Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Початки українського національного відродження. Кирило-Мефодіївське товариство.

Колонізаторська політика російського царизму в Україні при­звела до зростання протидій цій політиці з боку національно свідо­мої частини українського суспільства, активізації українського національного руху в усіх його формах, як політичних так і куль­турних. У сукупності ці процеси дістали назву українського націо­нального відродження кінця ХУПІ-ХХ ст. Об'єктивна мета цих процесів полягала в консолідації української нації та відтворенні української державності.

Історія українського національного відродження поділяється на три етапи: 1) збирання спадщини чи академічний етап (наприкінці XVIII — 40-і рр. XIX ст.) 2) українофільський, культурницький етап(40-і рр. XIX ст. — кінець XIX ст.) 3) політичний етап (напри­кінці XIX ст. — 1917 р.)

Українське національне відродження базувалося на попередніх досягненнях українського народу, зокрема, традиціях національ­ної державності, матеріальній і духовній культурі. Соціальною ба­зою для потенційного відродження було українське село, що збері­гало головну його цінність – мову. Виходячи з цього стартові умови для відродження були кращими у Подніпров'ї, оскільки тут ще зберігалися традиції недавнього державного-автономного уст­рою, політичних прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося покріпачення, а найголовніше – тут хоча б частко­во збереглася власна провідна верства – колишня козацька стар­шина, правда, переведена у дворянство.

Істотний вплив на початок українського національного відро­дження зробила революція кінця XVIII ст. у Франції, що проголосила «права народів». Це стимулювало інтерес до основних рис своєї спільності, таких як фольклор, історія, мова і література. Національному відродженню сприяло і поширення романтизму як художньої течії в літературі та мистецтві.

Національно-культурне відродження розвивалося у кількох на­прямах, серед яких слід визначити етнографічний, літературно-мовний, театрально-драматургічний, історичний. Перший етап на­ціонального українського відродження саме й розпочався з видання фольклорних збірок. 1777 р. у Санкт-Петербурзі вийшла друком етнографічна збірка Г. Калиновського «Описание свадебньіх украинских простонародних обрядов». 1798 р. побачила світ „Енеїда” І. Котляревського, з якого найчастіше пов'язують початок україн­ського національного відродження.

Колишня козацька еліта стала головним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного відродження. Вона намагалася відстояти свої права і привілеї, підтвердити своє знат­не походження, але разом з тим захищала ідею автономії України. Необхідність документально підтвердити права козацької старши­ни спричинила інтерес до своєї історії і стала імпульсом національ­ного відродження. Поширення історичних знань про минуле України було найзначнішим фактором утвердження масової націо­нальної свідомості. Воно об'єднувало людей усвідомленням спіль­ності їхньої історичної долі, виховувало патріотизм, підтримувало традиції боротьби за національне визволення і державність.

Національне відродження виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел та пам'яток історичної думки, ви­данні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України. Поява праць з історії України у свою чергу стимулювала інтерес української елі­ти до життя народу, його звичаїв, традицій і обрядів.

Зміни в соціально-економічному розвитку України, поглиблення кризи феодально-кріпосницького ладу призвели й до зрушень у сус­пільно-політичному житті. У 40-х рр. XIX ст. в опозиційну до існу­ючого ладу боротьбу включаються не лише передові представники дворянства, але й різночинці (інтелігенція, службовці). Поступово розвивається національна ідея – ідея, пов'язана з національно-дер­жавними перспективами розвитку України, зі зростанням націона­льної самосвідомості, усвідомленням українського народу себе як етнічної спільноти. Виникають політичні організації, учасники яких ставили за мету не лише соціальне, але й національне визволення українського народу. Першою такою політичною організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство (за іменами перших слов'янських просвітителів – Кирила і Мефодія), засноване у січні 1846 р. у Ки­єві. Воно складалося з 12 людей та кількох десятків (за деякими даними – до 100) прихильників. Організаторами і найактивніши­ми учасниками товариства були М. І. Костомаров – професор істо­рії Київського університету, син поміщика і кріпачки; П. О. Куліш – талановитий письменник, автор першого українського історичного, роману «Чорна рада»; М. І. Гулак – вчений-правознавець, співробітник канцелярії генерал-губернатора; В. М. Білозерський – ви­кладач Полтавського кадетського корпусу. У квітні 1846 р. до това­риства вступив Т. Г. Шевченко. За своїми поглядами члени товарис­тва поділялися на дві групи: помірковані (на чолі з Костомаровим і Кулішем) і радикальні (Шевченко, Гулак).

Члени товариства розробили декілька програмних документів, зокрема «Книгу буття українського народу», Статут. У цих доку­ментах було висунуто прогресивні ідеї: республіка – як основна форма політичного устрою; повалення самодержавства; рівність громадян перед законом; скасування станів як чинників нерівнос­ті в суспільстві; ліквідація кріпосництва, національне визволення слов'янських народів, поширення освіти. Значну увагу приділяли національному питанню, яке розглядалося у контексті панславі­му. Ця теорія на той час набула певного поширення. її основною тезою було прагнення об'єднати усі слов'янські народи у федера­цію на зразок Сполучених Штатів Америки, При цьому кожний слов'янський народ зберігав би свою самостійність. Україна діли­лась на 2 штати: Східний (Лівобережжя) і Західний (Правобереж­жя); інші слов'янські народи теж утворювали б по штату кожен. На чолі федерації стояв би загальний сейм із представників усіх слов'янських народів. Київ не повинен був належати до якогось штату й служив би місцем зборів загального сейму. У кожному штаті мав бути свій сейм і свій президент, обраний на 4 роки. Верховна центральна влада належала б всесоюзному президенту, обраному теж на 4 роки.

Кирило-мефодіївці вважали, що творцем історії є бог, а її ру­шійною силою – християнська релігія. Суспільство, на їхню дум­ку, повинно будуватися за принципами первісного християнства (рівність, добро, справедливість, 10 заповідей).

У своїх програмних документах члени товариства ідеалізували минуле України, прикрашали історію козацтва і суспільних відно­син («одвічний демократизм і єдність українського народу»). Україні ніднодили месіанську роль: вона повинна була стати центром сло­в'янського союзу.

Тактика досягнення цілей у різних течій товариства суттєво від­різнялася: помірковані вважали можливим реалізувати їх еволю­ційним шляхом, за допомогою реформ, пропаганди, просвітницт­ва. Радикальна частина на чолі з Т. Г. Шевченком виступала за революційний шлях – повстання народу.

Члени товариства, окрім розробки теоретичних документів, за­ймалися практичною діяльністю. Вона була пов'язана з пропаган­дою своїх поглядів і поширенням програмних документів братст­ва, революційних творів Шевченка, просвітницькою діяльністю, залученням нових учасників, встановленням зв'язків з діячами інших опозиційних рухів.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго (до березня 1847 р.), тому розгорнути широкої діяльності не змогло. Про його діяльність царським властям доніс зрадник, і члени товариства були заарештовані і відправлені у заслання до різних губерній Росії під нагляд поліції без права повернення в Україну і з забороною займа­тися освітянською діяльністю. Найтяжче покарали Т. Г. Шевченка, якого віддали в солдати, заборонивши писати й малювати.

Значення діяльності товариства у тому, що воно розробило тео­ретичні засади національного відродження України, висунуло де­мократичні, антикріпосницькі, антицаристські гасла, стало пер­шою українською політичною організацією.

До 30-х рр. XIX ст. відносяться початки національного відро­дження і на західноукраїнських землях. У цей період центром національного руху стає Львів, а його авангардом виступає гро­мадсько-культурне об'єднання «Руська трійця» (з 1833 р.). Його засновники Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький – у той час студенти Львівського університету – розмовляли українською («руською») мовою, звідси й назва об'єднання. Вони боролися проти політичного, соціального, духовного гноблення, за розвиток національної самосвідомості українського народу. Цьому була підпорядкована науково-дослідницька, публіцистична діяль­ність «Руської трійці». Вони виступали за розвиток національної літературної мови на народній основі, проти спроб латинізації пись­менства. Характерною особливістю їхньої літературної діяльності було те, що вона здійснювалася у дусі романтизму. 1836 р. вони видали у Будапешті альманах «Русалка Дністровая», який за змі­стом (возвеличення історії України, поетизація народних героїв – Морозенка, Довбуша) та формою (народна мова, фонетичний пра-,вопис) був феноменальним явищем тогочасного літературного та суспільно-політичного процесів. Цей твір високо оцінювали Т. Г. Шевченко та І. Я. Франко. Австрійський уряд конфіскував практично весь наклад альманаху, а видавців поставив під нагляд поліції.

Діяльність «Руської трійці» започаткувала новий етап у розвит­ку національного руху на західноукраїнських землях, перехід від культурологічних проблем до соціально-політичних.

 

§ 4. Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії (наприкінці XVIII—XIX ст.)

У результаті поділів Полі.іці та Константинопольської конвенції з Туреччиною (1775) Галичина і Буковина увійшли до складу Авст­рії, Закарпаття перебувало у складі Угорщини ще з XVII ст. На цій території проживало 2,5 млн людей (з них 2 млн українці), а її площа сягала 70 тис. кв. км. Галичина разом з частиною польсь­ких земель була виділена в окремий коронний край — «королівст­во Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. Закарпаття входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва. У межах однієїдержави західноукраїнські землі залишались адміністративно розмежованими. У Галичині адміністрацію очолював губернатор, в округах — старости. На місцях адміністративні та судово-полі­цейські функції виконували поміщики або призначені старостами мандатори. Містами управляли магістрати. Органами крайового управління були становий сейм у Галичині (1775-1845) та крайові сейми у Галичині та Буковині (1861-1914). На Закарпатті адмініс­трацію очолювали жупани, періодично скликали збори дворянст­ва. Буковина (ця назва, популярна ще з XIV ст., була залишена австрійським урядом як офіційна) мала площу 10,6 кв. км і насе­лення 75 тис, 60 % з них були українці.

В 70-80 рр. XVIII ст. австрійськими імператорами Марією Терезою та Иосифом II була проведена низка реформ, в тому числі об­меження і ліквідація панщини, надання селянам елементарних гро­мадських прав (одружуватись без згоди пана, переселятися тощо). Але згодом ці реформи було згорнуто.

Основною галуззю економіки залишалося сільське господарст­во, головним чином землеробство, яке через наявність кріпацтва і низької агрокультури знаходилось на низькому рівні. Поміщики вели своє господарство екстенсивними методами.

Промисловість у першій чверті XIX ст. знаходилась у стані за­стою. 1841 р. у Східній Галичині нараховувалось 183 мануфакту­ри, що становило 3,6 % від їхньої загальної кількості н Австрії. Лише 1843 р. в Галичині з'явилися дві перші парові машини, тоді як по всій країні їх діяло уже 231. Більшість міст була промислово нерозвиненими. 1849 р. Львів мав 68 тис. населення, Чернівці – 18 тис, Тернопіль – 16 тис, Ужгород – 7 тис.

Перша половина XIX ст. для українців в Австрії була дуже важ­кою. Тут не було недавніх традицій державності хоча й обмеже­ній формі, як це було у Придніпровської Україні в Росії. Не було тут і української шляхти, як у тій самій Східній Україні і роль національного чинника в основному виконувала греко-католицька церква. Це було пов'язано з тим, що нечисленна українська інтелі­генція складалася в той час власне зі священиків або їхніх дітей, що здобували освіту. У цьому була особливість національного від­родження у Західній Україні і його відмінність від відродження у Східній Україні.

1830-х рр. на Західній Україні достатньо рельєфно почав крис­талізуватися національний рух. На його піднесення і активність мали сильний вплив два чинники: 1) польське повстання 1831 р. і заперечення поляками взагалі українського питання у Галичині; 2) вплив українського національного відродження на Лівобереж­ній Україні. Почалася пропаганда української мови, робота над українським словником і вивченням історії свого краю.

У червні 1848 р. у Празі був скликаний з'їзд представників сло­в'янських народів Австрійської імперії – Перший слов'янський конгрес. Українське питання обговорювалося на Галицько-руській секції, де більшість мали поляки. Незважаючи на це, польська де­легація змушена була погодитися на рівноправність української мови у школах і установах, на окремі гімназії для поляків і укра­їнців; викладання в ліцеях і університетах повинно було проводи­тися на двох мовах, а в сеймі і діловодстві українська мова повинна була бути зрівняна з польською, і обидва народи повинні були мати свою гвардію. Це була перша польсько-українська справедли­ва угода, але у зв'язку з наступом на Прагу австрійських військ Конгрес був розпущений і угода залишилася нереалізованою. На Слов'янському Конгресі український народ через своїх представ­ників заявив про свої національні вимоги і ввійшов як рівноправ­ний партнер у сім'ю слов'янських народів. Водночас Конгрес пока­зав і розбіжності між самими слов'янськими народами, хоча до цього взаємини між ними зайве романтизувалися.

На початку 1848 р. у багатьох європейських країнах, в тому числі і у Австро-Угорщині почалися буржуазно-демократичні ре­волюції. Уряд Австро-Угорщини змушений був відмінити кріпос­не право (у квітні 1848 р.). У травні 1848 р. представники украї­нської ліберальної буржуазії, інтелігенції та уніатського духовенства створили у Львові українську політичну організацію «Головну Руську Раду» на чолі з єпископом Г. Яхимовичом. Вона почала видавати першу газету українською мовою – „3орю Гали­цьку”, символом українського народу проголосила галицький герб, – золотого лева на блакитному тлі і жовто-блакитний пра­пор. На території Східної Галичини були організовані 12 окруж­них та 50 деканальних і сільських руських рад. Головна Руська Рада діяла в цілому з лояльних позицій щодо Австро-Угорської монархії, не зачіпаючи основ ладу. Вона виступала за перетво­рення Східної Галичини в окрему провінцію, тобто за її територі­альну автономію, створення української національної гвардії, поширення української мови (навчання, публікація документів), дозвіл українцям обіймати державні посади, зрівняти уніатське духовенство з католицьким. Але з цієї програми реалізовано було лише навчання (з 1848р.) українською мовою в народних шко­лах та викладання її в гімназіях. Прагнення Головної Руської Ради об'єднати всі землі, на яких жили українці у межах Авст­рійської імперії, закінчилося невдачею. У березні 1849 р. румун­ська аристократія домоглася відділення Буковини від Галичини в окремий коронний край. З іншого боку, угорці не допустили від­ділення Закарпаття, де вони панували. Головна Руська Рада зму­шена була припинити свою діяльність 1851 р.

В листопаді 1848 р. вибухнуло збройне повстання у Львові, де висувались вимоги введення автономії у Східній Галичині. По­встання зазнало поразки. У Північній Буковині 1848 р. селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплювали помі­щицькі володіння. Повстання очолив депутат австрійського рейх­стагу Лук'ян Кобилиця. Владі вдалося придушити повстання лише через 1,5 року. Значення революції виявилося у ліквідації кріпосного права і піднесенні національно-визвольного руху.

Незважаючи на поразку буржуазно-демократичної революції 1848-1849 рр. в Австрії, криза феодалізму в цій імперії ще більше загострилася, йшов процес розвитку капіталістичних відносин. 1867 р. прийнято конституцію, за якою Австрійська імперія стала двоїстою, перетворилася на Австро-Угорську, декларувався перехід від централізму до федералізму, розподіл законодавчої влади між імператором, рейхстагом і обласними сеймами. Офіційно про­голошувалась рівноправність у державних установах, судах, шко­лах. Але реально панівне становище на західноукраїнських зем­лях посідали австрійська, угорська, польська, румунська верхівки. Галичині надали обмежену внутрішню автономію. Українська те­риторія Галичини охоплювала 59 повітів із 3759 місцевостями, причому українці мали в 3173 місцевостях абсолютну більшість, а в 77 – відносну, А відповідно до перепису населення 1900 р. у Галичині проживало 7 млн 185 тис. людей, із них 42,3 % складали українці. Українці становили більшість населення західноукраїн­ських земель (з 6,4 млн – 4,6 були українці).

У повітах, де українці складали понад 90 % населення, офіцій­ною мовою була лише польська. Першу українську гімназію уда­лося відкрити у Львові 1867 р. і за 40 наступних років їх було відкрито тільки 5, тоді як поляки мали 4 вищих навчальних за­клади, 96 гуманітарних і 14 реальних гімназій.

За ліквідацію феодальних повинностей поміщики 1851 р. отри­мали певну суму 5% облігаціями, які погашалися з 1859 р. Селя­ни ж за це повинні були сплатити великий викуп, який для гали­чан був у 5 разів більшим, ніж для німецьких селян.

Розширювалась і зміцнювалась приватна власність на землю, зменшувалось поміщицьке землеволодіння, зростала ціна землі як товару. Характерними ознаками селянських господарств були ма­лоземелля, кругова порука, обтяженість викупними платежами, податками і повинностями, аграрне перенаселення. 1900 р. 42,6 % селянських господаоств мали меньше ніж 2 га, а наступні 37,5 % від 2 до 5 га. Промисловість західноукраїнських земель розвива­лась повільно. Низка галузей (цукрова, шкіряна, текстильна), не витримуючи конкуренції дешевих виробів з Австрії,занепадали. Але розвивалися галузі видобування і первинної обробки сировини (нафтова, лісообробна). Промисловість мала дрібний, кустарно-ре­місничий характер, була маломеханізованою. Почалося будівницт­во залізниць. 1864 р. залізнична колія була проведена з Кракова до Львова.

В суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях до­мінували дві течії: москвофільська і народовська.

Москвофільство – мовно-літературна, потім суспільно-політична течія, яка об'єднувала частину консервативної інтелігенції та духо­венства, зорієнтованої на Москву. Бони розчарувалися в австрійській монархії, яка не дала їм ніяких привілеїв і сподівалися дістати їх від російського уряду. Москвофіли виступали за недоторканість існуючо­го ладу, не сприймали деякі суттєві аспекти капіталізму, який вже виявив себе у Західні Європі. Москвофіли заперечували право украї­нського народу на самостійний національний розвиток. У своїх ви­даннях вони використовували так зване «язичіє», що було сумішшю церковнослов'янської, російської й української мов. їхніми лідерами були: Д. Зубрицький, В. Ділицький. Під їх впливом знаходились низка культурно-освітніх товариств і часописів.

Народовці – політична течія ліберального напряму, яка бере початок від Львівського гуртка, заснованого 1861 р. групою моло­дих письменників і громадських діячів. Це була українофільська тенденція у суспільно-політичному русі, яка виступала за єдність українських земель, розвиток української літератури та мови. Вони проводили значну культурницьку діяльність ліберального напря­му. Лідерами народовців були: В. Шашкевич, В. Барвінський, А. Вахнянин.

Значну роль у розвитку самосвідомості українського народу ві­діграло культурно-освітнє товариство «Просвіта», засноване 1868 р. народовцями у Львові. Воно видавало твори українських письмен­ників, шкільні підручники, газети, організовувало читальні. До 1912 р. «Просвіта» видала 445 назв книг загальним накладом 3 млн 115 тис. і нараховувала 77 філій, 2364 бібліотеки. До неї входили 197 тис. людей «Просвіта» виділяла стипендії для студентів, вела антиалкогольну й антиникотинову пропаганду.

Важливе значення для консолідації наукових сил України мало створення 1892 р. Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), яке фактично стало Українською Академією Наук. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську, математично-природничо-лікарську, при яких діяли друкарня, книгарня та бібліо­течна комісії. НТШ мало й свій музей. Деякий час очолював НТШ видатний історик М. С. Грушевський. До 1914 р. НТШ видало 300 томів наукових праць українською мовою з різних галузей, а найбільше з українознавства.

В середині 70-х рр. у Галичині розгортається радикальний рево­люційно-демократичний рух на чолі з І. Франком, М. Павликом. 1890 р. засновується Русько-українська радикальна партія (РУРП) – перша легальна українська політична партія європейсь­кого типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. У програмі – максимум РУПР висували вимогу здо­буття політичної, економічної та культурної самостійності україн­ського народу, його державної незалежності та об'єднання його земель. 1895 р. один з лідерів цієї партії Юліан Вачинський опуб­лікував свою працю «Україна іrredentа» («Україна уярмлена»), де вперше в історії українського політичного руху показав, що полі­тична самостійність України є необхідною передумовою її економі­чної та культурної розбудови, взагалі передумовою самої можливо­сті її існування. У другій половині 80-х центр українського політичного руху переміщується у Східну Галичину («Українсь­кий П'ємонт»). 1899 р. була створена Українська національно-де­мократична партія (УНДІІ) і Українська соціал-демократична пар­тія (УСДП), а 1896 р. – Католицький русько-народний союз. УНДП і УСДП стояли на тих самих позиціях, що й РУРП щодо своєї кінцевої мети. Політична самостійність України стає головним га­слом національного руху в Галичині та на Буковині. З виникнен­ням партій національна ідея з гурткової стає масово-політичною.

Малоземелля та безробіття, низький рівень життя, аграрне пе­ренаселення викликали масову еміграцію західноукраїнського населення переважно в Америку. Першими українськими переселен­цями до США у 70-х рр. XIX ст. були закарпатці. На кінець XIX ст. українська громада у США налічувала понад 200 тис. людей Пере­селялись також у Канаду, Бразилію, Аргентину. На початок XX ст. у Південній Америці проживало близько 20 тис. українців. Вони засновували тут поселення, ферми, відкривали крамниці, зробив­ши свій внесок у розвиток цих країн.


Читайте також:

  1. Акти Конституційного суду України в системі національного законодавства.
  2. Акти Конституційного Суду України в системі національного законодавства.
  3. Акціонерний капітал і акціонерне товариство.
  4. Аналіз результатів національного виробництва.
  5. Антифеодальна боротьба українського народу
  6. Банківська система України та роль у ній Національного банку України
  7. Банківська система України. Правовий статус Національного Банку України
  8. Боротьба українського козацтва проти турецько-татарської агресії.
  9. Боротьба українського народу за національну освіту й рідну мову
  10. Боротьба українського народу проти німецько-австрійської окупації та гетьманату.
  11. Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.
  12. Брестська церковна унія і її наслідку для українського народу.




Переглядів: 7775

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Суспільно-політичні рухи в Україні в 20-ті рр. XIX ст. | Соціально-економічний розвиток українських земель у другій половині XIX ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.008 сек.