Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Конституційна класифікація прав та свобод людини і громадянина

Конституція України закріплює основні права і свободи людини та громадянина, що становлять основу будь-яких інших прав і свобод. Існують різні класифікації прав людини і грома­дянина, їх поділяють на основні і похідні. Основні права поділяють на: а) громадянські (особисті, фізичні); б) політичні; в) економічні; г) соціальні; д) культурні та ін. Наприклад, П. Рабінович поділяє основні права людини і громадянина за сферою суспільних відносин та характером потреб на: а) фізичні; б) особистісні; в) культурні; г) економічні; д) політичні. Можна також згадати, що в Конституції Української РСР 20 квітня 1978 р. права і свободи громадян поділялись на: а) соціально-економічні; б) політичні; в) особисті.

В одній із класифікацій виокремлюються класичні та соціальні права. Перші містять громадянські та політичні права й спрямовані на обмеження влади держави над людиною. Інші містять - економічні, соціальні та культурні права. Класичні права пов'язані з зобов'язаннями влади утримуватися від певних дій, а економічні, соціальні та культурні права - зобов'язують державу надавати певні гарантії для їх реалізації. Правники часто розглядають класичні права - як обов'язок досягти певного результату, а соціальні права - як обов'язок надати для цього засоби. У розділі другому Конституції України від 28 червня 1996 р. закріплюються такі групи основних прав: громадянські (особисті, фізичні), політичні, економічні, соціальні та культурні права.

Громадянські (особисті, фізичні) - можливості людей, що характеризують їх фізичне і біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб.

Політичні права - можливості людини і громадянина брати участь у громадському і державному житті, вносить пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їх службових осіб і об'єднань громадян, критикувати недоліки в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян.

Економічні права - це такі можливості людини і громадя­нина, які характеризують їх участь у виробництві, розподілі, обміні та використанні матеріальних благ.



Интернет реклама УБС

Соціальні права - можливість людини і громадянина щодо забезпечення належних соціальних умов життя.

Культурні права - можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства.

Вже підкреслювалось, що Конституція України, закріпила права людини і громадянина системно, але найбільш важливими з них є громадянські (особисті, фізичні) права та свободи. їхня особлива значущість пояснюється тим, що вони безпосередньо пов'язані з самою сутністю людини. Вони надзвичайно важливі, оскільки їхня кількість і якість є основою, на якій ґрунтуються всі інші права людини. Водночас треба враховувати, що громадянські (особисті, фізичні) права розповсюджуються абсолютною більшістю сучасних Конституцій не тільки на громадян певної держави, але й на іноземців, осіб без громадянства, біженців тощо. До того ж серед них виокремлюється група невід'ємних прав і свобод. Невід'ємними вони називаються тому, що держава і інші соціальні суб'єкти за будь-яких обставин не можуть їх порушувати, а це забезпечить кожній особі можливість бути самостійним суб’єктом суспільного життя. До того ж держава не тільки не повинна втручатися у використання людиною цих прав і свобод, але і зобов'язана забезпечити їх реалізацію і захист. Більше того, Конституція визнає право кожного захищати свої права і свободи, права і свободи інших людей від посягань, зокрема від посягань представників влади або посадових осіб.

Система громадянських (особистих, фізичних) прав людини і громадянина, за Конституцією України містить: невід'ємне право на життя (ст. 27), право на повагу до її гідності (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на недоторкан­ність житла (ст. 30), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України (ст. 33), право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

Право кожної людини на життя (ст. 27) є невід'ємним і загальновизнаним міжнародним співтовариством. Крім Консти­туції України, воно проголошене ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де зазначено, що це право охороняється законом і ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

Враховуючи те що людина є найвищою соціальною цінністю, всебічна охорона її життя це один з основних обов'язків держави2. Тому держава повинна вести активну соціальну політику, забез­печувати достатній рівень харчування, вживати ефективних заходів щодо боротьби зі злочинністю, максимально сприяти розвитку медичної допомоги людині, яка її потребує, забезпечувати послідовне покращення умов життя людей, особливо неповно­літніх, інвалідів, осіб похилого віку тощо. Із цього права витікає також повноваження захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

Життя людини є найвищою соціальною цінністю. Воно містить в себе два аспекти: біологічне існування людини і соціальний розвиток її, як розумної істоти. Отже, життя людини це її біосоціальний стан існування у часі і просторі. Розглядаючи життя людини, як її природне право, слід зосередити увагу на його змістовних елементах. Вони містять можливість людини: а) існувати у часі і просторі, тобто діяти чи бездіяти на власний розсуд; б) вимагати від зобов'язаних суб'єктів забезпечити їй таке існування; в) постійно користуватися таким абсолютним природним соціальним благом існування у часі і просторі; г) звертатися до компетентних і зобов'язаних суб'єктів з вимогою відтворити порушену можливість чи відшкодувати збитки.

Існування людини у часі і просторі має біологічну і соціальну природу. Біологічна природа існування характеризується початком життя та його кінцем. З якого часу починається біологічне існування людини? З приводу цього існують різні погляди. Одні вважають, що цей час починається з біологічного зачаття. Наприклад, медики стверджують, що біологічне життя почи­нається з злиття двох клітин. А законодавець визнає спадкоємця­ми дітей, що були зачаті при житті спадкодавця і народилися після його смерті. Звідси аспект народження має пріоритетне значення. На нашу думку, людина стає суб'єктом права на життя з початку її фізіологічних родів.

Закінчення часу існування людини у просторі є її біологічна смерть. Моментом біологічної смерті вважають незворотні процеси розпаду клітин мозку. Від біологічної смерті слід відрізняти клінічну, тобто такий стан людини, коли, незважаючи на зупинку биття серця і дихання, деякий час життя в організмі не припи­няється і може бути поновлено шляхом застосування реанімації. Відповідно до чинного законодавства медичні працівники зо­бов'язані подавати медичну допомогу у повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані. Активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються в тому випадку, коли стан людини визначається як незворотна смерть. Порядок припинення таких заходів, поняття та критерії смерті визна­чаються Міністерством охорони здоров'я України відповідно до сучасних міжнародних вимог. Медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії, тобто навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань. Отже, людина, стан якої визнається, як незворотна смерть, перестає бути суб'єктом права на життя.

До змісту суб'єктивного права на життя належить можли­вість людини вимагати від зобов'язаних суб'єктів забезпечити їй здійснення свого невід'ємного права. До таких суб'єктів належать усі інші люди, їх об'єднання і спільноти, держава і суспільство в цілому. Всі зобов'язані суб'єкти, по-перше, повинні утримуватися від дій свавільного позбавлення життя людини, та, по-друге, захищати життя і здоров'я людей від протиправних посягань. Адже, кожна людина користується своїм правом на життя в межах правомірної поведінки.

У разі часткового чи повного порушення іншими суб'єктами природного права на життя, кожна людина має можливість вимагати відновлення порушеного права чи відшкодування збитків. Наприклад, у разі замаху на вбивство людини, потерпілий має право вимагати притягнення винного до відповідальності та відшкодування матеріальної і моральної шкоди. У випадках, коли людина позбавлена життя, таке право мають її законні представ­ники.

Існують різні думки щодо змісту конституційного права, що аналізується. В. Кравченко розрізняє право на: а) життя; б) захист свого життя і здоров'я від протиправних посягань; в) захист життя і здоров'я інших людей від таких посягань. Н. Мяловицька у «поняття право на життя» викладає такий зміст: а) проведення державою миролюбної політики, яка виключає війни та конфлікти; б) заборона вбивств; в) боротьба з терористичними акціями; г) попередження дитячої смертності; д) охорона від нещасних випадків на виробництві; є) профілактика дорожньо-транспортних пригод; є) профілактика пожежної безпеки; ж) заборона смертної кари та інше. До конституційного права на життя належать такі можливості, як: а) свобода людини від війн та інших конфліктів, стихій, нещасних випадків на виробництві і у побуті, аварій на транспорті, екологічних катастроф, епідемій і епізоотій; б) профі­лактику посягання на життя державних діячів, представників іноземних держав, інші злочини проти держави, що призвели до загибелі людей, заборона навмисних і необережних вбивств, злочинів, що призводять до загибелі людей та смертної кари; в) попередження передчасної смертності, зокрема дитячу; г) проти­пожежні профілактичні дії; д) захист людиною свого життя та життя інших людей від протиправних посягань; є) користування захистом життя людини з боку держави; є) відновлення і відшкоду­вання збитків під час посягання на життя та ін.

Право людини на повагу до ЇЇ гідності (ст. 28) є продовженням і певним відтворенням Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів повод­ження і покарання1. Воно має абсолютний характер у тому розумінні, що принижувати гідність людини заборонено у будь-якому випадку (навіть стосовно злочинців чи агресорів). До того ж це право діє ще до народження дитини, яка знаходиться в утробі матері, а також після смерті людини. Охорона гідності людини є обов'язком держави. Справи, що виникають з цього приводу, як правило, вирішуються судом, який, враховуючи їх характер, повинен зобов'язувати порушників спростувати відомості, що порушують гідність людини, компенсувати її не тільки упущену вигоду, а й моральну шкоду.

До того ж ч. З зазначеної статті забороняє піддання будь-якої людини медичним, науковим чи іншим дослідам без її згоди, що збігається зі ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, а отже, може здійснюватись тільки за згодою дієздатної, повнолітньої людини і в жодному разі не застосовувати катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Право на свободу та особисту недоторканність передбачено ст. 29 Конституції України. Воно неодноразово закріплювалось міжнародним співтовариством у різних міжнародно-правових документах. Зокрема у Загальній декларації прав людини 1948 р. (ст. 3), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. (ст. 9), Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. (ст. 5). Це право встановлює межу, яку певні посадові особи можуть перейти лише у випадках, прямо перед­бачених законом (тримання особи під вартою, арешт тощо).

Конституція України певною мірою демократизувала сам процес вживання заходів, що обмежують свободу людини, її особисту недоторканність. Це знаходить своє вираження у тому, що тільки суд своїм умотивованим рішенням і лише на підставі чинного законодавства може дозволити арешт людини й тримання її під вартою.

До того ж з метою реалізації цього права держава гарантує кожній особі з моменту затримання право на захист власними силами, а для цього їй має бути повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено права, надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника, оскаржити в суді своє затримання, повідо­мити родичів заарештованого чи затриманого.

Сутність права на недоторканність житла за ст. ЗО Конституції України полягає в тому, що ніхто не має права без підстав, передбачених у законі, увійти до житла проти волі осіб, які в ньому проживають. До того ж під житлом треба розуміти не тільки відповідну кімнату, квартиру, жилий будинок, а й усі допоміжні приміщення, якими особа користується у повсякден­ному житті.

Право на недоторканність житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового проживання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо.

Конституція України у ст. 31 закріпила право кожного на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом. Вони обумовлені виключно гуманною метою - запобігти злочинові або з'ясувати обставини справи під час розслідування кримінальної справи. До того ж треба враховувати, що ці винятки можливі лише тоді, коли іншим способом одержати інформацію, необхідну для розслідування певної кримінальної справи, захисту людини, суспільства і держави від злочинних посягань, неможливо.

Необхідно також звернути увагу на те, що в Конституції конкретизовані форми кореспонденції: телеграфна, листування, телефонні розмови та інші, наприклад електронна пошта. За порушення цього права винна особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності відповідно до ст. 162 Кримінального кодексу України. Право, що розглядається, конкретизується та деталізується статтями 141, 20,185,187 Кримінально-процесуаль­ного кодексу України.

Право на невтручання в особисте і сімейне життя, що передбачене ст. 32 Конституції України пов'язане з гарантуванням її особистої і сімейної свободи, особистої і сімейної таємниці. Винятки щодо нього можуть бути передбачені лише Конституцією України. Формулюючи це право, законодавець керується тим, що кожна людина унікальна, індивідуальна, є суб'єктом великої кількості неформальних зв'язків, носієм приватних інтересів, які є її особистою справою. До того ж, закріплюючи його на консти­туційному рівні, держава надає можливості особі контролювати інформацію про себе, про членів своєї сім'ї та родину, а в разі потреби припинити поширення небажаної інформації, тобто певною мірою бути незалежною щодо інших людей, їхніх колекти­вів, суспільства і держави у цілому.

У частині 2 зазначеної статті встановлено заборону збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інфор­мації про особу без її згоди. До того ж під інформацією про особу слід розуміти сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про неї. Наприклад, про її національність, освіту, стан здоров'я, захворювання тощо. Під конфіденційною інформацією слід розуміти відомості з обмеженим доступом, що знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб.

Частиною 3 ст. 32 Конституції України встановлено право кожного громадянина ознайомлюватись в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Тому усі державні органи, органи місцевого самоврядування, установи і організації, які мають таку інфор­мацію, зобов'язані надавати її, за виключенням відомостей, які є державною або іншою захищеною законом таємницею.

У частині 4 ст. 32 Конституції України закріплено: право спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї; право вимагати вилучення будь-якої інформації; право на відшко­дування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостоворіної інформації, що підкріплюється за ст. 49 Закону України «Про інформацію». Гарантією здійснення цього права є ст. 182 Кри­мінального кодексу України.

Право на свободу пересування, вільний вибір місця прожи­вання, право вільно залишати територію України ст. 33 Консти­туції України поширюються як на громадян України, так і на всіх інших осіб, які перебувають на території України на законних підставах. Конституційне закріплення цих прав є важливою ознакою демократичної сутності держави, але треба зазначити, що право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України не виключає потреби додержання реєстраційних та деяких інших правил, що існують в Україні.

Так, право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України щодо іноземних громадян здійснюються з певними обмеженнями, які передбачені Законом України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року. Зазначені обмеження викликані необхідністю забезпечення безпеки України, охорони громадського порядку, здоров'я, в умовах воєнного або надзвичайного стану тощо. Цим Законом передбачені випадки, коли іноземцям може бути забороне­но виїзд з території України у зв'язку з тим, що відносно їх ведеться дізнання, досудове слідство або розглядається кримінальна справа й інші випадки.

У частині 2 ст. 33 Конституції України і Законі України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21 січня 1994 р. передбачене право, за яким громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну, а відповідно цьому державні органи України зобов'язані надавати допомогу своїм громадянам у цьому питанні.

Головні ідеї ст. 34 Конституції України відповідають Міжнародному пактові про громадянські і політичні права, де записано, що кожна людина має право на свободу думки (ст. 18), та безперешкодно дотримуватися своїх поглядів і вільно їх виражати (ст. 19), а також п. 1 ст. 10 Європейської концепції про захист прав і основних свобод людини в якому зафіксовано, що кожна людина має право на свободу виявлення поглядів.

Загалом право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань означає свободу збирати, зберігати, використовувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір, без втручання держави та інших соціальних інституцій. Водночас ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензу­вання радіомовлення, телебачення або кіно-підприємства, але забороняє відповідно до ч. Зет. 15 Конституції здійснення в Україні цензури.

Вона є гарантом духовної і творчої свободи, не обмеженої обов'язковою ідеологією. А тому із положень цієї статті витікає можливість доступу до засобів масової інформації політичним партіям і рухам, громадським організаціям, профспілкам, окремим людям.

До того ж, слід зрозуміти, що свобода думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань тільки тоді є реальними, коли вони спираються на право вільно збирати, використовувати і поширювати інформацію у будь-який спосіб на свій вибір, що має забезпечуватися державою шляхом сприяння створенню розгалуженої і розвинутої системи, державних і недержавних засобів масової інформації, інших її джерел, державного переслідування усіх соціальних суб'єктів, що перешкоджають вільному отриманню і поширенню інформації.

Під інформацією згідно з Законом України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. розуміють документовані або публічно оголошені відомості про події і явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Основними видами інформації є: статистична, масова, про діяльність державних органів влади і місцевого самоврядування, правова, про особу, довідково-енциклопедичного характеру, соціологічна; а основними видами діяльності з нею є: по-перше, її одержання - це набуття, придбання, накопичення інформації; по-друге, її використання - це задоволення власних інформаційних потреб; по-третє, її поширення - це розповсюдження, обнароду­вання, оголошування інформації і, по-четверте, зберігання — це забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.

Слід наголосити на тому, що, враховуючи надзвичайну важливість інформації в життєдіяльності суспільства, законо­давством передбачений певний режим доступу до неї. Під останнім розуміють встановлений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації. Згідно з цим порядком інформація поділяється на відкриту і з обмеженим доступом.

Доступ до відкритої-інформації забезпечується шляхом: систематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях; поширення її засобами масової комунікації; безпосереднього її надання державними органами і юридичними особами. У всякому разі обмеження права на одержання відкритої інформації заборо­няється законом.

Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну. Конфіденційна - це така інформація, що знаходиться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і поширюєть­ся за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. До таємної інформації належить «така, що містить відомості, які становлять державну та іншу, передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі. Саме тому у ч. 3 зазначеної статті 34 передбачено, що здійснення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадянського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості право­
суддя.

Положення ст. 35 Конституції України відповідають змістові ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та ст. 9 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право гарантується державою всім особам, які перебувають на території України і вбирає у себе як право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, так і безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. З огляду на це можна стверджувати, що до змісту цієї статті закладено і гарантію мати, приймати і змінювати релігію або переконання на власний вибір, право віруючих відкрито поширювати свої релігійні переконання та право тих, хто не сповідує ніякої релігії, на поширення атеїстичних переконань. Така редакція цієї статі спрямована на консолідацію українського народу, на усунення міжконфесійних суперечок і поділу суспільства на віруючих та атеїстів, на надання кожному, незважаючи на його ставлення до релігії, рівних прав та можли­востей, на прищеплення суспільству віротерпимості, а загалом на забезпечення взаєморозуміння, спокою та злагоди серед усього населення.

Дія цієї статті Конституції деталізується Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 199.1 р. У ньому підкреслюється рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії, йдеться про поняття релігійних організацій,1 їх майновий стан, права, трудову діяльність у релігійних організа­ціях, співвідношення державних органів і релігійних організацій. Так, до релігійних організацій зазначений Закон відніс релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з релігійних вище названих організ­ацій. Наприклад, релігійна громада визнається релігійною організацією віруючих одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії, які добровільно об'єдналися з метою задоволення релігійних потреб. Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості. Релігійні організації, керівні центри яких знаходяться за межами України, можуть керуватися у своїй діяльності настановами цих центрів, якщо при цьому не пору­шується чинне законодавство. Релігійні управління і центри мають право засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), а також створювати духовні навчальні заклади для підготовки священнослужителів і служителів інших необхід­них їм релігійних спеціальностей, які діють на підставі своїх статутів (положень).

Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення), який не повинен суперечити чинному законодавству.

У частині 2 ст. 35 Конституції України встановлено, що право на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. А це практично означає, що всяке обмеження цього права можливе тільки щодо конкретних релігійних організацій і тільки у законодавчій формі.

Відповідно до зазначеної статті церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави. Держава не втручається в діяльність релігійних організацій, що здійснюється в межах закону, не фінансує діяльності будь-яких релігійних організацій. У свою чергу останні не мають права брати участь у діяльності політичних партій, надавати політичним партіям фінансової підтримки, висувати кандидатів до органів державної влади і т.д., хоча кожний окремий священнослужитель як громадянин України має рівне з усіма іншими громадянами право на участь у політич­ному житті. Проте релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, використовуючи засоби масової інформації.

Школа, загалом державна система освіти, в Україні відокрем­лена від церкви (релігійної організації), має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії. Громадяни можуть здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими.

Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'яз­кова. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом.

Частина 4 зазначеної статті регламентує, що ніхто не може відмовитись від своїх обов'язків перед державою або від виконання законів за мотивами релігійних переконань. Отже, заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів релігійних пере­конань допускається лише у випадках, передбачених у законо­давстві. З огляду на встановлене державою загального військового обов'язку та гарантованої свободи світогляду і віросповідання, передбачено правові підстави альтернативної служби, що визна­чається як державна служба поза збройними силами чи військо­вими формуваннями.

Головна особливість політичних прав і свобод полягає в тому, що їх носіями є тільки громадяни України. Водночас слід наголосити на тому, що політичні права й свободи мають самостійне значення, свідченням чого є існування і дія Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Навіть назва цього документа свідчить про тісний взаємозв'язок і певну спорідненість цих прав. Політичні права і свободи можуть бути реалізованими лише завдяки участі громадян у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур. До політичних прав і свобод належать: право на об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. '36); право брати участь в управлінні державними справами, у все­українському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраному до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38); право на мирні збори, мітинги, походи та демонстрації (ст. 39); право направляти індивідуальні чи колек­тивні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст.40).

Право на об'єднання в політичні партії та громадські організації, передбачене ст. 36 Конституції України, дає змогу громадянам брати активну участь у політичному Житті суспільства.

До того ж відповідно до Закону України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р., політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має на меті сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. Політичні партії в Україні створюються і діють тільки із все­українським статусом. Утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їх програмні цілі або дії спрямовані на: 1) ліквідацію незалежності України; 2) зміну конституційного ладу насильницьким шляхом; 3) порушення суверенітету і територіаль­ної цілісності України; 4) підрив безпеки держави;'5) незаконне захоплення державної влади; 6) пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі; 7) посягання на права і свободи людини; 8) посягання на здоров'я населення. Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. А громадська організація відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. - це об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних,1 творчих,' вікових, національно-культурних та інших спільних інтересів.

Держава гарантує свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Відповідно до ч. 2 зазначеної статті, політичні партії мають сприяти формуванню і виявленню політичних інтересів і політич­ної волі громадян. Вони, відповідно до чинної Конституції і законів України: «Про вибори народних депутатів України», «Про вибори Президента України», «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим», місцевих рад та сільських, селищних, міських голів », висувають своїх кандидатів на виборах до органів державної влади і місцевого самоврядування. Водночас Конституція України встановлює деякі обмеження щодо членства у політичних партіях. По-перше, вона вказує, що членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України, а, по-друге, прямо передбачає, що існують і інші обмеження щодо такого членства, які встановлюються нею безпосередньо та законами України. Вони стосуються, наприклад, військовослужбовців, працівників міліції, суду, прокуратури тощо.

Враховуючи те, що професійні спілки є найбільш масовою громадською організацією за ч. З ст. 36 Конституції, закріплює право громадян на участь у діяльності професійних спілок з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. До того ж відповідно до Закону України «Про професійні спілки, їхні права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України та Рішен­нями Конституційного Суду України професійна спілка (проф­спілка) - це добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних, спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності або навчання.

Діяльність профспілок будується на принципах законності та гласності. Інформація щодо їх статутних і програмних докумен­тів є загальнодоступною. Належність або неналежність до профспілок не є наслідком будь-яких обмежень трудових, со­ціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод громадян, гарантованих Конституцією України, іншими законами України.

Громадяни України мають право на основі вільного воле­виявлення без будь-якого дозволу створювати профспілки, вступати до них та виходити з них на умовах і в порядку, визначених їх статутами, брати участь у роботі профспілок. Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть створю­вати профспілки, але можуть вступати до профспілок, якщо це передбачено їх статутами.

Професійні спілки об'єднують громадян за спільністю їх інтересів за характером їх професійної діяльності і утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Незалежно від їх належності, всі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у них, аналогічно як і в політичних партіях, встановлюється виключно Конституцією і законами України.

Конституція України передбачає у ч. 4 ст. 36, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій, а також у ч. 5 цієї статті проголошено принцип рівності об'єднань громадян перед законом у тому розумінні, що держава створює рівні можливості для діяльності об'єднань громадян.

Стаття 37 Конституції України є логічним продовженням попередньої статті тому, що регламентує заборону щодо утворення і діяльності політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення. .

До того ж звернути увагу на те, що забороняється і утворення і діяльність таких об'єднань громадян, підставами для чого можуть бути і програмні цілі і безпосередні дії. Тобто, якщо в програмних документах громадських об'єднань, поданих до реєстрації, будуть передбачені програмні цілі, які суперечать вимогам цієї статті Конституції України, або іншій статті (статтям) законів України, Міністерство юстиції зобов'язано відмовити їм у реєстрації. Якщо будуть виявлені аналогічні дії, то заборона,такої діяльності об'єднань громадян здійснюється в судовому порядку, відповідно до ч. 4 ст. 37 Конституції України.

Відповідно до ч. 2 ст. 37 Конституцій політичні партії та громадські організації не можуть мати будь-яких воєнізованих формувань; Це означає проголошення конституційної вимоги про те, що політичну владу необхідно здобувати лише через вільні демократичні вибори.

Водночас відповідно до ч. 3 ст. 37 не допускається створення і діяльність організаційних структур будь-яких політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях Збройних сил, органах Служби безпеки України, прокуратури, органах внутріш­ніх справ тощо, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування, ч. 1 і 2 ст. 38 Конституції України є. одними з головних політичних прав громадянина. Більш конкретно воно передбачає право на участь у вирішенні державних справ шляхом участі в управлінському процесі як: виборця, що обирає представницькі органи державної влади й місцевого самоврядування; кандидата, що балотується до них; депутата зазначених органів; учасника всеукраїнського та місцевих референдумів; державного службовця; службовця органів місцевого самоврядування.

Слід наголосити, що положення цієї статті Конституції України конкретизують ряд інших її статей, зокрема, ст. 5, яка встановлює, що єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади й органи місцевого самоврядування. До того ж це право конкретизується у різних законах, що вже частково згадувались, а саме, про вибори до представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування, про всеукраїнський та місцеві референдуми, про державну службу і таке інше.

Під державною службою, про яку йдеться у ч. 2 ст. 38 Конституції України, відповідно до Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 p., слід розуміти вид трудової діяльності, що полягає в практичному здійсненні державних функцій працівниками державного апарату, які займають посади за виборами, призначенням або конкурсом в державних установах і одержують винагороду за свою працю. Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової й національної належності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які дістали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку відбір за конкурсом або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України;

Право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи та демонстрації передбачено ч. 1 ст. 39 Конституції України. Воно дає громадянам можливість вільно обговорювати різні актуальні питання політичного, економічного, соціального, культурного, державного та іншого суспільного розвитку, а також певною мірою протидіяти будь-яким антидемократичним проявам, порушенням прав людини тощо. Це право є загальновизнаним, зокрема, воно передбачене у ст. 11 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Привертає увагу регламентація конституційного порядку його здійснення. Збори, мітинги, походи й демонстрації повинні бути мирними, їх учасники не мати зброї, про проведення таких заходів повинні бути завчасно сповіщені органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Конституція України у зазначеній статті встановлює певні обмеження щодо реалізації цього права. Насамперед, слід звернути увагу, що воно розповсюджується тільки на громадян України. Крім цього, його реалізація може обмежуватись судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. Тобто повноцінна регламентація цього права вимагає її конкрети­зації у спеціальному законі.

Право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, передбачене ст. 40 Конституції України. Його суть полягає в гарантованій державою можливості кожній особі особисто і безпосередньо звертатися, а також направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення до державних органів, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, з пропозиціями про поліпшення їх роботи, зауваженнями, зверненнями, критикою їх роботи.

Таке право розповсюджується на усіх осіб (іноземних громадян, осіб без громадянства) і не обмежується ніякими умовами, процедурами, обов'язками. Більше того, перелічені у цій статті органи, посадові і службові особи зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений Законом України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р., строк.

Економічні права і свободи — це можливості людини і громадянина у сфері виробництва, розподілу, обміну і викорис­тання матеріальних благ. Вони мають надзвичайне значення в житті людини. Адже саме вони повинні гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості. Водночас саме здійснення цих прав дає змогу характеризувати державу як соціальну, тобто таку, яка забезпечує достатньо високий рівень життя для своїх громадян. До системи економічних прав Конституція України відносить: право кожного володіти, користуватися, розпоряджатися своєю влас­ністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність (ст. 42); право на працю (ст. 43); право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44); право на відпочинок (ст. 45).

Право кожного володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, що передбачене ст. 41 Конституції України повинно розумітися так, що кожна людина має право щодо своїх матеріальних та духовних цінностей, по-перше, фактично їх утримувати, по-друге, використовувати їх корисні властивості, по-третє, вирішу­вати їх юридичну долю. Слід звернути увагу на термін «своїх», він вказує, що мається на увазі, насамперед, приватна власність. Остання є основою громадянського суспільства, розвитку ринкових відносин. Приватна власність набувається у порядку, визначеному чинним законодавством, на що вказує ч. 2 ст. 41.

Для задоволення своїх потреб громадяни, можуть користу­ватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Наприклад, закладами народної освіти, охорони здоров'я, шляхами, мостами тощо.

Конституція України у ч. 4 ст. 41 проголосила право приватної власності непорушним,.а тому встановила правило відповідно до якого ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Отже, примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване, як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відшкодування таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. До речі, такі випадки перед­бачені, зокрема, Цивільним кодексом України, Законом України «Про власність» від 7 лютого 1991 p., а порядок - Цивільно-процесуальним кодексом України.

У певних випадках до власника може бути застосована конфіскація майна, але тільки за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Власник щодо свого майна має право вчинити будь-які дії, за винятком тих, що заборонені Конституцією та законами України. Наведені положення поширюються й на інтелектуальну власність.

Право на підприємницьку діяльність, передбачене ст. 42 Конституції України. До того ж під підприємництвом розуміють самостійну, ініціативну, систематичну, на власний ризик, не заборонену законом діяльність з виробництва продукції, виконан­ня робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Підприємницькою діяльністю можуть займатися громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, але вона обмежується законом щодо депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. До того ж відповідно до Закону України « Про підприємництво » від 7 лютого 1991 p., забороняється зайняття підприємницькою діяльністю військовослужбовців, службових осіб, органів прокура­тури, суду, державної безпеки тощо.

Держава регулює порядок здійснення підприємницької діяльності, а для цього: забезпечує захист конкуренції; не допускає зловживання монопольним становищем; неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісну конкуренцію. З цією метою прийняті закони України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності» та « Про Антимонопольний комітет України ».

Водночас держава піклується не тільки про виробників, але й про споживачів, на що спрямована ч. 4 ст. 42 Конституції, а також Закон України «Про захист прав споживачів».

Конституцією України у ст. 43 проголошено право на працю відповідно до ст. 23 Загальної декларації прав людини. Повно­важенням, що з нього витікає є можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується. До того ж держава регулює відносини у сфері здійснення праці шляхом того, що: створює умови для повного здійснення громадя­нами права на працю; гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Людина може займатися будь-яким видом трудової діяль­ності, а може й не брати в ній участі, оскільки Конституція забороняє використання примусової праці. За таких умов людина може вільно залишити роботу певній організації, перейти на іншу роботу, займатися індивідуальною трудовою діяльністю, підприєм­ництвом, будь-якою не забороненою законом діяльністю.

Заборона примусової праці не поширюється на умови військової або альтернативної (невійськової) служби, працю, що пов'язана з виконанням судового вироку чи іншого рішення або необхідна за надзвичайних умов.

Кожен власник засобів виробництва, що організовує працю трудового колективу або окремих трудівників, зобов'язаний забезпечити безпечні й здорові умови праці, її оплату не нижчу від визначеної Законом України «Про оплату праці».

Особливу увагу Конституція приділяє умовам праці жінок і неповнолітніх, піклуючись про їх здоров'я. Вона й чинне законо­давство гарантують громадянам захист від незаконного звільнення, вимагають своєчасної сплати винагороди за працю.

Право на страйк відповідно до ст. 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та ст. 44 Конституції України належить тільки тим, хто працює для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, що не виконуються робото­давцем, зокрема державою. Страйк є крайнім засобом вирішення колективного трудового спору, а тому за певних умов і у визначених законодавством галузях народного господарства він забороняється. До того ж Конституція України вимагає при його проведенні урахування необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей.

Брати чи не брати участі у страйку вирішує кожен працівник добровільно відповідно до Закону України «Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)». Страйк може бути визнаний незаконним на підставі рішення суду, що зобов'язує трудові колективи його припинити.

Право на відпочинок, проголошене ст. 45 Конституції України, ст. 24 Загальної декларації прав людини, ст. 7 Міжнарод­ного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Воно деталізується Кодексом законів про працю України, Загалом під відпочинком розуміють час, вільний від виконання трудових обов'язків, що використовується працівником на власний розсуд. Це право забезпечується: наданням днів щотижневого відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки; встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв; скороченої тривалості роботи у нічний час. До того ж, намагаючись врегулю­вати найбільш важливі аспекти права відпочинку на законодавчому рівні, Конституція встановила, що максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші, маються на увазі найважливіші умови здійснення цього права визначаються законом.

Соціальні права і свободи - це можливості людини і громадя­нина щодо забезпечення належних соціальних умов життя. Цим і пояснюється їхнє значення. До системи соціальних прав і свобод Конституція України відносить: право на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушен­ням цього права шкоди (ст. 50); свободу шлюбу та рівності прав і обов'язків у шлюбі та сім'ї (ст. 51); право рівності дітей у своїх правах (ст. 52).

Право громадян на соціальний захист, що передбачене ст. 46 Конституції України, передбачає: 1) право на забезпечення їх у разі повної, часткової (інвалідність) або тимчасової втрати працездатності; 2) право на забезпечення їх у разі втрати годуваль­ника; 3) право на забезпечення їх у разі безробіття з незалежних від них обставин; 4) право на забезпечення їх у старості; 5) право на забезпечення їх в інших випадках, передбачених законом.

Йдеться, насамперед, про Закон України «Про пенсійне забезпечення», який встановлює: пенсії за віком, з інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника, за вислугу років, а також соціальні пенсії, які призначаються і виплачуються непрацездатним громадянам за відсутності у них права на трудову пенсію. Слід зазначити також і Закон України «Про зайнятість населення», який визначає основи захисту населення від безробіття.

Право на соціальний захист гарантується: загальнообов'язко­вим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних і інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Щодо цього доцільно згадати основні положення Концепції соціального забезпечення населення України, яка схвалена постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 р. і затверджує такі види соціального страхування: страхування на випадок безробіття; медичне страхування; страхування від нещасних випадків на виробництві; пенсійне страхування. Крім цього, Концепція передбачає виплату соціальної допомоги непрацездатним.

Конституція встановлює також, що пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, якщо вони є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму.

Відповідно до ст. 47 Конституції України кожна людина має право на житло. Це. право реалізується шляхом створення державою умов, за яких кожний громадянин матиме змогу і побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Для цього існують: державний житловий фонд; громадський житловий фонд; фонд житлово-будівельних кооперативів; індивідуальний житловий фонд.

Громадянам, які потребують соціального захисту (інваліди, ветерани, багатодітні), житло надається з державного і громадського житлового фонду, безоплатно або за доступну для них плату відповідно до Житлового кодексу України. Житло державного житлового фонду може бути приватизованим у порядку і на умовах, передбачених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду.

Житлові права громадян охороняються законом. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло, регламентоване ст. 48 Конституції України. Воно оцінюється, насамперед, через одержувану ним заробітну плату – фіксовану винагороду, яку отримує працівник за виконану ним роботу, згідно з трудовим договором (контрактом). Заробітна плата і визначає життєвий рівень особи, а тому досить важливим є її до нарахування і виплати.

Так, згідно з Законом України «Про оплату праці» визна­чається мінімальна заробітна плата у розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості з розрахунку на
працездатну особу. Водночас непрацездатним громадянам (інвалі­дам, пенсіонерам), сім'ям з дітьми, одиноким матерям тощо, надається державна допомога та пільги, що дає можливість
піднести їхній життєвий рівень. Вдосконалення соціального захисту тих верств населення, які цього потребують, - одна з найважливіших функцій демократичної, соціальної, правової
держави.

Право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, встановлене за ст. 49 Конституції України, є продовженням і деталізацією ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. До того ж сутність права громадян на охорону здоров'я визначається ст. 6 Основ законо­давства України про охорону здоров'я, а саме, воно передбачає певний життєвий рівень, зокрема їжу і одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування; безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту і відпочинку і таке інше. Тобто це надзвичайно об'ємне і комплексне поняття, для повноцінного здійснення якого необхідне державне фінансування відповідних соціально-економіч­них, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм, що розробляються і здійснюються Кабінетом Міністрів України.

Більше того, держава забезпечити охопити громадян усіма видами медичного обслуговування: профілактичним, лікувально-діагностичним, реабілітаційним, протезно-ортопедичним, зубо­протезним, доглядом за хворими, непрацездатними та інвалідами.
До того ж у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а їх існуюча мережа не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Комплексний підхід до охорони здоров'я зумовлює також обов'язок держави дбати про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя.

Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, перед­бачене ст. 50 Конституції України. Остання розуміє під таким довкіллям такий стан навколишнього природного середовища, за якого забезпечується запобігання погіршенню екологічної обстановки і виникненню небезпеки для життєдіяльності населен­ня. Відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. існують екологічні стандарти і нормативи визначення безпечного для життя і здоров'я довкілля. Здійснення заходів щодо охорони довкілля забез­печується: їх фінансуванням; економічним стимулюванням такої діяльності; проведенням екологічних експертиз; державним контролем; відповідальністю тощо.

Крім того, Конституція закріпила найважливіші екологічні права: право на відшкодування шкоди, заподіяної погіршенням стану довкілля; право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту; право на вільне її поширення та категорична заборона її засекречення.

Стаття 51 Конституції України передбачає свободу шлюбу та рівність прав і обов'язків у шлюбі і сім'ї. До того ж свобода шлюбу ґрунтується на вільній згоді чоловіка і жінки щодо укладення шлюбу, а рівність прав і обов'язків у шлюбі і сім'ї означає, що, по-перше, чоловік і жінка мають одинакові за кількістю і змістом права та обов'язки, і, по-друге, що батьки повинні утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Конкретні права і обов'язки, пов'язані з сімейними відносинами, визначають норми Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року із наступними змінами та доповненнями.

Сім'я, дитинство, материнство! батьківство перебувають під
захистом держави. Саме на це спрямований Закон України «Про
державну допомогу сім'ям з дітьми».

Стаття 52 Конституції України присвячена визначенню права рівності дітей у своїх правах. Вона ґрунтується на ст. 10 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Конвенції про права дитини. Відповідно до них діти визнаються рівноправними, незалежно від походження (щодо, наприклад, права на навчання, охорону здоров'я, житло).а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом.

Так, наприклад, ст. 152 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за зґвалтування неповно­літньої або малолітньої, ст. 155 - за статеві відносини з особою, яка _ не досягла статевої зрілості, а ст. 156 розбещення неповнолітніх. Держава піклується про дітей-сиріт (утримує та виховує їх), а також про дітей, позбавлених батьківського піклування, заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

Культурні права і свободи людини і громадянина – це можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу та всього людства. Вони у Конституції України представлені правом на освіту (ст. 53); гарантуванням свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захистом інтелектуальної власності, авторських, моральних і матеріальних інтересів громадян, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ст. 54):

Право на освіту, що передбачене ст. 53 Конституції України, є продовженням ст. 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Воно є одним з основних тому, що спрямоване на забезпечення можливості усім бути корисними і повноцінними учасниками суспільного розвитку. Це право забезпечується: розгалуженою мережею закладів освіти, заснова­них на державній та інших формах власності, їх відкритим характером, принципом рівності при здобутті освіти, різними формами навчання - очною, вечірньою, заочною, екстернатом тощо.

Водночас Конституція України передбачає обов'язковість загальної середньої освіти, з метою забезпечення її певного рівня. До того ж держава забезпечує доступність і безоплатність дошкіль­ної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Цьому праву громадян кореспондує конституційний обов'язок держави забезпечувати можливість здобути безоплатно вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Щодо умов одержання освіти представниками національних меншин, що мешкають в Україні, то Конституція надає їм можливість навчатися рідною мовою,, а також вивчати рідну мову в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства, відповідно до Декларації прав. національностей України від 1 листопада 1991р. Більш конкретно. питання освіти регулюються Законом України «Про освіту» від 23 травня 1991р.

Право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що.
виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяль­ності; право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності,
що передбачене ст. 54 Конституції України, є необхідною умовою розвитку культури суспільства у її широкому розумінні. Воно охоплює різні галузі культури, починаючи з мистецтва і літератури і закінчуючи творчою діяльністю у сфері науки і техніки. До того ж поряд з наданням свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості відбулося їх гарантування і захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Кожен громадянин отримав право на результати своєї творчої діяльності. Ці результати, за винятками, встановленими законом, ніхто не може використовувати або поширювати без згоди винахідника чи автора. Щодо інтелектуальної власності, яка тривалий час не мала у нас чітко визначеного статусу, то треба зазначити, що нині її використання досить детально регулюється чинним законодавством. Об'єктами права інтелектуальної влас­ності є твори науки, літератури та мистецтва, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції та інші результати інтелектуальної праці.

Відповідно до Закону України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності», а також конституційними положеннями зазначеної статті держава зобов'я­зується сприяти розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством.

Держава піклується про розвиток національно-культурних потреб українців, які проживають за її межами; сприяє розвитку творчих організацій, спілок і об'єднань, надає державну підтримку ученим, винахідникам, раціоналізаторам; забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність; вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами відповідно до вимог цієї статті Конституції та положень Закону України з Основ законодавства України про культуру.

Загалом положення цієї статті, крім зазначених вище нормативних актів, деталізуються законами України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», « Про авторське право і суміжні права», «Про охорону прав на промислові зразки» , «Про науково-технічну інформацію » , «Про наукову і науково-технічну експерти­зу» та ін.

 


Читайте також:

  1. II. Класифікація видатків та кредитування бюджету.
  2. II. МЕХАНІЗМИ ФІЗІОЛОГІЧНОЇ ДІЇ НА ОРГАНІЗМ ЛЮДИНИ.
  3. V Такі негативні особистісні утворення, як самовпевненість і нерозвиненість автономії та ініціативи, обумовлюють неадаптивне старіння людини.
  4. V. Класифікація і внесення поправок
  5. V. Класифікація рахунків
  6. А. Структурно-функціональна класифікація нирок залежно від ступеню злиття окремих нирочок у компактний орган.
  7. А. Це наявність в однієї людини кількох ліній клітин з різним набором хромосом.
  8. Адвокатура — неодмінний складовий елемент механізму забезпечення прав людини.
  9. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії
  10. Актуальність безпеки життєдіяльності. Сталий розвиток людини
  11. Актуальність і завдання курсу безпека життєдіяльності. 1.1. Проблема безпеки людини в сучасних умовах.
  12. Акустичні поля людини

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Поняття і види прав та свобод людини і громадянина | Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.041 сек.