Персоніфікація

Антономазія

Антономазія (гр. перейменування) – різновид синекдохи, який формується в результаті переносу імені – перейменування. Це перейменування означає, що замість назви певної особи вживається назва такої її ознаки, риси, властивості, дії, речі, завдяки якій цю особу не можна сплутати з іншими. Наприклад: Автор «Кобзаря» писав: Се той Первий,що розпинав нашу Україну, а Втораядоконала вдову-сиротину; Блискоче ніч перлиноюРастреллі [Андріївська церква в Києві, роботи Растреллі], з гори збігає Боричів узвіз... (Л. Костенко). Є два види антономазії:

1.Використання широко відомих власних імен персонажів у ролі загальних: закоханих називають Ромео і Джульєтта, залицяльника – Дон Жуан, ревнивого – Отелло, скупого – Плюшкін, пустого мрійника – Манілов, слухняного трудівника – Іван.

2.Вживання загальних назв у ролі прізвищ або імен літературних персонажів. На такі приклади багата українська література: Пузир, Калита, Часник, Галушка, Марко, Безсмертний, Тарас Трясило.

Антономазія вимагає попередніх фонових знань, тобто знань про ознаки і властивості того, чиє ім'я або назва використовується. Обидва види антономазії характеризуються виразною експресією, широко вживаються у публіцистичному, науково-популярному мовленні, у фольклорі, в усній розмові, в художніх творах піднесено романтичного або принижено сатирично характеру. Наприклад: У чистім полі, в полі на роздоллі, де колосочки проти сонця жмуряться, Вернигора, Вернивода й Вернидуб – три велетні – зібралися та й журяться (Л. Костенко).

3. ПЕРСОНІФІКАЦІЯ. АЛЕГОРІЯ. ІРОНІЯ. ТАВТОЛОГІЯ

Персоніфікація (лат. особа + робити), уособлення, або прозопопея, – різновид метафори, в якому ознаки істоти переносяться на неістот (предмети, явища, поняття, тварини), тому персоніфікацію ще називають одухотворенням, уособленням. Є підстави думати, що персоніфікація належить до найдавніших метафоричних явищ мови, вона відображала анімістичний погляд людей на природу, при якому весь світ населявся духами: говорив, сміявся, плакав, тужив. Тому уособлення вважається найвиразнішою ознакою фольклору, зокрема казок, легенд, народних оповідок, загадок: Зелена дібровонько, чого рано зашуміла? «Ой як же мені не шуміти? Через мене татари йдуть,шабельками бранців тнуть, ведуть волиночку, молодую україночку (Нар. балада); В хустках всміхаються личка жоржин, в смушках сховались коралі шипшин (О. Олесь);Чистенькі віконця сміютьсядо сонця (М.Підгірянка); Важким холодним сномза хатою спала земля (М.Коцюбинський); Пішов козак світ за очі; Грає синє море, грає серце козацькеє,а думка говорить:«Куди ти йдеш не спитавшись? На кого покинув батька, неньку старенькую, молоду дівчину?».

Особливу художню силу мають персоніфіковані звертання: Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш. Збудийого, заграйти з ним, спитайсинє море.Воно знає, де мій милий; Думимої, думимої, лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними рядами?.. Чом вас вітер не розвіяв в степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, як свою дитину?.. (Т. Шевченко).

Персоніфікація конкретизує образ, уявно робить його доступним для сприймання кількома аналізаторами: візуальним, акустичним, дактильним тощо. Елементи персоніфікації є в епітетах на зразок: глупа ніч, німий докір, сумна дорога, кучеряві хмари. Наприклад: Плачуть голі дерева, плачуть солом 'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли усміхнеться (М. Коцюбинський).

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Риторичне порівняння	\|	Ідеальний публіцист

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.