Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Складові інноваційної інфраструктури

Загрузка...

 

Виробниче -технологічна складова Консалтингова складова Фінансова складова Кадрова складова Інформаційна складова Збутова складова
Інноваційно-технологічні центри і парки Центр трансферу технологій Бюджетні кошти Підвищення кваліфікації персоналу у сфері інноваційної діяльності Державна система науково-технічної інформації Зовнішньо­торговельні об'єднання
Інноваційно-промислові комплекси Консалтинг У сфері економіки і фінансів Бюджетні і позабюджет­ні фонди технологічного розвитку Підготовка фахівців у сфері технологічного і наукового менеджменту Інформаційні ресурси структур підтримки малого бізнесу Спеціалізовані посередницькі фірми
Технологічні кластери Технологіч­ний консалтинг Венчурні фонди   Регіональні інформаційні мережі Інтернет
Техніко-впроваджуваль-ні зони Маркетин­говий консалтинг Страхові структури і фонди   Інтернет Виставки
Центри колективного використання високотехно-логічного обладнання Консалтинг зовнішньо­економічної діяльності        

 

Управління створенням і реалізацією інновацій є важ­ливою складовою менеджменту сучасних виробничих під­приємств і організацій невиробничої сфери. Залежно від розмірів і виду діяльності організації, її ресурсного та ін­новаційного потенціалу керівництво може обирати різні форми участі в інноваційному процесі — від кооперування зусиль у створенні інновації на перших стадіях інновацій­ного процесу до придбання готової новинки на ринку нова­цій і оперативного впровадження її у виробництво. Кожне таке рішення має бути ретельно обґрунтоване і забезпечу­вати найкращі результати від його реалізації для окремого суб'єкта ринку, який може виступати на ньому як проду­цент новацій, інвестор чи інноватор. Державні та муніци­пальні органи управління через формування інноваційної інфраструктури також беруть участь в активізації іннова­ційної діяльності в країні чи регіоні, сприяючи цим за­гальному економічному зростанню.



Интернет реклама УБС

Особливе місце, на наш погляд, в інноваційній інфраструктурі займають бізнес-інкубатори.

У сучасному світі бізнес-інкубато­ром прийнято вважати інноваційну структуру, що має своєю ме­тою підтримку утворення і розвитку нових організацій шляхом надання їм площ для оренди, первісного капіталу, консультацій і т.п.

Відомі випадки об'єднання декількох успішно працюючих бізнес-інкубаторів у нову структуру —технопарк, хоча власне технопарками часто називають і бізнес-інкубатори, що здійсню­ють просування до успіху високотехнологічних ідей через розвиток малих і середніх форм підприємництва. Повної термінологічної визначеності тут ще немає. У більшості сучасних країн, як правило, технопарк (технічний центр) являє собою форму співробітництва університетів, великих наукових центрів, місце­вих органів управління, промислових організацій, банківських і комерційних структур, зацікавлених у соціально-економічному і технологічному розвитку того чи іншого регіону. Сьогодні у світі нараховується близько 500 технопарків, з них 150 у США.

Створення технопарків, спеціалізованих на розробці нової про­дукції і технологій; є можливим і ефективним за багатьма напрямка­ми в залежності від функцій, обсягу і рівня кооперування.

Найбільш розповсюдженими можуть бути парки (центри):

• технологічні (спеціалізовані на впровадженні високих технологій і, що мають у своєму складі підприємства ризикового капіталу);

• промислові (що базуються на раціональному використанні вироб­ничого потенціалу й об'єктів інфраструктури);

• грюндерські (оперативно створювані для надання "стартової" до­помоги із широким спектром послуг із керування процесами ста­новлення малих і середніх фірм);

• дослідно-конструкторські (спрямовані на використання приклад­них науково-дослідницьких робіт і проектування нових виробів, сервісне виробництво яких потім налагоджується за межами та­ких парків);

• консалтингові (створені цільовим призначенням для надання по­слуг фірмам, що ведуть інноваційну діяльність).

Наступний рівень у розвитку інноваційної структури чи, точніше, середовища — технополіс. Він звичайно виникає там, де пе­реплітається діяльність сусідів — технопарків.

Технопарки ха­рактеризуються визначеною локалізацією, найчастіше в широко відомій своїми науково-технічними здобутками науковій устано­ві, вищому навчальному закладі, який є стратегічним засновни­ком технопарку, та який залучає до здійснення інноваційної ді­яльності проектні інститути, КБ, експериментальні та промислові підприємства, орієнтовані на впровадження інновацій. В межах технопарку здійснюється повний цикл інноваційного процесу. У разі необхідності для досягнення поставлених цілей технопарки можуть долучати різні установи і підприємства на умовах створен­ня дочірнього або спільного підприємства. Суспільно-виробничі і комерційні відносини цих підприємств у технопарку врегульову­ється статутом технопарку, договорами про спільну (сумісну) ді­яльність.

З п'ятнадцяти існуючих на сьогодні в Україні технологічних парків реально працюють лише чотири.

1. Харківський технологічний парк «Інститут монокристалів» створено у 1999 році на базі науково-технологічного концерну «Ін­ститут монокристалів» Національної академії наук України.

2. Технологічний парк «Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона» створено як інноваційну структуру у липні 2000 року на базі науково-технологічного комплексу «Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона» (НТК ІЕЗ) НАН України у Києві.

3. Технологічний парк «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка» (Київ) створено у червні 2001 року на базі Інституту фізики напівпровідників НАН України.

4. Технопарк «Вуглемаш»був створений у жовтні 2001 році з ме­тою впровадження нових технологій і розвитку інноваційної діяль­ності в паливно-енергетичній, коксохімічній, металургійній, гірни­чорудній, хімічній галузях, транспорті і машинобудуванні.

Дослідивши сфери діяльності діючих нині в Україні технологіч­них парків можна зробити висновок, що найбільше інноваційних та інвестиційних проектів виконується в енергозберігаючих галузях, в машино- та приладобудуванні, в медицині та фармакологічній галу­зі, в металургії, в інформаційних технологіях та телекомунікаціях та деяких інших галузях.

Найбільш успішною є діяльність двох технопарків «Інститут мо­нокристалів» та «Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона», які в 2003 році в порівнянні з 2002 роком більш ніж в 2 рази збільшили обсяг реалізованої інноваційної продукції та відповідно перерахова­них платежів до державного бюджету та державних цільових фондів.

 

§ 2. Малий інноваційний бізнес, життєвий цикл і тенденції розвитку. Особливості менеджменту в наукових організаціях і малих інноваційних підприємствах

Малий бізнес відрізняється від середнього, і особливо крупного підприємництва суттєво іншим технологічним та організаційним укладом. Його життєздатність залежить не стільки від суперництва всередині великого та середнього бізнесу та між ними, скільки від конкурентної боротьби гігантів, що володіють потужним інноваційним та інвестиційним ресурсами. Саме така конкуренція на внутрішніх та зовнішніх ринках товарів – головний фактор модернізації та розширення сучасного масового виробництва, що сприяє розвитку малого бізнесу.

Мале підприємництво в розвинутих країнах функціонує у великому масиві великих наукомістких і конкуруючих між собою виробництв. На кожне із них сьогодні припадає сотні і навіть тисячі дрібнотоварних утворень, що постійно виникають і швидко деградують.

Малі інноваційні підприємства – важливіший компонент НІС, так як виступають в якості зв’язуючи ланки між наукою та практичним застосуванням її результатів.

Малі інноваційні підприємства –

· · приймають на себе ризик по розробці нових продуктів та технологій, по перетворенню знань в товар;

· · їхній склад постійно змінюється: чисельна кількість фірм гине, але замість них виникають нові, що створює деякий баланс та забезпечують наявність „критичної маси” такого роду підприємств.

За ознакою „відношення до інновацій” виділяють такі типи підприємців:

1) пошукач – вищий ступінь інноваційної діяльності, знаходження на передових позиціях НТП, здійснення піонерних НДДКР;

2) інноватор – систематично здійснює нововведення, але не завжди лідирує в сфері НДДКР та інновацій в своїй галузі;

3) послідовник – здійснює імітацію нововведень, тобто переймає розробки інших підприємств;

4) консерватор – впроваджує нововведення в основному з метою забезпечення конкурентоспроможності.

Усі малі підприємства, що діють в інноваційній сфері розподіляються на дві групи: а) підприємства, створені при материнських НДІ чи вузах; б) самостійні структури.

Перші – це фірми, які створені співробітниками НДІ чи вузів, а також компаній, що володіють ліцензіями на ключові винаходи материнської організації. Перевагами для таких фірм є:

- можливість відносити на більш пізні терміни платежі за оренду та комунальні послуги;

- використовувати вже напрацьовані колишні зв’язки інститутів з партнерами та замовниками, їх науковий потенціал, бренди, дослідно-конструкторську базу;

- отримувати через материнську організацію частину держзамовлення.

Другі – їх значно менше і вони виникають завдяки тому, що змогли знайти свою „нішу” на ринку науково-технічної продукції.

Походження фірми (спосіб створення):

- співробітники НДІ (академічного чи галузевого);

- співробітники кафедри вузу, на базі НДІ вузу;

- співробітники дослідно-конструкторського бюро при заводі;

- співробітники заводу, на його базі;

- співробітники різних організацій;

- інженер на основі свого винаходу;

- науковий співробітник;

- співробітники академічного НДІ, фірма не пов’язана з материнською структурою;

- співробітники лабораторії галузевого НДІ;

- альянс вчених та бізнесменів;

- альянс вітчизняних та зарубіжних вчених

Фактори, що перешкоджають розвитку малих інноваційних фірм:нерозвинутість інфраструктури (виробничої, фінансової, кадрової); високий рівень податків; брак обігових коштів (доступу до кредитів); обмеженість попиту з боку промислових підприємств; наявність неякісних проектів; нерозв’язаність питання про належність прав на інтелектуальну власність.

Фактори успіху в розвитку малого інноваційного бізнесу:вдалий вибір продукту; гарна команда; добре організований маркетинг; ефективна технологія; грамотна фінансова політика; налагоджена дилерська мережа; захист інтелектуальної власності.

За статистикою в останні два роки в Україні інноваційною діяльністю займалось лише 185 малих підприємств, що складає 6,6% від загальної кількості малих підприємств. Для порівняння: значення аналогічного показника для середнього підприємництва України складає понад 15%, для великого – майже 40%; для малого підприємництва розвинених країн – понад 60%. Це вказує на помітне відставання інноваційних процесів в малому підприємництві від темпів розвитку інноваційних процесів в економіці України взагалі і майже десятиразове відставання від стану інноваційної активності малого підприємництва в Європі.

Переважна більшість малих підприємств зосереджують свою новаторську діяльність на придбанні засобів виробництва, технологічній підготовці виробництва, маркетингу та рекламі. Фінансування інноваційної діяльності малих підприємств в останні роки за рахунок бюджетних коштів та коштів вітчизняних інвесторів взагалі не проводилось.

§ 3. Інноваційні венчурні фонди. Роль венчурного бізнесу в розвитку інноваційної діяльності

 

Інтеграція науки з виробництвом потребує ду­же великих витрат, які далеко не завжди виправдовуються, і пов'язана з великим ризиком. За останні роки однією з форм інноваційної діяльності стають невеликі фірми, що отримали назву венчурних (ризикованих).

Венчурне підприємництво – це діяльність, спрямована на здійснення "ризи­кованих" проектів, як правило, інноваційного характеру, з метою одержання при­бутків. Здійснюється через створення спочатку невеликої наукоємної фірми з наступним перетворенням її в закриту або відкриту корпорацію, яка дозволяє засновникам придбати великий пакет акцій.

Діяльність таких фірм пов'язана із значним ризиком банкрутства, тому що, розробляючи інновації, ніхто не знає напевно, чи успішно завершаться дослід­ження. Рівень невдачі з інноваційних проектів становить 90%. Це означає, що з десяти проектів тільки один є ефективним. Тоді, що спонукає вкладати кошти саме у цю сферу?

Венчурна фірма створюється, як правило, невеликим колом однодумців – інженерів, винахідників, менеджерів – з певним досвідом роботи у лабораторіях великих фірм.

За формою відповідальності і організаційно-правового статусу вен­чурні. фірми діляться на три види: корпорації, партнерства і одноосібні компанії.

Для створення фірми потрібні три важливих умови: ідея нововведення (новий продукт, технологія або послуга); підприємець, готовий на основі такої ідеї ство­рити нову фірму; капітал, що спеціалізується на фінансуванні малих форм.

Перевагою венчурної фірми, з одного боку, є вузька спеціалізація, концент­рація матеріально-технічних і фінансових ресурсів на обраному напрямі дослід­жень, а з іншого, – можливість швидкої переорієнтації на інші напрями. Конку­ренція примушує венчурні фірми максимально скорочувати строки НДДКР, ін­тенсифікувати процес впровадження новації у виробництво. Вірогідність успіху більша для тих, хто виходить на ринок з новими продуктами, які не мають анало­гів, але на них має бути сформований потенційно високий попит.

Розробляючи нові технології, освоюючи нові види продукції, венчурні фірми зазвичай користуються підтримкою держави і великих компаній, яким самим невигідно цим займатися через можливі збитки, вірогідність яких велика.

Великі корпорації зацікавлені у створенні і розвитку венчурного підприєм­ництва, що має різноманітні організаційні форми. Основним критерієм класи­фікації венчурного підприємництва є джерело інвестування. Найбільш розпов­сюдженими можна вважати: "незалежний" (чистий) венчур; впроваджувальні фірми, засновані на пайових засадах промисловими корпораціями; венчурні фірми, що фінансуються інвестиційними фондами; внутрішні венчурні відділи великих корпорацій.

Незалежні венчурні фірми організовуються у вигляді акціонерних товариств, рекламуючи у пресі свою ідею створення новації, акумулюючи під цю ідею кош­ти приватних та інституційних інвесторів.

Впроваджувальні фірми, створені однією або декількома корпораціями на па­йових засадах, отримали назву "зовнішнього венчуру". "Зовнішній венчур" може структуризуватися у кількох модифікаціях, організаційно оформлених у вигляді науково-дослідних консорціуми:

· створений з метою проведення фундаментальних довгострокових досліджень. Такий консорціум має свою науково-дослідну базу (лабораторії, дослідні ви­робництва, інформаційно-обчислювальні центри, інші елементи науково-дослідної інфраструктури), засновниками його можуть бути великі військо­во-промислові концерни, він може частково субсидуватися державою;

· створений з метою активізації наукової діяльності науково-дослідних інститутів, університетів, на їхній виробничій базі з використанням наявного науково-виробничого потенціалу. Такий консорціум для про­роблення і апробації ідей одержує від корпорацій донорське фінансуван­ня і має міжгалузевий характер;

· створений у галузі корпораціями на пайових засадах, з метою розробки галузевих стандартів, технічних умов і контролю за їх застосуванням. Та­кий консорціум може створюватися під егідою великої холдингової ком­панії, має тимчасовий характер і часто розпадається внаслідок нездолан­ної внутрішньогалузевої конкуренції. "Зовнішні венчури", як правило, не­великі (від трьох до декількох сот чоловік), можуть організовуватися за ініціативою самих вчених і винахідників у вигляді дочірніх компаній з власним науково-виробничим циклом освоєння нових видів продукції.

Венчурні фірми, що фінансуються інвестиційними фондами, компаніями, трастами, можуть також використовувати інші джерела: кошти великих корпорацій, банків пенсійних і благочинних фондів, страхових компаній, особисті заощад­ження інвесторів, частково державні субсидії. Попит на венчурний капітал у таких фірм дуже великий і не задовольняється комерційними банками, які утриму­ються від надмірного ризику. Це викликало виникнення спеціалізованих венчур­них інвестиційних фондів і компаній. Мета таких закладів – акумулювання вен­чурного капіталу та венчурне фінансування і кредитування спеціалізованих ризикових фірм (венчурів).

Зазначеним вище трьом організаційним формам венчурного підприємництва пере­дував "внутрішній венчур». У 60-ті роки у США великі концерни і корпорації стали створювати у своїх структурах автономні науково-дослідні і проектні групи або відділи, які були призначені зосередитися на пошуку, обґрунтуванні ідей дослід­них зразків і налагодженні виробництва нових видів продукції, впровадженні про­гресивних технологічних процесів. Такі відділи (групи) іноді формувалися як тим­часові творчі колективи і розформовувалися після вирішення завдань, які ставили­ся перед ними. Частіше всього відділи існували тривалий час у вигляді науково-дослідних і дослідно-конструкторських бюро або науково-виробничих об'єднань. Фінансували "внутрішні венчури" за рахунок основної діяльності компанії, при­чому великі компанії створювали до декілька десятків таких тимчасових венчурних груп. У деяких корпораціях "внутрішні венчури" існують і сьогодні.

Отже, венчурний капітал використовується в основному для фінансування діяльності підприємств, що швидко розвива­ються і тому грає важливу роль у забезпеченні конкурентоспро­можності промисловості у цілому. Функціональне завдання вен­чурного фінансування – сприяти росту перспективного бізнесу шляхом надання певної суми грошових коштів в обмін на долю в статутному капіталі. На практиці найчастіше зустрічається комбінована схема венчурного інвестування, при якій частина коштів вноситься в акціонерний капітал, а інша надається у формі інвестиційного кредиту.

Основним недоліком венчурного фінансування є те, що через високий ризик такий капітал надається під вищий відсоток, ніж банківський кредит, а в деяких випадках, пов'язаних з збільшенням гарантії проти нецільового використання вкладе­них коштів, венчурні інвестори можуть залишатися співвласни­ками підприємства, створеного під перспективний інвестиційний проект, протягом усього життєвого циклу освоєння продукту. В цьому випадку вони розраховують на одержання дивідендів з очікуваних прибутків.

Венчурні фірми, в основному, обслуговують перші дві стадії інноваційного процесу (народження або пошук ідеї і техніко-економічне обгрунтування проек­ту). Більш великі венчури можуть також виготовляти дослідні зразки, вивчати ринок збуту.

Звичайно, основним мотивом вкладання у венчурний бізнес є прагнення одержати для себе великі прибутки, а потім вже піклування про науково-технічний прогрес. Такі компанії зазвичай обіцяють дуже великі дивіденди за своїми акціями. У 80-і роки ризиковий бізнес стає типовою формою господарювання, освоєння нових напрямів НТП, і, передусім, електроніки, приладобудування, робототехні­ки, інформатики, біоінженерії.

Венчурне підприємництво в усіх розвинених країнах Заходу користується все­бічною підтримкою як з боку уряду і місцевих органів влади, так і з боку великих національних і транснаціональних компаній.

Так, у США діє закон про розвиток новаторських досліджень для дрібного бізнесу, згідно з яким всі відомства федерального уряду зобов'язані частину ін­вестицій (1,25%) резервувати для надання субсидій і замовлень дрібному венчур­ному бізнесу. Уряди штатів, у свою чергу, створюють спеціальні фонди (партнер­ства) за рахунок внесків корпорацій, муніципалітетів, приватних осіб для під­тримки венчурного підприємництва, передбачають для венчурів пільгове оподат­кування, податкові канікули тощо.

У більшості випадків пріоритетними галузями для інвестування венчурним фондами в Україні є: переробка сільськогосподарської продукції, виробництво і переробка продуктів харчування, виготовлення запасних частин для автомобілів, виробництво упаковки і будівельних матеріалів. Це викликано певними причина­ми. Вважається, що саме ці галузі мають найкращі шанси вийти на міжнародні ринки. Крім того, якщо Україна буде мати економічне зростання, то продукція цих галузей буде користуватися підвищеним попитом. Підтвердженням тому є до­свід Польщі, Угорщини, Чехії та інших країн колишнього соціалістичного табору.


Читайте також:

  1. III. Процедура встановлення категорій об’єктам туристичної інфраструктури
  2. Бізнес-план підприємства: сутність та складові
  3. Біосфера, її складові, взаємозв’язок між ними.
  4. Бюджет як економічна категорія та його складові
  5. Бюджетний процес, його поняття і складові етапи
  6. Взаємозв'язок інноваційної стратегії з фазами життєвого циклу продукту
  7. Види ринкової інфраструктури
  8. Види фінансування інноваційної діяльності.
  9. Власний капітал підприємства: функції, складові та оцінка
  10. ВЛАСНИЙ КАПІТАЛ, ЙОГО ФУНКЦІЇ ТА СКЛАДОВІ
  11. Головні складові CRM-Системи
  12. Головні складові Болонського процесу

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Тема 4. Організаційні форми інноваційної діяльності | Тема 5. Управління інноваційним розвитком організації

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.008 сек.