Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Сенсуалізм Дж. Локка. Суб‘єктивний ідеалізм Дж.Берклі і Д.Юма.

Механістичний матеріалізм Т. Гоббса. Проблема пантеїзму у Б.Спінози.

Емпірична філософія Ф. Бекона. Раціоналізм Р. Декарта.

План

Тема 4. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

1. Емпірична філософія Ф. Бекона. Раціоналізм Р. Декарта.

Френсіс Бекон. Філософія Френсіса Бекона (1561-1626) підкорена свідомій спробі формування науки та наукового пізнання. Трактат у вигляді проекту (який не був завершений повністю) "Великого відродження наук", доповнений 1620 p. трактатом "Новий Органон", є найбільш популярним у філософії минулого та сьогодення.

Бекон послідовно піддає критиці філософію як форму споглядання і пропагує філософію як науку про реальний світ, яка базується на дослідному пізнанні. Такою позицією він, власне, висловлює нову фундаментальну ідею, що лягає у фундамент сучасного природознавства, об'єктивного пізнання дійсності. Його творчість у багатьох місцях пронизана компромісністю концепції "двоїстої істини", тобто істини "одкровення", істини про Бога (теологічної істини) та істини філософської, тобто істини, відкритої в науковому пізнанні.

Місце науки Бекон вбачав у вирішенні суспільних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства. Визначаючи місце науки, Бекон визначає цілі наукового пізнання: "істинні цілі науки, щоб не займалися нею ні задля свого духу, ні задля вчених дискусій, ні задля приниження інших, ні задля користі та слави, ні задля влади, а задля того, щоб мати від неї користь та успіх самого життя суспільства". Цьому спрямуванню науки підкоряє Бекон і наукові методи, завдання яких він вбачає у пізнанні об'єктивного, реально існуючого світу. Незалежним від суб'єктивних спрямувань людини знаряддям такого пізнання він визнає експеримент та його наслідки. Ідеалом наукового знання визнається відсутність розбіжності між думками та речами. Саме для подолання такої розбіжності Бекон формулює принципи наукового методу в "Новому Органоні".

Згідно з теорією двоїстої істини Бекон здійснює розрізнення чуттєвої та розумної душі людини. Розумна душа входить у людину за божественним провидінням, вона є предметом теології, а чуттєва душа має всі характеристики тілесності, вона є предметом філософських досліджень. Таким поділом він створює для науки концепцію, яка дає змогу вивчати людину, її вчинки. Вихідним моментом пізнавальної діяльності він визнає чуттєвість. Тому Бекона часто називають засновником емпіризму — філософського напряму, що будує свою гносеологію, аналізуючи чуттєве пізнання і досвід. Головна теза емпіризму полягає в такому трактуванні:

"немає нічого в розумі, що до цього не пройшло через чуття". Теоретичне обгрунтування емпіризму, дане Беконом, визнається найдовершенішим серед різних напрямів філософії та серед природознавців.

Емпірія — досвід, спирання на експериментальне дослідження (а не на ізольоване чуттєве сприйняття) — є для нього вихідним пунктом нового наукового методу, який доповнюється систематичною логічною роботою. Саму логіку він розуміє як знаряддя пізнання — органон. Однак запропонована і детально опрацьована Беконом логіка кардинально відрізняється від арістотелівської, що спиралася на теорію силлогізму. Критика Беконом силлогістики базується на виявленні того факту, що дедуктивна логіка не здатна відійти від знаків, слів до понять. Жодна освічена людина не може сумніватися у тому, що два терміті, які збігаються у середньому терміні, збігаються взаємно. Однак, вважав при цьому Бекон, силогізми будуються з суджень, судження — зі слів, а слова є лише знаками понять. Для істинного пізнання важливо мати справу з самими поняттями та їх джерелом.

Створення нової науки та філософії, вважав Бекон, можливе тільки після усвідомлення причину що ведуть до помилок. Головну ваду він вбачає у застосуванні традиційних форм мислення, які базуються на логічній науці Арістотеля, розповсюдженій серед європейців християнством. Така логіка створює своїх ідолів (розповсюджені помилки). Бекон вирізняє чотири види ідолів: ідоли роду, ідоли печери, ідоли ринку, ідоли театру. Ідолів роду та печери він визнає вродженими, такими, що випливають з природних властивостей душі, тоді як ідоли ринку та театру є набутими в інтелектуальному розвитку людини. Ідоли роду криються в самих чуттях людини. Усі чуттєві сприйняття, думки відносяться до властивостей людини, а не до дійсності. Людина як криве люстерко змішує свою природу та природу речей, не вирізняючи їх чітко. Подолання вад людської природи полягає у послідовному дотриманні правил нової індуктивної логіки, яку запропонував Ф.Бекон. Головне з цих правил полягає у постійній емпіричній перевірці уявлень людини: відповідають наші уявлення дійсності чи ні. Ідоли печери — це особисті вади конкретної людини, причина яких може бути різною: погане виховання, психічна неврівноваженість, власні уподобання, власні упередження тощо. Якщо ідоли роду є обумовленими загальною для усіх людей природою — створювати судження за аналогією з власними здібностями, то ідоли печери обумовлені індивідуальною природою особи, властиві лише відповідним групам, індивідам. Ідоли площі — перешкоди, що виникають внаслідок спілкування між людьми за допомогою слів. У багатьох випадках значення слів були встановлені, не виходячи із сутності речей, а на основі випадкового враження від зустрічі з предметом. Ідоли театру — перешкоди, що народжуються серед вчених з причини некритичного засвоєння помилкової думки. Ідоли театру не властиві людині від народження, вони виникають внаслідок підкорення розуму хибним уявленням.

Використання дедуктивного методу (дедуктивної форми побудови думки) часто призводить до випадків, коли незначна помилка в загальному судженні, під час створення визначення властивостей одиничного, стає вирішальною в уявленні людини. Тому мислення від загального до особливого та одиничного, згідно з висновком Ф.Бекона, не можна визнати чітким у науковому пізнанні. Знання різних перешкод, що виникають під час дослідження природи, запобігає виникненню деяких помилок. Однак це знання лише негативне, а не позитивне, таке, що спрямовує пізнання. Вивчаючи історію науки, Бекон дійшов висновку, що існує два шляхи дослідження: метод догматичний (дедуктивний) та метод емпіричний (індуктивний). Саме емпіризм уможливлює звільнити пізнання від суб'єктивізму догматики, робить пізнання позитивним, незалежним від уяви. Вчений, який керується індукцією, підкоряє свою суб'єктивність властивостям дійсності, тому має знання, які не залежать від особистих уподобань, авторитету та інших ідолів пізнання. Об'єктивне знання природи проголошується ідеалом науки. Однак і чистий емпіризм не дає змоги піти далі фактів, явища до пізнання суті. Тому потрібна інтелектуальна переробка емпіричного матеріалу. Істинний метод пізнання складається з інтелектуальних дій щодо переробки матеріалу, який отримано через досвід. Вчений, що керується таким методом, схожий на бджолу, що збирає нектар, та не залишає його у первинному вигляді, а переробляє нектар на мед.

Бекон систематично критикує побудовану на арістотелізмі схоластичну систему розуміння причин та наслідків, класифікацію родів та видів. Наголошуючи значення математики, він розробляє своє розуміння предмета пізнання. Пізнання форм реальності Бекон відносить до сфери метафізики (філософії), а пізнання природних причин, прихованої від чуття структури дійсності — до предмета фізики, яка широко використовує математику. Він пропонує три види таблиць, які роблять наукову індукцію послідовним засобом пізнання. Перша таблиця — позитивні інстанції. В гай збираються випадки, які з тими чи іншими властивостями узгоджуються, хоча носії цих властивостей виявляються не тотожними. Це уможливлює мати різноманітні прояви однієї властивості у різних носіях. Друга таблиця — негативні інстанції, тобто відхилення чи відсутність наявності очікуваного. Ця таблиця перелічує випадки, коли властивість відсутня, хоча за зовнішніми ознаками вона повинна бути присутньою. Порівняння цих таблиць дає змогу вченому на кожний позитивний випадок знайти негативний, що засвідчує розбіжність між сутністю та формою. Третя таблиця — ступенів, чи порівнянь. Вона дає дослідникові ступені залежності присутності відповідної властивості від інших властивостей. Математичний аналіз ступенів залежності одних властивостей від інших у багатьох випадках дає змогу відкрити залежності та закономірності, які під час їх подальшого вивчення, під час їх подальшої математизації можна зафіксувати у формі чіткої математичної конструкції — закону науки. Закони науки відображають математично сформульоване відношення причин та наслідків, знаючи які можна успішно використовувати природу у людських потребах.

Пізнання природи, констатує Бекон, суттєво відрізняється від пізнання людини чи антропологічного пізнання. Антропологія розглядає людину як окрему одиницю та члена суспільства. В останньому випадку таке знання становить політику. Наука про людину поділяється на науку про тіло — фізіологію та науку про душу — психологію. Хоча душа, на думку Бекона, має матеріальну основу, але її неможливо вивчати засобами математики, бо відношення причин та наслідків процесів у душі не підкоряється кількісним властивостям. Причину такого непідкорення Бекону не вдалося виявити, тому він визнавав, що дану проблему повинна вирішити майбутня наука.

Рене Декарт. Рене Декарт (1596-1650) знаменує сформованість філософії Нового часу. Найбільш відомими його творами є: "Правила для керування розуму", "Міркування про метод", "Міркування про першу філософію", "Начала філософії".

Декарт — автор ряду досліджень, що стосуються різних сфер пізнання. Його наукові пошуки призводять до закладення основ геометричної оптики. Він створює анатомічну схему людського ока. Саме Декарт висунув ідею умовного рефлексу та створює модель рефлекторної дуги нервової діяльності. Заслуги Декарта у створенні сучасної математики значні та добре відомі.

Декарт підгримує антисхоластичну спрямованість філософії Ф.Бекона. Однак він не може погодитися з Беконом у оцінці дедукції як методу пізнання. Декарт значну увагу приділяв математичним дослідженням, а, як відомо, математика будується і розвивається насамперед у формі дедуктивної системи знання. Тому, визнаючи присутність вказаних Беконом "ідолів", Декарт звертає увагу на проблему спрямованості емпіричного пізнання, індукції. Він знаходить докази тези, що здійснення індуктивного пізнання, експерименту відбувається тільки після попереднього планування дій. А попереднє планування дій у своєму кінцевому результаті має будуватися завдяки використанню загальних положень як вихідних для думки, тобто шляхом дедукції. Таким чином, індукції без попередньо здійсненої дедукції бути не може. Однак дедуктивному мисленню завжди загрожують "ідоли". Дану проблему Декарт вирішує, запропонувавши сумнів у вигляді методологічної процедури.

Декартовий методологічний сумнів, або "критика усіх визначень", будується не як абсолютний скепсис, заперечення визначень взагалі, а як шлях, засіб уникнення помилок. Первинну форму істини Бекон вбачає у чуттях, в емпіричності. Для Декарта це — помилковий погляд, він перелічує випадки, коли чуття вводять людей в оману, і робить висновок, що неможливо вірити тим засобам пізнання, які "хоча б один раз обманювали нас". Таким чином, ні авторитет та здійснена з його допомогою дедукція, ані наш досвід та здійснена з його допомогою індукція, не можуть бути визнані як науковий метод. Тому Р.Декарт ставить питання про досягнення достовірності знання самого по собі, впевненості в істині, яка повинна бути вихідною посилкою і тому сама не може опиратися на інші посилки. Таку достовірність він знаходить у мисленні. "Якщо ми відкинемо та проголосимо помилковим усе, у чому хоч трохи можемо сумніватися, то ми не можемо сумніватися лише у тому, що здатність мислити свідчить про існування. Бо буде абсурдом вважати, що мислячи про самого себе, можна заперечувати факт існування думки про власне існування. Думка, яка заперечує існування самої себе, не варта жодної уваги. Тому факт, який висловлюється у словах: "Мислю, отже існую", найдостовірніший з усіх, які перед кожним, хто філософствує, виявляються".

Математика, основу якої складають ідеальні конструкції, досягає найвищого ступеня ймовірності. Порівняно з іншими науками математика найменше залежить від зовнішньої реальності і найбільше — від мислячого Я. Тому саме математика найкраще відповідає принципові достовірності знання. А присутні в математиці аксіоми можна завжди обгрунтувати принципом достовірності знання самого по собі. Однак математика — наука, що будується шляхом дедуктивної форми думки. Відкриті Ф.Беконом "ідоли" свідчать про присутність хиб у дедукції. Враховуючи цю обставину, Р.Декарт пропонує метод раціональної дедукції, який повинен узгоджуватися з чотирма вимогами: 1) припускати як достовірні такі положення, які уявляються розумові чіткими та ясними, не викликають сумнівів у своїй істинності; 2) розділяти кожну складну проблему, задачу, на складові частини, підпроблеми чи задачі; 3) поступово здійснювати перехід від доведеного до недоведеного; 4) не робити жодних прогалин у логічному ланцюжку дослідження. Принцип методологічного сумніву та раціональна дедукція повинні допомогти у подоланні хиб простої дедукції, разом з цим вирішуючи проблему "першої індукції", яку без попередньої дедукції здійснити неможливо. Однак при цьому постає проблема "першої дедукції" — звідки взялися перші загальні поняття, якими користується думка? На це питання Декарт відповідає тезою про присутність вроджених ідей.

Обгрунтування існування вроджених ідей Декарт знаходить в своїх фізіологічних дослідженнях. Здійснивши велику кількість дослідів експериментального характеру над різними тваринами, відкривши факт скорочення м'язів (найчастіше цей дослід повторюють на лапках жаби, капнувши кислотою на свіжий зріз) частини тіла, відокремленої від цілого, він робить висновок, що в кожному тілі є ідея руху самого по собі. Скорочення лапки тварини під час подразнення її кислотою припиняється через деякий час, що, на думку Декарта, свідчить про відокремлення ідеї від тіла. Вбита тварина — вже не жива, але ідея руху може в ній перебувати. Зовнішньо частина тіла ще не змінилася, але може й не рухатися під час подразнення, отже ідея це тіло вже полишила. Таким чином, ідеї можуть бути і не бути в тілі, а тіло існує без очевидних змін. Живого тіла без ідеї не існує, а це свідчить, що живі тіла народжуються з ідеями. Дослідження руху ідей в тілах живих істот призвели до створення Декартом класичної схеми замкнутої рефлекторної дуги. Дана модель описує систему рефлексів, які виявляють себе у зовнішніх формах руху живих тіл.

Відкриття можливості існування ідеї впродовж деякого часу у мертвому тілі та можливості зникнення ідеї з мертвого тіла за відсутності наочно фіксованих змін у ньому спрямували думку Декарта на шлях вчення про дуалізм душі і тіла. Розвиваючи цю тезу, він робить висновок про існування незалежних одна від одної двох субстанцій світу. Субстанція, що виявляє себе у різних просторових властивостях,— матерія, та субстанція, що не має просторових форм виявлення, — мислення. Ці субстанції можуть єднатися, утворюючи живі організми, чи існувати окремо, утворюючи світ фізичних тіл та світ вільного духу, — божественний світ. Найдовершенішою формою буття є Бог, який існує сам із себе, є причиною самого себе.

Субстанція світу, що існує просторово, — матерія, не може наповнювати простір, існуючи нерухомо. Вона завжди у русі, що зобов'язує нас заперечувати теорію атомарної будови світу, бо інакше ми повинні визнати нерухомі частинки — найменші та неподільні елементи буття (атоми). Рух кожного тіла (Декарт розглядає тіла лише механістичне) відбувається з причин, які лежать за межами даного тіла. Вітрильник рухається завдяки дії вітру, завдяки течії рухається водяний млин, ядро вилітає з гармати завдяки згоранню пороху тощо. Користуючись цим принципом, він заперечує можливість існування порожнечі. Декарт висуває питання про перший поштовх, який надав рух усім тілам. Суб'єктом цього поштовху він визнає Бога.

Дуалізм Декарта зробив можливим двоїсте тлумачення його вчення, яке швидко розповсюдилося та знайшло багатьох послідовників у Європі.

2. Механістичний матеріалізм Т. Гоббса. Проблема пантеїзму у Б.Спінози.

Видатний англійський мислитель XVII ст. Томас Гоббс (1588-1679 рр.) досліджував на самперед питання соціальної філософії.

Основні методологічні підходи Т.Гоббса . Філософію Гоббс визначав, як набуте правильним мисленням пізнання дій або явищ через розуміння їх причин, або, навпаки, причин через дані їх дії.

Під правильним мисленням Гоббс розумів мислення математичне, яке відправляється від аксіом і встановлює закони шляхом дедукції або демонстрації. Проблему причинності розумів як знаходження причини поміркованої, як виведення математичного співвідношення між явищами за принципом causa aequat effectum (причина дорівнює дії).

Об’єктом філософського пізнання є тіла, що мають матеріальну субстанцію. До поняття тіла зводиться все, що існує в світі. Нематеріальна субстанція представляє собою внутрішнє протиріччя. В світі немає духів. Весь світовий процес є рухом тіл, і так зване духовне життя людини зводиться до руху матеріальних частинок. Рух здійснюється з механічною необхідністю, і тому, будь яке теологічне пояснення явищ виключається.

В основі пізнання лежить вплив тіл на наші органи чуття; він викликає в нас враження (світла, кольору, звуку), що залежать від об’єктивного руху, але не тотожні з ним і мають суб’єктивний характер. Всі ці враження залишають в нас сліди, які і складають пам’ять; завдяки пам’яті утворюється досвід, як сукупність одержаних вражень; завдяки досвіду, складається можливість в певній мірі передбачувати майбутнє по аналогії з минулим.

Практична діяльність людини підкорена повністю механічній необхідності. Дії людини викликані не вільною свободою, але тими відчуттями, які вони одержують від зовнішніх тіл. Ці відчуття зводяться до двоякого почуття: задоволення і незадоволення. Моторна їх дія така, що ми прагнемо отримати задоволення і уникнути незадоволення. Переважаюче стремління і визначає нас до дії з механічною необхідністю. Протиставлення добра і зла співпадають з протиставленням приємного і неприємного, корисного і шкідливого. Всі етичні судження суб’єктивні і набувають об’єктивну обов’язковість лише в державі.

Соціальна філософія Т.Гоббса . Томас Гоббс, як і Френсіс Бекон та Рене Декарт, критично ставився до схоластичної філософії, яка ще вивчалась тоді в теологічних навчальних закладах, досліджувалася в працях окремих теологів та філософів. Філософія, у розумінні Томаса Гоббса - синонім науки, і головний її предмет - тіло. Категорія тіло інтерпретується дуже широко: природне тіло - річ, природне і одночасно соціальне тіло - людина, штучно створене тіло - держава. Відповідно існують три розділи філософії (науки взагалі): філософія природи, філософія людини (антропологія), філософія держави. Всю ж філософію Томас Гоббс поділяє на дві частини: природничу або, в арістотелівській інтерпретації першу філософію (натурфілософію), і філософію громадянську або моральну.

В натурфілософії природа розглядається як сукупність тіл, причому ніякої первісної матерії крім незліченної кількості тіл не існує. Увесь універсум складається з тіл, пустоти не існує. Рух окремих тіл, змінюваність одного іншим створює суб'єктивний образ часу у формі загальної тривалості, в дійсності ж часу як об'єктивного явища не існує. Об'єктивно не існує і простору як певної загальної протяжності окремих тіл. «Нескінченне не може осягнути людина, бо сприймає тільки скінченність. Тому нескінченне можна лише поважати».

Онтологічні і гносеологічні питання Томас Гоббс розглядає з позицій номіналізму. У відповідності з такою концепцією, матерія, рух, простір, час - лише назви, символи, знаки розуму для визначення різних станів тіл, їх координації. Номіналістська точка зору проводиться філософом і в розумінні суті низки якостей - кольору, звуку, смаку та ін. Все, на його погляд, ніщо інше, як привиди, суб'єктивні психічні утворення, що виникають під впливом руху зовнішніх тіл. Рух, за Томасом Гоббсом, - невід'ємна властивість кожного тіла.

В XVII ст. виразно визначилися дві гносеологічні концепції: сенсуалістична (Френсіс Бекон, Джон Локк) і раціоналістична (Рене Декарт, Бенедикт Спіноза). Але деякі мислителі намагалися уникнути таких двох крайностей. До них належить Томас Гоббс. Услід за сенсуалістами віддає належне почуттям у пізнанні: «Немає жодного поняття у людському розумі, яке б не було породжене первісне, повністю або частково, в органах почуття». Відчуття спричиняються зовнішніми об'єктами суб'єкта. Уявлення і пам'ять - це послаблені відчуття. Разом з тим Томас Гоббс називає відчуття і думки привидами, тобто не ототожнює у змістовному психічний образ з його діями, а вважає, що досвід - це джерело первісного знання, яке потім підлягає логічній обробці розумом.

Отже, знання істини, осягнення суті явищ можливе лише завдяки розумовій діяльності. Сама ж розумова діяльність реалізується завдяки мові, що вважається формою існування мислення.

Місце людини у філософії Т.Гоббса . Для Томаса Гоббса головним предметом філософії є людина. Але на відміну від інших філософів, звертає увагу переважно на соціально-політичний і моральний аспекти людського буття. Якщо світогляд середньовічної людини опирався на принцип теоцентризму, то в наступні історичні періоди - Відродження і пізніше в ХVІІІ-ХІХ ст.ст. на передній план виходить принцип антропоцентризму.

Правда, Томас Гоббс, будучи деїстом, визнає існування Бога-творця, але, як зауважував Карл Маркс, деїзм - зручний і легкий спосіб позбутися релігії. Людина, на думку Томаса Гоббса, житель двох світів - природи і суспільства.

Людська природа така, що люди в суспільстві приблизно рівні за своїми фізичними і розумовими здібностями: якщо одна людина в чомусь перевершує іншу, то в іншому поступається. Через рівність здібностей і надій на досягнення мети, люди намагаються підпорядкувати або підкорити одне одного і вступають у стосунки, відносини загальної війни.

Такий стан, на думку Томаса Гоббса, і є «природний стан людей». Як же інакше пояснити такі прояви людської природи: збираючись в дорогу, кожний озброюється і намагається йти великою компанію, відправляючись спати, запирає двері; навіть у своєму домі замикає ящики та ін. Висновок один: людина від природи зла істота і її порятунок у розумі, який підказує вихід: необхідно шукати миру і дотримуватися його. З усвідомленням ідеї миру здійснюється перехід від «природного стану» до суспільних відносин, тобто до укладення суспільного договору. Суспільне становище допускає відмову від права на всі речі в тій мірі, в якій це необхідно в інтересах миру і самозахисту. Людина повинна задовольнятися таким ступенем волі у ставленні до інших людей, який допускає у ставленні до себе з боку інших людей.

Саме такий закон проголошує Євангеліє: поводься з іншими так, як ти б хотів, щоб інші поводилися з тобою. На думку Томаса Гоббса, такий закон розумного егоїзму - основне моральне кредо людини, до такого закону, по суті, зводяться всі інші соціальні закони. Але хто повинен стояти на сторожі такого закону і бути гарантом його використання? Таким посередником між людьми, що знаходяться в стані війни одне з одним, має стати штучний, тобто створений самими людьми суб'єкт - Левіафан.

Левіафан - це земний Бог, втілення влади і порядку в суспільстві, символізує державу як гарант людської свободи. Томас Гоббс фізіологічне інтерпретує функції такої штучної людини, соціального володаря: влада - душа, посадові особи - суглоби, нагорода і кара - нерви, багатство - сила, радники - пам'ять, закон - воля, громадянський мир - здоров'я, смута -хвороба, громадянська війна - смерть.

Отже, природне становище - загальна війна всіх проти всіх, змусила людей перейти до суспільного становища. Люди уклали суспільний договір між собою заради своєї ж користі і необхідності виживання. «Природне становище примушує людей ціною втрати вільного природного життя переходити до життя в більш комфортних умовах, тобто до цивілізації.

Бенедикт Спіноза. Раціоналізм, який сформувався в окремий напрям під впливом розповсюдження філософії Р.Декарта, після періоду послідовної критики сенсуалістами переживав етап кризового стану.

Філософія Бенедикта Спінози (1632-1677) становить собою відновлення раціоналістичної традиції з урахуванням традицій емпіризму. Трактат "Удосконалення розуму" (який не був повністю завершений) та книга "Засади філософії Декарта" Б.Спінози звертали увагу філософів на той факт, що поняття "субстанція" за своєю сутністю позначає ті властивості реальності, які не дані чуттям принципово. Субстанціональність не може бути віднесена до жодної з конкретних речей чи їх сукупності, бо усі речі є її виявленнями. Чуттєвість, емпірія має справу лише з одиничними об'єктами, тому вона не може осягти субстанцію, бо усі речі не можуть бути одразу дані чуттям. Узагальненням простих ідей в одну складну (про субстанцію) неможливо створити поняття про такі якості, які не властиві жодній з конкретних речей чи жодній з простих ідей. Таким чином, поняття "субстанція" при своєму виникненні повинно мати зовсім іншу, неемпіричну природу. Дане поняття визнається продуктом розуму, який створив поняття про те, що існує само по собі та виявляє тільки само себе. Воно не потребує для свого виявлення інших речей, з яких повинно складатися. Розглядаючи питання про походження даного поняття, Спіноза робить висновок, що змістовно "субстанція" не відрізняється від поняття про Бога. З доказів, які відносяться до цього висновку, можна констатувати, що Спіноза ототожнює Бога із субстанцією.

Бог не стоїть тепер над природою, не є й" творцем як зовнішня сила, а перебуває прямо у природі як її іманентна причина, властивість. Таке розуміння субстанції призводить до вирішення проблеми дуалізму душі і тіла, яку поставив Декарт. Протяжність та мислення, які в філософії Декарта визнаються незалежними одна від одної субстанціями, зливаються у філософії Спінози в одну. А ці її властивості — лише два атрибути поряд з багатьма іншими атрибутами (атрибут — невід'ємна властивість). Усі атрибути мають властивість бути необмеженими сутностями, бо жодна окрема річ чи явище не можуть існувати без присутності усіх атрибутів. На протилежність субстанції та її атрибутам, які носять характер безмежності, для опису обмежених одиничних об'єктів Спіноза використовує поняття "модус" (те, що існує за рахунок зовнішніх причин). Існування модусів характеризується не тільки обмеженістю взагалі, а й мінливістю, рухомістю у межах атрибутів субстанції (часу і простору). Відношення між субстанцією і модусом становить собою відношення частини і цілого. Субстанція визначається здатністю творення, а модус — її продуктом, утворенням, витвором субстанції.

Субстанція має внутрішню властивість — необхідність свого існування. Виявлення цієї властивості відбувається через мислення (атрибут субстанції). Мислення Спіноза розглядає як властивість тіла мати непросторові атрибути. Мислення само по собі є атрибутом субстанції, який виявляє себе не в кожному тілі. Людина саме та просторова організація субстанції, модус, яка здатна мати і непросторовий атрибут-мислення. Доводячи існування непросторових властивостей дійсності, Спіноза вказував, що рух тіла завжди відбувається згідно з відповідною траєкторією. Просторово ніякої траєкторії в світі ми не знайдемо, завжди бачитимемо конкретне тіло, яке змінилося порівняно з попереднім моментом. Об'єднавши у своїй голові ці моменти, ми самі створимо просторово фіксовану траєкторію. Однак для тіла, яке рухалося, такої траєкторії просторово (матеріально) не існує, хоча тіло справді рухається по траєкторії. Реальність існування траєкторії (рух небесних світил та інше), яка разом з тим не існує як тілесне, просторове дане, свідчить про реальне існування непросторового атрибуту субстанції. Саме цю властивість Спіноза називає мисленням і відрізняє її від причини як тілесної властивості, вказуючи, що мислення не причинове, а необхідне. Необхідністю детермінуються усі процеси у світі. Кожний конкретний процес має свою причину, лише субстанція має причину в собі самій.

Домінування необхідності у філософії Спінози розповсюджується навіть на такі сфери буття, які для усіх попередніх детерміністів залишалися у полоні випадку, тобто у сфері афектів. Афект (відчуття) для Спінози завжди є результатом дії зовнішніх предметів на тіло чи виявленням дії непросторового атрибута. Тому гносеологічна концепція Спінози має абсолютно раціоналістичне трактування. Він розділяє пізнання на три ступені: ступінь істини — досягається розумом безпосередньо, незалежно від досвіду (математичні аксіоми тощо); ступінь міркувань розуму — відбувається опосередковано за допомогою правил мислення (побудованих на певних аксіомах, законах), він потребує доведень; ступінь уявлення — в основі лежать чуттєві сприйняття навколишнього світу.

Вирішення Спінозою етичної проблематики не відокремлюється від поняття субстанції (Бога). В центрі його уваги — питання про можливість існування в абсолютно детермінованому світі свободи. У розумінні Спінози субстанція — єдина основа необхідності та свободи. Саме Бог (субстанція) — абсолютно вільний, бо все, що він здійснює, випливає з його власної необхідності, з творіння ним необхідності. Необхідність твориться, а не існує незалежно від акту творіння. Людина як модус особливого роду має обмеження своєї волі у зовнішніх обставинах. Однак у разі використання цих зовнішніх обставин для творіння, для досягнення людських цілей свобода і необхідність не суперечать одне одному, а стають основою взаємного існування. Без необхідності, без урахування законів буття неможливо людині виявити своє водіння. Сваволя обставин позбавляє людину свободи волі, лише необхідність протікання процесів буття дає змогу виявити власну волю щодо використання цієї необхідності людиною — свободу особистості. Так Спіноза робить висновок, що свобода полягає у пізнанні необхідності.

3. Сенсуалізм Дж. Локка. Суб‘єктивний ідеалізм Дж.Берклі і Д.Юма.

Джон Локк.Джон Локк (1632-1704) відомий як творець класичного сенсуалізму, творець трактату "Досвід про людський розум" (1690). За своєю сутністю філософія Локка має антидекартівське спрямування.

Локку першому вдалося довести, що мислення загального грунтується на чуттєвому сприйнятті сущого та сутності, що знання загального та істина побудовані на досвіді. Сенсуалізм у теорії пізнання Локка тісно пов'язаний з методологічним емпіризмом: він визнає роль розуму, однак обмежує його значення. Функція розуму полягає, за Локком, в комбінуванні емпірично створених суджень. Він заперечує існування "вроджених ідей" і стверджує поняття "рефлексу". Продуктивним методом створення наукових знань визнається індуктивний метод Декарта.

Душа людини (мислення), на думку Локка, позбавлена вроджених ідеальних структур, ідей, понять, принципів. Він проголошує душу "чистим аркушем", на який лише досвід накладає свої письмена.

Локк розуміє досвід насамперед як вплив речей навколишнього світу на нас, на наші чуття. Разом з цим виділяє досвід внутрішній — як діяльність душі, думки. Ідеї, які виникають через зовнішній досвід, він називає чуттєвими; ідеї, які витікають з внутрішнього досвіду, — рефлексіями. Як зовнішній, так і внутрішній досвід призводить до виникнення лише простих ідей: про присутність чи відсутність чогось, властивостей твердого чи м'якого, корисного чи шкідливого тощо. Для виникнення загальних ідей потрібні міркування. Однак міркування не становлять собою сутності душі, бо душа може існувати і без міркувань (у тварин, комах). Міркування — це певна властивість людської душі, тому їх не можна визнати первинними, як це вважав Декарт. Складні ідеї, як, наприклад, поняття субстанції, виникають на базі сприйняття сукупності таких простих ідей, як вага, форма, колір тощо. Сукупності простих ідей повторюються, внаслідок чого виникає уявлення про щось таке, що є носієм цих ідей.

Локк запропонував поділ якостей на первинні та вторинні, уявлення про які виникають на підставі зовнішнього досвіду. Первинні якості виникають через вплив на наші органи чуття об'єктів з різноманітними властивостями. Вони свідчать про різноманітність світу. Такими визнаються просторові властивості, маса, рух тощо. Уявлення про вторинні якості виникають внаслідок різноманітності наших органів чуттів: смак, колір, запах, звук тощо. Ці властивості існують лише для нашої свідомості, наших почуттів. Проблему вирізнення первинних і вторинних якостей Локк визнає як найважливіша для філософії, науки, бо якщо перші е реальними сутностями світу, то другі — лише номінальними, а люди часто не бачуть різниці між ними і приписують дійсності такі властивості, яких реально не існує.

Відмінність реальних і номінальних сутностей спрямовує думку Локка на перегляд існуючих класифікацій буття, традиційних принципів створення таких класифікацій. Згідно з Локком, реально існують лише індивідуальні об'єкти як носії властивостей. Тому різноманітні роди, види, класи, групи визнаються лише номінальними поняттями, що фіксують властивість різних речей бути схожими. Разом з тим схожість не можна визнати суттєвою ознакою, бо це є номінальне визначення, яке не завжди відповідає реальним властивостям речей.

Локк відрізняє два ступені знання: правдоподібне та беззаперечне. Незаперечне знання є продуктом мислення, міркування. Воно не може бути отримане шляхом безпосереднього зовнішнього досвіду. Правдоподібне — продукт безпосереднього емпіричного досвіду. Таке знання дає відповідну думку, яка ще не пройшла процедури міркування, порівняння з іншими думками. Саме беззаперечне знання має наукове значення. Це знання має три стадії: спекулятивну (інтуїтивну, яка опирається на узагальнююче мислення внутрішнього досвіду); демонстративну (така, що є міркуваннями над даними зовнішнього досвіду); чуттєву (яка керується уявленнями безпосереднього чуття).

Поширення сенсуалістської методології Локком на пізнання суспільних явищ дає змогу внести зміни у поняття "природного стану людей", яке запропонував Гоббс. Локк стверджує, що природний стан — це не війна усіх проти всіх, а стан рівності між людьми, що забезпечується необмеженою свободою особи робити із собою та своїм майном усе, що завгодно. Обмеження накладається лише на право обмежувати свободу іншої людини. Тому і влада, яка дається суспільною угодою володареві, не є абсолютною. Вона завжди обмежена — іноді більше, іноді менше — природними законами. Таке поняття природного стану людей дає змогу створити поняття доцільності розподілу влади, яке стало базовим для усіх сучасних демократичних конституцій, на "законодавчу", "виконавчу" та "федеральну". Відношення між ними будуються на системі противаг, зумовлених суспільною угодою обмежень однієї влади іншою. В основі угоди лежить право обох сторін, у випадку невиконання тих чи інших положень, розірвати її.

Філософія Локка настільки вплинула на світогляд англійців, що сьогодні часто вказують: "для англійців висновки, побудовані на спостереженні емпірії, означають те саме, що і філософствування". Вплив Локка на світову філософську думку визначається тим, що після нього філософія, відокремлена від здорового глузду, який спирається на дані чуттів, визнається схоластичною і не вартою уваги.

Джордж Берклі. Джордж Берклі (1684-1753) послідовно досліджує можливості чуттєвого пізнання дійсності, наслідуючи головні принципи філософії Локка, але, разом з тим, висвітлюючи слабкі місця сенсуалізму матеріалістичного. На основі роздумів про властивості субстанції як носія властивостей речей Берклі робить висновок, що субстанція принципово не дана чуттям. Натомість він схиляється до думки, що саме людські чуття виступають основою, субстанцією речей, які сприймаються як сукупність різних властивостей. У своїй першій праці "Досвід нової теорії зору", спираючись на наукові дослідження роботи ока, оптичні пояснення процесу бачення, Берклі робить висновок, що людське око принципово не здатне щось бачити без відповідних ідей речей. У пращ "Трактат про принципи людського знання" Берклі робить остаточний висновок, що субстанцією може бути лише дух, чи суб'єкт, який сприймає чуття. Щоб довести це, він використовує аналіз різних чуттєвих властивостей людини і стверджує, що чуттєве сприйняття кольорів, руху, смаку, форм речей неможливе без відповідних ідей, котрі повинні бути присутніми до самого сприйняття речі чи виникати водночас із чуттями. Вказуючи на суперечливість ситуації, коли ідея може існувати до сприйняття речей (бо мати ідею фактично означає наявність чуттєвого сприйняття), Берклі проголошує помилковою думку про можливість існування матеріальної, немислячої субстанції.

Усі речі є лише "комплексами наших чуттів". Їх існування можливе виключно завдяки нашій свідомості. Тому для Берклі важливо вирішити проблему, звідки ці "ідеї" виникають у наших думках. Дане питання наштовхує Берклі на необхідність обмеження абсолютності створеної ним філософської позиції суб'єктивного ідеалізму вченням раціоналістичного порядку про світ як результат однієї верховної духовної причини — Бога.

Відповідним чином визначає Берклі зміст природознавства як неадекватного пізнання, створеного Богом. Визнаючи, що єдиною причиною різних явищ можна назвати тільки дух, Берклі стверджує лише теологічну мудрість та істину. Аналіз вихідних понять природознавства (причиновість, рух, сила, простір і час) Берклі підсумовує твердженням, що поняття "причина" емпірично ніяк не доводиться. Ми лише користуємося поняттям про причину як ідеєю причини, а не відкриваємо такого феномену поза суб'єктом, бо для доведення природничо-науковим чином слід послідовно перевірити усі можливі варіанти причин, чого ніхто ніколи не робив. Поняття простору і часу Берклі визнає у випадку узгодження досвіду суб'єкта про різні відчуття: одні після інших, одні поряд з іншими.

Намагання Берклі уникнути соліпсизму (визнання єдиною реальністю свідомості суб'єкта, уявою якої е світ) було нездійсненним за збереження створених ним філософських позицій. Тому наприкінці свого життя Берклі починає тяжіти до класичного об'єктивного ідеалізму, взірцем якого він визнавав Платона.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Філософія епохи відродження.	\|	Давид Юм

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.