Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Особова справа державного службовця

Загрузка...

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

1. Інституційні засади управління державною службою

2. Методи та форми управління державною службою

3. Ефективність державної служби

4. Фінансове забезпечення державної служби

5. Інформаційне забезпечення державної служби

6. Контроль у системі державної служби

1. Інституційні засади управління державною службою

Управління державною службою — це функція державних органів влади, спрямована на задоволення інтересів держави, яка здійснюється у визначених організаційно-правових формах і реалізується спеціально створеними державними органами, на визначення основних напрямків розвитку і забезпечення ефективного функціонування всіх елементів правового інституту державної служби. Мета управління державною службою — забезпечення ефективного функціонування структурних підрозділів державних органів влади.

Державна політика у сфері державної служби визначається Верховною Радою України.

Основними напрямами державної політики у сфері державної служби є

визначення основних цілей, завдань та принципів функціонування інституту державної служби;

забезпечення ефективної роботи всіх державних органів відповідно до їх компетенції.

Проведення єдиної державної політики та функціональне управління державною службою здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань реалізації державної політики у сфері державної служби. Таким органом є Національне агентство України з питань державної служби (Нацдержслужба України).

Національне агентство України з питань державної служби (Нацдержслужба України) є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Нацдержслужба України забезпечує формування та реалізацію єдиної державної політики у сфері державної служби, здійснює функціональне управління державною службою.

Основними завданнями Нацдержслужби України є:

забезпечення формування та реалізації єдиної державної політики у сфері державної служби;

участь у формуванні державної політики у сфері служби в органах місцевого самоврядування;



Интернет реклама УБС

здійснення функціонального управління державною службою;

розроблення заходів щодо підвищення ефективності державної служби, координація та здійснення контролю за їх виконанням;

методичне забезпечення діяльності кадрових служб з питань проходження державної служби;

організація та координація заходів щодо проведення наукових досліджень з питань державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;

організація функціонального обстеження органів виконавчої влади та підготовка пропозицій щодо підвищення ефективності державного управління;

здійснення контролю за додержанням визначених законодавством про державну службу умов реалізації громадянами права на державну службу;

організація підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування;

розроблення типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців.

Нацдержслужбу України очолює Голова, якого призначає на посаду за поданням прем'єр-міністра України та звільняє з посади Президент України.

Нацдержслужба України є юридичною особою публічного права, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, власні бланки, рахунки в органах Державної казначейської служби України.

 

2. Методи та форми управління державною службою

Методи управління державною службою — це способи здійснення завдань і функцій, обумовлених компетенцією відповідних органів влади в межах визначених організаційних форм.

Найважливішими методами управління в державній службі є адміністративні методи, які реалізуються через:

1) загальні методи

• безпосереднє керівництво;

• організації на координація;

• контроль;

2) конкретні методи:

• планування (розробка поточних планів-програм роботи державних службовців та організаційних підрозділів, розробка програм вдосконалення кадрового забезпечення державної служби);

• прогнозування (розробка стратегії розвитку державної служби);

• інструктування (розробка типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців, які знаходять відображення в посадових інструкціях);

• інспектування (управлінський нагляд за своєчасним і правильним виконанням законодавчих та нормативних актів).

Форма управлінської діяльності — це зовнішнє вираження управлінської діяльності в практичних діях. Залежно від характеру волевиявлення виділяють такі форми управління:

· стимулювання (заохочення до праці);

· дозвіл, який виражає конкретну зацікавленість органів державної влади в певній поведінці державних службовців чи державних структур;

· охорона — забезпечення стабільності суспільних відносин; вимога, яка виражає необхідність дотримання певних правил поведінки;

· заборона, яка виражає негативне ставлення держави до певних подій;

· репресія — це антидемократична форма управління, яка вимагає дотримання певної поведінки через приниження гідності людини.

Організаційна робота в управлінні державною службою зводиться до:

· комплексних тематичних перевірок;

· функціональних обстежень;

· складання звітності з виконання управлінських рішень;

· створення груп контролю та інспекцій;

· вивчення та аналіз заяв, пропозицій, скарг;

· проведення нарад, семінарів, сесій, колегій серед державних службовців для набуття досвіду щодо виконання управлінських рішень.

 

3. Ефективність державної служби

Ефективність державної служби — це властивість управлінських дій, рішень, поведінки, що відображує міру того, наскільки ці дії приводять до бажаного результату. Оцінка тих або інших дій державної служби та їх ефективності залежить насамперед від критеріїв оцінювання.

Оцінка, що забезпечує ефективність діяльності державного службовця, містить у собі:

1) суб’єкт оцінки;

2) об’єкт оцінки;

3) науково розроблені критерії оцінки діяльності державних службовців, тобто конкретні вимоги, яким повинні відповідати діяльність працівника, його особисті якості і результати праці. У літературі можна зустріти різні погляди на питання критерію оцінки роботи службовців, однак на практиці стабільних, чітких критеріїв оцінки дій державних службовців поки що не розроблено. В основному, критерії оцінки — це вимоги, що висуваються до службовця по займаній ним державній посаді державної служби.

4) методи оцінки;

5) процедура оцінки (створення раціональної системи обліку показників роботи службовців, що дозволяє аналізувати зібрану інформацію про державного службовця).

 

 

4. Фінансове забезпечення державної служби

Відповідно до чинного законодавства діяльність інститутів державної служби здійснюється за рахунок засобів, що надходять з бюджету, і додаткових доходів, отримання яких дозволене за­конодавством України. Тому можна стверджувати, що інститути державної служби належать до бюджетних установ. Бюджетне фінансування — це виділення засобів з бюджету (державного чи місцевого) у розпорядження бюджетної установи для її безпосереднього функціонування і виконання покладених на неї функцій.

Фінансування інститутів державної служби здійснюється з дотриманням наступних основних, принципів.

1. У межах асигнувань, передбачених кошторисом бюджетної установи.

Це означає, що виділення коштів з бюджету на функції бюджетних організацій здійснюється тільки при наявності затвердженого кошторису доходів і витрат бюджетної установи та плану асигнувань.

Кошторис бюджетної установи — це плановий документ, що підтверджує повноваження щодо одержання доходів і здійснення витрат, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання функцій і досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень бюджетної установи. Витрата бюджетних коштів без затвердженого у встановленому порядку кошторису бюджетної установи не допускається.

2. Цільове використання бюджетних коштів.

Відповідно до цього принципу бюджетні установи мають право брати зобов'язання і використовувати бюджетні кошти на цілі й у межах, встановлених кошторисами і планами асигнувань. Це означає, що бюджетна установа кошти, отримані, наприклад, для виплати заробітної плати, повинна використовувати винятково на дану мету, а не витрачати на купівлю канцелярських матеріалів.

3. Безоплатний характер бюджетного фінансування.

Відповідно до цього принципу суми, виділені з бюджету на виконання функцій державною установою, мають безоплатний характер, тобто поверненню не підлягають. Ці суми надходять у повне розпорядження бюджетних організацій і використовуються на покриття витрат, передбачених кошторисом.

 

5. Інформаційне забезпечення державної служби

Управлінська інформація — це частина соціальної інформації, виділена із її загального масиву за критеріями придатності до обслуговування державно-правових процесів формування і реалізації управлінських дій.

Можна виділити наступні джерела, які формують управлінську інформацію:

норми законодавчих та інших актів;

звернення громадян у державні органи щодо реалізації своїх законних інтересів і суб'єктивних прав;

обов'язкові вказівки вищестоящих державних органів (директивна управлінська інформація);

управлінська інформація про зворотні зв'язки в процесі державного управління;

проблемні, конфліктні, екстремальні та інші складні ситуації. Методами інформаційного забезпечення державної служби є: структурно-морфологічний метод, спрямований на пошук інформаційного забезпечення, необхідного для вирішення тієї чи іншої управлінської проблеми;

публікаційної активності, який дає змогу отримувати інформацію на основі вивчення і систематизації матеріалів, поданих у засобах масової інформації;

нагромадження первинної інформації, що базується на акумуляції документів, які визначають поточне функціонування державної установи чи організації у сфері фінансової, статистичної звітності та податкового обліку;

метод показників дає змогу отримувати інформацію на основі аналізу показників в різних типах документів, що формує певну картину про тенденції функціонування державної установи чи організації;

метод термінологічного і лексичного аналізу, який дає змогу виявити інноваційні підходи в управлінській діяльності й оцінити можливості їх ефективного запровадження в практику.

 

6. Контроль у системі державної служби

Контроль у системі державної служби — це сукупність форм управлінського впливу, спрямованих на забезпечення законності й стабільності суспільного порядку і державного устрою та дотримання Конституції України.

Залежно від свого функціонального призначення контроль поділяється на державний, соціальний (громадський), індивідуальний.

Державний контроль здійснюється всіма органами держави в межах своєї компетенції і полягає у забезпеченні дотримання законів та нормативних актів; в підвищенні ефективної роботи державних органів, в забезпеченні економічнішого використання державних коштів.

На державному рівні контроль поділяється на політичний, адміністративний та судовий і, відповідно, здійснюється Президентом України, Верховною Радою України, виконавчими органами всіх гілок влади, судовими органами, місцевими органами, політичними організаціями, які підтримує народ.

Політичний контроль здійснюють державні органи і посадові особи, уповноважені владою. Залежно від політико-державного устрою це можуть бути або парламент і місцеві виборні органи, або політичні партії, які підтримує народ.

Адміністративний контроль здійснюють виконавчі органи всіх гілок влади. Як правило, тут реалізується контроль вищих посадових осіб за діями осіб підлеглих; створюються інспекції і наглядові органи, які аналізують виконання законів та нормативних актів, вивчають ефективність і якість адміністративної діяльності.

Судовий контроль здійснюють всі суди України — Конституційний, Верховний, суди загальної компетенції, спеціалізовані суди. Вони розглядають: протести органів державної влади про визнання незаконними актів управління; справи про злочини працівників державного апарату; вимоги про визнання недійсним и актів державних органів, які порушують права та інтереси громадян і організацій тощо.

Соціальний контроль здійснює суспільство через діяльність громадських рухів та організацій, засоби масової інформації, звернення, листи та заяви громадян.

Індивідуальний контроль у системі державної служби спрямований на підвищення відповідальності державних службовців за виконання покладених на них посадових обов'язків.

За формами реалізації контроль у системі державної служби проявляється через:

• негативну форму (санкції);

• позитивну форму (стимулювання певної поведінки державних службовців).

Принципами проведення контролю в системі державної служби є: безперервність, регулярність, систематичність, своєчасність, повнота, об'єктивність, оперативність, дієвість, гласність, здійснення на всіх етапах управлінської діяльності

 

 

Лекція 4. Виникнення державно-службових відносин

1. Поняття і особливості державно-службових відносин

2. Види державно-службових відносин

3. Конкурсний відбір при заміщенні посади в системі державної служби

4. Призначення на посаду державної служби

5. Випробування при заміщення посади державного службовця

6. Стажування державних службовців

1. Поняття і особливості державно-службових відносин

З розвитком державної служби як правового інституту про­ходить подальше становлення законодавства про державну службу. При цьому слід зазначити, що окремі вчені висловлю­ють думку з приводу виникнення і розвитку не тільки служ­бового законодавства, але й службового права як комплексної галузі права. Таке твердження, безумовно, вимагає певної аргументації, особливо, стосовно предмета і методу даної галу­зі права. Особливу увагу викликають суспільні відносини, які виникають щодо державної служби, тобто — державно-служ­бові відносини. їх сутність, правова природа ще недостатньо вивчені і досліджені, не дивлячись на те, що вони мають велике як теоретичне, так і практичне значення.

Оскільки державна служба безпосередньо пов'язана з діяль­ністю державних органів і, в першу чергу, органів державної ви­конавчої влади, державно-службові відносини характеризуються рядом ознак, які притаманні адміністративним правовідносинам. Поряд із цим, вони мають ряд особливих ознак, зокрема:

1. Державно-службові відносини — це правові відносини, передбачені законом, тобто для їх регулювання застосовується виключно метод законодавчого регулювання. Метод договірного регулювання, який є основним у трудовому праві, стосовно дер­жавно-службових відносин застосовуватися не може, оскільки це обумовлено сутністю цих відносин. У першу чергу це проявляєть­ся в тому, що дані відносини виникають при реалізації публічно­го, а не приватного інтересу. Оскільки мова йде про публічний інтерес, безумовним є те, що такі відносини повинні регулювати­ся виключно методом законодавчого регулювання, оскільки по відношенню до державних органів та їхніх посадових осіб діє принцип «дозволено тільки те, що передбачено законодавством». Стосовно методу договірного регулювання щодо даних відносин необхідно зазначити, що його частка є настільки незначною, що вона не може суттєво вплинути на природу даних відносин.

2. Державно-службові відносини — це державно-правові «владовідносини». Дана ознака проявляється в тому, що учас­ники даних правовідносин юридично нерівноправні, тобто од­нією із сторін завжди виступає держаний орган або посадова особа — «керівник», які наділені певними державно-владни­ми повноваженнями стосовно другої сторони. Друга сторона, в свою чергу, підпорядкована першій і зобов'язана виконувати всі її приписи і розпорядження. Тобто, вона завжди знаходить­ся у ієрархічній підлеглості.

3. Державно-правові відносини у реальному житті виступа­ють, переважно, як конституційні і адміністративні правовідносини.

4. Державно-правові відносини характеризуються особливи­ми публічними правами і обов'язками, якими наділені державні службовці. Оскільки державні службовці завжди представляють державні органи, забезпечують практичну реалізацію їхніх функцій і повноважень, вони наділені певними правами і обов'язками публічного характеру.

5. Державно-службові відносини, переважно, являють собою відносини щодо забезпечення виконання повноважень держав­них органів.

6. Державно-службові відносини регулюються нормами різ­них галузей права: конституційного, адміністративного, фінан­сового, кримінального, трудового, цивільного і т. д. Дана озна­ка випливає із того, що державна служба є комплексним пра­вовим інститутом.

7. Переважна частина державно-службових відносин регулю­ється нормами публічного права: конституційного, адміністратив­ного, фінансового, кримінального. Частка відносин, яка регулю­ється нормами приватного права — переважно трудового — незначна. При цьому слід зазначити, що в міру подальшого роз­витку державної служби від правового інституту до «службового права», як галузі права, чіткого розмежування публічного і при­ватного права, норми трудового права перестануть відіграва­ти суттєву роль у правовому регулюванні державно-службових відносин. Службове право, безумовно, буде являти собою важ­ливу складову публічного права.

8. Домінуюча роль серед державно-службових відносин на­лежить суспільним відносинам, пов'язаним з державним управ­лінням, організацією діяльності, переважно, органів державної виконавчої влади.

9. Державно-службові відносини характеризуються тим, що однією із сторін, як правило, виступає фізична особа, наділена певними державно-владними повноваженнями.

 

2. Види державно-службових відносин

Уяснення сутності державно-службових відносин слід продовжити їх класифікацією. Державно-службові відносини можна класифікувати на різні види в залежності від підстави класифікації. Слід зазначити, що в теорії державної служби з даного приводу пропонуються різні точки зору.

1. В залежності від конкретної мети їх виникнення, створення і регулювання:

1) відносини, пов'язані з організацією державної служби. Дані відносини виникають у зв'язку з: закріпленням правового статусу державних посад; встановленням юридичних вимог до державних посад; визначенням способів заміщення держаних посад і встановленням умов вступу на державну службу; веденням особових справ; встановленням кваліфікаційних розрядів державних службовців тощо;

2) відносини, які виникають у процесі практичного здійснення державної служби. До них слід віднести такі відносини, які пов'язані з: вступом громадянина на державну службу і призначенням на державну посаду; реалізацією державним службовцем своїх прав і обов'язків; присвоєнням держаному службовцю категорій, рангів, звань; проходженням державної служби; припиненням державно-службових відносин тощо.

2. В залежності від структури правового інституту державної служби, він розрізняє наступні види державно-правових відносин:

— суспільні відносини у сфері кадрової політики;

— суспільні відносини щодо формування державно-службових відносин;

— суспільні відносини щодо практичного функціонування державної служби;

— суспільні відносини щодо реалізації принципів державної служби;

— суспільні відносини щодо формування і реалізації правового статусу державного службовця;

— суспільні відносини щодо проходження державної служби;

— суспільні відносини щодо припинення державної служби;

— суспільні відносини щодо управління державною службою;

— суспільні відносини щодо реформування державної служби.

3. В залежності від організації управлінських зв’язків:

— відносини, які виникають між різними ланками системи виконавчої влади;

— відносини, які виникають між виконавчими органами системи місцевого самоврядування, а також між ними і вищеназваними суб'єктами;

— відносини, які виникають у процесі організації і функціонування органів законодавчої влади і судової влади (так звані внутрішньоорганізаційні відносини).

4. В залежності від виду правових норм, які регулюють державно-службові відносини, останні можна класифікувати на матеріальні і процесуальні. Матеріальні державно-службові відносини пов'язані з: принципами державної служби; правами і обов'язками державних службовців; правообмеженнями державних службовців; способами заміщення посад; конкурсом; атестацією тощо. Процесуальні державно-службові відносини виникають при вступі на державну службу, проходженні державної служби, присвоєнні категорій і рангів, проведенні дисциплінарного провадження тощо.

5. Враховуючи те, що правовий інститут державної служби є комплексним інститутом, який включає в себе норми адміністративного, конституційного, фінансового, цивільного, трудового, кримінального та інших галузей права, можна виділити державно-службові відносини в залежності від виду тієї чи іншої правової норми: адміністративні, конституційні, трудові, фінансові державно-службові правовідносини.

Публічні державно-службові відносини — це відносини, які регулюються нормами конституційного, адміністративного, фінансового, кримінального права, тобто нормами публічних галузей права, які є пріоритетними в правовому регулюванні державно-службових відносин.

Приватні державно-службові відносини — це суспільні відносини, які виникають у зв'язку зі вступом, проходженням і припиненням державної служби і регулюються нормами трудового права. їх частка є незначною.

6. Державно-службові відносини також поділяються на внутрішні (внутрішньоорганізаційні) і зовнішні. Цей поділ є важливим тому, що дозволяє проводити різницю між посадовими особами, які наділені державно-владними повноваженнями, і державними службовцями, які їх не мають.

Внутрішньоорганізаційні правовідносини виникають у всіх державних службовців на засадах законодавства про працю в зв’язку з посадою державної служби, яку вони обіймають. Іншою стороною таких правовідносин є держава в особі органу або посадової особи, уповноваженої призначати на відповідні посади. Внутрішньоорганізаційними є також відносини, які виникають у державного службовця зі своїми начальниками з моменту заміщення посади щодо організації роботи, розподілу обов’язків, заохочення і відповідальності.

Зовнішніми вважаються ті державно-службові відносини, які на засадах законодавства виникають між державним службовцем та іншими суб’єктами (громадянами, державними і недержавними організаціями) у зв’язку з реалізацією ними своїх посадових повноважень. Вони виникають з моменту заміщення громадянином посади державної служби. Проте як представник держави може виступати не кожний, а лише той службовець, якому відповідно до посади надані державно-владні повноваження, тобто посадові особи. Державні службовці, які не мають таких повноважень, можуть бути учасниками лише внутрішніх відносин.

 

3. Конкурсний відбір при заміщенні посади в системі державної служби

 

Конкурс при прийнятті на посади в державні органи —найважливіший інститут державної служби. У статті 15 Закону України «Про державну службу», зокрема, зазначається, що «прийняття на державну службу на посади третьої — сьомої категорій, передба­чених статтею 25 цього Закону, здійснюється на конкурсній основі, крім випадків, коли інше встановлено законами України».

Інститут конкурсного прийому на державну службу базується на таких основних принципах:

• рівноправності, який виключає дискримінацію за походжен­ням, статтю, віросповіданням або політичними поглядами;

• відповідності здібностей та професійного рівня вимогам кон­кретного виду діяльності в системі державної служби;

• гласності при проведенні конкурсів.

Конкурсний прийом на роботу — це той чинник, який має га­рантувати об'єктивність оцінки ділових якостей працівника, і, як наслідок, — ефективність його роботи.

Заміщення державної посади за конкурсом передбачає:

1) оголошення даних про вакансії на державній службі через засо­би масової інформації, з повідомленням основних вимог до кан­дидатів не пізніше ніж за місяць до дня проведення конкурсу;

2) утворення конкурсної комісії у складі голови, секретаря і чле­нів комісії;

3) прийняття документів (заяви про участь у конкурсі, заповне­ної особової картки (форма П-2 ДС) з відповідними додатка­ми; двох фотокарток розміром 4x6 см; копій документів про освіту, засвідчених нотаріально чи в іншому встановленому за­конодавством порядку; відомостей про доходи та зобов'язання фінансового характеру щодо себе та членів своєї сім'ї; копії першої та другої сторінок паспорта громадянина України, за­свідчені кадровою службою) протягом 30 календарних днів від дня оголошення про проведення конкурсу та їх попередній розгляд на відповідність встановленим кваліфікаційним вимо­гам до відповідного рівня посади;

4) можливість участі у конкурсі декількох претендентів;

5) проведення іспиту та відбір кандидатів (під час іспиту переві­ряються знання Конституції України, Законів України «Про державну службу», «Про боротьбу з корупцією», а також за­конодавства з урахуванням специфіки функціональних повноважень відповідного державного органу та структурного підрозділу);

6) рекомендацію кандидата на посаду конкурсною комісією (засідання конкурсної комісії вважається правоздатним, якщо на ньому присутні не менше 2/3 її складу);

7) ознайомлення претендентів з результатами конкурсного відбо­ру протягом трьох днів; при цьому рішення конкурсної комісії може бути оскаржене керівнику відповідного державного ор­гану протягом трьох днів після ознайомлення з цим рішенням;

8) видання наказу повноважною посадовою особою про:

• призначення на посаду;

• зарахування до кадрового резерву;

• прийняття на стажування;

• повторне проведення конкурсу.

Переведення на рівнозначну або нижчу посаду в одному дер­жавному органі, а також просування по службі державних служ­бовців, які зараховані до кадрового резерву чи успішно пройшли стажування у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, може здійснюватися без конкурсного відбору.

До участі у конкурсі не допускаються особи, які: досягли встановленого законодавством граничного віку пере­бування на державній службі; визнані в установленому порядку недієздатними;

• мають судимість, що є несумісним із зайняттям посади дер­жавного службовця;

• у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпоряд­ковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками;

позбавлені права займати відповідні посади в установленому законом порядку на визначений термін;

• в інших випадках, встановлених законами.

 

4. Призначення на посаду державної служби

Призначення на державну посаду здійснюється за допомогою адміністративного акта (указу, постанови чи розпорядження, наказу) керівника органу державної влади або уповноваженої особи, що юридично фіксує вступ громадянина на державну службу і зарахування його на відповідну посаду.

Призначення охоплює такі випадки:

· вступ на державну службу (виникнення державно-службових відносин);

· зміна державно-службових відносин;

· переміщення по службі.

Призначення на посаду державного службовця передбачає добровільну і взаємну згоду сторін (громадянина і державного органу в особі керівника чи уповноваженої особи). Воно є взаємопогоджуваним адміністративним актом. Згода призначуваної особи є передумовою дійсності адміністративного акта про призначення.

Вступ громадянина на державну службу є справою суто добровільною. Певна форма згоди в законодавстві не передбачена. Цілком достатньо, щоб адміністративний акт про призначення був підписаний призначуваною особою без будь-яких застережень і тим більше заперечень.

Згода потрібна в усіх випадках призначення. Закон України «Про державну службу» не передбачає жодних винятків з цього правила. Навіть у випадку ліквідації органу чи скорочення його штату державного службовця за його згодою переводять на іншу посаду в тому самому органі або в іншому органі з урахуванням його професії, кваліфікації та займаної раніше посади.

Згода з адміністративним актом про призначення повинна бути виражена призначуваною особою і без будь-яких умов. Ця вимога обумовлена необхідністю забезпечити юридичну ясність і недвозначність державно-службових відносин, що виникають.

Правова форма призначення —видання та вручення державному службовцю під розписку адміністративного акта про призначення.

Виходячи з загальних положень адміністративного права, обо­в’язковими ознаками адміністративного акта про призначення на посаду повинні бути як мінімум:

1) відомості про орган державної влади, що призначає держав­ного службовця;

2) зазначення посади державного службовця, на яку призначається особа;

3) дата початку виконання обов’язків на посаді, на яку призначена особа;

4) підпис керівника (чи уповноваженої особи) і гербова печатка органу.

Приведення зазначеного мінімуму відомостей в адміністратив­ному акті про призначення на посаду є обов’язковою умовою його юридичної дійсності.

Адміністративний акт про призначення на посаду повинен бути завжди підписаний власноручно керівником органу державної влади (чи уповноваженим їм особою). Акт, підписаний за допомогою технічних засобів, не містить жодної з істотних юридичних ознак, що робить його дефектним.

Оригінал акта про призначення залишається в органі державної влади і є складовою особової справи державного службовця.

Відповідно до Закону України «Про державну службу» визначено, що просування по службі державного службовця, який зарахований до кадрового резерву чи пройшов стажування, а також прийняття на роботу державного службовця, який припинив державну службу у зв'язку з відставкою, може здійснюватися за рішенням керівника відповід­ного державного органу без конкурсного відбору

Законодавством встановлено, що без конкурсного відбору або стажування на державну службу можуть також прийматися:

а) державні службовці на посади:

• керівників, які згідно з законодавством обираються або затверджуються колегіальним органом;

• керівників, які призначаються міністрами, керівниками інших центральних органів виконавчої влади за погоджен­ням з керівниками місцевих органів виконавчої влади;

• спеціалістів при переміщенні їх у межах одного державно­го органу на рівнозначну або нижчу посаду з дотриманням вимог законодавства про працю;

б) державні службовці, які перебували на відповідних посадах у державних органах та виконавчих органах рад, у тому числі тих, що ліквідуються, до новостворених органів виконавчої влади і місцевого самоврядування;

в) випускники Української Академії державного управління при Президентові України та її філіалів у державні органи, які на­правляли їх на навчання;

г) службовці патронатної служби.

 

5. Випробування при заміщення посади державного службовця

При прийнятті на державну службу може бути встановлено випробування для перевірки відповідності працівника посаді, на яку він зараховується. Слід зазначити, що Закон не передбачає встановлення випробування в якості обов'язкової умови зарахування на державну службу.

Строк випробування повинен бути вказаний в наказі (роз­порядженні) про зарахування на посаду і починається з пер­шого дня вступу на посаду. У цій статті не передбачено, як вирішується питання у випадку тимчасової непрацездатності або іншої поважної причини, яка настає в період випробування. При настанні вказаних випадків слід звернутися до статті 27 КЗпП, якою передбачається можливість продовження випробу­вання на ту кількість днів, протягом яких працівник був відсут­ній у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або з інших поважних причин. При цьому необхідно звернути увагу на те, що законодавство не передбачає обов'язкового продовження тер­міну випробування, а тільки передбачає таку можливість. У разі продовження терміну випробування керівник видає наказ відпо­відного змісту, з яким працівник повинен бути ознайомлений.

На працівника, під час випробування, повністю поширюєть­ся дія даного Закону та інших нормативно-правових актів, які регулюють відносини державної служби. Він зобов'язаний дотримуватись правил внутрішнього трудового розпорядку, має право на допомогу у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, на грошове утримання та інші виплати у повному розмірі тощо. Єдиним обмеженням в період випробування є те, що праців­никові не присвоюються чергові кваліфікаційні розряди.

Працівник вважається таким, що витримав випробування, якщо строк випробування закінчився, а його до закінчення цього строку не було звільнено з посади. Слід мати на увазі, що підставою звільнення за результатами випробування може бути тільки невідповідність займаній посаді. Термін «невідпо­відність» означає, що підставою для звільнення не може бути порушення трудової дисципліни. За такі порушення працівника може бути звільнено на підставі відповідних статей КЗпП, а не за результатами випробування. Звільнення за результатами випробування проводиться у всіх випадках без погодження з профспілковим органом.

 

6. Стажування державних службовців

Стажування є основним видом практичної підготовки дер­жавних службовців для заміщення державних посад. Порядок проходження стажування визначається Положенням про поря­док стажування у державних органах затвердженим постано­вою Кабінету Міністрів України від 1 грудня 1994 р.

Його метою є набуття практичного досвіду, перевірки про­фесійного рівня і ділових якостей особи, яка претендує на посаду державного службовця. Воно може проводитися у відповідному державному органі терміном до двох місяців із збе­реженням заробітної плати за основним місцем роботи.

Стажування можуть проходити як особи, що вперше претендують на посаду, так і державні службовці, які бажають зайняти більш високу посаду. Відбір кандидата на стажування проводиться з ініціативи органу, де має відбуватися стажування. При цьому необхідна письмова заява самого стажиста та згода відповідних керівників за місцем його стажування та основної роботи. Слід мати на увазі, що стажування не проходять особи, які досягли пенсійного віку, Зарахування на стажування, терміни та зміни порядку його проходження оформлюються наказом керівника державного органу, де проводиться стажування. Під час проходження ста­жування працівник повинен додержуватися правил внутріш­нього розпорядку державного органу, де він проходить стажування. На період стажування за стажистом закріплюється державний службовець, відповідальний за стажування Зміст стажування визначається індивідуальним планом, який затверджується керівником структурного підрозділу органу, в якому проводиться стажування. Стажист під час проходження стажування повинен виконати індивідуальний план, про що подає керівникові державного органу доповідну записку з висновками керівника структурного підрозділу щодо можливості використання стажиста на державній службі, а за основним місцем роботи — стислий письмовий звіт. За результатами стажування у державному органі стажисту видається довідка для подання за основним місцем роботи.

Особа (не державний службовець), яка після успішного за­кінчення стажування виявила бажання працювати у даному державному органі, проходить конкурс відповідно до Положен­ня про порядок проведення конкурсу при прийнятті до органів державної виконавчої влади. При цьому їй надається перевага перед особами, які беруть участь у даному конкурсі, але не проходили стажування. Державний службовець після успішно­го закінчення стажування може бути переведений на посаду за рішенням керівника відповідного державного органу без конкурсного відбору або зарахований до кадрового резерву державного органу.

Стажування проводиться з відривом від основної роботи. За працівником, направленим на стажування, зберігається його посада та заробітна плата за основним місцем роботи з подальшим урахуванням змін розміру мінімальної заробітної плати, відповідного до чинного законодавства. Стажисту за основним місцем роботи відшкодовуються також витрати на проїзд до місця стажування і назад, добові за час знаходження в дорозі та найом житла. Витрати, пов'язані із стажуванням спеціаліста, відшкодовуються підприємствам, установам і організаціям державним органом, який запросив спеціаліста на стажування за рахунок коштів, передбачених на утримання цього органу.

 

 

Тема 5. Умови та організаційно-правові засади проходження державної служби

 

1. Поняття умов державної служби

2. Поняття проходження та просування по державній службі

4. Механізм атестації державних службовців

5. Організація та проведення атестації державних службовців

6. Щорічна оцінка діяльності державних службовців

7. Критерії та етапи щорічної оцінки діяльності державних службовців

 

1. Поняття умов державної служби

Під умовами державної служби прийнято розуміти внутрішній розпорядок в державних органах, тривалість службового часу і часу відпочинку (режим державної служби), а також грошові і матеріальні утримання, пільги гарантії і компенсації, які надаються державному службовцю з метою забезпечення ефективності виконання ним посадових обов'язків.

Чинне законодавство гарантує державному службовцю наступні соціально-економічні умови, які повинні забезпечити належне виконанням ним своїх посадових обов'язків:

— належні матеріально-технічні умови служби;

— грошове утримання та інші виплати, передбачені законо­давством;

— щорічну оплачувану відпустку;

— медичне обслуговування його і членів його сім'ї, в тому числі і після виходу на пенсію;

— перепідготовку і підвищення кваліфікації із збереженням грошового утримання на період навчання;

— обов'язкове одержання згоди на перевод на іншу посаду державного службовця, за винятком випадків, передбаче­них чинним законодавством;

— пенсійне забезпечення за вислугу років і пенсійне забез­печення членів сім'ї державного службовця у випадку його смерті, яка наступила у зв'язку з виконанням ним посадових обов'язків;

— обов'язкове соціальне страхування на випадок нанесення збитків майну у зв'язку з виконанням державним служ­бовцем посадових обов'язків;

— обов'язкове державне страхування на випадок захворю­вання або втрати працездатності в період проходженням державної служби;

— захист державного службовця і членів його сім'ї від насилля, загрози, інших неправомірних дій у зв'язку з виконанням ним посадових обов'язків у порядку, перед­баченому чинним законодавством.

У рамках соціально-побутового забезпечення державних служ­бовців, для кожного з них на службовому місці, перш за все, повинні бути створені нормальні умови для службової діяльності, а саме:

- розміщення державного службовця;

- забезпечення необхідною технікою;

- своєчасне забезпечення документацією та інформацією, необхідною йому для виконання своїх посадових обов'язків;

- належна якість техніки і матеріалів;

- безпечні і здорові умови праці, включаючи норми по тех­ніці безпеки, освітлення, опалення, вентиляцію, а також усунення шкідливих наслідків шуму та інших факторів, які впливають на здоров'я державного службовця

 

2. Поняття проходження та просування по державній службі

Центральним інститутом державної служби є проходження державної служби, в якому відображається сама суть держав­ної служби з точки зору її реалізації.

Проходження державної служби містить в собі прийняття на державну службу, просу­вання по ній службовців, стимулювання їхньої праці, вирішен­ня інших питань, пов'язаних із службою.

Тобто під проходжен­ням маються на увазі певні юридичні факти, що характери­зують службово-правовий стан державного службовця, який ві­дображається в його особовій справі. До таких фактів відно­сяться: заміщення більш високої державної посади; присвоєння чергового рангу; збільшення розміру грошового утримання; зарахування в кадровий резерв; направлення на перепідготовку і підвищення кваліфікації; направлення на стажування («тим­часове випробування посади») та ін.

Таким чином, проходжен­ня державної служби є тривалим процесом, який започаткову­ється з моменту виникнення державно-службових відносин і завершується їх припиненням.

До елементів проходження державної служби відносяться наступні елементи:

— прийняття на службу (шляхом конкурсу, призначення, зарахування);

— прийняття державним службовцем присяги;

— випробувальний строк (якщо він є умовою прийняття на службу);

— стажування державних службовців;

— перепідготовка та підвищення кваліфікації;

— атестація;

— щорічна оцінка якості діяльності державних службовців;

— службова кар'єра (присвоєння чергового рангу, класу, чину);

— ротація;

— службове розслідування;

— заохочення;

— стягнення;

— припинення державно-службових відносин.

Ключовим моментом проходження державної служби є про­сування по службі. Воно здійснюється шляхом: а) зайняття більш високої посади; б) присвоєння державному службовцю більш високого рангу. Просування державного службовця може мати місце за наступних умов: наявності вакантної дер­жавної посади; наявності необхідної професійної освіти, спе­ціалізації, досвіду роботи, знання Конституції і законодавства; наявності необхідного стажу державної служби; проходження конкурсу тощо.

Важливим є те, що прямих заборон на просування по служ­бі в законодавстві на передбачено. Разом з тим, виходячи з окремих правових положень, можна стверджувати, що держав­ний службовець не має права на просування по службі: під час випробування при заміщенні державної посади; в період дис­циплінарного стягнення, порушення кримінальної справи або проведення службового розслідування; у рамках граничного віку для перебування на державній службі тощо.

Важливим є з'ясування того факту, що у державного служ­бовця є право на просування по службі з урахуванням квалі­фікації та здібностей; сумлінного виконання своїх службових обов'язків тощо, однак немає жодних правових підстав тлума­чити це право як суб'єктивне право державного службовця, тобто він не має права вимагати просування по службі, оскіль­ки призначення на посаду відноситься до компетенції держав­ного органу або посадової особи. Основним принципом вирі­шення питання щодо просування по службі є: державний ін­терес до оптимального заміщення посад державних службовців повинен мати пріоритетне значення перед особистим інтересом державного службовця, який бажає просунення по службі. При цьому на державний орган покладається обов'язок, не перешкоджати службовцю, враховуючи його професійні якості, у просуванні по державній службі в межах державно-службо­вих і фінансових можливостей державного органу.

 


Читайте також:

  1. Автоматизована система ведення державного земельного кадастру
  2. Апарат державного управління як система органів виконавчої влади.
  3. Аргументи на користь і проти державного регулювання аграрної сфери
  4. АРХІВНА СПРАВА В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ, НА БУКОВИНІ ТА ЗАКАРПАТТІ У 1920-1930-Х РР.
  5. Архівна справа в Україні в роки другої світової війни
  6. Бюджетне повноваження Державного казначейства України.
  7. Бюджетні кредити, надані за рахунок загального фонду державного бюджету
  8. Взаємодія з органами державного управління
  9. Видатки державного бюджету
  10. Видатки державного бюджету
  11. Видатки державного бюджету
  12. Видатки державного бюджету

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Поняття державного службовця | Особова справа державного службовця

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.014 сек.