Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Порядок слів у простому реченні

План

Тема: Основні особливості давньогерманського синтаксису.

Лекція 9.

1. Просте речення в давньогерманських мовах (структура простого речення, порядок слів у простому реченні, члени речення, синтаксичні звороти, заперечення. Тенденції подальшого розвитку простого речення).

2. Складне речення (виникнення складного речення, основні типи підрядних речень, походження сполучників у германських мовах).

 

Ключові поняття: давньогерманський синтаксис, просте речення, порядок слів у реченні, члени речення, складне речення, типи підрядних речень.

Методичні рекомендації:У процесі підготовки до лекції студенти мають детально опрацювати основну та додаткову літературу, запропоновану в лекції. Крім того, студенти мають ознайомитися з особливостями давньогерманського синтаксису, а саме: просте та складне речення, порядок слів у реченні, типи підрядних речень. Особливу увагу приділити дієприкметниковим зворотам та особливостям вираження й уживання членів речення. Окремим питанням розглянути сполучники давньогерманських мов.

Список літератури з дисципліни

Основна література

1. Левицкий В.В. Введение в германскую филологию. Сборник задач. – К.: Вища школа, 1981. – 75 с.

2. Левицький В.В. Основи германістики. – Вінниця, НОВА КНИГА, 2008. – 528 с.

3. Левицький В.В., Кійко С.В. Практикум до курсу «Вступ до германського мовознавства». Посібник. – Вінниця: НОВА КНИГА, 2006. – 264 с.

 

Додаткова література

1. Аракин .Д. История английского языка. – М., 2003.

2. Арсеньева М.Г., Белашова С.П., Берков В.П. Введение в германскую филологию. – М., 2003.

2. Бруннер К. История английского языка. – М., 2006.

3. Голицинский Ю.Б. Великобритания. – СПб.: КАРО, 2006.

4. Голицинский Ю.Б. США. – СПб.: КАРО, 2006.

5. Гухман Н.Н. Готский язык. – М., 1998.

6. Жирмунский В.М. Введение в сравнительно-истоическое изучение германских языков. – М. – Л., 1964. – 272 с.

7. Иванова И.П., Чахоян Л.П. История английского языка. Учебник. Хрестоматия. Словарь. – СПб., 2001.



Интернет реклама УБС

8. Ильин Б.А. История английского языка. – М., 1968.

9. Матвеева Е.А. История английского языка. Учебное пособие.– М., 2006.

10. Потапова И.А., Беляева Т.М. Английский за пределами Англии.- Л., 1961.

11. Смирницкий А.И. Древнеанглийский язык. – М., 1995.

12. Хлебникова Е. Б. Введение в германскую филологию и историю языка. – Калиин, 1975. – 184 с.

13. Чувакин А.А., Кощей Л.Н., Морозов В.Д. Основы научного исследования по филологии. – Барнаул, 1990.

14. Lehmann W.P. Historical Linguistics. – N.Y., 1973.

15. Baugh A., Cable T.A. History of the English language. – London, 1978.

 

Основні риси іє. синтаксису

Основи індоєвропейського синтаксису були закладені ще працями К. Бругмана, Б. Дельбрюка та інших представників "старшого" поко­ління індоєвропеїстів. Проте, як вважає В. П. Леман, ці праці ґрунту­ються на матеріалі тільки двох типологічно близьких мов – грецької та латинської – і тому відображають індоєвропейський синтаксис у "спо­твореному вигляді" (йдеться, насамперед, про порядок слів іє. речен­ня).

У працях сучасних компаративістів реконструкція іє. синтаксису здійснюється з врахуванням усіх давніх іє. мов, зокрема хетської та грецької. Важливе місце в методиці реконструкції індоєвропейських синтаксичних структур відводиться мовній типології, яка дозволяє встановлювати, які структури можуть існувати в мові разом, а які одна з одною не сумісні (так звані імплікативні універсали).

Так, наприклад, для мов з порядком слів ОV (об'єкт-додаток стоїть перед дієсловом) типологічно характерним є розташування елементів

(які в певному сенсі можна вважати прислівниками), що уточнюють ді­єслово, не перед самим дієсловом, а перед об'єктом. Оскільки встанов­лено, що в іє. прамові не було префіксів (адже останні, як було сказано в попередньому розділі, походять від придієслівних уточнювачів), ця осо­бливість іє. дієслівної системи свідчить про те, що спочатку в іє. прамо­ві панівним був саме такий порядок слів, тобто OV. Після розпаду індоєвропейської спільності порядок слів зазначе­ного типу ОК (об'єкт-дієслово) змінився на протилежний VO (дієслово-об'єкт). У більшості сучасних мов світу, як показав Дж. Грінберг, панів­ною є одна з трьох основних моделей порядку слів – VSO (модель 1), SVO (модель 2) і SOV (модель 3).

Індоєвропейське просте речення з погляду структурної будови поділялося щонайменше на три типи: а) односкладне; б) двоскладне; в) трискладне. Односкладне речення, у свою чергу, можна було роз­членувати на іменне або дієслівне, тобто воно могло складатися або тільки з іменника, або лише з дієслова (напр.: Зима. Морозить). Дво­складне речення складалося із об'єкта та предиката, який, зі свого боку, міг бути дієслівним або іменним (напр.: Він біжить. Він великий). У трьохскладному реченні були присутніми суб'єкт, предикат (дієслово) і об'єкт, причому об'єкт, як сказано вище, передував дієслову (напр.: Він мене бачить).

У синтагмі означуване слово (прикметник або генітив приналеж­ності) стояло перед означеним. Для заперечення вживалась частка *п(е)-, яка могла сполучатися з іншими частками, прислівниками або займенниками, утворюючи форми на кшталт лат. nēmō (< *nehmo "ніх­то"), n-ullus "ніщо" (пор. розглянуті в підрозділі 3.3. гот. пі mannahun, пі ainshun "ніхто" та ін.

Сурядний зв'язок виражався за допомогою енклітичної частки * е – (лат. que, гот. – (u) h). Підрядний зв'язок і, відповідно, складнопідрядне речення виникли, очевидно, після розпаду іє. спільності, оскільки під­рядні частки (сполучники) відрізняються між собою у багатьох мовах і не є спільноіндоєвропейськими за походженням. В іє. прамові – як відзначає Ж. Одрі, "не було мовної одиниці вищого рівня, ніж просте речення".

Таким чином, іє. гіпотаксис (складнопідрядне речення) не підда­ється, на думку Ж. Одрі, реконструкції, адже такого речення або не існувало, або ж його форми й матеріальні ознаки (перш за все сполуч­ники) повністю обновились.

Підрядні сполучники, зафіксовані в різних іє. мовах, утворені, як правило, від відмінкових форм різних займенників (пop.: рос. потому что, що складається із префікса по-, форми займенника тому і займен­ника что).

Просте речення в давньогерманських мовах

Структура простого речення

Оскільки в більшості давньогерманських мов, як зазначено у по­передніх розділах, функціонувало 4–5 відмінкових форм, обмежене число форм дієслівного часу, порівняно невелике чис­ло прийменників, то, звісно, синтаксична будова цих мов була ще недо­статньо розвинутою. Основним типом синтаксичної мовної структури виступало просте речення, яке, як і в індоєвропейській мові-основі, мо­гло бути двоскладним або односкладним. Односкладними вважались речення, в яких був відсутній підмет.

Цей останній синтаксичний різновид можна поділити на два осно­вних типи. У реченнях першого типу (їх іноді ще називають формально односкладними) підмет формально відсутній, але є таким, що мається на увазі, тобто він міг бути вжитий у попередньому реченні, або вираже­ний особовою формою дієслова. Зрозуміло, що при цьому особовий займенник як додатковий засіб вираження особи ставав зайвим. Підмет у цьому випадку, при дієслові в наказовому способі, по­слідовно відсутній: дісл. gekk ok biđ – "йди і попроси"; гот. laistei afar mis – "йди за мною"; двн. faramēs zī Bethlеem "підемо до Вифлеєму."

Односкладні речення почасти трапляються в перекладних текстах і є точною копією латинського оригіналу. Проте, безперечно, речення такого типу були характерними у синтаксичній будові багатьох мов, про що свідчить уживання формально-односкладних речень в оригі­нальних давньогерманських текстах, наприклад: двн. Dū bist dir alter Hun .... spenis mih mit dīnem wortum – "ти, старий гун..., заманюєш мене своїми словами."

До власне односкладних речень (другий із згаданих вище типів односкладних речень) у давньогерманських мовах належали речен­ня, в яких вживалися безособові дієслова, що могли позначати явища природи, відчуття, переживання людини і деякі інші події та явища навколишньої дійсності. Так, в готській мові до такого типу дієслів відносились дієслова rignjan "дощити", aursjan "жадати", huggrjan "відчувати голод", та ін. Наприклад: гот. Ϸana galaubjandan du mis ni þaurseiþ – "того, хто вірує в мене, не мучить спрага"; дісл.: rignir "до­щить"; sumrar "настає літо" Ϸyrstir тік "мене мучить спрага"; двн. mih hungrita "мене мучив голод".

У готській та давньоісландській мовах підмет відсутній у зворотах з медіопасивом або пасивом, чи в конструкціях, що є близькими до пасиву: гот. mitada izwis "воздається (буде відміряно) вам"; дісл. er lokit var kv đinu "коли пісня була закінчена".

Особливістю давньоверхньонімецьких безособових речень стала яскраво виражена тенденція до оформлення односкладних речень як двоскладних. Це досягалося за допомогою введення у речення займенника-підмета ez: Ez ābandēt "вечоріє".

Нерідко такі конструкції оформлювалися як двоскладні речення з імперативом: "Faret ir in mīnan uuingart" "вирушайте у мій виноград­ник". При перекладі латинських односкладних речень у давньоверх­ньонімецькій мові починають використовувати як формальний підмет іменник man, який уже на той час втрачає ознаки іменника і перетво­рюється в неозначено-особовий займенник: "Bitet inti iu gibit man" – "просіть і вам дадуть" (в латинському оригіналі використовується фор­ма дієслова dabitur без формально вираженого підмета).

Таким чином, стосовно структури простого речення у давніх гер­манських мовах можна вважати наступне:

У будь-якому типі простого речення наявність дієслова була обов'язковою, тобто, дієслівність трактувалась як обов'язкова ознака односкладних і двоскладних речень. Інакше кажучи, у давніх герман­ських мовах односкладного речення, вираженого іменником (як-от: Ві­тер., або Вечір.), не існувало.

У давньоверхньонімецькій мові намітилася тенденція до перетво­рення раніше односкладних речень у двоскладні за допомогою фор­мального підмета, вираженого займенниками ez та man.

Порядок розташування слів у давньогерманських мовах був віль­ним і не мав граматичного значення. Проте до­слідження найдавніших пам'яток германської писемності, до яких належать рунічні написи, показали, що на цій стадії формування гер­манського синтаксису для простого речення був характерним порядок слів, що успадкувався від мови-основи. Це була модель OV або SOV (суб'єкт – об'єкт – дієслово), розглянута у підрозділі 8.1.: наприклад, Makija maridai Ala – "меч прикрасив Ала" (модель OVS); tawo laϷodu – "готую запрошення" (модель VO); wiz ... writum runo – "ми написали руну" (модель SVO); runoz warіtu – "руни пишу" (модель OV).

За підрахунками англійського дослідника Р. Ласса (Lass 1994) мо­дель ОК або SOV фіксується в рунічних написах у 70 % випадків, проте у текстах давніх германських мов модель SOV поступається базовій моделі SVO (суб'єкт – дієслово – об'єкт).

Ця остання модель, в якій дієслово стоїть на другому місці, може реалізовуватися у різних видозмінах (SVO, OVS і т. ін.), що й дає під­стави говорити про вільний порядок слів у давніх германських мовах: гот. іϷ Jesus qaϷ du imma – "але Ісус сказав йому" (SVO); Ϸanuh atbērun du imma usliϷan – "тоді ж принесли до нього хворого" (Adv. + V + О). Як видно з останнього прикладу, зворотний порядок слів (інверсія) осо­бливо часто засвідчений у тих випадках, коли на першому місці стояли обставини: пор.: да. Ϸa wæs on Ϸa tīd/ÆϷelbeorht cyning – "Тоді був у той час Едельберхт король".

Таким чином, обставини, виражені прислівниками або словоспо­лученнями зі значенням "там", "тоді", "в той час" і т. ін., використо­вувалися для перебудови базової моделі порядку слів і досягнення інверсії. Інверсія, у свою чергу (за підрахунками спеціалістів, у "Беовульфі" зафіксовано 63 % речень з прямим і 37 % – зі зворотним по­рядком слів), використовувалася як засіб вираження найважливішого або чогось нового.

Члени речення, що виражали щось нове, важливе (з комунікативної точки зору), розміщувалися після присудка: двн. Thō quad sīn muoter zi then ambahtun – "Тоді сказала його мати слугам". Перше місце в таких випадках заповнювали займенники на кшталт двн. thō "тоді" або thar "там", да. Ϸær "там". Поступово такі займенники перетворювались у чисто формальний маркер початку речення. З таких інверсійних моде­лей в англійській мові розвинулись конструкції there is, there was.

Проте на першому місці могла стояти не тільки обставина, але й додаток та інші члени речення (пop., наприклад: Hlaif us himina gaf im du matjan – "хліб із неба дав їм для їжі").

Почасти перше місце в реченні займає дієслово: двн. uuas in tagun Hērōdes thes cuninges Judeno sumēr biscof... – "був у дні Ірода, коро­ля Іудеїв, якийсь священник...". Така позиція присудка в давніх мовах могла служити стилістичним засобом творення епічності тексту. Не випадково найчастіше така модель вживалась у зачині, починаючи розповідь.

Проте ми не відкидаємо, що переміщення дієслова на початкову позицію речення було покликане тим, щоб передати динамічність ві­дображуваної у реченні дії. Досить цікавою є гіпотеза, що таке син­таксичне (тобто "внутрімовне") явище було зумовлене позамовними чинниками – "активним началом у стереотипі поведінки і ментальних моделях германських етносів періоду Великого переселення народів та епохи вікінгів".

Члени речення

У давньогерманському простому реченні чітко розрізняють 5 чле­нів речення: підмет, присудок, додаток, обставину і означення.

Підмет виражається, як правило, іменником або займенником і стоїть у називному відмінку. У функції підмета міг вживатися й інфінітив.

Присудок у давніх германських мовах міг бути дієслівним та імен­ним. Простий дієслівний присудок виражався особовою формою дієс­лова: гот. þanuh qaþ Marþa du Jesua – "тоді сказала Марфа Ісусу"; дісл. Hann hjō til mannz – "він ударив чоловіка"; двн. Thō nam her skild inti sper – "тоді він узяв щит і спис".

Складний дієслівний присудок складався, як правило, з модально­го дієслова й інфінітива або з різних дієслів зі значеннями "починати", "мати", "ставати" і т. ін. та інфінітива і дієприкметника для виражен­ня майбутнього і минулого часу: гот. Dugann Jesus qiþan – "почав Ісус казати"; дісл. Vit skulum ака tvau... – "ми поїдемо вдвох" ("ми повинні поїхати"); двн.: Denne uuirdit untar in uuīс arhapan – "тоді почнеться між ними битва".

Складений іменний присудок складався з дієслова-зв'язки і предика­тива, в ролі якого міг виступати іменник, прикметник і дієприкметник:

Дісл. þā var konungr ungr – "тоді був король молодим"; да. þæt wæs gōd cyning – "це був хороший король"; двн. Ih bim alt – "я старий". У давньоверхньонімецькій мові предикативна частина, виражена при­кметником, могла бути відмінюваною: sīn sun was filu siechēr – "його син був дуже хворий".

У готських текстах зафіксовано випадки вживання іменного при­судка без зв'язки: Iυan aggwu þata daur – "які вузькі ті ворота" (тут прикметник aggwu "вузький" ужито без дієслівної зв'язки).

Означення могло виражатися прикметником, дієприкметником, займенником, а також числівником. Окрім того, в ролі неузгодженого означення міг вживатися іменник в родовому відмінку: гот. fuglam himinis – "птахам небесним" (букв, "птахам неба"). Як засвідчують наведе­ні приклади, звичайно таке означення стояло після означуваного імен­ника (пор. дісл. þrīr tigir manna – "три десятки людей"). Проте нерідко означенням був іменник у родовому відмінку, що вживався перед озна­чуваним іменником: дісл. til konungs hallar – "в королівські палати"; да. þæs cynings brōdor – "брат короля". Препозиція іменника у родовому відмінку спочатку була характерною лише для власних імен, етнонімів тощо: двн. Heribrandes suno – "син Герибранда". Однак поступово в подібних конструкціях почали вживатися інші іменники. Це сприяло утворенню таких складних слів, як н. Tageslicht "денне світло".

Означення, виражене прикметником, звичайно стоїть перед озна­чуваним словом, але нерідко і після іменника: двн. brāhtun imo man stumman – "привели до нього німу людину". В давньоанглійській та ін­ших мовах постпозиція означення-прикметника часто спостерігається у звертанні: Bēowulf lēofa – "Беовульф дорогий".

Додаток міг бути прийменниковим і безприйменниковим. Безпри­йменниковий додаток, як було сказано вище, міг стояти перед дієсло­вом і після дієслова.

Обставини (часу, місця, мети, причини, способу дії) виражалися найчастіше прислівниками, застиглими відмінковими формами, що пе­ретворились у прислівники (див. розділ 4.3.1), конструкціями "іменник + прийменник", і зрештою, інфінітивом з прийменником. Наприклад: гот. himma daga ... skal ік wisan – "сьогодні я повинен бути (я буду)" – застигла форма himma daga (nop. рос. cего-дня); гот. jainar wairþ iþ grēts ... - "там буде плач"; да. hwæt þē gedafenaþ tō donne – "що ви збираєтесь робити"; двн. zilāsset іuииаrи nezziu zi ƒāhenne - "закиньте ваші сіті для лову ("щоб ловити")". Останні приклади є свідченням того, як виникали конструкції з інфінітивом (з часткою tō, zi, zu).

Особливістю даньоверхньонімецької обставини є вживання прислів­ників місця, які поступово переосмислюються в префікс, що уточнює се­мантику дієслова. Але оскільки така обставина вживалась після дієслова, відокремлювані частки, що виникли на його основі, обійняли позицію в кінці речення: gurtun sih iro suert ana – "вони одягли на себе мечі".

Синтаксичні звороти

Просте речення в давніх германських мовах могло ускладнюва­тися (насамперед у готській, але також і в інших давньогерманських мовах) так званими абсолютними конструкціями. Досить поширеною конструкцією, що вживалась у, так би мовити, "вченому" (тобто книж­ному) стилі під впливом латинської і грецької мов, була конструкція "інфінітив + акузатив", яка використовувалась головним чином піс­ля дієслів сприйняття зі значеннями "чути", "бачити", "знати": гот. hausidēduþ ina siukan – "ви чули, що він хворий"; дісл. ek heyrđa hann siukan – "я чув, що він хворий"; да. іс hyrde hīe secgan – "я чув, що вони сказали"; двн. daz hōrtih rahhōn – "я чув, що про це розповідали". Проте регулярніше абсолютні конструкції вживались у готській мові. Найпоширенішою була конструкція dativus absolutus, яка слугувала для вираження темпоральної семи: dalaþ þan atgaggandin imma af fairgunja, laistidēdun afar imma iumjōns managōs – "Коли він спустився вниз з гори (до нього, що спус­кався), за ним пішли великі натовпи людей".

У цьому реченні в давальному відмінку стоїть займенник ітта і дієприкметник I atgaggandin.

Аналогічні конструкції вживаються також в інших германських мовах: двн. morgane giuuortanemo quāmun alle ... – "коли настав ранок, прийшли всі..." ("ранком, який настав, прийшли всі").

У деяких випадках займенник у такій конструкції може бути від­сутнім, проте він уживається в іншій частині речення: гот. qimandin þan in garda duatiddjēdun du imma þai blindans – "тому, що прийшов тоді в будинок ("коли він прийшов у будинок"), підійшли до нього (ті) сліпі".

Дуже близькою до конструкції "абсолютний датив" є конструкція з прийменником at + dat. Оскільки у цій конструкції є прийменник, вона не є абсолютною: at raginōndin Saurim Kwreinaiau – "Коли Квіріній правив Сірією" ("при правлячому Сірією Квірінії").

Рідше у готських текстах уживається абсолютний знахідний від­мінок, який також передає темпоральне значення: гот. usgaggandan þan іпа in daur – "його тоді, хто виходив у ворота" ("коли він виходив у во­рота"); двн. in morgan uuerbenti in burg hungirita – "вранці його, що по­вертався у місто, мучив голод". Ще рідше трапляється абсолютний на­зивний: гот. jah waurþans dags gatils – "і настав день пригожий" ("коли настав пригожий день").

Походження абсолютних конструкцій у давніх германських мовах залишається нез'ясованим. Найпоширенішим є припущення, що такі конструкції виникли під впливом латинської і грецької мов.

Заперечення

Заперечення в германських мовах виражалося тією ж заперечною часткою *ne-/ni-, за допомогою якої творилися заперечні слова в інших іє. мовах. Ця частка вживалась звичайно перед присудком, додатком, рідше - перед підметом: двн. пі uueiz ih inan - "не знаю я його". Запе­речення в більшості германських мов було одноразовим (мононегативним), але часто воно було багаторазовим (полінегативним): да. hē n fre n nig lēoþ geleornade – "він ніколи ніякої пісні не вчив" (два запере­чення); гот. saIυ ei mann ni qiþais – "дивись, нікому не кажи" (букв, "дивись, щоб людині не сказав" – одне заперечення).

Поступово заперечна частка починає вживатися разом з дієсловом, іменником або займенником. Наведеному вище готському реченню від­повідає двн. thaz thū iz niomanne ni quedēs – "щоб ти цього нікому не сказав". Так виникають займенники і прислівники нового типу – запе­речні: двн. nihein thārinne пі bleib - "ніхто там не залишився".

Зі сполучення nio + wiht виникло двн. заперечення nieht (> н. nicht). У розділі 3.3. уже було зауважено, що це заперечення спочатку висту­пало в ролі прямого додатка, який стоїть після дієслова, і підсилювало заперечення, що вжите перед дієсловом: двн. sie nemugun in imo doh nīeht benemen – "вони не можуть все ж його у нього забрати". Поступо­во meht перетворилось в основне заперечення змінюваної частини при­судка, а його первинна функція додатка зумовила розташування у кінці речення.

В англійській мові генетичним і функціональним еквівалентом двн. nīeht було слово naht (noht) < nā + wiht. Як і в німецькій мові, за­перечна частка пе при дієслові відпала, і заперечення стало виражатись словом noht (ca. noght, nought), що трансформувалося в сучасне not. Ця частка так само, як і в німецькій мові, вживається після дієслова, по­ясненням цьому може бути її походження. Можливість уживання в ре­ченні декількох заперечень збереглася до новоанглійського періоду. У сучасній англійській мові вживання подвійного заперечення збережено тільки в нелітературному (низькому) стилі мовлення.

Таким чином, полінегативна форма заперечення перетворилась у германських мовах у мононегативну.

Тенденції подальшого розвитку простого речення

Розвиток синтаксичних структур германських мов перебуває у без­посередній і прямій залежності від розвитку їх морфологічної будови. Оскільки в англійській мові були втрачені флексії іменника і прикмет­ника, прикметник перестав узгоджуватися з іменником, а такий спосіб синтаксичного зв'язку, як узгодження, поступився місцем приляганню та керуванню. Особливістю синтаксису німецької мови стало виник­нення і розвиток рамкової конструкції. Частини складного дієслівного присудка могли розміщатися в давньоверхньонімецькій мові безпосе­редньо одна біля іншої (контактне розміщення). Разом з тим, уже в двн. простому реченні спостерігалось рамкове розміщення частин присуд­ка, при якому незмінна частина присудка обіймала останню позицію в реченні. Вільне розташування частин складного присудка зберігалось у німецькій мові приблизно до XV ст., хоча контактне розміщення цих частин було досить рідкісним. Поступово рамкова конструкція витісняє решту типів розташування частин присудка і в XVII ст. стає нормою.

На думку І. Р. Буніятової сучасна англійська мова отримала статус мови з дієсловом у медіальній (серединній) позиції. Ця риса, як вважає І. Р. Буніятова, відрізняє англійську мову від інших германських мов, де діє таке правило: якщо на початку ре­чення розміщується не суб'єкт, а будь-який інший член речення, то ді­єслово пересувається у другу позицію, – пop. порядок слів у простому реченні в німецькій і в англійській мовах.

Складне речення

Виникнення складного речення

У текстах усіх давніх германських мов зафіксована досить роз­винута система складних речень. Оскільки в іє. мові-основі існувало (принаймні, на ранній стадії розвитку) тільки просте речення, можна припустити, що складне речення виникло або на пізній стадії розвитку іє. мови, або безпосередньо після розпаду іє. спільності. Не викликає сумніву також припущення, що в германських мовах складні речення існували ще в дописемний період.

Спочатку складне речення утворювалось на основі декількох простих речень за допомогою сполучникового чи безсполучникового зв'язку. Ці речення трапляються в пам'ятках давньогерманської поезії (наприклад, в поемі Bēowulf, в двн. Muspilli, в дісл. пам'ятках). В усіх давніх германських мовах вживаються також складні речення із суряд­ним сполучниками: and "і", орре "або", ас "але" в давньоанглійській мові; inti ioh "і", ouh "також, і", doh "однак", abur "але", odo "або" в дав­ньоверхньонімецькій; ok "і", eđa "або" та ін. в давньоісландській мові.

У пам'ятках "народного" стилю найчастіше засвідчено сурядний, а не підрядний зв'язок. Цей сурядний зв'язок виражався або за допо­могою сполучників, або (у безсполучниковому реченні) за допомогою порядку слів – на перше місце ставилося дієслово.

Спочатку сурядний та підрядний зв'язок у реченні виражався неди-ференційовано, так що уведене яким-небудь сполучником або сполуч­ним словом речення можна трактувати і як частину складно-сурядного, і як частину складнопідрядного речення. Наприклад, дісл. Nū s ttumk ек viđ þā, þā er þāt vel - "Ось я помирюся з ними, тоді все добре".

На основі складносурядних речень виникають складнопідряд­ні, які є пізнішим ступенем розвитку складного речення не тільки в германських, але й в інших мовах. Найдавнішим типом підрядного зв'язку вважається відносна підрядність, що включає відносне речення.

Крім сполучників і порядку слів маркером складнопідрядного речення могло бути вживання різних типів умовного способу. Отже, основними маркерами складнопідрядного речення в давніх гер­манських мовах були: сполучники, відмінність порядку слів у го­ловному і підрядному реченнях та вживання умовного способу.

Основні типи підрядних речень

Основними типами підрядних речень у давніх германських мовах були наступні.

1. Підрядне підметове. У готській мові таке речення вводить­ся сполучниками saei "той, який", þatei "те, що"; в давньоісландській мові – at "що, щоб", er (es).

2. Підрядне означальне. Вводиться займенниками в готській мові sah "цей, який", þatuh "це, яке", saei "той, який", þatei "те, яке", та ін.; у давньоанглійській мові використовуються займенники з ана­логічними значеннями - se, seo, þæt, þе та ін.; в давньоверхньонімець­кій - ther, thaz, thiu (відносний та вказівний займенник трьох родів); в давньоісландській мові - частка es (er), sa, su, þat, at, hvat та ін.

3.Підрядне часу. Вводиться сполучниками: гот. þan "коли", тіррапеі "у той час, як", untē "до тих пір, коли", biрē "коли", та ін.; да. pa, роппе "тоді", p r, sippan та ін.; двн. thō, danne, thar, mit thiu, sid; дісл. pa, par, sem, siđan (< sid +es) "після того, як", unz (< und + es) "до тих пір, поки".

4. Підрядне додаткове. Вводиться сполучниками: гот. раtеі "що", еі, реi, Iυa та ін.; да. pæt, ре та ін.; двн. thaz, та ін.; дісл. at "що", pat... at (pat - в головному реченні як відносне слово).

Крім того, в усіх германських мовах зафіксовані підрядні місця, причини,_мети_та_умови. Ці речення вводились, наприклад, такими сполучниками, як гот. padei "куди", раrеі "де", да. p r, двн. thar, гот. unte "тому що", pande "бо", да. pe, for ру, двн. hwanta, mit thiu, дісл. pvī at "тому що"; гот. jabai "якщо", nibai "якщо не", дісл. eƒ "якщо", двн. ibu, oba "якщо", да. iƒ "якщо", та ін.

Наведений перелік дає підстави для наступних висновків.

1. Більшість давньогерманських сполучників і сполучних слів були багатозначними (пор. дісл. частку es).

2. Кількість сполучників і сполучних слів була відносно невели­кою, чим і пояснюється їх багатозначність.

3. У давніх германських мовах з'являються складні сполучники.


Читайте також:

  1. The peace – порядок
  2. А.1. Порядок Magnoliales - магнолієцвіті
  3. Антидоти і порядок їхнього використання. Само і взаємодопомога при ураженні ОР.
  4. Атестація аудиторів та порядок скасування атестата
  5. База оподаткування, ставки податку та порядок обчислення.
  6. Верховна Рада України: структура, функції, порядок формування та взаємодії з іншими органами влади.
  7. Види банківських рахунків та порядок їх відкриття в установах банку
  8. Види банківських розрахунків і порядок їх відкриття.
  9. Види і порядок укладання угод на валютній біржі
  10. Види інструктажів працюючих з ОП і порядок їх проведення
  11. Види цін та порядок їх встановлення.
  12. Вимоги до органів з сертифікації систем якості та порядок їх акредитації

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
За рік обов’язково буває 2 сонячних затемнення, але може бути 4 або навіть 5. За рік може не бути жодного місячного затемнення, а максимальна кількість – 3. | Вимірювання PCO2.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.005 сек.