Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Особливості наукового тексту і професійного наукового викладу думки. Мовні засоби наукового стилю

У попередніх лекція ми вже наголошували на мовних та позамовних особливостях наукового стилю, його сфері використання. Нами було з’ясовано, що основною одиницею наукового стилю є текст. Детальніше розглянемо особливості тексту наукового стилю, його структуру.

У семантичному аспекті текст сприймається як закінчене, зв’язне змістове ціле. З погляду мовленнєвої діяльності текст являє собою мовленнєву діяльність, підпорядковану певному комунікативному завданню, і, власне, результат цілеспрямованого мовленнєвого акту. Текст дістає також прагматичне тлумачення (як інструмент мовної комунікації між відправником та одержувачем), розглядається з інформативного погляду (зображення світу з різним ступенем об’єктивності). Текст служить засобом упливу, що має свою структуру. Ця структура залежить від багатьох факторів, зокрема від предметного змісту комунікативної мети – задуму.

Звернемося доосновних ознак наукових текстів. Текст має ознаки, що виражають загальні особливості його системно-структурної організації. До таких ознак варто віднести: цілісність, зв’язність, членованість, завершеність, лінійність, інформативність.

1. Цілісність розуміється як єдність таких цілісностей:

· змістової цілісності (єдність ідеї, теми, змісту);

· комунікативної цілісності (мети, намірів мовного спілкування);

· структурної та формально-граматичної цілісності (мовленнєвих жанрів, їх комплексів, узгоджуваність і координація форм).

2. Зв’язність буває лінійна і вертикальна, і служить попередній ознаці, тобто цілісності тексту. Зв’язність виділяють за різними ознаками:

· логічними;

· асоціативними;

· образними;

· композиційно-структурними;

· стилістичними;

· ритмоутворювальними.

Логічну зв’язність помічаємо в причинно-наслідкових відношеннях між елементами тексту при аналізі і синтезі його частин, при розгортанні – індукції (від окремого до загального) і дедукції (від загального до окремого) тексту. Композиційно-структурна зв’язність виявляється у будові тексту, диспозиції (розташуванні) його частин, залежності композиційних елементів, несуперечності змісту і зв’язків як логічних, так і граматичних.

3. Членованість тексту. Властивість тексту – бути комунікативно членованою одиницею, що свідчить про гармонійність його природи. Розрізняють членування тексту за такими ознаками:

· змістове і технічне (знаходить відповідне вираження в поліграфічному оформленні від заголовка до глави, розділу, параграфа, абзацу);

· концептуальне і методичне (відповідає певним ідеям, темам, судженням, поняттям, відповідає задуму, сутності намірів);

· глибинне і поверхневе (може бути верхнім відображенням глибинного, але через формально видимі ознаки (паузи);

· об’єктивне і суб’єктивне;

· смислове і формальне.

4. Лінійність тексту ніби організовує мовні одиниці в послідовність мовного викладу. Лінійність відображає живий мовний матеріал і його виголошення.

5. Інформаційність. Кожний текст, що має названі вище ознаки, уже є інформаційним: поряд з мовними знаннями й у сукупності з ними він передає екстралінгвістичні знання. Інформація як здобуті людським розумом і досвідом знання та повідомлення про них є основою й наповненням незліченної кількості мовних текстів.

6. Завершеність. Ця ознака притаманна лише конкретним текстам з визначеними межами. У текстах широкого тлумачення вона має відносний характер. Можуть бути тексти, зокрема художні, зумисне не завершені автором або такі, в яких предметне й фабульне завершення не є завершенням ідеї, ментальних концептів тощо. Такі тести можуть потребувати або, точніше, провокувати створення наступних текстів.

Наукове знання може бути виражено в первинних текстах: усних (дискусія, диспут, обговорення наукової проблеми у колі фахівців) та вторинних – писемних.

Текст містить:

· зміст знання (функціонує вже як семантика тексту);

· саме знання (поступово досягає статусу наукової інформації).

Знання може бути науковою інформацією тільки в системі суспільних наукових комунікацій. Спілкуючись, науковці мають можливість уточнити зміст понять, а іноді, у ході обговорення, виникає нове знання. Найбільш повно наукове знання про предмет, його ознаки й властивості виявляються в жанрі наукової монографії (книга, дисертація). Близькими до наукової монографії є підручники для вишів. Вони вирізняються наявністю визначень, чіткістю побудови викладу. У статтях найчастіше подають розгляд одного з аспектів, однією зі сторін, зв’язаних з тим чи іншим науковим поняттям, з тією чи іншою проблемою. Отже, усі типи наукових текстів (доповідь, дискусія, монографія, підручник, стаття) різною мірою демонструють наукове знання, його семантику. Досягши досить високого рівня розвитку інформації, наукове знання знаходить нові канали комунікативних зв’язків у вигляді різних компресованих текстів, що вирізняються великою глибиною відображення самого знання. Такими текстами є словники, енциклопедії, класифікатори, рубрикатори, стандарти на терміни, нормативні довідники, реферати, анотації, популярні лекції, бесіди, інтерв’ю, реклама.

Структура текстів формує і кристалізує наукове знання. На мову науки в усіх типах текстів упливає мовна норма, саме норма виступає тим фільтром, який відокремлює те, як можна сказати, від того, як не можна сказати. Велике значення у зближенні наукового знання із системою мови має входження знання в терміносистеми окремих наук. Найчастіше терміносистеми знаходять своє вираження в національних мовах (системи англійської, російської – у термінах з радіофізики, біології тощо). На етапі моделювання терміносистем наукове знання ніби вростає в систему тієї чи іншої конкретної природної мови.

Таким чином, усяке наукове знання втілюється в тексти й пізнається тільки через тексти. У процесі створення спеціального тексту обов’язково враховуються:

· обсяг професійних знань;

· спеціалізація й інтереси тих, кому адресується цей текст.

Через вказівки на рівень знань, необхідних для розуміння й засвоєння відповідного матеріалу, а отже, через фактор комунікативного середовища в текст проникають і саме через текст реалізуються інформаційні зв’язки вчених між собою. З науковцем, що живе за кордоном, можна спілкуватися через його книги й мати уявлення про його наукові інтереси.

Далі звернемо увагу на основні елементи наукового тексту.

Структура наукового тексту – це система одиниць різних рівнів. Одиниця найвищого рівня – складне синтаксичне ціле. Переважно в наукових текстах використовуються складні синтаксичні цілі з ланцюжковим зв’язком: кожне наступне речення доповнює, уточнює, розвиває або заперечує думку, висловлену в попередньому. Іноді те, про що говориться в реченні, може стосуватися не попереднього, а більш чи менш віддаленого фрагментів тексту. Складне синтаксичне ціле може дорівнювати або утворювати з іншими складними синтаксичними цілими таку інтонаційно-синтаксичну одиницю як абзац. Для абзаців наукових текстів характерні предметно-логічні зв’язки.

Композиція наукового тексту традиційна:

· вступ, який готує до сприйняття наступної розповіді;

· основна частина або виклад, у якому реалізується основна розробка теми;

· закінчення, що завершує текст і, до речі, містить основну його думку.

Кожен дослідник будує композицію своїх робіт так, як прийнято в цьому жанрі дослідження (стаття, монографія, посібник) в конкретній галузі знання. Так, напр., загальні довідники із зоології, ботаніки мають досить строгу структуру, при якій у визначеній послідовності випливає опис класів, сімейств, видів, підвидів, їхньої будови, способу життя.

Найважливішими сторонами форми наукового тексту є:

1. Композиційна (побудова тексту, що поєднує всі його елементи в єдине ціле);

2. Рубрикаційна (розподіл тексту на структурні одиниці, частини, розділи, глави, параграфи). Рубрикація – це членування тексту на складові частини, графічне відокремлення однієї частини від іншої, а також використання заголовків, нумерації та ін. Найпростіша рубрикація – поділ на абзаци. Уважається, що середня довжина абзацу має бути 4 – 6 речень. Рубрики, більші за абзаци, можуть називатися параграфом, главою, розділом, частиною.

3. Логічна (відповідність міркувань, висновків і визначень автора нормам логічно правильного мислення);

4. Мовностилістична та графічна (якість таблиць і ілюстрацій).

Тепер звернемося до мовних засобів наукового тексту. До мови наукової літератури ставляться особливо суворі вимоги щодо дотримання норм. Це сприяє посиленню логізації викладу. Адже метою наукових текстів є ознайомлення читача з результатами досліджень учених у різних галузях знань. Меті підпорядковані спосіб викладу матеріалу і мовні засоби. Вони повинні забезпечувати повне й точне осмислення теми, послідовність і взаємозв’язок думок. Усі міркування автора тексту мають спрямовуватися на переконливе обґрунтування висновків, результатів, яких було досягнуто ним під час дослідження. Чітка послідовність мислення автора передбачає насамперед логічне, а не емоційно-чуттєве сприйняття наукового твору, тому емоційно-експресивні мовні засоби не мають бути домінантними в ньому.

Розглянемо головні мовні засоби в науковому стилі за рівнями літературної мови.

Лексика та фразеологія.Загальновживані слова, загальнонаукова лексика й терміни визначають мовні особливості наукового стилю. Слова в таких текстах вживаються у своїх прямих значеннях, синонімів майже немає. Із зображальних засобів переважають порівняння. Вони допомагають скласти виразніше уявлення про предмет розповіді. Емоційна й експресивна лексика (здебільшого оцінного характеру) уживається подеколи в текстах суспільствознавчого та гуманітарного профілю; цю лексику доцільно застосовувати у фізико-математичних та природничих науках.

Фразеологіянаукової мови також вельми специфічна. Вона покликана, з одного боку, визначати логічні зв’язки між частинами висловлювань (напр., такі стійкі словосполучення, як навести результати, як показав аналіз, на підставі отриманих даних, підсумовуючи сказане, звідси випливає, що тощо); з іншого боку, позначати певні поняття, будучи термінами (вільна економічна зона, мертва мова, струм високої напруги, форма релігійного світогляду).

На лексичному й фразеологічному рівнях слід відзначити наявність великої кількості термінів з різних галузей знання, а отже, – виразно іменний характер висловлювання, адже більшість термінологічної лексики становлять іменники. Оскільки наука оперує не образами, а поняттями, то наукові тексти також насичені абстрактною лексикою.

Найбільшу частину інформації викладено із застосуванням загальнонаукових і вузькоспеціальних термінів. Уживають також слова й усталені словосполучення, що допомагають послідовно, логічно пов’язати між собою окремі елементи наукового тексту: таким чином; однак; крім цього; з іншого боку; у свою чергу; по-перше (по-друге, по-третє тощо); описаний вище; наведені результати; на підставі отриманих даних; як показали дослідження. Важливе значення мають слова, які свідчать про ступінь вірогідності (дійсно, зрозуміло, вірогідно), об’єктивність наведеної інформації (думають, вважають, стверджують, здається, можливо).

Морфологія.У науковому стилі розширені функції іменників і прикметниківза рахунок дещо звуженого використання дієслова. Для всіх форм останнього, а також для іменника, характерні абстрактні, узагальнені значення.

У науковій прозі широко представлені відносні прикметники, оскільки саме вони, на відміну від якісних, дають змогу з максимальною точністю визначати потрібні ознаки понять. Як відомо, від відносних прикметників не можна утворювати форми ступенів порівняння. Тому в текстах наукових праць, використовуючи якісні прикметники, надають перевагу аналітичним (складеним) формам ступенів порівняння, щоб витримувати однаковий стиль мовлення, використовуючи слова (най)більш, (най)менш.

Наукова мова вирізняється також тим, що вона не експресивна. Звідси переважна форма оцінки – констатація ознак, притаманних предметові або явищу, які вони визначають. Тому більшість прикметників є частинами термінологічних виразів.

Дієслова й дієслівні формимають у тексті наукових праць особливе інформаційне навантаження. Вони використовуються для окреслення постійної ознаки предмета, доведення, в описі будови приладів і машин.

Широко застосовуються також дієслівні форми недоконаного виду минулого часу дійсного способу, оскільки вони не фіксують ставлення до дії, яка описується, на момент висловлювання. Рідше застосовуються дієслова умовного (у формулюванні гіпотез) і майже ніколи – наказового способу. Часто використовуються зворотні дієслова, пасивні конструкції, що зумовлено необхідністю підкреслити об’єкт дії, предмет дослідження (напр.: «У цій статті розглядаються…», «Передбачено надати додаткові кредити»).

Серед займенниківособливо поширені вказівні (цей, той, такий, який, котрий), які не лише конкретизують предмет, а й визначають логічні зв’язки між частинами висловлювання. Неозначені займенники, зважаючи на неконкретність їхнього значення, у науковому тексті майже не використовуються (за винятком науково-навчального та науково-популярного підстилів).

Унаслідок певних обставин на позначення суб’єкта дослідження в науковій мові почали використовувати особовий займенник ми, що зумовило утворення низки нових похідних словосполучень, напр.: на нашу думку, на наш погляд, ми переконані, ми дотримуємося…. Проте надто часте вживання цього займенника та його похідних у роботі справляє неприємне враження, тому автори намагаються використовувати звороти, щоб уникнути повторів. Для цього застосовують конструкції з неозначено-особовими реченнями («Спочатку проводять відбір зразків…» тощо), форму викладу від третьої особи («Автор вважає…»), безособові форми на -но, -то («Здійснено аналіз…», «Визначено напрями…», «За основу прийнято метод індукції»).

Синтаксиснаукового стилю має яскраво виражений книжний характер, чітко організовану будову речень, без чого неможливо було б висловити складну логічну структуру думок. Важливою рисою синтаксису наукової мови є переважання розгорнених складних речень з розгалуженою системою різних видів підрядності, відокремлених зворотів (особливо дієприкметникових та дієприслівникових). Велика частка належить складнопідрядним реченням, зокрема із причиновим та наслідковим зв’язками. Такі речення найбільше відповідають специфіці наукового викладу.

У науковій літературі поширені безособові, неозначено-особові речення, які використовуються для описування явищ, фактів, процесів. Експерименти описують за допомогою дієприкметників пасивного стану. Дії машин і механізмів (у працях технічного профілю) найчастіше описують за допомогою пасивних конструкцій, в яких присудком є дієслово в пасивно-зворотній формі (подається, вмикається, від’єднується). Використання таких синтаксичних конструкцій дає змогу сконцентрувати увагу читача тільки на самій дії, суб’єкт при цьому лишається невизначеним, оскільки в наукових текстах необов’язково його зазначати.

Номінативні (називні) речення часто вживають у назвах спецкурсів, книг («Технологія галузі», «Українська мова (за професійним спрямуванням)»); розділів («Здоровий спосіб життя», «Українська культура ХХ століття»); у підписах до малюнків, ілюстрацій («Будова клітини», «Карта діалектів України»). Неповні речення як такі, що належать до емоційно-експресивних засобів мовлення, у науковому стилі майже не використовують. Часто вживають розповідні речення, досить рідко – питальні, а окличні майже не застосовують, позаяк вони мають певне емоційне забарвлення (за винятком мови науково-популярних видань).

Ще одна композиційна особливість наукового стилю – документування тверджень, посилання, цитати. За типом мовлення сучасні наукові тексти є монологічними, уживаються в усній та писемній формах з переважанням останньої. Стиль писемної наукової мови – безособовий монолог. Тому викладають, зазвичай, від третьої особи, оскільки увагу зосереджено на змісті й логічній послідовності повідомлення, а не на суб’єкті. Порівняно рідко використовуються форми першої й зовсім не використовуються форми другої особи займенників однини. Авторське «я» поступається значущості й вагомості тих наукових явищ, які досліджуються.

Мовні засоби організації наукового тексту представлені в табл. 14.

При редагуванні тексту слід звертати увагу на мовно-стилістичну його сторону, тобто на правильність побудови фраз і граматичних зворотів, на доцільність використання тих чи інших слів (поширена помилка – уживання зайвих слів). Багатослівність завжди затемнює основну думку автора.

Виходячи з вищесказаного, можна зробити висновок, що кожен текст як цілісний мовленнєвий масив оцінюється за цілим комплексом критеріїв. Основними складовими цих критеріїв є інформаційно-структурні (логічність, зв’язність і цілісність, точність, ясність, зрозумілість, доступність) та стилістичні (правильність, чистота та культура мовлення) характеристики тексту. Написання наукового тексту вимагає від його автора не тільки професійних знань з певної галузі науки, але й умінь структурувати науковий матеріал, уживати відповідні мовні засоби.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Становлення й розвиток наукового стилю української мови	\|	Основні правила запису бібліографічного опису джерел, оформлювання покликань

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.