Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Розрізняють три лінії захисту рослин від грибних і бактеріальних

Загрузка...

V

IV

III

II

Основні форми взаємовідношень між рослинами (за Сукачовим В.М., 1964)

прямі (контактні) непрямі

а)механічні а)трансбіотичнІ

б)фізіологічні б)трансабіотичні

Пряма механічна взаємодія зчеплення гілок, стовбурів, коренів рослин (рослини-ліани)

До ліан належать рослини зі слабким стеблом, яким необхідна опора для росту вверх. Ліани укорінюються у грунті і використовують як опору стовбури дерев і кущів, а у трав'яних фітоценозах - більш міцні стебла інших видів трав. До ліан належать деревні і трав'янисті рослини, у тому числі папороті, селагінели, голонасінні (гнетум), та рослини з різних родин покритонасінних (мишачий горошок, хміль, берізка). Ліани виникли зі звичайних наземних рослин у процесі пристосування до зростання у зімкнених фітоценозах. Завдяки властивості використовувати як опору інші рослини, вони можуть, витрачаючи відносно невелику кількість структурного матеріалу, виносити свої асимілюючі вегетативні органи на більшу висоту. В них є різні пристосування щоб прикріплюватися до опори (виділяють 4-5 груп).

Ліани перешкоджають росту рослини-опори в товщину, порушують її розвиток, утруднюють пересування по ній поживних речовин.

епіфітизм - використання однією рослиною іншої (форофіта -рослина, на якій оселяється епіфіт) у якості субстрату. Рослини-епіфіти оселяються на стовбурах, гілках і листі дерев, але не паразитують на них, а фотосинтезують самостійно. Епіфітизм є адаптацією до світлового режиму в густих тропічних лісах. Вважається, що біля 10% усіх рослин є епіфітами. Це орхідні, бромелієві, ароїдні, геснерієві, вересові тощо у тропіках, деякі мохи, лишайники, папороті у менш теплих, але вологих областях, водорості - у помірних широтах. Серед епіфітів зустрічаються також плауни і псилоти. Багато епіфітів мають мікоризу, зустрічаються комахоїдні рослини. Розрізняють епіфіти корові (прикріплені до кори) і гумусні (що вкорінюються в органічних залишках, які нагромаджуються між гілок). Остання група часто зустрічається в тропіках, де численні комахи, особливо мурахи, затягують на дерева мінеральний і рослинний матеріал, який накопичується між гілками.



Интернет реклама УБС

Екологічні властивості епіфітів визначаються тим, що вони залежать у забезпеченні водою й елементами мінерального живлення від атмосферних опадів і від того, що міститься в повітрі (водяна пара, пил і ш.).

Особливості епіфітів: повітряні корені з губчастими покривами (веламеном) у орхідних для добування води з вологого повітря, листкові лійки у бромелієвих накопичують дощову воду, яка всмоктується листковими волосками. Повітряні корені утворюють кореневі гнізда, де накопичуються рослинні залишки, - первинний грунт. Спори і насіння дуже дрібні, і тому легко розносяться найменшими повітряними течіями.

Епіфіти у результаті своєї життєдіяльності змінюють рН середовища у бік підкислення. Утворюючи зімкнуті покриви на стовбурах і гілках дерев, впливають на температуру і вологість кори, її хімізм і фізичні властивості. Поглинаючи воду, яка стікає по гілках і стовбурах, вони тим самим зменшують надходження її у грунт і перешкоджають використанню деревами вимитих з їх листків речовин.

Пряма фізіологічна взаємодія симбіоз - взаємовигідне співіснування:

бактеріотрофія: вищі рослини+бактерії-азотфіксатори - 93% бобових і 87% мімозових;

Відсутність бульбочок на коренях не завжди означає нездатність цього виду бобових до симбіозу з бульбочковими бактеріями, іноді це відбувається через місцеві умови, несприятливі для утворення бульбочок, або тому, що у ґрунті немає відповідних рас бульбочкових бактерій. У той же час наявність бульбочок на коренях бобових не завжди вказує на активну фіксацію азоту бульбочковими бактеріями. Наприклад, багаточисельні дрібні білі бульбочки на бічних коренях бобових утворюються малоефективною расою бульбочкових бактерій, яка не здатна зв'язувати атмосферний азот або фіксує його у незначній кількості. А великі, забарвлені у рожевий колір бульбочки на стрижневому корені характеризують енергійний процес засвоєння азоту.

Висока кислотність, високий вміст розчинного А1, погана аерація є несприятливими умовами для утворення бульбочок. Необхідною є достатня забезпеченість Р, К, Са, Мо, 8, Со, Н20, а також умови освітлення, оскільки бульбочкові бактерії залежать від фотосинтезу бобової рослини, тому що беруть від неї вуглеводи. При затіненні різко знижується не тільки кількість бульбочок, але і їх розміри, а також глибина їх утворення. Фіксація азоту бульбочковими бактеріями знижується по мірі збільшення вмісту у ґрунті розчинних форм азоту, доступних для бобових.

Всередині бульбочок створюються сприятливі умови для активності нітрогенази (ферменту, що бере участь у фіксації азоту), у тому числі знижений вміст кисню. Азот, що фіксується бульбочковими бактеріями, на 90-95% передається бобовим рослинам. Тому такі рослини мало залежать від забезпечення мінеральним азотом ґрунту і можуть зростати на бідних грунтах.

Вільноживучі азотфіксатори використовують як енергію для життя і фіксації атмосферного азоту або прижиттєві (здебільшого кореневі) виділення рослин або органічну речовину ґрунту. Сюди належать азотобактер, бейєрінкія, клострідіум, клебсіелла. Також азотфіксатори були виявлені у філосфері (на поверхні листя), що більш характерно для тропіків, але буває і в помірній зоні (ялина, бук, пшениця, стоколос безостий, тонконіг лучний).

Азот, засвоєний азотфіксаторами, стає доступним для рослини здебільшого після мінералізації відмерлих бактеріальних клітин.

Азотфіксуючі актиноміцети також можуть утворювати на коренях рослин бульбочки (актиноміцеторизу). Відомо 150 видів актиноміцеторизних рослин, н-д вільха, лох, обліпиха. На відміну від бобових рослин, можуть фіксувати азот і на кислих грунтах. Актиноміцеторизні рослини звичайно мають ще й мікоризу. Грибний симбіонт покращує забезпеченість фосфором і тим самим сприяє фіксації азоту актиноміцетом.

Багато видів синьозелених водоростей (ціанобактерій) здатні фіксувати атмосферний азот. Відомий симбіоз синьозеленої водорості Апаbаепа аzоllае з водяною папороттю Аzollа. Симбіонт, здатний фіксувати азот, розміщується в порожнинах листків, що плавають у воді, де він захищений від несприятливих впливів зовнішнього середовища. Папороть одержує від нього нітроген і, можливо, ростові речовини. Аzоllа давно використовується населенням північних провінцій В'єтнаму як зелене добриво на рисових полях.

Приблизно 30 видів саговникових мають на коренях коралоподібні здуття, що нагадують бульбочки на коренях вільхи. Вони утворені синьозеленими водоростями (Апаbаепа, Nоstос), здатними фіксувати значні кількості атмосферного азоту. У покритонасінних рослин наявність при основі листків здуттів, утворених Nostoc рипсtіfоrте, здатним фіксувати атмосферний азот, виявлено в тропічної рослини Gипnеra sсаbra. Таким чином, симбіоз із синьозеленими водоростями виявлений в основному у видів судинних рослин, що виникли на перших етапах їхньої еволюції (папороті, голонасінні).

За останні роки синьозелені водорості виявлені в мохах, зокрема в сфагнах. Ймовірно, між мохами і синьозеленою водоростю існують симбіотичні відносини. Синьозелені водорості оселяються серед мохів як епіфіти. За спостереженнями на Крайній Півночі, у моховому покриві вони фіксують азоту більше, ніж- на поверхні грунту, що пов'язано з кращими умовами тепла, зволоження й у деяких випадках реакції середовища.

Синьозелені водорості вступають у симбіотичні відносини з грибами, утворюючи лишайники. Таких лишайників порівняно небагато, приблизно 8% від їхнього загального числа. Іноді синьозелені водорості беруть участь в утворенні лишайників поряд із зеленими водоростями. Як азотфіксатори в лишайниках найбільше значення мають види Nоstос і Саlothriх. Синьозелені водорості - автотрофи, значення симбіозу з іншими організмами полягає для них у захисті від несприятливого впливу зовнішнього середовища.

мікотрофія: вищі рослини+міцелій гриба = мікориза - 79% судинних рослин, в тому числі всі вивчені голонасінні, і 77,5% покритонасінних. Мікориза виявлена у 60% вивчених спорофітів спорових рослин. Сімбіотрофи (вищі рослини-члени симбіозу) бувають факультативні та облігатні. У першому випадку обидва організми можуть жити кожен самостійно, а в другому - самостійне існування кожного з цих організмів неможливе. До облігатних симбіотрофів належать представники родин орхідних та вересових, у яких без симбіозу з грибом не розвивається проросток насінини.

Мікотрофія розповсюджена серед тропічних рослин. Більшість культурних рослин, в тому числі хлібні злаки і плодові дерева, включаючи цитрусові, мають мікоризу. Мікориза виявлена у рослин, що належать до різних життєвих форм: дерев, кущів, напівкущів, трав (одно-та багаторічників), але не виявлена у мохів. Окрім автотрофних рослин вона притаманна усім сапротрофним квітковим рослинам. Мікориза відсутня лише у представників деяких родин, а саме: хрестоцвітих, макових, лободових, амарантових, портулакових, кропивних, осокових, ситникових, рдестових, шейхцерієвих, їжачеголівникових, рогозових. Також немає її у комахоїдних і у квіткових паразитичних рослин.

Мікориза відсутня у водних рослин. Гелофіти також не мають її, але ті з них які ростуть як у місцях вкритих водою, так і на відносно сухих грунтах, наприклад, тростина, у воді мікоризи не утворюють, а на суходолі є мікотрофами. Розповсюдження мікоризних рослин обмежується низькою температурою, надлишком або нестачею води для грибного симбіонта. На болотах відносне число мікоризних рослин менше, ніж в оточуючих їх луках і лісах. У той же час сухість грунту, н-д, у пустелях, також негативно впливає на її формування. Найбільш сприятливі умови для мікотрофних рослин створюються при помірному зволоженні у сполученні з доброю аерацією. Тому мікотрофія найбільш широко росповсюджена серед мезофітів.

Мікоризні рослини зустрічаються на грунтах з рН від 3,8 до 8,0, незначне засолення не перешкоджає утворенню мікоризи. Найчастіше мікотрофні рослини розповсюджені на грунтах, достатньо багатих органікою, але бідних доступними елементами мінерального живлення, особливо фосфором і нітрогеном.

Розрізняють такі типи мікориз: ендотрофна (везикулярно-арбускулярна ендомікориза), ектотрофна (чохликова ектомікориза), ендоектотрофна (змішана). Також іноді окремо виділяють ерикоїдно-арбутоїдну мікоризу і мікоризу орхідних.

Для ендотрофної мікоризи характерно проникнення гіф гриба всередину клітин кори кореня, де вони утворюють везикули (здуття) і арбускули (деревовидні розгалуження). Гіфи гриба в певних умовах можуть перетравлюватися клітинами. Кореневі волоски на коренях зберігаються, але окрім того всмоктування розчину мінеральних солей здійснюється гіфами гриба, які проникають у грунт. Гриби, що утворюють везикулярно-арбускулярну мікоризу, належать до родини Еndogoпасеае (ендогонові належать до зигоміцетів). Цей тип мікоризи найбільш розповсюджений як у наших широтах так і у тропіках. 84,4% мікоризних рослин утворюють мікоризу саме цього типу (яблуня, клен, в 'яз, гінкго, секвойя, метасеквойя).

Ектотрофна мікориза формується на молодих, ще нескорковілих корінцях. Для неї характерне утворення чохла з гіф гриба (суцільного сплетення їх), що вкриває поверхню корінців. Гіфи проникають між клітин кори кореня, але відсутні в клітинах. Вони також відходять від чохла, що покриває корінці, у ґрунт, де утворюють міцелій, з якого можуть виникати плодові тіла. У результаті утворення чохла з гіф кореневі волоски відсутні. Потужний чохол з гіф (у бука він складає до 40% від маси кореня) є дуже ефективним поглинаючим органом, який збільшує поверхню поглинання у 10-14 раз. Крім того, він виконує функцію запасаючого органу, беручи участь і у запасанні води. Одночасно він захищає корінь від несприятливого впливу зовнішніх умов і перешкоджає проникненню патогенів. Чохликову мікоризу має менше число видів (в Україні 11,4% від загального числа, вивчених мікоризних рослин). Однак вона має велике значення, тому що властива багатьом видам дерев, які утворюють ліси в умовах бореального і помірного клімату: сосни, ялини, ялиці, модрини, бука, граба, берези, верби.

До грибів, що формують чохликову мікоризу, належать понад 500 видів базидіомікотових, більше 10 видів аскомікотових і 2 види анаморфних, або мітоспорових грибів - це ті аско- і базидіомі котові, у яких статеві споропошення невідом, а є тільки конідіальні, і їх місце у системі поки що є нез’ясовані (раніше - незавершені гриби, або дейтероміцети). Сюди входять багато видів їстівних грибів (білий гриб, підберезовик, рижик і ін.). Гриби, що належать до родів Russula (сироїжка), Lactaria (груздь), Воletus (білий гриб), Атапіtа (мухомор), майже завжди існують, утворюючи мікоризу з деревами. Деякі види грибів можуть утворювати мікоризу на декількох видах дерев. У багатьох видів дерев мікориза формується за участю великого числа видів грибів. Для сосни звичайної і ялини звичайної відомо понад 100 видів грибних симбіонтів. Деяким видам дерев властиві спеціалізовані види грибів-мікоризоутворювачів, наприклад, у модрини європейської - маслюк модриновий.

Екто- і ендомікоризи функціонально близькі одна до одної. В обох випадках спостерігається взаємовигідне співіснування гриба з рослиною. Гриби, що утворюють мікоризи цього типу, не здатні використовувати як джерело енергії целюлозу і лігнін і забезпечують себе енергією вуглеводів, які одержують від рослини. Вони одержують від рослини також вітаміни (тіамін Ві, піридоксин В б, а іноді біотин Н). Встановлено, що шапинкові гриби, що формують ектомікоризи, не можуть утворювати плодові тіла без контакту з коренями дерев. У той же час гриб сприяє покращенню забезпеченості рослин елементами мінерального живлення (нітрогеном, фосфором). Гриби, що утворюють ектотрофну мікоризу, поліпшують забезпеченість рослин фосфором. Це пов'язано з тим, що доступний для рослин іон –РО43- мало рухливий у ґрунті, тому навколо коренів утворюються зони виснаження доступним фосфором шириною 1,0-1,5 мм, через те що –РО43- дуже повільно надходить з навколишнього ґрунту. Гіфи гриба поширюються на великі відстані від коренів, і по них фосфор надходить у корені з відстані 20-30 і навіть 80 мм. Також гриби-мікоризоутворювачі сприяють поглинанню фосфору коренями рослин із важкорозчинних фосфатів.

Є дані про поліпшення забезпечення мікоризних рослин калієм, а рослин з ектотрофною мікоризою, крім того, цинком, сульфуром і стронцієм. Мікоризні гриби постачають рослини деякими ростовими речовинами і вітамінами (нікотиновою і пантотеновою кислотою). Даних про здатність грибами везиклярно-арбуокулярної і чохликової мікоризи використовувати нітроген органічної речовини ґрунту немає.

Мікоризи перешкоджають зараженню коренів паразитичними грибами і бактеріями, а також впливають на склад ризосферних організмів. Захисна функція мікориз обумовлена тим, що сплетення гіф на поверхні кореня перешкоджає проникненню інфекції всередину його; гриби, що утворюють мікоризу, виділяють у навколишнє середовище антибіотики: використовуючи вуглеводи, що надходять у корені, вони позбавляють патогенні організми необхідної для них енергії. Установлено також позитивний вплив грибів-мікоризоутворювачів на водний режим рослин, що обумовлено здатністю гриба поглинати воду з відносно сухого ґрунту.

У деяких деревних рослин (ялівець, яблуня, ліщина, дуб) виявлена і екто- і ендотрофна мікоризи, тобто змішаний тип, але звичайно якась із них є типовою для виду, а інша утворюється тільки при певних умовах. У молодих особин ряду видів (тополя) формується ендотрофна мікориза, а потім у міру старіння утворюються ектотрофна мікориза.

Ерикоїдна і арбутоїдна мікоризи властиві порівняно невеликій кількості видів) в Україні 1,8% мікоризних рослин). Однак ці рослини (буяхи, верес, еріка, азалія тощо) мають суттєве значення у формуванні ярусу кущів у бореальних лісах. Грибний симбіонт належить до дискомікотових. На прикладі журавлини була показана здатність грибного симбіонту засвоювати нітроген органічної речовини ґрунту. Установлено також позитивний вплив гриба на забезпечення рослини фосфором.

Мікориза орхідних властива трохи більшому числу видів рослин (у СРСР приблизно 2,5% вивчених мікоризних рослин), ніж ерикоїдна мікориза. Однак значення орхідних у створенні рослинного покриву дуже невелике. Грибний симбіонт в основному належить до роду Rhisoctonia (анаморфні гриби), він здійснює на орхідні сприятливий вплив, але може паразитувати на рослинах, що належать до інших родин. На відміну від грибів, що утворюють мікоризи іншого типу, він здатний використовувати целюлозу і лігнін органічної речовини ґрунту. Характерна присутність гриба в бульбах, кореневищах, у повітряних коренях і тільки іноді в коренях, розташованих у грунті. Функціонально мікориза орхідних різко відрізняється від інших типів мікориз тим, що грибний симбіонт забезпечує рослину вуглеводами протягом тимчасового чи постійного перебування її в сапротрофному стані.

Насіння орхідних у природних умовах проростає лише за участю грибного симбіонта. Для проростків орхідних характерний сапротрофний підземний спосіб життя, протягом якого вони одержують енергетичний матеріал від гриба. Тривалість сапротрофного періоду життя варіює від двох років у зозулинця (дремлека) до 11 років у скрученика осіннього / навіть до 10-15 років у зозулинця обпаленого. Маса проростків за цей час значно збільшується. Надалі мікотрофність може зникати. Отже, збільшення маси проростків, коли вони не здатні до фотосинтезу, може відбуватися лише в результаті забезпечення органічною речовиною за допомогою грибного симбіонта. Перехід проростків орхідних до автотрофного існування тільки після нагромадження за допомогою грибного симбіонта значного запасу енергетичного матеріалу - дуже істотне пристосування, що забезпечує велику можливість приживання сходів цих рослин. Інакше схови, що виникають із украй дрібних насінин, не мали би шансів для приживання в зімкнутих фітоценозах.

Мікотрофія має велике значення для успішного розмноження насінням не тільки орхідних але й інших дрібнонасінних непаразитних рослин.

Мікоризи властиві всім безхлорофільним судинним рослинам. Прикладом може бути під'ялинник, у якого виявлені своєрідні взаємини з грибним симбіонтом і деревами. Гриб забезпечує під'ялинник необхідною для нього енергією, одержуючи її від дерева. Таким чином, під'ялинник не можна назвати сапротрофом: він, по суті, паразитує на дереві, використовуючи для цього свої симбіотичні зв'язки з грибом. Неясно, яку вигоду від такого співжиття одержує гриб. Можливо, що під'ялинник, а ймовірно й орхідні, протягом сапротрофного періоду - їхнього життя забезпечують гриб вітамінами чи ростовими речовинами. Зв'язок коренів через гіфи мікоризних грибів у межах однієї і тієї ж особини і різних особин досить розп овсюджений.

Мікотрофія виникла давно, викопні мікоризи виявлені у відкладах девонського і кам'яновугільного періоду.

Паразитизм - перехід одого з партнерів на гетеротрофний спосіб харчування і існування за рахунок організму-хазяїна. Найбільше паразитів серед грибів і бактерій, 518 видів серед квіткових рослин, є деякі паразитичні водорості; серед мохів, папоротей, голонасінних паразитів немає. Паразити не тільки забирають поживні речовини у хазяїна, але й отруюють його продуктами своєї життєдіяльності, можуть переносити віруси (польова повитиця переносить тютюнову мозаїку) 518 видів паразитичних квіткових рослин належать до 52 родів і 9родин. Найбільше їх серед вовчкових - близько 150 видів, повитицевих - приблизно 100 видів, баланофорових(кореневі ектопаразити) – приблизно 110 видів і раффлезієвих - 60 видів. Представники двох останніх родин поширені в тропічних лісах. В умовах помірного клімату з квіткових паразитів живуть здебільшого вовчки (кореневі паразити) і повитиці (стеблові паразити), що паразитують на травах і рідше (повитиця) на чагарниках. Паразити більш пригнічують рослину-хазяїна, ніж напівпаразити. Однак у природних фітоценозах вони зустрічаються рідше і звичайно в невеликій кількості. Як результат спряженої еволюції, повні паразити не призводять до масової загибелі рослин, на яких вони паразитують.

Однак у випадку відсутності спряженої еволюції, що відбулося в нашій країні при вирощуванні в культурі завезеного з Північної Америки соняшника, рослини-паразити можуть приводити до масової загибелі рослини-хазяїна. Соняшник як вид сформувався в Північній Америці поза впливом на нього вовчка і не мав захисних властивостей проти нього. Тому він дуже швидко став уражатися місцевим для нашої країни видом - вовчком соняшниковим, що паразитував на полинах і не завдавав їм особливої шкоди. Вовчок наносив культурі соняшника велику шкоду, поки не були виведені стійкі сорти, а також розроблена відповідна агротехніка. Рослини-ектопаразити - в тіло хазяїна занурюються лише присоски (гаусторії) (повитиця, Петрів хрест, вовчок).

Повитиця - тіло рослини представлено жовтуватими стеблами, що нагадують нитки. Вони обвиваються навколо стебел рослини-хазяїна, нерідко переплітаючись один з одним. Листки відсутні, а після прикріплення до тіла хазяїна відмирає і слабко розвинений корінь, тому стебла не мають зв’язку з грунтом. В середині літа на нитках з'являються клубочки блідорожевих квітів. П. європейська паразитує на гарбузах, смородині, тютюну, хмелі, винограді. Насіння повитиці часто зовні не відрізнити від насіння того виду рослин, на яких звичайно вона паразитує. І тому при посіві воно знов потрапляє до грунту. Один паразит може обвити до 100 рослин культурного льону.

Петрів хрест - більшу частину року веде підземний спосіб життя. На глибині 10-20 см розташовуються підземні пагони, вкриті товстими білуватими лусками - видозміненими листками, позбавленими хлорофілу. На слабкорозвинених коренях, позбавлених кореневих волосків, є присоски, за допомогою яких паразит прикріплюється до коренів дерев і висмоктує з та поживні речовини. Можливе часткове поглинання речовин з грунтового розчину всією поверхнею лусок. Розмножується вегетативно, але можливе насінне розмноження. Тоді пізньою весною під зараженими деревами з'являються купки блідих м’ясистих стебел з великими темно-рожевими квітками. Після запилення утворюються коробочки з багаточисельним насінням. Тільки в цей період цвітіння і плодоношення, який продовжується 1,5-2 місяці, рослина виходить з-під землі. В інший час Петрів хрест знаходиться під землею, і про його присутність у лісі нерідко навіть не підозрюють.

Рослини-ендопаразити повністю розміщуються в тілі хазяїна, назовні виходять лише органи розмноження (види роду Рафлезія).

Паразитичні рослини характеризуються відсутністю коренів, хлорофілу, багатьох ферментних систем.

Рафлезія Арнольда ~ унікальна рослина: в неї немає ані кореня, ані стебла, ані листків, а тільки одна квітка. Однак вона найбільша у всьому рослин ому царстві: розмах її пелюсток сягає їм, а важить вона біля б кг. Всі 12 видів рафлезій -рослини-паразити. Вони зустрічаються на Філіпінах і в Індонезії на коренях і стеблах тропічних дерев і ліан. Рафлезія проростає декілька років, а її квітка живе тільки 2-4 дні. Однак це й на краще. Адже мух, які запилюють її, вона приваблює різким запахом гниття і брудно-червоним кольором, що нагадує зіпсоване м'ясо. Після запилення рафлезії у неї з'являються плоди - ягоди, що складаються з в'язкої маси, у яку занурені насінини. Тварини їх не їдять. Липке насіння рафлезій прилипає до ніг слонів.

Напівпаразити („зелені паразити") - рослини, які частково або повністю втратили здатність поглинати з грунту воду з поживними речовинами, але здатні до самостійного фотосинтезу, їх майже в чотири рази більше, ніж повних паразитів. Відомо 1904 види напівпаразитних рослин, що належать до 83 родів і 8 родин. Особливо багато їх у родині омелових (Lorranthасеае) - близько 1000 видів, ранникових (Sсrорhulаrіасеае) - близько 500 видів і санталових (Sаntаlасеае) - близько 400 видів. Напівпаразити представлені як трав’янистими, так і деревними рослинами. Останні паразитують на деревах.

З трав'янистих напівпаразитів найбільш вивчені ранникові, серед яких є однорічні (очанки, дзвінці, перестрічі, хоботники, кравники) і багаторічні (шолудивники, кастілеї) рослини. У межах ранникових паразитичні властивості виражені найбільшою мірою у видів роду тоцція, у найменшої - у деяких шолудивників.

Напівпаразити з ранникових поширені на луках у чагарниках, у лісах, (менше в степах і на болотах, а також у посівах. Вони паразитують на багатьох травах і, частково, деревних рослинах, особливо на чагарничках (перестрічі і деякі шолудивники). Специфічність у виборі рослин-хазяїв у багатьох з них виражена не дуже сильно.

Напівпаразити здатні до нормального фотосинтезу і беруть у рослин-хазяїв лише воду й елементи мінерального живлення, маючи тому дуже слаборозвинену кореневу систему.

З омелових у нас і в Західній Європі в районах з м'якими зимами широко розповсюджена омела, що паразитує на деревах. Безліч напівпаразитів з омелових росте в тропічних дощових лісах.

Особливості паразитів: - насіння проростає тільки поблизу коренів рослини - хазяїна - тісний контакт гаусторій з тканинами рослин - хазяїв (провідні системи зливаються)

- співпадання активних фаз життєвого циклу паразита і хазяїна (якщо паростки повитиці з'являються раніше рослини-хазяїна, то вони призупиняють свій ріст і очікують поки поряд не розів'ються паростки потенційного хазяїна)

- біохімічна спеціалізація: наявність певного набору ферментів, які полегшують проникнення в тіло хазяїна і використання речовин, які надходять від нього

паразитів:

1. виділення фунгіцидних та бактерицидних речовин (перша лінія обороті. Н-д, ефірні рослини досить стійкі до дії грибних паразитів)

2. особивості зовнішніх покривів відповідних органів рослин (кутикула, опушення, розташування продихів тощо), які утруднюють проникнення інфекції всередину рослини (друга лінія оборони). Відомо, що рослини з вираженою ксероморфною будовою органів менш вражаються грибами, ніж види з мезоморфними надземними пагонами.

3. хімічний склад і особливості метаболізму клітин, які спричинюють загибель інфекції при проникненні її в тканини рослин {третя лінія захисту). Багато галофітів, а також рослини, що містять значну кількість алкалоїдів, сапонінів та інших фізіологічно активних речовин, стійкі до грибних паразитів. У деякіх видів виникла здатність при враженні їх грибними чи бактеріальними паразитами виділяти особливі захисні речовини - фітоалексини. Вони виявлені у бобових, пасльонових, лободових, мальвових, зонтичних, айстрових, але не виявлені у злакових.

Відмінності у враженні рослин паразитичними грибами і бактеріями залежать від умов середовища: вологості повітря і грунту, температури, освітленості, реакції грунту, аерації, забезпеченості елементами мінерального живлення. Гриби, які паразитують на підземних органах, здебільшого росповсюджені у поверхневому горизонті грунту. Іржисті гриби масово розмножуються в умовах вологих середовищ існування і у вологі роки, враження борошнисторосяними грибами звичайно збільшується при скороченні фотоперіода в кінці літа. Водяні рослини (гідрофіти) вирогідно не вражаються грибними паразитами, оскільки вода не є для них сприятливим середовищем.

Грибні паразити можуть суттєво впливати на життєвий стан і продуктивність рослин, скорочуючи фотосинтетичну поверхню, виділяючи в тканини рослин токсичні метаболіти, також впливати на насінне розмноження знижуючи насінну продуктивність і підвищуючи смертність сходів і молодих рослин, а в деяких випадках призводити до загибелі дорослих особин.

Відносини між паразитом і хазяїном знаходяться у рівновазі: паразит не може розмножитися до такого рівня, щоб призвести до загибелі хазяїна і позбавити себе „харчової бази". Тому іноді спостерігається навіть деяка біохімічна стимуляція росту хазяїна з боку паразита.

- сапротрофи - види, що споживають органічні речовини відмерлих організмів. Здебільшого це гриби і бактерії серед квіткових рослин - орхідні, грушанкові, н-д: гніздівка, під'ялинник. Ці рослини білуваті, бурі або рожеві, без листків, лише з лусками і товстими м'ясистими коренями, в яких оселяється гриб. Насправді молена говорити про паразитизм під'ялинника на дереві при посередництві гриба- мікоризоутворювача. - зростання коренів- між зрослим корінням дерев існує обмін водою і поживними речовинами. В щільних насадженнях ялини зростаються коренями біля 30% всіх дерев.


Читайте також:

  1. IV. Агротехніка квітково-декоративних рослин відкритого грунту.
  2. Аблактування - щеплення зближенням двох кореневласних рослин.
  3. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
  4. Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів присвячена значна частина законника.
  5. Адміністративно-правовий спосіб захисту прав
  6. Адміністративно-правовий спосіб захисту прав
  7. Акустичні засоби|кошти| захисту
  8. Аналіз виробничого травматизму і професійних захворювань в рослинницькому технологічному комплексі
  9. Базові напрями організації захисту інформації ІКСМ.
  10. Банк (філія) - учасник СЕП не має права передавати засоби захисту інформації іншій установі.
  11. Біосинтез ізопреноїдів і локалізація ефірних олій в рослинах.
  12. Біотичні фактори та їх вплив на деревні рослини

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Стійкість рослин до перегрівів та холоду. | Тема 8: Життєві форми рослин.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.025 сек.