Vorlesung 1

А). Кочовики.

Південь України - це неосяжний відкритий степ, який приваблював войовничі кочові племена Євразії. Завдяки цій географічній обставині південна Україна стала центром життя кочових народів, які хвилями змінювали один одногоз кін. II тис. до н.е. і до XIII ст. н.е.: кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, авари, болгари, хозари, печеніги, половці, монголо-татари. Переселення цих народів відбувалося зі сходу, крім готів. Вони прийшли з берегів Балтійського моря. Поруч із скотарством, яке становило основу господарства, кочовики займалися землеробством, ремеслами. Вони володіли воєнним мистецтвом, вели постійні війни, тримали в покорі сусідні народи.

Кіммерійці.Першими з найдавніших жителів Північного Причорномор'я, чия назва зафіксована в писемних джерелах і дійшла до наших днів, були кіммерійці (IX-V11 ст. до н. е.). Найдавніша згадка про кіммерійців міститься в "Одіссеї" Гомера, найдокладніше розповів про них давньогрецький історик Геродот. Усі писемні згадки про кіммерійців пов'язані з їхніми воєнними походами. Ці войовничі племена доходили до країн Передньої та Малої Азії. Військо кіммерійців складалося з рухливих загонів вершників, озброєних сталевими й залізними мечами та кинджалами, луками, бойовими молотами та булавами. Таку зброю кіммерійці мали завдяки вмінню виробляти залізо. Вони були першими на сучасних українських землях, хто навчився виробляти цей метал. Займалися переважно кочовим скотарством, але знали й рільництво. Найбільшим багатством у кіммерійців вважалися коні, адже конярство давало левову частку продуктів харчування, коней використовували і як засіб пересування. Кіммерійці об'єднувалися у племена, а племена складали союзи на чолі з царями-вождями. Кіммерійським царям належала вся повнота влади в державі, яка була рабовласницькою. Кіммерія розпалася внаслідок навали скіфських племен, які витіснили частику кіммерійців за межі Причорномор'я, а ті, що залишилися, асимілювалися загарбниками.

Скіфи.У VII ст. до н.е. в українських степах з'явилися іраномовні племена скіфів. Скіфи переважали кіммерійців чисельністю, військовою вправністю, більшою організованістю та єдністю. Геродот, розповідаючи про скіфів, виділяв серед них царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-орачів та скіфів-землеробів. Царські скіфи жили на берегах Азовського моря та у степовому Криму. Скіфи-кочовики мешкали у степах Подніпров'я. Скіфи-землероби оселилися у лісостеповій зоні, скіфи-орачі - між Дніпром і Дністром. Власне скіфами були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків. Вони панували над усіма іншими скіфськими племенами. Основним заняттям кочових скіфів було скотарство. Воно давало все необхідне для життя: коней, м'ясо, молоко. Скіфам доводилося весь час пересуватися степом у пошуках пасовиськ. Лісостепові племена займалися орним землеробством - сіяли пшеницю, ячмінь, жито. Окрім того, розводили свійських тварин і вирощували сади. Свої поселення розташовували на високих, зручних для оборони пагорбах. Городища оточували високими земляними валами й глибокими ровами. Серед ремесел були поширені ковальське, бронзоливарне, гончарство, ткацтво. Скіфи жваво торгували з грецькими містами Північного Причорномор'я. Скіфи постійно воювали, втручаючись у боротьбу між державами Передньої Азії? Найбільш відома їхня війна з перським царем Дарієм, яка уславила скіфів як непереможних воїнів. Скіфські воїни відзначалися жорстокістю до ворогів. За звичаєм, вони пили кров першого вбитого ними ворожого вояка з чаші, зробленої з черепа нещасливця.

Наприкінці VI ст. до н.е. у скіфів сформувалася держава, яка досягла найвищого піднесення в IV ст. до н. е. Розквіт Скіфії пов'язаний з ім'ям царя Атея. Влада Атея поширювалася на величезні території від Дунаю до Дону. Цей цар карбував власну монету. Міць Скіфії похитнулася після поразки від македонського царя Філіппа II. На межі IV-III ст. до н.е. почався занепад Скіфської держави, а наприкінці III ст. до н. е. під натиском сарматів вона змістилась в степи Кримського півострова. Частина скіфів пізніше асимілювалася серед інших народів.

Сармати.У III ст. до н. е. в землі Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати. Вже у ІІ-І ст. до н.е. вони повністю займали степи між Доном і Дніпром, а іноді їхні поселення сягали навіть Південного Бугу й Дунаю. Назва "сармати" походить від іранського слова - "саоро-мант", що означає "оперезаний мечем". За легендою, записаною Геродотом, сармати походили від шлюбів скіфів з амазонками - безстрашними жінками-воїнами. Сарматські жінки вміли їздити верхи, не гірше за чоловіків, володіли зброєю й разом з ними ходили в походи. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів ще більшою жорстокістю і непохитністю.

Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, овець, коней. Окрім того, полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу, займалися ремеслами. Наприкінці І ст. н. е. утворився великий союз племен, очолюваний сарматським племенем аланів. Кінець аланському пануванню в південноукраїнських землях поклали в III ст. германські племена готів, а в другій половині IV ст. - гуни.

Готи.У III ст.своє панування в Північному Причорномор'ї встановили германські племена готів, створивши тут Готську державу - Гетику. Столицею держави готів було так зване "Дніпрове місто", яке знаходилося поблизу одного з порогів Дніпра (неподалік від нинішнього с. Башмачка Запорізької області). Закріпившись у Північному Причорномор'ї, готи почали здійснювати свою військову експансію на Балкани і Малу Азію. Найбільшої могутності й сили політичне об'єднання готів досягло в середині IV ст. н. е. за правління короля Германаріха (332-375 pp.). Під кінець правління Германаріха почалася невдала для готів війна з племенами антів. Після смерті готського короля воєнну суперечку з антами продовжив його спадкоємець Вінітарій. Саме він у 375 p. підступно вбив антського князя Божа з синами та 70 старійшинами. Але вже наступного року готи були розгромлені кочовими племенами гунів, які підтримали антів у їх боротьбі проти готської держави. Післяцієї нищівної поразки Гетика як держава швидко занепала. Більша частина її населення перейшла в наддунайські землі, менша - залишилася на території Кримського півострова.

Гуни.Після перемоги над готами гуни невдовзі захопили величезні території від Дону до Дунаю. Вони зруйнували грецькі колонії в Причорномор'ї, підкорили племена готів, аланів, слов'ян. За правління Аттіли (сер. V ст.) держава гунів контролювала величезні простори від Рейну до Волги. І тільки після поразки в Каталаунській битві (451 p.) гуни нарешті були зупинені. Каталаунська поразка підірвала могутність гунської імперії. Після смерті у 453 p. царя Аттіли його держава розпалася, а гуни поступово розпорошилися серед місцевих народів. На зміну гунам прийшли нові хвилі тюркських кочових племен, що, перетинаючи Причорномор'я, рвалися за Дунай, до багатих європейських країн.

Хозари.Хозари прийшли з Азії й заснували велику державу - каганат, яка найбільшої могутності досягла в VIII ст. Хозари були войовничим народом, що підкорив багато племен: аланів, радимичів, в'ятичів, полян, сіверян. Формою залежності підкорених племен була сплата данини. Столицею Хозарського каганату було м. Ітіль на нижній Волзі.

Печеніги.Наприкінці IX ст. у південноукраїнських степах з'явились нові кочівники - печеніги, основним заняттям яких, крім скотарства, були грабіжницькі набіги на сусідні племена і країни. Впродовж 915-1036 pp. Русь воювала з ними 16 разів, не рахуючи дрібних сутичок. 972 p. хан Куря біля Дніпрових порогів розбив загін Святослава і зробив з княжого черепа чашу для пиття. У 1036 p. дружина Ярослава Мудрого розгромила під стінами Києва печенізьку орду й відкинула її у безкраї степи.

Половці.Вийшовши у IX ст. з теренів сучасної Киргизії та Казахстану, половці витіснили печенігів - спочатку з Приаралля, а в першій половині XI ст. - і з Причорномор'я. Перший удар половців на Русь припадає на 60-ті pp. XI ст. До початку XIII ст. половці здійснили 46 великих походів на Русь. У різні часи Русь не лише воювала з кочівниками, а й мала з ними мирні відносини і навіть торгувала. Коли з 60-х pp. XI ст. половці почали тіснити печенігів, то частина з них відійшла за Дунай. З дозволу київського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та Південної Переяславщини. Русичі називали ці тюркські племена за кольором їхніх шапок чорними клобуками. Кочові народи залишили помітний слід в історії України.

2. б). Антична колонізація Північного Причорномор'я(VII ст. до н.е. - V ст. н.е.)

З VII ст. до н.е. в Північному Причорномор'ї вихідцями із Греції були засновані міста-держави:Ольвія (гирло Південного Бугу),Тіра (біля гирла Дністра),Феодосія, Херсонес (на місці нинішнього Севастополя),Пантікапей (на місці сучасної Керчі) та інші.

Засновані спочатку містами малоазійського узбережжя, ці поселення невдовзі стали незалежними державами (VII-I ст. до н.е.), а пізніше (І ст. до н.е. - III ст н.е.) опинились під протекторатом Риму. Найбільшого розквіту держави досягай у VI-IV ст. до н.е. Провідну роль серед них відігравали Ольвія, Херсонес, Боспорське царство. Головні причини заснування греками колоній - дефіцит землі і хліба, перенаселеність грецьких міст, воєнно-політичні конфлікти. Лідерство у заснуванні колоній належало малоазійському місту Мілету, "родоначальнику" понад 90 міст у басейні Чорного моря. Саме з малоазійських грецьких міст, які терпіли від постійних нападів персів і лідійців, рухався основний потік грецьких колоністів.

За формою правління міста-держави були республіками: демократичними (де вирішальну роль у політичному житті відігравав демос) або аристократичними (де влада фактично належала рабовласницькій аристократії). Типовими демократичними полісами були Ольвія та Херсонес. Як свідчать джерела, демократизації суспільного життя міст передувала гостра внутрішня соціальна боротьба. Так, переломним моментом в історії Ольвії можна вважати осаду міста полководцем Зопіріоном у 331 p. до н.е. У цей період у місті спалахнула гостра соціальна боротьба: було звільнено рабів, наділено громадянськими правами іноземців, пом'якшено боргові зобов'язання, збільшено повноваження народних зборів. Соціальні реформи заспокоїли населення, в результаті Ольвія змогла дати відсіч Зопіріону.

Єдина монархія - Боспорське царство - виникла у V ст. до н.е. в результаті об'єднання більш як 20 міст на чолі з Пантікапеєм. Причому спочатку держава представляла собою союз грецьких міст, кожне із яких мало елементи самоврядування. Але поступово вона трансформувалася в монархію. До Боспорського царства входили Керченський та Таман-ський півострови, Кубань. Поряд з греками тут жили скіфи, таври (у Криму), меотські племена (у Приазов'ї та на Кубані). У період свого розквіту (IV-III ст. до н.е.) Боспор вдався до спроби поширити свою владу на все узбережжя Чорного моря. Правлячими династіями були Археанактиди ( 480-438 pp. до н.е.) та Спартокіди, що стояли при владі до 107 p. до н.е., коли під час повстання рабів та вільного населення під проводом скіфа Савмака було вбито царя Перісада V. Повстання виявилося згубним для Боспорської держави: спочатку вона ввійшла до складу Понтійського царства, згодом підпала під владу Риму, а у 70-х роках IV ст. н.е. остаточно розпалася під ударами гунів. Господарство античних міст-держав було засноване на жорстокій експлуатації рабів.

Економіка була багатогалузевою: •Торгівля велася у двох напрямках - з Грецією і з північними сусідами (скіфами та сарматами). У Грецію вивозили хліб, худобу, шкіру, пушнину, рабів. Сусідам продавали вино, зброю, тканини, вироби мистецтва та ін .•Ремесло досягла високого рівня розвитку і славилося виробництвом металевих, керамічних, ювелірних виробів, ткацтвом. •Землеробство: вирощували пшеницю, ячмінь, просо, виноград, яблука, груші і т.п. О Скотарство і рибальство.

Причини занепаду:• загальна криза рабовласництва, яка почалася з III cm. н.е. і підірвала сили держав; • натиск кочовиків. У III cm.н.е. піднатиском готів загинула Ольвія та ін. міста, в IV cm. н.е. під натиском гунів загинуло Боспорське царство. У V cm. н.е. античні міста-держави припинили існування.Культура античних колоній значною мірою вплинула на культурний розвиток сусідніх народів, у т.ч. і слов'ян.

3. а). Походження слов'ян.

Слов'яни є автохтонним (корінним) населенням Європи індоєвропейського) походження. Індоєвропейці, широко розселившись по Європі і Азії, дали початок багатьом народам, у тому числі і слов'янам. Як окрема етнічна спільність, слов'яни сформувалися на початок нашої ери. Ряд істориків ототожнюють слов'ян із венедами. Перші письмові згадки про слов'ян (венедів) зустрічаються у римських авторів І-ІІ ст. н.е. - Плінія, Тацита, Птолемея. На думку більшості вчених, батьківщина слов'ян охоплювала територію від середньої течії Дніпра до Вісли. Звідси,в П-VII ст. н.е. - в період Великого переселення народів - слов'яни широко розселилися у всіх напрямках. - В результаті слов'янський етнос розпався на три гілки: західних слов'ян, південних слов'ян і східних слов'ян. Східні слов'яни розселилися на території сучасної України, Білорусії, частково Росії (Ока, верхня течія Волги). Західні слов'яни дали початок полякам, чехам, словакам, лужицьким сербам. Південні слов'яни - болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македонцям, чорногорцям. Східні слов'яни - українцям, росіянам, білорусам.

З II ст. н.е. на території України між Дністром і Сіверським Дінцем розселилися племенаантів, що входили до складу дніпро-дністровської групи черняхівськоЇ культури, добре дослідженої на сьогоднішній день (досліджено більше 2 тис. поселень). Провідною галуззю економіки антів було сільське господарство. Поширилося орне землеробство, практикувалося двопілля, вирощували пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, коноплю, сочевицю. Анти не тільки забезпечили себе хлібом, а й вивозили зерно на зовнішні ринки.

У всіх поселеннях знайдено залишки залізо та бронзоплавильних майстерень. Виявлено близько 100 найменувань виробів із заліза і сталі. Анти підтримували торговельні зв'язки з сусідами (скіфами, сарматами, готами та ін.), а також з провінціями Римської імперії. Інтенсивний розвиток економіки обумовив розклад общинного господарства, соціальне розшарування, появу нових форм політичної організації.

В IV ст. н.е. анти створили державне об'єднання (Антський союз) зі спадковим вождем, організованим військом та участю населення в політичному житті (віче). Антський союз мав характер військової демократії. Проіснував до 7 ст. н.е. і розпався під ударами аварів. Після його розпаду на території України, де розселилися східні слов'яни, утворилися окремі племінні об'єднання, розташування і назва яких відомі із літопису "Повість минулих літ": поляни, древляни, сіверяни, тіверці, уличі, волиняни, дуліби, білі хорвати, дреговичі.

У найбільш вигідному геополітичному положенні опинилися поляни, які проживали у Середньому Подніпров'ї: вони знаходилися майже в центрі східнослов'янських племен, на перехресті важливих торговельних шляхів. Саме поляни стали центром консолідації східнослов'янських земель. Їх столицею бувКиїв, заснований, за даними археологів,у кін. V - першій пол. VI ст.н.е. За легендою, Київ заснували князь Кий, його брати Щек, Хориві сестра Либідь.

Першими ж київськими князями, існування яких зафіксовано письмовими джерелами, були Дір і Аскольд, які правили у 30-50-х pp. IX ст. до 882 p.За одними писемними відомостями, Аскольд і Дір були нащадками Кия, за іншими - дружинниками варязького князя Рюрика, який правив племенами ільменських словен у північних Новгородських землях. Як сповіщається в літописі, слов'янське населення запросило варязьких князів, аби ті забезпечили спокій в їхніх землях. З середини ГХ ст. навколо полян постає стабільне державне об'єднання, яке в арабських письмових джерелах отримало назву Куявія,а сучасні історики називають його Руською землею або Київським князівством. Міжнародні зв'язки Київського князівства свідчать про його могутність, авторитет. У 860 p. дружина Аскольда здійснила похід на Візантію, змусивши її сплатити контрибуцію.

Саме Київське князівство стало територіальним, політичним, етнокультурним ядром, навколо якого згодом зросла Київська Русь. У 882 p. Новгородський князь Олег разом із сином Рюрика Ігорем захопили Київ. В результаті Олег об'єднав Київські і Новгородські землі і розпочав консолідацію праукраїнських та інших східнослов'янських племен. Таким чином, утвердження Олега в Києві знаменувало створення великої держави східних слов'ян - Київської Русі або Давньої Русі.

3. б).Слов'яни і скандинави.

Скандинавські ватаги професіональних воїнів, яких на заході Європи звали норманами ("північними людьми"), а на сході варягами ( від шведського var- клятва), з кінця IX - початку Х ст. здійснювали напади на землі Данії, Англії, Франції, Південної Прибалтики, дійшли до Середземного моря й задовго до Колумба висадилися в Америці. Основними їхніми заняттями стали воєнний промисел, військова служба і торгівля. Варяги відзначалися мужністю, хоробрістю, наполегливістю, безжалісністю як до противника, так і до себе. Осідаючи в місцях своїх переможних вилазок, змішуючись з місцевим населенням, вікінги швидко втягувалися в культуру підкорених територій.

На поч. IX ст. активізувалося проникнення варягів через систему річок та озер углиб Східної Європи. Прямуючи на схід, скандинави переслідували швидше торгову, ніж військову мету. Ладозьке озеро і р. Волхов служили "в'їзними ворітьми" з Балтики: через басейн о.Ільмень звідси можна було дістатися до Волги, нею досягти земель волзьких булгар і Хозарії, а перетнувши Каспійське море - арабських країн Середньої і Передньої Азії. Підприємливі купці-воїни переправляли на південь мед, віск, хутра, рабів. З часом південний напрямок починає переважати у здобичницькій, військово-службовій і торговельній діяльності скандинавів.

З IX ст. скандинавські мореплавці почали проникати на новий торговий шлях на південь, який отримав назву "шлях з варяг у греки". З о. Ільмень по малих річках і річкових волоках їхні човни простували до верхів'я Дніпра, а вже звідти Дніпром спускалися в Чорне море. Осідаючи в прирічкових населених пунктах, варяги або підкоряли довколишні племена, примушуючи їх до сплати данини, або вступали з ними у союзницькі відносини. Щодо Києва, то сюди сходилися річкові транзитні шляхи, і власне ця специфіка розташування міста, яка дозволяла контролювати увесь дніпровський шлях, надала йому роль бази, з якої впродовж IX ст. нормани здійснили поступове об'єднання територій, пов'язаних конфігурацією гідрографічної мережі з Дніпром.

Зазначимо, що археологічна наука не виявила слідів тривалого перебування або економічного чи побутового впливу скандинавів у Середньому Подніпров'ї періоду заснування Руської землі. На східнослов'янських землях вони з'явилися тоді, коли тут вже існувала власна державність.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.