Графічний та аудіовізуальний способи передачі інформації

В контексті проблематики інформаційного суспільства склалося уявлення про дві своєрідні революції в передачі інформації, які пережило людство. Перша з них пов’язана з переходом від усного мовлення до широкого використання письма при передачі інформаційних повідомлень. Друга ж інформаційнокомунікативна революція пов’язана з переходом від використання друкованого тексту до технологій звукової та аудіовізуальної (образної) передачі інформації.

Засобом мислення, своєрідною практичною свідомістю людини, яка уможливлює саме існування поняття смислу та інформації як таких, є особлива система знаків –мова. Мова є також специфічним соціальним засобом збереження й передачі інформації. Початки людської мови бачимо у складних системах візуальних і звукових сигналів, якими користуються вже вищі тварини. У процесі культурогенезу ці сигнали, які спершу здебільше були засобом вираження емоцій, поступово почали використовуватися для означення речей, їх властивостей і відношень та формувати дедалі більш і більш широкий смисловий, інформаційний простір культури. Звукові сигнали при цьому почали перетворюватися на слова.

Слово знаходиться, так би мовити, “між” свідомістю і мислимим предметом. Воно уможливлює уявлення і разом з тим відділяє уявлення від предмета. Але слово також і пов’язує предмет і свідомість: без слова уявлення не могло б бути знаком того, що мислиться. В цій функції відокремлення і зв’язування буття та його усвідомлення і полягає причина зумовленості нашого мислення нашою мовою, причина того, що реальність буття осягається нами згідно з реальністю і способом буття нашої мови. Можна сказати і так, що в процесі мислення і пізнання світ відкривається нам як особливого роду мова. Гельдерлін, наприклад, стверджував, що саме в слові скритий дух. Завдяки слову, яке є вимовленою сутністю предмета, цей предмет стає доступним духові й нашій свідомості.

Протягом багатьох тисячоліть людська мова існувала майже виключно у формі звукової (мовленої) мови, її основним обмеженням при цьому було обмеження просторовочасове: вимовлене слово поширювалося на обмежену фізичними законами поширення звуку територію та як матеріальна реальність існувало фактично тільки під час вимовляння, відразу по тому цілком відходячи в минуле і втрачаючись у ньому.

Винайдення письма (тобто можливості фіксації мови за допомогою спеціально розробленої системи графічних знаків) дало змогу передавати мовну інформацію на необмежену (принаймні силою людського голосу) відстань та надзвичайно розширило її існування в часі.

Безперечно, поява письма створила нові додаткові умови і можливості для реалізації потенціалу людської культури. Однак разом з тим письмо призводить й до обмеження, звуження інформаційної насиченості мови. Справа в тому, що письмо є знаковою системою і, як кожен знак, виступає тільки представником означуваного, тобто передає тільки частину властивостей та смислів того, що означає, в даному разі – тільки частину властивостей і смислів, що містяться в “живому” мовленні (нехай навіть і найсуттєвішу частину, але ж ніколи не ціле, ніколи не повністю).

Так, при письмовій фіксації мови фактично повністю втрачається гак звана просодична інформаційність, яка міститься у “живій” мові, що звучить. Ідеться про те, що при графічному означенні втрачається та інформація, яка виражається і передається в безпосередньому мовленні системою висотних, силових і часових фонетичних засобів, що також мають смислорозрізнювальне значення. Тобто втрачається інформація, що передається, наприклад, загальною висотою тону голосу та її підвищенням і зниженням, силою та розподілом наголосу, ритмом, темпоральними аспектами мовлення, паузами, тембральними характеристиками тощо. Г. Г. Гадамер, наприклад, цілком слушно вказував на автономію, тобто певну самостійність, просодичного аспекту мови, який відіграє провідну роль у спілкуванні з маленькими дітьми та домашніми тваринами, коли “очевидно, що весь комунікативний обмін відбувається за допомогою просодичної структури...”. Крім того, Гадамер зауважує, що “...ця структура впроваджується й далі – безпосередньо в мовну комунікацію”. Можна сказати також, що на письмі втрачається значна частина тих змістових аспектів мовлення, які є предметом дослідження такої науки, як риторика, – інтонація, емоційність і т. д.

І не варто недооцінювати просодичну змістовість мовлення, – згадаймо, що в реальному житті всі ми нерідко потрапляємо в ситуації, коли більшу увагу звертаємо навіть не на те, що сказано, а на те, як саме сказано (наскільки привітно, переконливо, серйозно, щиро, впевнено, зацікавлено і т. д., або навпаки, – неприязно, невпевнено, жартома, в’їдливо, лицемірно, з байдужістю тощо).

У зв’язку з цим показово, наприклад, що в політиці нерідкими є ситуації, коли передвиборні програми конкуруючих партій або претендентів майже тотожні, проте виборці активно схиляються на бік тієї чи іншої політичної сили або особистості. І в створенні привабливого іміджу того чи іншого кандидата не менш важливу роль, ніж його справи та вчинки, відіграють саме просодичні характеристики його мовлення, його переконливість і, в широкому розумінні, привабливість, які він демонструє (або не демонструє) під час своїх промов та виступів. Звернімо також увагу, що харизматичні лідери фактично ніколи в історії не з’являлися завдяки написаному ними, а тільки завдяки сказаному, – і важливо було, саме як сказаному.

Хоча, безперечно, тривалий час саме письмовий текст був незамінною формою збереження та передачі інформації, джерелом знань, проте вже Платон у своєму діалозі “Федр” з позицій метафізичного логоцентризму протиставляє голослогос письмовому тексту і вважає останній обмеженим та навіть шкідливим для мови, що звучить. Писання загрожує втратою істини, безпосередньо явленої в голосі. Конкретний логос замінюється абстрактними знакамисимволами, а тотальне переживання істини – сухим пригадуванням записаного тексту.

Необхідно визнати, що Платон та його послідовники логоцентрики протягом більш ніж двох тисячоліть перебували у двозначному становищі, адже культура всіх попередніх епох не знала іншого шляху збереження інформації поза кінечністю живої людської пам’яті, окрім письма. Принципово інша ситуація складається у XX ст., коли завдяки глобальному розвиткові радіомовлення та поширенню технологій звукозапису виникають нові унікальні можливості зберігання і передачі живого мовлення у незрівнянній з письмом інформаційній повноті.

Крім того, технологічні надбання сучасної цивілізації, починаючи з винаходу Дагера і закінчуючи найсучаснішими мультимедійними програмами, на якісно новому рівні повертають людству актуальність недискретного, нелінеарного сприйняття та аналізу явищ (див. тему 5). Відомий американський естетик і психолог Р. Архейм пише: “Завдяки фотографії, кіно і телебаченню, висвітленню ними подій, що відбуваються у світі, людині вдалося збагнути суть багатьох важливих речей і багато чого зрозуміти й осмислити...

Людина зіткнулася із зображенням таких подій, словесні описання яких можна зробити лише приблизним чином...” Власне, йдеться про те, що навіть і живе словесне мовлення через свою знакову природу здатне вміщати і відтворювати тільки певну частину потенційної інформаційної насиченості відтворюваної реальності. Адже будьяке слово завжди залишається тільки знаком, своєрідною абстракцією завжди конкретного й інформаційно повнішого реального буття. Іншими словами, на довербальному (домовному) рівні сприйняття реальності, тобто на рівні суто перцептивному (насамперед звукозоровому), людина бачить, сприймає, відчуває навколо значно більше інформації, ніж вона відтворює (і здатна відтворити в принципі) у своєму мовленні. Звертаючись до проблеми меж мови, Г. Г. Гадамер пише про “усвідомлення кожним мовцем того, що кожен раз, коли він підшукує потрібне слово, яке повинне дійти до співрозмовника (а до співрозмовника доходить якраз слово), у нього виникає почуття, що це слово не зовсім доречно підібране. Завжди те, що один мовець має на увазі і що прагне донести до співрозмовника, проходить повз цього співрозмовника, який реально отримує через мову дещо інше”.

Як відомо, кількість наукової інформації (принаймні обсяг текстів) нині подвоюється швидше ніж за два роки, популярним терміном стало словосполучення “інформаційний бум”. Ці обставини негативно позначаються на існуванні людини початку XXI ст., оскільки інформаційне перевантаження, надактивний темп життя як мінімум викликають стресовий стан. І саме використання переваг образноінтуїтивної інформації над, логічною може дати людству можливість упоратися з цим інформаційним перевантаженням. Як писав ще десятиліття тому В. Іванов, “... якщо б навіть ідеї прихильників нових засобів передачі інформації звукозоровими каналами і не були підтримані новітніми дослідженнями, що стосуються можливостей людського мозку (зокрема його правої півкулі, яка відає зоровими образами), ми все одно із загальносвітової практики повинні були б зробити висновок про зростаюче значення телебачення та інших пов’язаних з ним засобів, таких як відеозапис”.

Справа в тому, що права півкуля головного мозку, яка відповідає за образноінтуїтивне сприйняття, як доведено наукою, обробляє інформацію з незрівнянно більшою швидкістю, аніж ліва (пор.: права півкуля 10 у 9му степені біт/сек, а “логічна” ліва – лише 10 у 2му степені біт/сек – тобто відповідно сто і мільярд біт/сек). Тож, читаючи друкований текст, людина засвоює до ста біт інформації за секунду, коли ж вона, наприклад, переглядає відеозображення, то кількість інформації надзвичайно зростає.

Уявімо maKuu експеримент. Одна людина протягом однієїдвох секунд читає текст (наприклад, починає читати оповідання або повість), а інша протягом того ж часу дибиться відеозображення (наприклад, перші кадри художнього фільму). Припустімо, читач встиг прочитати фразу: “ Постійно озираючись і розглядаючи все навкруги, Міко повільно йшов вулицею...” Глядач же саме це (як Міко йде вулицею) встиг побачити на екрані. Тепер, щоб з’ясувати відповідну кількість отриманої читачем і глядачем інформації, поставимо їм хоча б кілька запитань:

• Хто такий Міко?

• Як виглядає вулиця, якою він іде (міська або сільська; сучасна, середньовічна, фантастична; широка або вузька (і наскільки саме) і т.п. можливі варіанти вулиці)?

• Як виглядають будинки на цій вулиці?

• Події відбуваються взимку чи влітку?

• Події відбуваються вдень чи вночі?

• Світить сонце чи хмарно? Може, йде дощ або сніг?

• У що одягнений Міко? _;

• Яка у нього зачіска і т. д.?

• Чи є на вулиці ліхтарі? А перехожі (дерева, транспортні засоби, рекламні щити...)?

• Навкруги тиша чи гомін? Чи співають пташки (і які саме)? Зрештою, запитання можна продовжувати, але їх уже, здається, було досить, щоб переконатися, що відповісти на них може тільки глядач. Бо глядач за однаковий час отримує незрівнянно більше інформації, ніж читач.

Таким чином, можна говорити про втрату книжковою культурою її колишніх позицій. Науковці все частіше говорять про закінчення “епохи Гутенберга”. Безсумнівним є той факт, що більшу частину інформації вже сьогодні людина отримує аудіовізуальним шляхом, а не через друкований текст, і ця тенденція посилюється.

Сама книга поступово стає розкішшю, набуває рангу сувеніра. Звісно, ці факти заходять в емоційну суперечність із уже майже генетично успадкованою нашою пошаною до книги як найяскравішого світоча знань, ознаки духовності і т. ін., проте суб’єктивні емоції й точки зору, як показує історія, не можуть реально протистояти об’єктивним змінам у культурі. В інтересах розвитку суспільства необхідно вчасно відреагувати на закономірності і непідвладні суб’єктивним звичкам та бажанням процеси.

Звісно, можна наводити традиційні аргументи на користь звичності, вишуканості, духовності, елітарності і т. д. книжкової культури, проте ці аргументи, будучи суто теоретичними міркуваннями, навряд чи здатні вплинути на культурну ситуацію: практично більшість людей уже сьогодні віддає перевагу кінофільмам і телевізійним передачам, а не книжкам. Та й питання про нібито “вищу якість” книжкової культури порівняно з аудіовізуальною не завжди ставиться коректно. Аналізуючи рівень художньої та ідейної досконалості обох явищ, треба порівнювати “одновагові” групи: творчість, наприклад, Р. Баха, Я. Гашека, Т. Манна, Л. Фейхтвангера, С, Фітцджеральда та ін. – з творчістю С. Ейзеншгейна, Ч. Чапліна, С. Параджанова, А. Тарковського, Ф. Фелліні, а низькоякісне кіно групи “В” – з ерзацлітерагурою, яка кількісно, здається, навіть переважає.

Можна прийняти зауваження прихильників традиційної книжкової культури про те, що книгу читати значно важче, аніж дивитися кінофільми: книга потребує більшої зосередженості, уваги, напруження, мовляв, саме тому люди і віддають перевагу перегляду кінофільмів і телепередач перед читанням. Але і це зауваження навряд чи свідчить на користь книги: а, чому, власне, треба йти складнішим шляхом? Чому не сприймати полегшений та економічніший аудіовізуальний шлях засвоєння інформації (як розважальний, так і, в певних ракурсах, пізнавальний) як факт вчасного і необхідного пристосування людської культури з метою компенсації інформаційного перевантаження, надшвидких темпів життя?

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Інформаційні технології й інформаційне суспільство	\|	Проблематика освіти

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.