капіталізму, спираючись на теоретико-економічні аргументи, і тим самим продемонстрував можливості економічної теорії.

В четвертому томі “Капіталу” викладається майже двохсотрічна історія пошуків джерел додаткової вартості теоретиками до Маркса, робиться огляд розвитку теорії і коментарії до спроб проаналізувати механізми руху капіталістичного виробництва з позицій обігу та теорії вартості.

К.Маркс розрізняє абсолютну та відносну додаткову вартість. Під абсолютною додатковою вартістю він розуміє надлишок над вартістю робочої сили в результаті продовження тривалості робочого дня або зростання інтенсивності праці. Відносна додаткова вартість, за Марксом, це надлишок над вартістю робочої сили, який утворюється внаслідок зменшення тривалості необхідного робочого часу за незмінного робочого дня, що досягається капіталістом шляхом підвищення продуктивності найманої праці.

Маркс обґрунтував, що додаткова вартість утворюється у процесі споживання специфічного товару – робочої сили. Вона в процесі виробництва не лише відтворює вартість засобів виробництва (постійний капітал), та власну вартість (змінний капітал), а й створює для капіталіста додаткову вартість, яка після реалізації товару виступатиме у формі прибутку. Додаткова вартість за Марксом є результатом «неоплаченої праці» найманих робітників, що продають свою робочу силу. При цьому вартість робочої сили відтворюється протягом необхідного робочого часу, а додаткова вартість створюється у додатковий робочій час.

У перших він запозичив, серед багатьох інших, трудову теорію вартості, у других – ідеї діалектики і матеріалізму, у третіх – поняття класової боротьби та ідеї соціалістичного устрою.

Творча спадщина К.Маркса має багато спільного з теоріями А.Сміта та Д.Рікардо. У цьому розумінні він став продовжувачем учення класичної політичної економії в тій її частині, яка ґрунтується на трудовій теорії вартості.

Центральне місце у методології К.Маркса займає концепція базису і надбудови, яку він виклав у праці “До критики політичної економії” (1859).

Економічний базис за Марксом – це сукупність виробничих відносин, які “складають економічну структуру суспільства” і яким відповідає «певний ступінь розвитку їх матеріальних продуктивних сил». Над “реальним економічним базисом здійснюється юридична та політична надбудова”.

Економічний базис і продуктивні сили визначають спосіб виробництва життєвих благ, останній зумовлює соціальні, політичні та духовні процеси життя взагалі. “Не свідомість людей визначає їх буття, – наголошував К.Маркс, – а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість”.

К.Маркс, таким чином, досліджує економіку як базисну самодостатню структуру.

На основі своєї концепції базису і надбудови К.Маркс зробив спробу дати економічну інтерпретацію історії з урахуванням діалектики взаємозв’язку продуктивних сил і виробничих відносин, яка на його думку, відбиває процес переходу від капіталізму до соціалізму. Він вважав, що недіалектичний підхід класичної політичної економії, яка, власне, й відкрила закони розвитку капіталізму, не дав їй можливості зрозуміти, що вони (закони) мають специфічний і перехідний характер, трактуючи їх як універсальні та вічні.

В своїх економічних дослідженнях К.Маркс прийшов до ідеї неминучості загибелі капіталізму. Суспільним ідеалом він вважав соціалізм і комунізм, які у праці “Критика Готської програми” (1875) назвав двома фазами комуністичного суспільства. Характерними ознаками якого він вважав:

– відсутність приватної власності на засоби виробництва та експлуатації людини людиною;

– здобуття кожною особою справжньої свободи.

Методологічне положення К.Маркса про базис і надбудову, які постійно змінюються, дало йому можливість по новому розглянути предмет політичної економії. Він довів, що політична економія вивчає сукупність виробничих відносин, а також систему економічних законів їх розвитку. Вона є наукою класовою, тобто відображає економічні інтереси певного панівного класу, партійною.

К.Маркс вніс значний внесок і в розвиток методу економічних досліджень. Ґрунтуючись на абстрактно-теоретичному підході, діалектиці та матеріалізмі, він розробив діалектичний метод, який включав і логічну абстракцію А.Сміта і закони матеріалістичної діалектики, а також індукцію та дедукцію, аналіз і синтез, поєднання історичного та логічного, одиничного, особливого та загального.

З’ясувавши методологічну основу економічних досліджень К.Маркса, перейдемо до вивчення теоретичних проблем його економічного вчення, викладених у “Капіталі”.

Трудова теорія вартості К.Маркса

Вважається, що Марксова теорія вартості є однією з ключових у “Капіталі”. На її основі він розробив теорію додаткової вартості та сформулював висновки про антагоністичну й експлуататорську суть капіталізму.

На відміну від А.Сміта, який визначав вартість товару витратами праці тільки у “примітивному стані суспільства”, коли немає найманої праці й застосовуються власні засоби праці, і навіть Д.Рікардо, який просто не брав до уваги роль інших факторів виробництва у створенні вартості, крім праці, вважаючи їхню роль незначною, К.Маркс абсолютизував роль праці як єдиного фактора вартості, піддаючи нищівній критиці усі вчення, які стверджували інакше.

Фундаментом для формування трудової теорії вартості стало вчення К.Маркса про визначальну роль виробництва щодо розподілу, обміну і споживання, а також його висновок про двоїстий характер праці. Аналіз системи економічних відносин Маркс починає з товару. Саме в товарі, на його думку, у зародковій формі закладені усі суперечності, досліджуваної системи.

Маркс у першому томі “Капіталу” аналізує сутність товару як продукту призначеного суто для обміну, а не для власного споживання, розглядає його властивості – споживчу вартість, як здатність товару задовольняти певну потребу людей і мінову вартість – здатність товару обмінюватися на інші товари в певних кількісних пропорціях. Ці пропорції мають загальну основу – вартість.

Спираючись на єдність історичного і логічного методів аналізу, К.Маркс довів, що дві властивості товару своїм корінням мають двоїстий характер праці, якою створюється товар.

Конкретна праця (праця у певній конкретній формі) утворює споживну вартість товарів. Абстрактна праця (праця взагалі, безвідносно до її конкретних форм) утворює вартість товару.

Вартість, за Марксом, утворюють не будь-які витрати праці, тобто кількість робочого часу в годинах праці, а “суспільно необхідний робочий час, або витрати праці за середнього в цей час рівня вмілості та інтенсивності праці”. Обмін товарів відбувається, таким чином, відповідно до їх вартості, яка визначається кількістю праці, затраченої на їх виробництво. Маркс вважав таке трактування вартості єдино правильним, незважаючи навіть на відхилення ціни товару під тиском попиту і пропозиції від його вартості.

Аналізуючи процес обміну товарами на основі порівнювання їхньої вартості, Маркс в історичній ретроспективі показує розвиток обміну і виникнення грошей як закономірного наслідку цього розвитку. Маркс обґрунтовує товарну природу грошей, зазначає, що вони є особливим товаром, який служить загальним еквівалентом для всіх інших товарів, виконує п’ять функцій, виступаючи мірою вартості, засобом обігу, нагромадження, платежу, світовими грошами.

У питанні про суть і вартість грошей К.Маркс поділяє (майже повністю) позиції Д.Рікардо і Дж.С.Мілля, за винятком одного – кількісної теорії грошей.

К.Маркс також довів, що за умов ринкової економіки обмін товарів здійснюється за законом вартості, суть якого полягає в тому, що всі товари обмінюються на основі вартості, яка в них міститься. Відхилення цін від вартості під дією попиту і пропозиції за Марксом є умовою дотримання закону вартості, адже в одному випадку ціна встановлюється на рівні, вищому від вартості, а в іншому – на рівні, нижчому від вартості, що взаємно компенсується в цілому в усій економіці.

В третьому томі “Капіталу” К.Маркс наголошує, що тільки за простого товарного виробництва і на початкових етапах розвитку капіталізму “ціна фактично регулюється виключно законом вартості”, тоді як за умов розвиненого капіталізму товари продаються за цінами виробництва – форми, в якій перебуває вартість. Ціна виробництва (затрати виробництва разом з прибутком, вважає Маркс, завжди співвідносна з “купівельною ціною”.

Марксистська теорія капіталу

К.Маркс обґрунтував і свою теорію капіталу. Розглядаючи суть грошей, Маркс приходить до висновку, що за умов капіталізму вини, виконуючи функцію посередника у процесі еквівалентного обміну і перебуваючи у процесі обігу самозростають, тобто перетворюються в капітал. “Капітал – це гроші, – наголошує К.Маркс, – але гроші – це не капітал”.

К.Маркс розглядає капітал як:

1) систему капіталістичної експлуатації найманої праці;

2) самозростаючу вартість (вартість, що приносить прибуток);

3) вартість, яка створює додаткову вартість, тобто вартість понад вартість робочої сили.

К.Маркс першим в економічній теорії обґрунтував сутність органічної будови капіталу, яка передбачає поділ капіталу на дві вартісні частини:

– постійний капітал (вартість засобів виробництва);

– змінний капітал (вартість робочої сили).

Через ці категорії К.Маркс переходить до характеристики більш важливого для нього поняття – норми експлуатації найманої праці, яку він визначив як співвідношення додаткової вартості до змінного капіталу, тобто як норму додаткової вартості.

Маркс довів, що додаткову вартість приносить лише змінний капітал, тому частка додаткової вартості на підприємстві чи в галузі економіки тим більша, чим вища частка змінного капіталу та праці, але тим менша, чим більша частка постійного капіталу в органічній будові капіталу.

К.Маркс (як А.Сміт і Д.Рікардо) поділяє капітал на основний і оборотний. Це він робить у ІІ томі “Капіталу”, коли йдеться про кругообіг і оборот капіталу. Відмінність між основним і оборотним капіталом він вбачає в тому, що перший переносить свою вартість на продукт за частинами, а другий – одразу. Основний капітал (вартість засобів виробництва) – це частина постійного, а оборотний капітал (вартість предметів праці та робочої сили) включає як елементи постійного капіталу, так і весь змінний капітал.

К.Маркс виокремив промисловий капітал як продуктивний капітал, що приносить прибуток, здійснюючи кругообіг у функціональних формах грошового, виробничого та товарного капіталу. Грошовий капітал він відокремив від товарного капіталу. Він також відокремив засоби виробництва від капіталу, гроші – від грошового капіталу, розмежувавши капітал на: капітал-власність і капітал-функцію. Ці категорії він застосував (у ІІІ томі) для аналізу прибутку і процента як доходів. Капітал-власність (грошовий капітал) приносить процент, а капітал-функція (функціональний капітал, тобто засоби виробництва і робоча сила) – приносить прибуток.

Марксова теорія додаткової вартості.

Теорія додаткової вартості К.Маркса вважається центральним елементом його економічного вчення. Вона побудована на його трудовій теорії вартості. К.Маркс довів, що процес виробництва – це, з одного боку, виробництво споживчих вартостей, а з іншого – це процес зростання вартості, процес виробництва додаткової вартості.

З цього випливає, що оскільки капіталіст привласнює результат “неоплаченої праці”, тобто додаткову вартість, то він експлуатує найманого робітника. Норма експлуатації визначається через норму додаткової вартості. Вона розраховується за допомогою співвідношення тривалості додаткового та необхідного робочого часу, або додаткової вартості, яка створюється в додатковий робочий час, і вартості робочої сили, яка відтворюється у необхідний робочий час.

m'= ,

де m' –норма додаткової вартості (норма експлуатації), m – додаткова вартість (додатковий робочий час), v – вартість робочої сили (вартість змінного капіталу, або необхідний робочий час).

Отже, норма експлуатації – це норма додаткової вартості.

Продуктивність праці, за Марксом, обернено пропорційна вартості одиниці створеного працею товару. Це означає, що зростання продуктивності праці приводить до зменшення вартості робочої сили. Оскільки в будь-якому суспільстві діє об’єктивний економічний закон невпинного зростання продуктивності праці, то за умов капіталізму експлуатація найманої праці постійно зростає.

На основі теорії додаткової вартості К.Маркс висловлює свою думку з приводу поняття продуктивної праці (яке започаткували фізіократи). Він вважав, що продуктивною є праця тільки у сфері виробництва.

Теорія заробітної плати К.Маркса

Теорія додаткової вартості К.Маркса стала основою для обґрунтування його вчення про заробітну плату. В попередніх питаннях було з’ясовано, що всі представники класичної політекономії розуміли під заробітною платою плату за працю. К.Маркс обґрунтував іншу точку зору. Суть її в тому, що заробітна плата це оплата вартості товару робоча сила. Він довів, що в умовах капіталізму все становиться товаром, навіть робоча сила. Цей товар, подібно до всіх інших, має свою вартість, «яка визначається робочим часом, необхідним для виробництва, а отже, і відтворення цього специфічного предмета торгівлі».

За Марксом заробітна плата є перетвореною формою вартості і ціни робочої сили. Перетвореною формою вона є тому, що виступає на поверхні явищ платою за працю, адже нібито оплачується увесь робочий день, а не його частина, коли створюється вартість специфічного товару – робочої сили. Згідно з цим підходом, заробітна плата еквівалентна ціні засобів життєзабезпечення робітника і членів його сім’ї.

Маркс обґрунтував залежність рівня заробітної плати від продуктивної сили праці, яка в свою чергу, зумовлена ступенем механізації та технічного оснащення виробництва, що, у кінцевому підсумку, стає перешкодою для зростання заробітної плати, адже технічний прогрес приводить до постійного надлишку робочої сили.

Розглядаючи номінальну і реальну заробітну плату він виявив тенденції в русі реальної зарплати, серед них ті, що діють в напрямі її підвищення і ті, що її знижують. В цілому за висновками Маркса реальна заробітна плата в умовах капіталізму, не дивлячись на боротьбу робітничого класу за її підвищення, знижується. Це загострює класову боротьбу між найманою робочою силою і капіталістами, що привласнюють додаткову вартість, тобто експлуатують робітничий клас. Вихід зі становища, що склалося Маркс вбачав в здійсненні революційного перевороту для встановлення диктатури пролетаріату і переходу до нового справедливого безкласового суспільства без приватної власності та експлуатації.

Загальний закон капіталістичного нагромадження

Аналізуючи процес капіталістичного нагромадження, К.Маркс пов’язує його з розширеним відтворенням і зростанням додаткової вартості.

Він доводить, що основою розширеного відтворення є додаткова вартість, за рахунок якої капіталіст збільшує кількість засобів виробництва і робочої сили з метою продовження процесу виробництва, але вже на розширеній основі. Процес капіталістичного нагромадження являє собою капіталізацію частини додаткової вартості. Він здійснюється під впливом конкурентної боротьби з метою збільшення обсягів виробництва та прибутків.

Аналізуючи процес капіталістичного нагромадження, Маркс робить висновок про те, що в умовах науково-технічної революції змінюється співвідношення двох частин капіталу – постійного і змінного на користь постійного (тобто зростає органічна будова капіталу). Маса матеріалізованої праці зростає швидше, ніж живої. Це означає, що капіталістичне розширене відтворення призводить до збільшення безробіття. Це один з наслідків капіталістичного розширеного відтворення. Інший полягає в концентрації та централізації капіталу. Обидва вони ведуть до посилення загальної тенденції нагромадження капіталу – зменшення частки змінного капіталу (вартості робочої сили).

У процесі всебічного аналізу залежності нагромадженням капіталу і становища робітничого класу, К.Маркс формулює закон відносного перенаселення за капіталізму. Він пише: “Робітниче населення, створюючи нагромадження капіталу, тим самим в зростаючих розмірах виробляє засоби, які роблять його відносно надлишковим населенням”.

Отже, нагромадження капіталу – це, за Марксом, результат зростання в конкурентній боротьбі розмірів фірм і компаній, тобто “концентрації та централізації капіталу”, що одночасно супроводжується збільшенням “резервної армії праці”. Саме таку природу нагромадження капіталу Маркс називав не інакше як “абсолютним, загальним законом капіталістичного нагромадження”. На основі цього закону Маркс обґрунтував неминучість загибелі капіталізму, яка настане тоді, коли становище пролетаріату стане зовсім нестерпним і він здійснить переможну соціалістичну революцію одночасно у всіх країнах розвиненого капіталізму.

Однак уже найближчі наступники К.Маркса доводили, що його закон капіталістичного нагромадження не має абсолютного значення. Так, Є.Бернштейн на противагу марксистському закону розробив теорію демократичного капіталізму, в якій доводить пом’якшення суперечностей капіталізму, які розв’язуються в ринковій економіці за допомогою реформ.

Марксова теорія відтворення і економічного циклу.

В першому томі “Капіталу” К.Маркс розглядає відтворення індивідуального капіталу, у зв’язку з аналізом перетворення додаткової вартості в капітал і обґрунтування загального закону капіталістичного нагромадження.

К.Маркс теорію відтворення розглядає і в І, і в ІІ томах «Капіталу». В першому томі він з’ясовує відтворення окремих індивідуальних капіталів і на основі цього аналізує перетворення додаткової вартості в капітал, формує загальний закон капіталістичного нагромадження.

У другому томі він досліджує процес відтворення суспільного капіталу (тобто індивідуальних капіталів, які існують в єдності, взаємозв’язку і взаємопереплетінні). Він продовжував дослідження, які розпочав Ф.Кене.

Центральна ідея марксистської теорії суспільного відтворення, спрямованої на виявлення особливостей відтворювального процесу за умов економіки вільної конкуренції, полягає втому, що досягненню рівноваги в економіці та послідовному економічному зростанню перешкоджають внутрішні антагоністичні суперечності капіталістичного виробництва.

К.Маркс виступав проти міркувань А.Сміта і Ж.Б. Сея про зведення в кінцевому підсумку сукупного продукту суспільства до суми первинних доходів. Він створив свою основоположну схему відтворення, яка описує взаємозв’язки двох підрозділів суспільного виробництва:

І підрозділ – виробництво засобів виробництва;

ІІ підрозділ – виробництво предметів особистого споживання.

Маркс визначив пропорції обміну між цими підрозділами, які забезпечують рівновагу економіки за умов простого і розширеного відтворення. Вартість продукту кожного з підрозділів складається з трьох частин: с – стара вартість, що використовується на заміщення зношених засобів праці в кожному підрозділі; v+m – нова вартість (v – необхідний продукт, m – додатковий продукт), яка за умов простого відтворення вся йде на споживання, а за умов розширеного відтворення частина додаткового продукту використовується на нагромадження.

Виходячи з цього вартість суспільного продукту (ВСП) можна уявити сумою продукту обох підрозділів. ВСП= І(с+v+m) + ІІ(с+v+m). Пропорції рівноваги за умов простого відтворення:

1) І(v+m) = ІІс

2) І(с+v+m) = Іс + ІІс

3) І(v+m) +ІІ(v+m) = ІІ(с+v+m)

Тобто І підрозділ виробляє засоби виробництва такої вартості, щоб їх було досить для заміщення і поповнення зношених і витрачених засобів виробництва в обох підрозділах, а другий підрозділ – стільки предметів споживання, щоб забезпечити ними обидва підрозділи (людей, які з ними пов’язані).

Пропорції обміну розширеного відтворення мають такий вигляд:

1) І(v+m) > ІІс

2) І(с+v+m) > Іс + ІІс

3) І(v+m) +ІІ(v+m) > ІІ(с+v+m)

Нерівність виникає, оскільки частина додаткового продукту І підрозділу (І m), утворюючи фонд нагромадження, не надходить до ІІ підрозділу, а залишається у своєму підрозділі.

Дотримування цих пропорцій, на думку Маркса, зумовлює рівновагу суспільного відтворення. Цю рівновагу він пов’язував з майбутнім планомірним господарством (соціалізмом), вважаючи, що за умов ринкової економіки (капіталізму) з її приватною власністю та стихійним ринковим механізмом нестабільність є хронічно.

На основі своєї теорії відтворення Маркс висунув теорію циклічного економічного розвитку в умовах капіталізму, тобто явищ, які він характеризував як “економічні кризи”. Причини їх він вбачав в суперечностях капіталізму і, перш за все, в “основній суперечності капіталізму – виробляти не задля споживання, а заради прибутку”.

Кризи К.Маркс розглядав як насильницький метод, за допомогою якого об’єктивний ринковий механізм досягає нових пропорцій порушеної економічної рівноваги.

Теорія доходів та їх розподілу.

На основі своєї теорії додаткової вартості, К.Маркс обґрунтував оригінальну теорію доходів. (ІІІ том “Капіталу”). Суть її в тому, що всі доходи промислових, торговельних і грошових капіталістів, а також землевласників, тобто прибуток, процент і земельна рента, розглядаються як результат розподілу ними додаткової вартості, що створюється найманими робітниками у сфері матеріального виробництва. З цього Маркс робить висновок, що всі вони (клас капіталістів) живуть за рахунок експлуатації найманої праці.

Обґрунтовуючи теорію прибутку Маркс розглядає перетворення вартості товару на ціну його виробництва, яка включає витрати виробництва та середній прибуток, який є перетвореною (зовнішньою) формою додаткової вартості.

Маркс розрізняє поняття: “норми додаткової вартості” (m'= ) і норми прибутку (Р'= ). На цій основі він доводить, що в умовах вільної конкуренції кожен капіталіст прагне до максимізації саме норми прибутку, яка забезпечує йому успіх в конкурентній боротьбі.

К.Маркс, продовжуючи вчення Д.Рікардо про “переливання” капіталу з однієї галузі в іншу, обґрунтовує, що в процесі міжгалузевої конкуренції утворюється рівний прибуток на рівний капітал, тобто середній прибуток. Через цей механізм Маркс розкриває тенденцію норми прибутку до зниження. В основі цього процесу він вбачає зростання органічної будови капіталу. (співвідношення між с і v , яке приводить до зменшення (v), що є єдиним джерелом додаткової вартості, а відтак – і до тенденції норми прибутку до зниження.

На основі своїх доказів, що додаткова вартість створюється виключно у сфері виробництва, Маркс доводить, що джерелом торговельного прибутку, позичкового процента є додаткова вартість, створена найманою робочою силою у процесі виробництва.

К.Маркс обґрунтував і свою теорію земельної ренти. Розвиваючи теорію ренти Д.Рікардо, він поряд з рентою диференціальною розглядає і абсолютну земельну ренту. Її існування Маркс пов’язує з низькою органічною будовою капіталу в сільському господарстві (технічне відставання) і приватною власністю на землю.

На відміну від диференціальної ренти, за Марксом, яка не одержується з найгірших земель, що передаються в оренду, абсолютну ренту будуть приносити всі без винятку земельні ділянки доти, доки існуватиме приватна власність на землю.

Завершуючи дослідження проблем доходів та їх джерел, Маркс доводить, що право привласнення визначається способом виробництва, за якого приватна форма власності зумовлює існування експлуатації найманої праці і визначає пропорції розподілу її результату (додаткової вартості) відповідно до розмірів цієї власності. Він указує на історичну обумовленість існуючих форм розподілу та їх залежність від виробництва.

У цій праці розглянуто економічні погляди Джеймса Стюарта, Вільяма Петті, Франсуа Кене, Адама Сміта, Давіда Рікардо. Особливо докладно Маркс аналізує теорію Д.Рікардо, критикує погляди Карла Робертуса та Томаса Мальтуса, Джеймса Мілля та Джона Мак-Кулоха, котрі, хоч і вважали себе послідовниками Рікардо, переглядали трудову теорію вартості.

Маркс помічає зародження економічних теорій пролетарського спрямування, однак критикує їх авторів за спрощені підходи до пояснення суті класової боротьби, за нерозуміння значущості теорії Рікардо. Четвертий том «Капіталу» був по суті, першим дослідженням з історії економічної думки. Водночас в ньому розглядалася й низка важливих теоретико-економічних проблем: питання відтворення, криз, продуктивності праці, продуктивної та непродуктивної праці, абсолютної та диференціальної ренти, прибутку, ціни виробництва. Саме цей том дає уявлення про велетенський обсяг опрацьованого Марксом матеріалу.

Звичайно, марксистське економічне вчення містить і багато хибних висновків, і перш за все, про скороминучість капіталізму, його обов’язкову загибель, зумовлену негативними закономірностями розвитку цього суспільного ладу. Проблеми капіталістичної економіки (кризи, інфляція, безробіття), на думку марксистів, не можуть бути вирішені в межах капіталізму, оскільки є наслідком ринкової форми організації господарства, породжуються приватною формою власності. Вихід вони вбачали в революційних перетвореннях існуючого ладу.

В цілому внесок марксистської економічної теорії в науку визнано економістами всіх поколінь і всіх наукових напрямків. Багатьма аспектами теоретико-економічної концепції, запропонованої Марксом, науковці користуються й досі, бо ця концепція є логічною, побудованою за допомогою методу, який базувався на принципах діалектичності та історичності, поєднання теорії та практики, зіставлення та порівняння, використання статистики та моделювання.

Завершимо вивчення марксистської економічної теорії з’ясуванням значення її в сучасних умовах. Слід зазначити, що єдності серед науковців, політиків та простого народу з приводу цього питання немає.

Одні вважають його генієм, який розкрив природу експлуатації і обґрунтував шляхи боротьби бідних верств населення за свої економічні і політичні права. Навіть зараз, коли розгорнулася світова фінансова криза самою реалізуємою книгою (за свідченням преси) в Німеччині є «Капітал» К.Маркса. Сподівання людей знайти на його сторінках відповіді на злободенні питання.

Інші, навпаки, вважають, винним К.Маркса в тому, що соціалізм, який був побудований в багатьох країнах не приніс простому народу необхідних благ. Колишні соціалістичні країни роблять тепер кроки назад – до капіталізму і знов зустрічаються з бідністю, безробіттям, кризами та іншими негативними наслідками.

Але К.Маркс науковець, вчений і з цієї позиції слід розглядати його вчення. Він зробив значний крок у розвитку економічної теорії, це признають і противники К.Маркса.

1. Розвиток ринкового господарства в суспільствах європейської цивілізації відбувався у процесі загострення протиріч, закладених у феодальних відносинах та їх розв’язання за допомогою буржуазних революцій.

2. Функціонування ринкових відносин і пов’язане з ним нагромадження капіталу створило умови для здійснення промислового перевороту і розбудові на його основі індустріальної цивілізації. Промисловий переворот в кожній окремій країні мав свої особливості, що пов’язано з об’єктивними умовами в яких знаходилась та чи інша країна.

3. Економічні процеси, які відбувалися в суспільствах європейської цивілізації у другій половині ХVІІ – 60-ті рр. ХІХ ст. були відображені в класичній політичній економії, яка обрала об’єктом свого дослідження матеріальне виробництво та об’єктивні закони економічного життя і перетворила економічну науку в самостійну галузь знань.

4. Розвиток класичної політичної економії пов’язаний з іменами відомих всьому світу вчених, таких як: В.Петті, Ф.Кене, Ж.Б.Сей, А.Сміт, Дж.Мілль, А.Тюрго, Д.Рікардо, Ф.Ліст, К.Маркс, Ф.Енгельс та ін. З іменами представників класичної політекономії пов’язана еволюція цього напрямку економічної думки від її зародження у працях англійського економіста В.Петті і до завершення в останній третині ХІХ ст. в працях Дж. Мілля. Класична політична економія зійшла з історичної арени, однак її основні ідеї були продовжені у вченні неокласиків.

5. Класична політекономія і особливо вчення А.Сміта і Д.Рікардо стали підґрунтям для марксистського економічного вчення, фундатором якого у 40-60-х рр. ХІХ ст. став видатний німецький економіст К.Маркс, який незалежно і паралельно зі створенням і розвитком класичної політекономії створив соціалістичну соціально-економічну доктрину. В середині ХІХ ст. він зробив спробу синтезувати класичну політичну економію і соціалістичну доктрину в єдине ціле. Марксистську економічну теорію сучасні дослідники вважають одним із найважливіших напрямів світової економічної думки, хоча й підкреслюють, що більшість його положень належать минулому.

Рекомендована література

1. Ковальчук В.М., Лазарович М.В., Сарай М.І. Історія економіки та економічної думки: Навч. посіб. – К.: Знання, 2008. – С. 120-133; С. 319-343; С.349-368; 377-402; С. 408-426.

2. Історія економічних учень: Підручник /Л.Я.Корнійчук, Н.О.Татаренко, А.М.Поручник та ін.; За ред. Л.Я.Корнійчук, Н.О.Татаренко – К.: КНЕУ, 1999. –С. 55-88; С. 113-133; С. 175-199.

3. Історія економічних учень: Підручник.: У -2ч. - Ч. 1, 2 /За ред. В.Д.Базилевича. – К.: Знання, 2004. – С. 171-232; С. 269-308; С. 362-406; С. 437-460.

4. Кушнір В.С. Історія економічних вчень: Навч. посібник / В.С. Кушнір. – К.: Еспада, 2004. – С. 19-89.

5. Лановик Б.Д. Економічна історія України і світу: Підручник /Б.Д. Лановик; З.М Матисяневич; Р.М Мвтейко.-К.:Вікар, 1999.– С. 127-144.

6. Лісовицький В.М. Історія економічних учень Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004.– С. 15-51.

7. Мазурок П.П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навч. посіб./ П.П. Мазурок. – 2-ге вид.,стереотип. – К.: Знання, 2006. – С. 50-103; С. 106-130; С. 161-202.

8. Черкашина Н.К. Економічна історія: Навч. Посібник / Н.К.Черкашина. – К.: ЦУЛ, 2003. – С. 64-101.

9. Юхименко П.І Історія економічних учень: Підручник /П.І. Юхименко; П.М. Леоненко. – К.: Знання, 2005. – С. 58-144.

Загальні основи інноваційної педагогічної діяльності

1. Сутність інноваційних педагогічних технологій.

2. Із історії становлення і розвитку педагогічних технологій.

3. Етапи інноваційної педагогічної діяльності.

4. Інноваційні заклади освіти в Україні.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Марксистська економічна теорія. Основні проблеми “Капіталу” К.Маркса.	\|	Сутність інноваційних педагогічних технологій

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.