Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Лекція № 2 Підвідомчість. Підсудність справ господарському суду.

Загрузка...

Правовий статус судді, сторін, прокурора, державних органів та органів місцевого самоуправління, експерта в господарському процесі.

1. Поняття та правові засади підвідомчості. Співвідношення з поняттям „компетенція" господарського суду.

2. Поняття та види підсудності справ господарському суду.

3. Відмежування підвідомчості цивільних, адміністративних та господарських спорів.

4. Виняткова підвідомчість (предметна).

5. Поняття та класифікація учасників господарського процесу.

6. Правовий статус судді господарського суду та порядок його відводу.

7. Права та обов'язки сторін.

8. Процесуальна співучасть.

9. Треті особи і господарському процесі.

10. Участь прокурора в господарському процесі.

11. Участь в господарському процесі державних органів та органів місцевого самоуправління.

12. Процесуальне представництво.

13. Експерт як учасник господарського процесу.

1. Поняття та правові засади підвідомчості. Співвідношення з поняттям „компетенція" господарського суду.

Підвідомчість - певне коло питань, розгляд і вирішення яких віднесене законодавством до компетенції тих чи інших органів дер­жави. Правове значення підвідомчості полягає в тому, що вона дозволяє розмежувати компетенції різних органів і встановити ха­рактер та межі розв'язання відповідних справ (спорів).

За загальним уявленням інститут підвідомчості означає розме­жування кола справ між судами (загальної юрисдикції та спеціалі­зованими), а також іншими юрисдикційними органами. Сукупність правових норм, які утворюють інститут підвідомчості, визначає властивості справ (характер правовідносин), у силу яких їх вирі­шення віднесено до компетенції того чи іншого органу.

В юридичній літературі існують різні погляди щодо розуміння підвідомчості господарських справ. Одні автори підвідомчість справ господарським судам розуміють як коло справ, віднесених до ведення цих органів у силу прямої вказівки закону. Інші вва­жають, що юридичні норми, сукупність яких утворює інститут підвідомчості, визначають не компетенцію певних юрисдикційних органів, а властивості (характер спірних правовідносин) справ, у силу яких їх вирішення віднесене до компетенції того чи іншого органу. Підвідомчість - це визначена законом сукупність повно­важень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції. Таке розуміння підвідомчості дозволяє врахову­вати характер спірних правовідносин і відносити вирішення однохарактерних (однотипових) спорів до ведення того чи іншого органу. Це дозволяє не виходити лише з того, що вже встановлено в законодавстві, а вдосконалювати норми інституту підвідомчості.



Интернет реклама УБС

Таким чином, інститут підвідомчості використовується для ви­значення кола справ, віднесених саме до ведення господарського суду, і дозволяє відмежувати їх від справ, віднесених до ведення інших органів.

Господарські суди розглядають справи в порядку позовного про­вадження, коли склад учасників спору відповідає приписам ст. 1 ГПК України, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. У вирішенні питання про те, чи є правовідносини госпо­дарськими, а спір - господарським, слід виходити з визначень, наве­дених у ст. 3 Господарського процесуального кодексу України.

Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: а) участь у спорі суб'єкта господарювання; б) наявність між сторонами, по-перше, господарських відно­син, урегульованих Цивільним кодексом України, Госпо­дарським кодексом України, іншими актами господарсько­го і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирі­шення такого спору судом іншої юрисдикції.

Таким чином, господарські суди на загальних підставах вирі­шують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані з: утворенням суб'єктів господарювання, їх реорганізацією і ліквідацією, у тому числі спори про визнання недійсними установчих документів, припинення діяльності юридичної особи та скасування її державної реєстрації, крім відповід­них спорів за позовами суб'єктів владних повноважень; приватизацією державного та комунального майна (крім спо­рів про приватизацію державного житлового фонду), у тому числі спори про визнання недійсними відповідних актів ор­ганів місцевого самоврядування та органів приватизації; захистом права власності, у тому числі з визнанням цього права; з використанням у господарському обороті об'єктів інтелек­туальної власності, зокрема, спори за позовами суб'єктів гос­подарювання до органів державної влади про визнання не­дійсними актів про видачу документів, що посвідчують пра­во інтелектуальної власності.

У господарських судах мають вирішуватися всі спори, що ви-гикають з господарських договорів між суб'єктами господарюван­ня та органами державної влади і місцевого самоврядування, зок­рема, угоди, які укладаються шляхом проведення конкурсу, бір­жових торгів, аукціонів тощо. До таких договорів належать, зок­рема, угоди: про відчуження об'єктів приватизації (крім привати­зації державного житлового фонду); передачу державного або ко­мунального майна в оренду; закупівлю товарів (робіт, послуг) для державних потреб.

В свою чергу, до компетенції господарських судів не належить розгляд справ у спорах:а) про оскарження рішень (нормативно-правових актів чи ак­тів індивідуальної дії), ухвалених суб'єктом владних пов­новажень, яким останній зобов'язує суб'єкта господарюван­ня вчинити певні дії, утриматись від вчинення певних дій або нести відповідальність за умови, коли оскаржуваний акт згідно з законодавством України є обов'язковим до вико­нання; б) про оскарження суб'єктом господарювання дій (бездіяль­ності) органу державної влади, органу місцевого самовряду­вання, іншого суб'єкта владних повноважень, їхньої поса­дової чи службової особи, що випливають з наданих їм влад­них управлінських функцій, якщо ці дії (бездіяльність) непов'язані з відносинами, урегульованими господарським договором; в) між суб'єктами владних повноважень з приводу їхньої ком­петенції у сфері управління; г) з приводу укладання та виконання адміністративних дого­ворів; д) за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, установлених законом.

 

2. Поняття та види підсудності справ господарському суду.

На відміну від підвідомчості, яка визначає розмежування повнова­жень господарських судів та інших органів, у тому числі загальних судів, щодо розгляду господарських справ підсудність означає роз­межування компетенції між різними ланками господарських судів та між окремими судами однієї ланки. Підсудністю називається роз­межування компетенції стосовно розгляду справ між окремими гос­подарськими судами.

Таке розмежування здійснюється за двома ознаками: родовою ознакою, тобто родом справи, її предметом, територіальною ознакою, тобто за місцезнаходженням сто­рін.

Таким чином, підсудність господарських справ поділяється на два головних види: родову та територіальну.

За до­помогою родової підсудності можна встановити, якій судо­вій ланці підсудна конкретна справа. Загальні положення родової підсудності визначено в ст. 13 ГПК України, де зазначається, що місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції усі справи, підвідомчі господарським судам.

Територіальна підсудність дозволяє розмежовувати ком­петенцію господарських судів одного рівня. Територіальна підсудність справ господарському суду визначена ст. 15 ГПК України. При встановленні територіальної підсудності не­обхідно керуватися рекомендаціями Вищого господарсько­го суду України.

Відповідно до ст. 13,15 ГПК України підсудність справ визна­чається за предметними і територіальними ознаками. Виняток з цього правила становить виключна підсудність справ, що передба­чена ст. 16 ГПК України.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ГПК України справи в спорах, що виникають при укладенні, зміні та розірванні господарських договорів, справи у спорах про визнання договорів недійсними розглядаються госпо­дарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо.

Справи в спорах, що виникають при виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також справи про визнання недійс­ними актів розглядаються господарським судом за місцезнаходжен­ням відповідача. Спори, пов'язані з укладанням, зміною умов, розірванням чи визнанням недійсними бартерних угод, підлягають вирішенню го­сподарським судом за місцем знаходження однієї зі сторін, до якого звернувся заявник.

У вирішенні питання щодо визначення територіальної підсуд­ності прав зі спорів про визнання договорів недійсними за позовами осіб, які не є сторонами в цих договорах (прокурорів, органів дер­жавної податкової служби тощо), коли відповідачами зазначено обидві сторони того чи іншого договору, слід виходити з того, що територіальна підсудність має визначатися згідно з ч. З ст. 15 ГПК України, а тому розгляд справи здійснюється тим господарським судом, до якого звернувся позивач.

Господарським судам слід мати на увазі, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом за­доволення позову про визнання недійсною угоди, в якій така особа не є сторонрю. Захист прав такої особи можливий шляхом подання віндикаційного позову.

У вирішенні питання щодо визначення територіальної підсуд­ності справ зі спорів про визнання договорів недійсними за позовами осіб, які не є сторонами в цих договорах (прокурорів, органів держав­ної податкової служби тощо), коли відповідачами зазначено обидві сторони того чи іншого договору, слід виходити з такого. У відповід­них випадках територіальна підсудність має визначатися згідно з ч. З ст. 15 ГПК України. Згідно з цією статтею справи в спорах за участю кількох відповідачів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача.

Справи в спорах за участю боржника і стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відпо­відача або за місцем виконання виконавчого напису нотаріуса за вибором позивача.

Справи про банкрутство розглядаються за місцезнаходженням боржника.

При вирішенні питання про підсудність зустрічних позовних заяв у справах, що віднесені до виключної підсудності господарсь­ких судів відповідно до ч. 4 ст. 16 ГПК України, слід виходити з того, що за змістом ч. 1 ст. 60 ГПК України зустрічний позов зав­жди розглядається спільно з первісним позовом у тому самому суді, у провадженні якого перебуває справа за первісним позовом, у тому числі випадки, коли відповідач за зустрічним позовом є організа­цією, зазначеною в ч. 4 ст. 60 ГПК України.

Справа, яку прийняв господарський суд до свого провадження, має бути ним розглянута по суті. Коли через певні обставини справа не може бути розглянута господарським судом, ст. 17 ГПК України встановлює правила передачі матеріалів справи з одного господарсь­кого суду до іншого.

Якщо після відводу суддів неможливо розглянути справу в гос­подарському суді, до підсудності якого належить справа, то Голова Вищого господарського суду України або його заступник мають право витребувати будь-яку справу, що є в провадженні місцевого господарського суду, і передати її на розгляд до іншого місцевого господарського суду.

Підсудність справи про стягнення іноземної валюти визнача­ється розділом III ГПК України, виходячи з ціни позову у націона­льній валюті України - еквіваленті іноземної валюти згідно з офі­ційним курсом, встановленим Національним банком України на день подання позову.

3. Відмежування підвідомчості цивільних, адміністративних та господарських спорів.

Господарські суди розглядають справи в порядку позовного про­вадження, коли склад учасників спору відповідає приписам ст. 1 ГПК України, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. У вирішенні питання про те, чи є правовідносини госпо­дарськими, а спір - господарським, слід виходити з визначень, наве­дених у ст. 3 Господарського процесуального кодексу України. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов:а) участь у спорі суб'єкта господарювання; б) наявність між сторонами, по-перше, господарських відно­син, урегульованих Цивільним кодексом України, Госпо­дарським кодексом України, іншими актами господарсько­го і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирі­шення такого спору судом іншої юрисдикції.

В свою чергу, суди розглядають у порядку цивільного судочинства згідно ст. 15 ЦПК справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

В свою чергу, юрисдикція адміністративних судів згідно ст. 17 КАСУ поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

 

4. Виняткова підвідомчисть (предметна).

З територіальної підсудності зроблено три винятки, які охоп­люються поняттям виключної підсудності. Виключна підсудність має місце тоді, коли категорія справ законом віднесена до підсуд­ності конкретного суду, що виключає можливість розгляду цих справ у будь-якому іншому суді. Так, справи в спорах, що виника­ють з договору перевезення, в яких одним із відповідачів є орган транспорту, розглядаються господарським судом за місцезнахо­дженням цього органу.

Статтею 16 ГПК України встановлено виключну підсудність справ господарському суду в спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном; такі справи роз­глядаються за місцезнаходженням майна. Місцезнаходження май­на має бути достовірно встановлено і підтверджено документально. У разі неможливості подання позивачем такого підтвердження під­судність справи визначається на загальних підставах, тобто згідно зі ст. 15 ГПК України. Якщо відповідачем у справі зі спору про пра­во власності на майно або про витребування майна з чужого неза­конного володіння чи про усунення перешкод у користуванні май­ном є органи, зазначені у ч. 4 ст. 16 ГПК України, то такі справи підлягають розглядові у господарському суді міста Києва.

Справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуаль­ної власності розглядаються господарським судом за місцем вчи­нення порушення.

Частина четверта ст. 16 ГПК України відносить справи зі спо­рів, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконав­чої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Вер­ховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, до підсудності господарського суду міста Києва. З огляду на це у вирішенні пи­тання про визначення підсудності відповідних справ у разі, коли позивач зазначає центральний орган виконавчої влади або держав­ну адміністрацію як відповідача поряд з іншими відповідачами без достатніх на це підстав,, необхідно враховувати такі обставини. Якщо позивач з певних причин вважає, що одним із відповідачів зі справи має бути центральний орган виконавчої влади або держав­на адміністрація і унаслідок цього позовна заява подається до гос­подарського суду міста Києва, або в разі передачі відповідної спра­ви іншим господарським судом до цього суду, останній у процесі підготовки справи до розгляду За згодою позивача вправі виріши­ти питання про залучення до участі в справі іншого відповідача або про заміну неналежного відповідача. Якщо в такому випадку справа стала підсудною іншому господарському суду, вона згідно із ч. з ст. 17 ГПК України має бути розглянута господарським су­дами міста Києва, Справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва.

Справи в спорах між господарським товариством та його учас­ником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) гос­подарського товариства, що Пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, розгля­даються господарським судом за місцезнаходженням господарсь­кого товариства згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Якщо справа не підсудна даному господарському суду, матеріа­ли, справи надсилаються господарським судом за встановленою під­судністю не пізніше п'яти днів з дня надходження позовної заяви або винесення ухвали про передачу справи, яка може бути оскар­жена.

Якщо господарський суд, який прийняв справу до свого прова­дження з додержанням правил підсудності, залучив іншого відпо­відача чи замінив неналежного відповідача і внаслідок цього спра­ва стала підсудною іншому господарському суду, питання про під­судність визначається за правилом ч. 3 ст. 17 ГПК України, за ви­нятком випадків, коли наслідком змін на стороні відповідача стає виключна підсудність справи.

 

5. Поняття та класифікація учасників господарського процесу.

Учасники господарського процесу - це особи, які здійснюють при вирішенні господарських спорів господарським судом передбачені законом процесуальні дії. До складу учасників судового процесу належать сторони, треті особи, прокурор, інші особи, які беруть участь у процесі у випадках, передбачених ГПК України, зокрема судові експерти, перекладачі, посадові особи чи інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи.

Учасники господарського процесу - це суб'єкти, дії яких мо­жуть сприяти правильному й швидкому розгляду спору, захисту прав і інтересів, що охороняються законом, суб'єктів господарю­вання. За змістом господарського процесуального права особами, які беруть участь у справі, вважаються ті учасники процесу, що безпосередньо зацікавлені в результаті розгляду справи, беруть участь у процесі від свого імені, здатні впливати на його перебіг, оскільки наділені комплексом прав, які надають їм таку можли­вість2. Інші автори визначають учасників як таких осіб, що мають у справі юридичну зацікавленість і внаслідок зазначеного наділені правом впливати на рух господарського процесу. їхній інтерес у про­цесі може бути спрямований на захист своїх прав чи охоронюваних законом інтересів або на захист прав і охоронюваних законом інте­ресів інших осіб у передбачених законом випадках.

Склад учасників судового процесу визначено розділом IV ГПК України. Залежно від виконуваних у судовому процесі функцій і мети вступу або залучення до процесу учасників можна поділити на три групи: особи, які вступають у процес із метою захисту своїх прав та охоронюваних законом інтересів (сторони, треті особи); особи, які вступають у процес із метою захисту держав­них і суспільних інтересів (прокурор, державні та інші ор­гани); особи, які залучаються до процесу для надання пояснень і висновків (посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, екс­перт).

У юридичній літературі залежно від правового стану учасни­ків господарського процесу поділяють також на три групи. Перша група - господарські суди (судді), які безпосередньо вирішують господарську справу. Друга - учасники господарського процесу, яких закон визнає особами, що беруть участь у справі: сторони (позивач і відповідач), треті особи, які заявляють самостійні ви­моги до предмета спору, треті особи, які не заявляють самостій­них вимог до предмета спору, прокурор, державні та інші органи, які виступають на захист чужих інтересів у силу покладених на них законом функцій. Третя група - особи, які сприяють здій­сненню правосуддя, вони не є учасниками господарського проце­су, і закон визначає їх як інших осіб, які беруть участь у справі. Це посадові особи та інші працівники підприємств, установ, орга­нізацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи, судові експерти, перекладачі, представники та інші особи.

В. В. Ярков поділяє учасників на чотири групи: господарський суд як орган, що вирішує господарський спір; особи, які беруть участь у справі, захищаючи свої або інших осіб права та законні інтереси, і мають юридичну заінтересованість у судовому процесі; представники, які забезпечують особам, що беруть участь у справі, можливість їх участі у справі, представляючи їх інтереси; особи, які сприяють діяльності господарського суду внаслідок обов'язків щодо надання доказової інформації та в інших випадках (судові експерти, перекладачі тощо).

Існують і інші підходи до класифікації учасників судового про­цесу, наприклад: сторони, треті особи, прокурор, державні та інші органи, які беруть участь у справі в силу покладених на них обов'яз­ків, заявники та інші заінтересовані особи, що беруть участь у спра­вах про встановлення фактів, які мають юридичне значення, а та­кож у справах про банкрутство.

Кожен учасник господарського процесу наділений правами і обов'язками відповідно до мети його участі в процесі. Серед учас­ників виокремлюються особи, без яких процес у конкретній гос­подарській справі неможливий.

 

6. Правовий статус судді господарського суду та порядок його відводу.

Суддею є посадова особа господарського суду. Процесуальний статус судді визначається Законом України "Про судоустрій та статус суддів" та ГПК.

Правовий статус судді у господарському процесі надзвичайно високий, адже він наділений широким колом повноважень (має певні права та обов'язки), діє від імені господарського суду, а рішення виносить іменем України (ст. 4-5 ГПК України).

Відповідно до ст.. 19 ГПК суддя — посадова особа господарського суду, наділена повноваженнями здійснювати правосуддя з господарських відносин. При цьому згідно з чинним законодавством України суддя є носієм судової влади, який наділяється повноваженнями, необхідними для здійснення правосуддя при вирішенні господарських спорів.

Відповідно до ст. 127 Конституції України на посаду судді може бути рекомендований громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, який проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

Оскільки з розвитком конституційно узаконеної підприємницької та іншої, не забороненої законом, економічної діяльності виникають спори, що випливають з цивільних, господарських правовідносин (економічні спори) та правовідносин у сфері управління, справи щодо економічних спорів, крім Верховного Суду України, розглядають господарські суди: Вищий господарський суд України, апеляційні господарські суди та місцеві господарські суди України.

Чинне законодавство передбачає низку важливих принципів організації та здійснення правосуддя, вимоги, що пред'являються до суддів судів України, у тому числі господарських. Так, суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. У зв'язку з цим суддя господарського суду повинен мати необхідні знання з різних галузей економіки, оскільки спори виникають між господарськими суб'єктами будь-яких галузей.

Законодавством України передбачений один з найважливіших принципів діяльності судів, у тому числі господарських, — їх незалежність та підпорядкування лише закону. Вплив на суддю у будь-якій формі з метою перешкодити всебічному, повному і об'єктивному розгляду конкретної справи тягне за собою відповідальність за законодавством України. Незалежність суддів — основна гарантія і умова функціонування об'єктивного правосуддя, яке здатне у точній відповідності із законом захищати права та інтереси осіб. При вирішенні господарського спору суддя зобов'язаний дотримуватися Конституції України, виконувати вимоги чинного законодавства, бути об'єктивним та неупередженим, забезпечувати повний, всебічний розгляд судових справ. Принцип господарського процесуального права щодо підпорядкування суддів лише закону забезпечується: а) особливим порядком обрання та призначення суддів; б) їх недоторканністю; в) правом суддів оцінювати докази за внутрішнім переконанням, заснованому на всебічному, повному та об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (статті 4-7, 43 ГПК), та іншими гарантіями, що випливають зі змісту ст. 129 Конституції України.

У чинному українському законодавстві є певні обмеження правоздатності суддів, що пов'язане з виконанням ними своїх посадових обов'язків. Зокрема, професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Як правило, суддя місцевого господарського суду розглядає справи одноособово. Однак, залежно від категорії і складності справи, вона може бути розглянута колегіально у складі трьох суддів під головуванням одного з них (ст. 4-6 ГПК).

Вимоги судці, що ставляться ним у межах передбачених законом повноважень господарського суду, є обов'язковими для посадових осіб, державних та інших органів, господарських та інших організацій і підприємств, до яких вони звернуті. Зазначені вимоги можуть бути адресовані як сторонам у справі (наприклад, обов'язково надати відповідачу відзив на позов, надати позивачу необхідні документи тощо), так і підприємствам, установам та організаціям, які не беруть участі у справі (наприклад, вчинити певні дії, надати необхідні документи, висновки тощо, необхідні для вирішення спору).

Згідно ст. 20 ГПК суддя не може брати участі в розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо він є родичем осіб, які беруть участь в судовому процесі, або буде встановлено інші обставини, що викликають сумнів у його неупередженості. Суддя, який брав участь в розгляді справи, не може брати участі в новому розгляді справи у разі скасування рішення, ухвали, прийнятої за його участю.

Питання про відвід судді вирішується головою господарського суду або заступником голови господарського суду, а про відвід заступника голови — головою господарського суду, який виносить з цього приводу ухвалу в триденний строк з дня надходження заяви. Якщо голова господарського суду прийняв справу до свого провадження, питання про його відвід вирішується президією Вищого господарського суду України в триденний строк з дня надходження заяви про відвід.

Суддя, який брав участь у розгляді справи, не може брати участі в новому розгляді справи у разі скасування рішення, ухвали, прийнятої за його участю. Існування зазначеної норми пояснюється тим, що участь у провадженні у справі неминуче призводить до формування у судді визначеного погляду з приводу того, як потрібно вирішати господарський спір, у зв'язку з чим його певна позиція з цього приводу може вплинути на його об'єктивність при новому розгляді справи.

Відвід судді можуть заявити сторони та прокурор, який бере участь у судовому процесі. У зв'язку з цим заявлення відводу судді — це їх право, а не обов'язок. Слід зазначити, що право заявити відвід судді мають не всі учасники судового процесу, а лише закріплені у коментованій статті — сторони і прокурор, у зв'язку з чим зазначена імперативна норма є вичерпною і розширеному тлумаченню не підлягає. При цьому відвід, що був заявлений сторонами та/або прокурором, має бути мотивованим і заявленим у письмовій формі, тобто мають бути письмово зафіксовані конкретні фактичні дані, що піддають сумніву об'єктивність та неупередженість судді (суддів), які розглядають конкретну судову справу.

Існує два моменти, коли можна заявити про відвід судді уповноваженим на те учасникам судового процесу: 1) до початку вирішення спору; 2) після початку вирішення спору. При цьому перший випадок є загальним правилом, передбаченим коментованою статтею, — відвід має бути мотивованим, заявлятись у письмовій формі до початку вирішення спору.

Закон чітко визначає коло осіб, які наділені правом вирішувати питання щодо заявлених відводів. Так, відповідно до статті 20 ГПК питання про відвід судді вирішується головою господарського суду або заступником голови господарського суду, а про відвід заступника голови — головою господарського суду, який виносить з цього приводу ухвалу у триденний строк з дня надходження заяви. Якщо голова господарського суду прийняв справу до свого провадження, питання про його відвід вирішується президією Вищого господарського суду України у триденний строк з дня надходження заяви про відвід. Отже, закон закріплює імперативну норму щодо визначення строку для прийняття рішення щодо задоволення чи відмови у задоволенні заявленого відводу сторонами та/або прокурором — триденний строк з дня надходження заяви, після спливу якого виноситься ухвала, в якій може бути лише одне з двох варіантів вирішення заяви по суті, що тягне за собою певні кричні наслідки: 1) або задовольнити заяву про відвід — тоді зазначається суддя, у провадження якого передається зазначена судова справа; 2) або відмовити у заяві про відвід — у такому разі справа розглядається тим суддею, який порушив провадження у справі.

 

7. Права та обов'язки сторін.

Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені в ст. 1 ГПК України: підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійсню­ють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності. У випадках, передбачених законодавчими актами Ук­раїни, до господарського суду мають право також звертатися дер­жавні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємниць­кої діяльності.

Сторонами судового процесу є учасники спірного матеріального правовідношення, тобто особа, яка має право вимоги (кредитор) та особа, на яку покладається обов'язок виконати зобов'язання (боржник). У судовому процесі кредитор стає позивачем, а борж­ник - відповідачем.

Права та обов'язки сторін у господарському процесі визначає ст. 22 ГПК України, згідно з якою сторони користуються рівними процесуальними правами, мають право знайомитися з матеріала­ми справи, робити з них витяги, знімати копії, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду, наводити свої до­води й міркування з усіх питань, що виникають під час судового процесу, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу, оскаржувати судові рішення господарського суду в установленому ГПК України порядку, а також користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм цим Кодексом. Рів­ність правових можливостей сторін полягає в тому, що вони мають однакові можливості використання процесуальних засобів свого захисту.

Сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебіч­ного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Крім загальних прав, якими наділені сторони, слід зауважити, позивач має право до прийняття рішення у справі змінити підставу або предмет позову, збільшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову чи зменшити розмір позовних вимог. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Але господарський суд не при­ймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнан­ня позову відповідачем, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси. У та­ких випадках господарський суд розглядає спір по суті.

 

8. Процесуальна співучасть.

Господарське процесуальне законодавство припускає можли­вість участі у справі кількох позивачів і відповідачів (ст. 23 ГПК України), що визначається в юридичній літературі як процесуаль­на співучасть. Кожен із позивачів чи відповідачів щодо іншої сто­рони виступає в судовому процесі самостійно.

Слід зазначити, що для наявності процесуальної співучасті позов повинен бу­ти одночасно поданий кількома позивачами або до кількох відповідачів. Приєднання співучасника до справи після прийняття позову та порушен­ня провадження у справі ГПК не передбачає. Водночас відповідно до ст. 24 ГПК суд із власної ініціативи за згодою позивача або за заявою по­зивача може залучити співвідповідачів.

Інститут процесуальної співучасті виникає як наслідок існування мно­жинності осіб в матеріальному правовідношенні на стороні боржника чи кредитора. Це може бути пов'язане з солідарною відповідальністю осіб у зобов'язанні.

Процесуальна співучасть на стороні боржника може виникнути з та­ких норм ЦК:

— відповідно до ст. 96 ЦК особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації;

— відповідно до ст. 107 ЦК якщо правонаступниками юридичної осо­би є кілька юридичних осіб і точно визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків юридичної особи, що припинилася, неможливо, юридичні особи — правонаступники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася;

— відповідно до ст. 124 ЦК у разі недостатності у повного товарист­ва майна для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі учасники повного товариства солідарно відповідають за зобов'язаннями товарист­ва усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення;

— відповідно до ст. 140 ЦК учасники товариства з обмеженою від­повідальністю, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відпові­дальність за його зобов'язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників;

— відповідно до ст. 151 ЦК учасники товариства з додатковою від­повідальністю солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу;

— відповідно до ст. 153 ЦК особи, що створюють акціонерне това­риство, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виник­ли до державної реєстрації товариства;

— відповідно до ст. 198 ЦК особа, що випустила (видала) цінний папір, та особи, що індосували його, відповідають перед її законним во­лодільцем солідарно;

— відповідно до ст. 232 ЦК довіритель має право вимагати від сво­го представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними;

— відповідно до ст. 554 ЦК у разі порушення боржником зобов'я­зання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встанов­лено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки;

— відповідно до ст. 808 ЦК якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відпові­дальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його до­ставки, заміни, безоплатного усунення недоліків, монтажу та запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета до­говору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець (постачальник) та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відпові­дальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу;

— відповідно до ст. 1119 ЦК у випадках, передбачених договором комерційної концесії, користувач може укласти договір комерційної субконцесії, за яким він надає іншій особі (субкористувачу) право ко­ристування наданим йому правоволодільцем комплексом прав або час­тиною комплексу прав на умовах, погоджених із правоволодільцем або визначених договором комерційної концесії. Користувач та субкористу-вач відповідають перед правоволодільцем за завдану йому шкоду солі­дарно;

— відповідно до ст. 1123 ЦК за договором комерційної концесії за вимогами, що пред'являються до користувача як виробника продукції (то­варів) правоволодільця, правоволоділець відповідає солідарно з користу­вачем;

— відповідно до ст. 1138 ЦК якщо договір простого товариства не пов'язаний із здійсненням його учасниками підприємницької діяльності, кожний учасник відповідає за спільними договірними зобов'язаннями усім своїм майном пропорційно вартості його вкладу у спільне майно. За спільними зобов'язаннями, що виникли не з догорору, учасники відпові дають солідарно. Якщо договір простого товариства пов'язаний із здійс­ненням його учасниками підприємницької діяльності, учасники відповіда­ють солідарно за всіма спільними зобов'язаннями незалежно від підстав їх виникнення;

— відповідно до ст. 1141 ЦК з моменту припинення договору прос­того товариства його учасники несуть солідарну відповідальність за неви­конаними спільними зобов'язаннями щодо третіх осіб;

— відповідно до ст. 1190 ЦК особи, спільними діями або бездіяль­ністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.

Слід відрізняти подання позову до кількох відповідачів, які солідар­но відповідають за зобов'язанням, коли до всіх відповідачів пред'являєть­ся одна вимога, від об'єднання позовів, коли до кожного з відповідачів пред'являється самостійна вимога.

Процесуальна співучасть на стороні позивача є можливою у таких ви­падках:

— відповідно до ст. 365 ЦК право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвлас­ників;

— відповідно до ст. 1135 ЦК учасник, який вчинив від імені всіх учас­ників правочин, щодо якого його право на ведення спільних справ учас­ників було обмежене, або вчинив в інтересах усіх учасників правочин від свого імені, може вимагати відшкодування здійснених ним за свій раху­нок витрат, якщо вчинення цього правочину було необхідним в інтересах усіх учасників. Учасники, яким внаслідок таких правочинів було завдано збитків, мають право вимагати їх відшкодування.

ГПК встановлює процесуальну самостійність кожного з процесуаль­них співучасників, тобто кожен із них самостійно і незалежно реалізує процесуальні права і несе обов'язки.

Водночас співучасники мають право доручити ведення справи одно­му з співучасників. ГПК не визначає, яким чином повинно бути оформле­не це доручення. Таке доручення може бути реалізоване призначенням спільного представника для ведення справи в суді.

 

9. Треті особи і господарському процесі.

У судовому процесі участь третіх осіб зумовлена багатосуб'єктністю матеріальних правовідносин та необхідністю участі у справі різних суб'єктів із метою захисту їх прав та законних інтересів. Процесуальною формою такої участі буде вступ у процес третьої осо­би. Господарський процесуальний кодекс України передбачає участь у процесі третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору (ст. 26 ГПК України) і які не заявляють самостійних вимог на предмет спору (ст. 27 ГПК України).

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, — це ймовірні суб'єкти спірних матеріальних правовідносин, які вступають у чужий процес із метою захисту своїх суб'єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів.

У процесі розгляду господарським судом спору між позивачем і від­повідачем третя особа може вважати, що саме їй належить право на предмет спору. У контексті коментованої статті під предметом спору слід розуміти матеріально-правовий об'єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем.

Відповідно до частини 1 ст. 26 ГПК третя особа, яка заяв­ляє самостійні вимоги на предмет спору, може вступити у справу до ух­валення судом рішення, тобто вступ у справу цієї особи на стадії апеляції чи касації не допускається.

Самостійність вимог третьої особи полягає в тому, що вона вважає, ніби в матеріальних правовідносинах з. відповідачем перебуває саме во­на і саме її право порушено відповідачем. Тож третя особа із самостійними вимогами заперечує вимогу позивача і переслідує мету вирішити спір не на користь позивача, а на свою користь. Тому третя особа із само­стійними вимогами процесуально протиставляє себе не лише відповідачу, а й позивачу.

Відповідно до частини 2 ст. 26 ГПК про прийняття позов­ної заяви та вступ третьої особи у справу господарський суд виносить ухвалу. Господарський суд вирішує питання про прийняття позовної зая­ви третьої особи із самостійними вимогами за загальними правилами при­йняття позову до розгляду, тобто має право у випадках, передбачених ст. 62 ГПК, відмовити у прийнятті позовної заяви або на підставі ст. 63 ГПК повернути позовну заяву. Втім, оскільки третя особа, яка заявляє са­мостійні вимоги на предмет спору, вступає у справу, яка вже прийнята господарським судом до розгляду, дотримання правил територіальної підсудності не є обов'язковим. Отже, господарський суд, розглядаючи позовну заяву такої третьої особи, не вправі застосовувати процесуальні наслідки порушення позивачем правил територіальної підсудності.

За змістом коментованої статті третя особа із самостійними вимога­ми на предмет спору може вступити лише після прийняття господарським судом первісної позовної заяви до розгляду і порушення провадження у справі, тобто у справу, яка розглядається судом. Якщо позовну заяву третьою особою подано до господарського суду до моменту винесення судом ухвали про прийняття позову до розгляду, суд не вправі прийняти її як заяву третьої особи, а повинен вирішити питання про її прийняття як самостійної позовної заяви.

Відповідно до частини 3 ст. 26 ГПК треті особи, які заяв­ляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються всіма правами і несуть усі обов'язки позивача.

Інститут третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, активно використовується у господарському процесі. Норми цього інституту покликані захистити права та охоронювані законом інтереси осіб, які не є учасниками спірних матеріальних правовідносин, але зна­ходяться із однією зі сторін процесу у таких відносинах, які можуть змінитись у результаті винесеного рішення.

Згідно з частиною 1 статті 27 ГПК треті особи, які не заявля­ють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача, якщо рішення у справі може вплинути на їхні права чи обов'язки щодо однієї зі сторін. Отже, особа, яка бажає взяти участь у справі як третя особа без самостійних вимог, повинна зна­ходитися з однією зі сторін у матеріальних правовідносинах, які в резуль­таті прийняття судом рішення у справі зазнають певних змін.

Частина 2 статті 27 ГПК встановлює вимоги до змісту заяв про залучення чи допущення третіх осіб.

Якщо особа бажає вступити у справу як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, вона подає заяву про вступ у спра­ву. Якщо сторона чи прокурор вважають за необхідне участь особи у справі як третьої особи, вони подають заяву про залучення третьої осо­би до участі у справі.

У заяві про вступ або залучення третьої особи, яка не заявляє само­стійних вимог на предмет спору, повинно бути зазначено:

а) на стороні позивача чи відповідача братиме участь третя особа;

б) підстави вступу або залучення, які полягають у тому, які правовід­носини існують у третьої особи з однією з сторін та яким чином рішен­ня суду вплине на ці правовідносини.

Відповідно до частини 3 статті 27 ГПК господарський суд, ви­рішуючи питання про допущення або залучення третіх осіб до участі у справі, виносить ухвалу. В ухвалі повинно бути зазначено, на стороні позивача чи відповідача допущено чи залучено третю особу, на яких під­ставах її допущено чи залучено. Якщо суд відхиляє заяву про вступ чи залучення третьої особи, ухвала про відхилення не виноситься, а про від­хилення заяви та мотиви відхилення суд зазначає в рішенні за результа­тами розгляду справи по суті (або в ухвалі, якщо розгляд справи закін­чується без винесення рішення).

Частина 4 статті 27 ГПК встановлює, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, користуються процесу­альними правами і несуть процесуальні обов'язки сторін.

Права та обов'язки сторін викладено у ст. 22 ГПК.

Водночас треті особи, які не заявляють самостійних вимог на пред­мет спору, не користуються правами, які належать лише позивачу та від­повідачу. Вони не мають права на зміну підстави і предмета позову, збіль­шення чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмову від по­зову або визнання позову. Вони також не мають права подавати заяви про відводи, укладати мирову угоду.

 

 

10. Участь прокурора в господарському процесі.

Згідно ст. 29 ГПК прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для пред­ставництва інтересів громадянина або держави. З метою вступу у справу прокурор може подати апеляційне, касаційне подання, подання про перегляд рішення за нововиявленими обставина­ми або повідомити суд і взяти участь у розгляді справи, пору­шеної за позовом інших осіб.

Звернення прокурора із заявою до господарського суду - це правовий засіб його реагування на встановлені порушення закону в процесі здійснення наглядових заходів. Не маючи права безпосере­дньо усувати порушення, прокурор звертається для цього до госпо­дарського суду та бере безпосередню участь у процесі, домагаючись як поновлення порушених інтересів держави або громадянина, так і притягнення в установленому законом порядку до відповідаль­ності осіб, які припустили ці порушення.

Порядок здійснення представництва визначається нормами ГПК та інших законів України. Стаття 34 Закону України «Про прокуратуру» ви­значає завдання прокурора в судовому процесі: прокурор, який бере участь в розгляді справ у судах, додержуючи принципу незалежності суд­дів і підкорення їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановлению судових рішень, що ґрунтуються на законі.

Відповідно до ст. 36 Закону України «Про прокуратуру» представ­ництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у ви­падках, передбачених законом. Підставою представництва у суді інте­ресів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріаль­ний стан або з інших поважних причин самостійно захистити свої пору­шені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави — наявність порушень або загрози порушень еко­номічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправ­них дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Відповідно до частини 2 ст. 29 ГПК якщо господарським судом прийнято до розгляду позовну заяву, подану прокурором в інтере­сах держави, державний орган, уповноважений здійснювати функції дер­жави у спірних відносинах, набуває статусу позивача. Ця норма корес­пондує з нормою ст. 21 ГПК, відповідно до якої позивачами є підприєм­ства та організації, в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Такий дер­жавний орган наділено процесуальними правами, наданими позивачу ст. 22 ГПК та іншими статтями ГПК. ГПК не містить обмежень щодо процесу­альних прав державного органу, який виступає позивачем у справі, пору­шеній за позовом прокурора. Процесуальні права такого позивача не мо­жуть бути обмежені прокурором, який подав позов в інтересах держави.

Частина 3 ст. 29 ГПК встановлює форму повідомлення про­курора про його участь у справі, яка порушена за позовом іншої особи в загальному порядку. Таке повідомлення повинно бути подано до госпо­дарського суду в письмовій формі. Крім того, в судовому засіданні, в яке прокурор з'явився, він сповіщає господарський суд усно. При цьому він повинен визначити, в чому полягає порушення інтересів держави та об­ґрунтовує необхідність їх захисту.

Відповідно до частини 4 ст. 29 ГПК прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони. При цьо­му обсяг прав залежить від того, з якою зі сторін пов'язані інтереси дер­жави: якщо інтереси держави уособлюються позивачем, прокурор має пра­ва позивача, зокрема право змінити підставу або предмет позову, збіль­шити розмір позовних вимог, відмовитися від позову або зменшити роз­мір позовних вимог; якщо інтереси держави уособлюються відповідачем, прокурор наді­лений правами відповідача, зокрема правом визнати позов повністю або частково.

Винятком є заборона прокурору укладати мирову угоду.

Оскільки прокурор наділений правами позивача, він має право відмо­витися від позову, але відповідно до частини 5 ст. 29 ГПК така відмова прокурора не впливає на права позивача, тобто органу, який вико­нує функції держави у спірних відносинах. У випадку якщо прокурор від­мовився від позову, позивач має право вимагати вирішення спору по суті.

Частина 6 ст. 29 ГПК зазначає, що прокурор має право під­тримувати позов і вимагати розгляду справи по суті, навіть у випадку, ко­ли позивач відмовився від позову. Однак таке право надане прокурору, коли справу порушено за позовом, якого подано прокурором в інтересах держави. Якщо ж позов подано в інтересах громадянина, прокурор поз­бавлений права підтримувати такий позов.

 

11. Участь в господарському процесі державних органів та органів місцевого самоуправління.

Частина 1 ст. 30 ГПК передбачає участь у судовому процесі осіб, які повинні сприяти суду в установленні обставин справи. Посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів можуть бути викликані в судове засідання для дачі пояс­нень із питань, що виникають під час розгляду справи. Йдеться про по­садових осіб і працівників перелічених суб'єктів, які не беруть участь у справі як сторони або треті особи. Посадові ж особи та працівники сторін і третіх осіб дають суду пояснення як представники виходячи з процесу­ального статусу сторін та третіх осіб та їх зацікавленості у результаті розгляду справи.

Метою участі посадових осіб та інших працівників підприємств, уста­нов, організацій, державних та інших органів є вирішення питань щодо обставин справи, дослідження наявних у справі доказів чи збирання но­вих доказів, інших питань, що виникають під час судового розгляду.

Посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, яких викликано до господарського суду для дачі пояснень, мають право: знайомитися з матеріалами справи; давати пояснення; подавати докази; брати участь в огляді та дослідженні доказів.

Перелік прав, наданих зазначеним особам, є вичерпним і розшире­ному тлумаченню не підлягає. Слід звернути увагу на те, що цих осіб не наділено правом брати участь у судових засіданнях. Отже, вони присутні в судовому засіданні не впродовж усього часу, а лише тоді, коли їх за­прошують, і лише на той час, коли вони дають пояснення суду.

Частиною 2 ст. 30 ГПК визначено перелік обов'язків поса­дових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, дер­жавних та інших органів, яких викликано до господарського суду для да­чі пояснень. Ці особи зобов'язані: з'явитись до господарського суду на його виклик; сповістити про знані їм відомості та обставини у справі; подати на вимогу господарського суду пояснення в письмовій формі.

Водночас ці особи повинні виконувати загальні процесуальні обов'яз­ки, що їх належить виконувати всім учасникам судового процесу: добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами; виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб; вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного досліджен­ня всіх обставин справи.

 

12. Процесуальне представництво.

Процесуальне представництво визначається як виконання про­цесуальних дій однією особою від імені та в інтересах іншої особи, або юридична діяльність представника для особи, яку він представляє.

Метою судового представництва є необхідність забезпечення ре­алізації процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі.

За змістом ч. 1 ст. 28 ГПК особа представника про­цесуально заміщує юридичну особу, яку він представляє. Враховуючи, що юридична особа в будь-якому випадку набуває прав і несе обов'язки (зокрема, процесуальні) через свої органи, вона не може брати участь у справі інакше ніж через представника. Тільки через представника у справі беруть участь особи, яких у правовідносинах представляють їхні законні представники.

У випадку коли прокурор або юридичні особи звертаються до гос­подарського суду із позовними заявами з метою захисту прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб, ці особи мають право на призна­чення власних представників, незалежно від участі у справі представників осіб, що звернулися до господарського суду з позовом.

Слід зазначити, що ГПК не обмежує кількості представників, яких може призначити одна особа.

Представником у господарському суді може бути лише дієздатна осо­ба. Мається на увазі дієздатність не процесуальна, а матеріально-правова.

Відповідно до ст. 34 ЦК повну цивільну дієздатність має фізична осо­ба, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивіль­ної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. У разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

Особа, яка є представником, повинна мати належним чином посвід­чені повноваження на ведення справи в суді.

Юридичну особу за посадою може представляти її керівник. Інші особи, які є штатними працівниками юридичної особи, можуть бути її представниками, якщо вони діють у межах, визначених законодавством чи установчими документами юридичної особи. Так, відповідно до ст. 95 ЦК, філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяють­ся майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затверд­женого нею положення. Керівники філій та представництв призначають­ся юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

Не можна вважати процесуальним представництвом те, що юридич­ну особу представляють її органи. Органи юридичної особи не наділені спеціальним процесуальним статусом і діють у межах повноважень, нада­них їм законом та установчими документами. Орган юридичної особи ве­де в господарському суді справу без довіреності, на підставі своєї ком­петенції. Отже, якщо у справі від імені юридичної особи виступає її упов­новажений орган, це не позбавляє юридичну особу права призначити представника через надання йому довіреності.

Відповідно до частини 2 ст. 28 ГПК керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначено законодавством або установчими документами, подають господарському суду документи, що посвідчують їхнє посадове становище. Повноваження керівників юри­дичних осіб підтверджуються:

а) документами, що посвідчують їхнє посадове чи службове становище. До таких документів відносять накази (чи інші аналогічні документі) про призначення на посаду, протоколи зборів про обрання на посаду і т. ін.; б) установчі документи юридичної особи, в яких містяться повнова­ження посадових чи службових осіб, що беруть участь у справі як предс­тавники цих осіб.

Частина 3 ст. 28 ГПК встановлює, що представниками юри­дичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверд­жуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність ви­дається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації.

Довіреність відповідно до ст. 244 ЦК — це письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Установлено вимоги до довіреності, що видається юридичною особою. Довіреність від імені юридичної особи повинна бути підписана її керівником чи іншою уповноваженою на це її установчими документами особою і скріплена печаткою відповідної юридичної особи.

Господарський суд вправі під час перевірки повноважень представ­ника вимагати надання установчих документів із метою встановлення пов­новажень особи, яка підписала довіреність.

Частиною 4 ст. 28 ГПК визначено, що повноваження сторо­ни або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її від­особлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або ін­шими документами.

Частина 5 ст. 28 ГПК встановлює порядок ведення справ у господарському суді громадянами.

На відміну від юридичної особи, фізична особа вправі брати участь у розгляді справи особисто і водночас мати у цій же справі свого пред­ставника. Якщо фізичну особу представляє її законний представник, він не позбавлений, своєю чергою, права призначити представника для ве­дення справи в суді.

 

13. Експерт як учасник господарського процесу.

Стаття 31 ГПК України визначає правовий статус експерта як учасника судового процесу. Але при встановленні його статусу слід також керуватись і Законом України «Про судову експертизу». Від­повідно до ч. 2 ст. 10 Закону України «Про судову експертизу» су­довими експертами державних спеціалізованих установ можуть бути особи, які мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфіка­ційний рівень не нижче ніж спеціаліст, пройшли відповідну підго­товку та отримали кваліфікацію судового експерта. Частина 3 цієї статті передбачає можливість залучення на визначених цією нормою умовах до проведення судових експертиз також судових експер­тів, які не є працівниками державних спеціалізованих установ.

За загальним правилом доручати проведення судової експерти­зи можливо лише тим особам, яких атестовано відповідно до Зако­ну і включено до державного Реєстру атестованих судових експер­тів, ведення якого покладено на Міністерство юстиції України.

Водночас за приписами ч. 2 ст. 9 і ч. 4 ст. 7 Закону для проведен­ня деяких видів експертиз, які не здійснюються виключно держав­ними спеціалізованими установами, суд може доручити проведення судової експертизи іншим, крім атестованих судових експертів, фа­хівцям з відповідних галузей знань, але з обов'язковим дотриман­ням вимог законодавства щодо призначення судової експертизи.

Суд зобов'язаний перевірити повноваження експерта, наявність у підприємця ліцензії на право здійснювати експертну діяльність та свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта за від­повідною спеціалізацією в безпосереднього виконавця експертизи.

Судовий експерт має право:

1) ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються пред­мета судової експертизи, і подавати клопотання про надан­ня додаткових матеріалів;

2) вказувати у висновку експерта на виявлені в ході проведен­ня судової експертизи факти, які мають значення для спра­ви і з приводу яких йому не були поставлені питання;

3) з дозволу особи або органу, які призначили судову експер­тизу, бути присутнім під час проведення слідчих чи судових дій і заявляти клопотання, що стосуються предмета судової експертизи;

4) подавати скарги на дії особи, у провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта;

5) одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням;

6) проводити на договірних засадах експертні дослідження з питань, що становлять інтерес для юридичних і фізичних осіб, з урахуванням обмежень, передбачених законом.

Судовий експерт зобов'язаний:

1) провести повне дослідження і дати обґрунтований та об'єк­тивний письмовий висновок;

2) на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора, судді, суду дати роз'яснення щодо даного ним висновку;

3) заявляти самовідвід за наявності передбачених законодав­ством підстав, які виключають його участь у справі.

Особа набуває права та несе обов'язки експерта після оголо­шення (вручення) їй ухвали про призначення експертизи та по­передження про відповідальність. Тільки за цих умов висновок експерта набуває доказової сили. Невиконання цих вимог робить неможливим використання висновку експерта як доказу в справі. Тому не можуть розглядатися як висновок експерта і бути під­ставою для відмови у призначенні експертизи акти ревізії, каль­куляції, інші висновки спеціалістів, навіть якщо вони надані на запит суду, адвоката, сторони. За необхідності з'ясування за­значених у таких документах обставин судом може бути призна­чена експертиза, яка буде вважатися первинною.



Читайте також:

  1. А.А.Налчаджан виділяє: образ тіла (тілесне Я), наявне Я (справжнє-Я), динамічне-Я, фактичне-Я, ймовірне-Я, ідеалізоване-Я, уявне-Я та інші.
  2. Адміністративні справи, пов'язані із реалізацією вибор­чих прав (ст.ст. 172, 173, 174, 175, 176).
  3. Аналіз фактичних обставин справи.
  4. Аналогія права - вирішення справи або окремого юридичного питання на основі принципів права, загальних засад і значення законодавства.
  5. Апеляційний розгляд справи у судовому засіданні
  6. Арешт коштів на рахунку платника податків здійснюється виключно на підставі рішення суду, шляхом звернення органу державної податкової служби до суду.
  7. АРХІВНА СПРАВА В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ, НА БУКОВИНІ ТА ЗАКАРПАТТІ У 1920-1930-Х РР.
  8. Архівна справа в Україні в роки другої світової війни
  9. АРХІВНОЇ СПРАВИ ТА ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА
  10. База справляння збору
  11. В ході своєї роботи бухгалтер має справу з різними документами.
  12. Василь Земляк (1923-1977) - Справжнє ім’я – Вацлав Вацик

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Лекція № 1 Поняття господарського процесу. | Лекція № 3 Поняття та правові засади судових витрат. Відповідальність в господарському процесі. Строки в господарському процесі.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.03 сек.