Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Лекція № 13

Зміст лекції

Віруси. РНК-геномні віруси

План лекції

1. Принципи класифікації і загальна характеристика вірусів.

2. Поняття про вірусологічні методи дослідження. Взяття матеріалу і заходи безпеки під час роботи з вірусовмісним матеріалом. Особливості дослідження. Експрес-методи діагностики.

3. Короткі дані про РНК-геномні віруси:

4. Ортоміксовіруси.Вірус грипу людини.Класифікація вірусів грипу людини.

5. Параміксовіруси (кору, епідемічного паротиту).

6. Рабдовіруси. Вірус сказу.

7. Пікорнавіруси.Ентеровіруси. Віруси поліомієліту, коксакі, ЕСНО.

8. Ентеровірус 72 — вірус гепатиту А.

9. Тогавіруси.Вірус краснухи.

10. Ретровіруси. Вірус імунодефіциту людини. СНІД-асоційовані інфекції.

11. Патогенез вірусних інфекцій. Лабораторна діагностика. Специфічна профілактика і лікування

Загальна характеристика.

Особливістю морфології і фізіології вірусів та відмінністю їх від інших мікроорганізмів є те, що вони:

— не мають клітинної структури;

— мають ультрамікроскопічні розміри;

— існують у двох якісно відмінних формах: позаклітинній (віріон) і внутрішньоклітинній (вірус);

— містять нуклеоїд, що включає лише один тип нуклеїнової кислоти (РНК або ДНК);

— не мають власних систем мобілізації енергії та синтезу білка, тому є облігатними внутрішньоклітинними паразитами;

— не здатні рости і розмножуватися шляхом поділу, їх кількість збільшується шляхом репродукції (від лат. reproduce — відтворення).

Місцем перебування вірусів є клітини бактерій, рослин, тварин і людей Класифікація. Для класифікації вірусів використовують різні критерії: тип нуклеїнової кислоти, наявність суперкапсиду, тип симетрії, антигенні властивості тощо.

За рішенням Міжнародного комітету з таксономії вірусів, вони об'єднані у більше ніж 55 родин, 19 з яких є патогенними для людей. Родини поділені на підродини, роди і типи. До одного роду може входити одна або декілька представників. Окремі віруси можуть мати один або декілька типів. За антигенною структурою у деяких вірусів виявляють сероваріанти. За типом нуклеїнової кислоти всі віруси поділяють на дві групи: РНК-вмісні віруси (серед них 13 родин є патогенними для людей і тварин) і ДНК-вмісні віруси(з яких 6 родин є патогенними для людей і тварин)

Для виділення чистих культур вірусів найчастіше використовують зараження курячих ембріонів, первиннотрипсинізовані і перещеплювані культури клітин.

Індикацію вірусів проводять за цитопатичною дією, яку можна виявити методом бляшкоутворення, під час мікроскопії моношару клітин, за зміною кольору індикатора в поживному середовищі із зараженою культурою клітин, у реакціях гемаглютинації та гемад-сорбції.

Визначення типу вірусу ґрунтується на нейтралізації його біологічної активності за допомогою типоспецифічних сироваток.

Механізм взаємодії вірусу з клітиною. Типи вірусних інфекцій. Життєвий цикл вірусів відбувається в декілька стадій: адсорбція на мембрані чутливої клітини, проникнення, репродукція і вихід з клітини нових синтезованих віріонів.

Адсорбція вірусів на мембрані чутливої клітини відбувається за рахунок специфічних рецепторів на поверхні вірусів і відповідних їм рецепторів на поверхні клітин макроорганізму. Цим пояснюється органотропність вірусів.

Проникнення вірусу в клітини відбувається за двома механізмами: 1) злиття суперкапсиду вірусу з мембраною клітини, при цьому нуклеокапсид проникає у цитоплазму клітини (ВІЛ); 2) механізм ен-доцитозу або піноцитозу (віропексису), при цьому віріон зв'язується зі специфічними рецепторами на ділянці мембрани чутливої клітини (на ділянці "обмеженої" ямки). Ця ділянка разом із віріоном прогинається всередину клітини, утворюючи обмежений пухирець, під впливом ферментів клітини розчиняються суперкапсид, капсид і вивільняється вірусна нуклеїнова кислота.

Репродукція РНК-вірусів найчастіше відбувається в цитоплазмі клітини, винятком є вірус грипу і ретровіруси (ВІЛ). Репродукція ДНК-вірусів зазвичай відбувається в ядрі клітини, винятком є вірус натуральної віспи. На рибосомах клітини під впливом мРНК вірусу синтезуються білки капсиду, а у складних вірусів додатково синтезується матриксний білок і білки суперкапсиду. Капсидні білки з'єднуються з реплікованими копіями нуклеїнової кислоти вірусу і утворюють нуклеокапсиди. На цьому закінчується репродукція простих вірусів.

У складних вірусів матриксний білок рухається до внутрішньої поверхні клітинної мембрани і витісняє в цій ділянці мембрани клітинні білки. Суперкапсидні білки глікозулюються (з'єднуються з полісахаридами, утворюючи глікопротеїди) і проникають у ділянку поверхневої клітинної мембрани, розміщеної навпроти матрик-сного білка. Нуклеокапсид, просочуючись крізь мембрану клітини хазяїна, закутується матриксним білком та ділянкою мембрани із вмонтованими в неї вірусспецифічними суперкапсидними глікозу-льованими білками і відшнуровується від клітини. Таким чином, суперкапсид утворюється за рахунок мембрани клітини-хазяїна, модифікованої глікозульованими білками вірусу, які утворюють на поверхні суперкапсиду шипи (спікули).

Вихід віріонів з клітини може відбуватися "вибухоподібно", коли оболонка клітини розривається і клітина гине, або шляхом просочування вірусу через мембрану клітини, — клітина може залишатися живою.

Такий механізм взаємодії вірусу з клітиною називається продуктивною інфекцією.

Інколи віруси заносяться у клітини тканин, які є несприятливими для їх повної репродукції і виходу з клітин. Недозрілі віріони утворюють скупчення в цитоплазмі клітин (тільця Бабеша—Негрі у клітинах центральної нервової системи при сказі) або у ядрі клітини (гернесвіруси — тільця Коудрі).

Інколи вірусний геном інтегрує в хромосому клітини-хазяїна і реплікує разом з нею. Цей стан називається інтегративною інфекцією, або вірогенією. Вірусний геном, інтегрований у хромосому клітини-хазяїна, називається провірусом. Цим пояснюється здатність вірусів передаватися вертикально нащадкам у вигляді провірусної копії. Вірогенія характерна для ДНК-вірусів (вірусів простого герпесу, гепатиту В, аденовірусів, вірусу Епстейна—

Ізарр), а також для РНК-вірусів, що містять зворотну транскрип-тазу (ВІЛ, онковіруси). Під час поділу клітин вірусна нуклеїнова кислота передається дочірнім клітинам, що призводить до збільшення інфікованих клітин. Вірогенія зумовлює тривале збереження (персистенцію) вірусу в організмі хазяїна. Наслідки персистенції важко передбачити. Вони залежать від багатьох факторів, у тому числі від локусу хромосоми, в якому відбувається інтеграція вірусної нуклеїнової кислоти. Якщо вона вбудовується біля промотору хромосоми, може виникнути пухлина (через необмежене розмноження клітин). Геном вірусу гепатиту В, інтегруючись біля промотору у хромосому гепатоцитів, спричинює розвиток раку печінки. У разі ослаблення імунітету вірусний геном може знову виходити з хромосоми хазяїна і спричинювати продуктивну інфекцію.

Онкогенні властивості найбільш виражені у дефектних вірусів родини ретровірусів. Вони проявляються у тому, що частина вірусного геному (онкоген) вбудовується в ДНК клітини-хазяїна і кодує інформацію, що порушує контроль за проліферацією клітин.

У деяких випадках порушується репродукція вірусу, що призводить до його загибелі. Такий тип інфекції називається абортивним.

Залежно від тривалості перебування вірусу в організмі розрізняють дві групи вірусних інфекцій — інфекції, зумовлені короткочасним та тривалим (персистенція) перебуванням вірусу в організмі.

Якщо вірус перебуває в організмі короткочасно, він може спричинити гостру (маніфестну або інапарантну) інфекцію.

Гостра маніфестна інфекція може мати типовий або атиповий перебіг і зазвичай закінчується одужанням, звільненням організму від збудника і формуванням набутого імунітету.

Інапарантна (безсимптомна) інфекція не супроводжується клінічними проявами, але також закінчується звільненням від збудника і формуванням набутого імунітету.

Якщо вірус персистує в організмі тривалий час, він може спричинити хронічну або повільну (маніфестну або латентну) інфекцію.

Хронічна вірусна інфекція характеризується періодами одужання і рецидивами.

Повільна інфекція (термін був запропонований у 1954 році ісландським мікробіологом Б. Сигурдсоном для вірусних хвороб, що іноді тривають багато років) характеризується тривалим інкубаційним періодом, тривалим прогресуючим перебігом і закінчується тяжкими розладами здоров'я, а найчастіше смертю. В основі розвитку повільних інфекцій лежать порушення генетичних, імунологічних, фізіологічних механізмів, що забезпечує тривалу персистенцію збудника в організмі. Повільну інфекцію здатні спричинити віруси кору, сказу; типовим прикладом повільної інфекції є СНІД.

Латентна інфекція має безсимптомний перебіг і може супроводжуватися нормальною репродукцією вірусу у відносно здоровому організмі і виділенням його в навколишнє середовище або вірусоно-сійством, при якому репродукція вірусу порушена.

Відомі декілька причин тривалої персистенції вірусу в організмі. Це перебування вірусу в дефектному стані, коли він не здатний розмножуватися й індукувати імунну відповідь; перебування геному вірусу в клітині-хазяїні у вигляді плазміди або провірусу, де він залишається недосяжним для захисних механізмів організму.

Особливості вірусних інфекцій. Вірусні інфекції переважно характеризуються такими самими проявами, що й інфекції іншої етіології, але мають деякі особливості:

1) стрімке наростання токсичних і токсико-алергійних реакцій, зумовлене появою численних дочірніх вірусів і руйнуванням клітин;

2) вірусемія — більшість вірусів після проникнення в організм циркулюють по організму з кров'ю і лімфою;

3) пригнічення імунітету — ураження клітин імунної системи: віруси грипу, поліомієліту пригнічують активність Т-лімфоцитів; вірус ВІЛ уражає Т-хелпери і макрофаги; вірус мононуклеозу (вірус Епстейна—Барр) — В-лімфоцити; це призводить до розвитку вторинного імунодефіциту, а також до автоімунних хвороб;

4) утворення внутрішньоплазматичних (тільця Бабеша—Негрі — при сказі, Гварнієрі — при натуральній віспі) або внутрішньоядерних включень (аденовіруси);

5) через ушкодження хромосом виникає можливість вірогенії та трансформації клітин у пухлину;

6) ушкодження плода, що призводить до вад його розвитку (наслідок цитопатичної дії вірусів); таку дію проявляють віруси краснухи, герпесу, гепатитів, кору, епідемічного паротиту та ін., їх відносять до збудників ТОРІСН-інфекцій (читається торч-інфекція).

Особливості противірусного імунітету. Неспецифічний захист при вірусних інфекціях забезпечують інтерферони, Т-кілери, альфа-, бета- і гамма-інгібітори крові. Ці фактори, особливо при гострій продуктивній інфекції, призводять до одужання раніше, ніж накопичуються антитіла в достатній концентрації, але вони не формують набутого специфічного імунітету.

Специфічний набутий імунітет забезпечують антитіла. Антитіла при вірусних інфекціях накопичуються повільно, часто після одужання. Захисна роль антитіл зумовлена тим, що вони взаємодіють з вірусними рецепторами, пригнічують їх можливість взаємодіяти з рецепторами клітини-хазяїна. Віруси не проникають у клітини, не репродукуються, не спричинюють виникнення інфекції. Набутий противірусний імунітет за наявності Т- і В-клітин імунної пам'яті може зберігатися пожиттєво.

Специфічні антитіла нейтралізують віруси, зв'язуються з ними і утворюють імунні комплекси. У такому вигляді віруси легко виводяться з організму макрофагами. Ефективність антитіл у формуванні набутого імунітету проти вірусних інфекцій доведена проведенням специфічної профілактики поліомієліту, кору, епідемічного паротиту, натуральної віспи та інших вірусних інфекцій.

Методи діагностики вірусних інфекцій. Для діагностики вірусних інфекцій використовують біоматеріали, в яких міститься вірус: кров, спинномозкову рідину, слиз, кал, сечу, секційний матеріал.

Для дослідження патологічного матеріалу застосовують такі методи: мікроскопічний, метод імунної електронної мікроскопії, вірусологічний, серологічний, біологічний, молекулярно-генетичні (метод ДНК- або РНК-зондів і ЛПР).

Мікроскопічний метод дає змогу розглянути під світловим мікроскопом елементарні тільця або скупчення вірусів в уражених клітинах, під електронним мікроскопом — структуру віріону. Метод електронної мікроскопії малодоступний для більшості лабораторій через високу вартість і складність приладу. Крім того, багато вірусів мають схожу будову, що значно знижує цінність цього методу.

Метод імунної електронної мікроскопії ґрунтується на тому, що специфічні антитіла адсорбуються на віріонах, утворюючи мі-кропреципітати. За допомогою електронної мікроскопії виявляють віріони, вкриті "вінчиком" з антитіл. Метод дає змогу не тільки виявити віруси, а й ідентифікувати їх за відомою специфічною сироваткою.

Вірусологічний метод ґрунтується на культивуванні вірусів і їх індикації та ідентифікації.

Серологічні методи дають змогу виявити в сироватці крові хворих специфічні антитіла або антигени. Для цього використовують серологічні реакції: ІФА, РН, РГГА. Найчастіше застосовують ІФА через високу специфічність і доступність для кожної лабораторії.

Імунофлуоресцентний метод (РІФ) використовують для експрес-діагностики. При цьому проводять як пряму, так і непряму реакції імунофлуоресценції.

Біологічний метод ґрунтується на зараженні тварин, чутливих до вірусу, який вивчається.

Молекулярно-генетичні методи є найбільш перспективними в сучасній медицині і біології взагалі. їх використовують для виявлення окремих фрагментів нуклеїнових кислот або генів, які містяться в досліджуваному матеріалі навіть у мізерній кількості (декілька молекул).

Принципи профілактики вірусних інфекцій. Для специфічної профілактики застосовують вакцини із живих ослаблених вірусів (атенуйованих), із інактивованих (убитих) вірусів, субвіріонні (із розщепленого вірусу), субодиничні (із окремих антигенів вірусу), рекомбінантні (генно-інженерні).

Принципи лікування вірусних інфекцій. Препарати, що використовують для лікування вірусних інфекцій, залежно від дії і клінічного значення поділяють на чотири групи: етіотропні, імуномо-дулятори, патогенетичні та симптоматичні.

Для етіотропного лікування використовують хімічні препарати, які пригнічують:

1) адсорбцію і депротеїнізацію ("роздягання") вірусів (рекомбінантні молекули СБ₄ і анти^р 120 зв'язують поверхневі антигени ВІЛ — &р 120 і перешкоджають його адгезії на мембрані чутливої клітини; молекули міжклітинної адгезії І типу — ММА-1, перешкоджають адгезії багатьох збудників гострих респіраторних вірусних інфекцій; амантадин і ремантадин блокують проникнення вірусу грипу в клітину макроорганізму та його депротеїнізацію);

2) вірусну ДНК-полімеразу (герпевір пригнічує синтез ДНК вірусу герпесу);

3) зворотну транскриптазу ретровірусів, у тому числі і ВІЛ (ази-дотимедин);

4) протеази вірусів, що приводить до порушення формування ві-ріонів (ритонавір, індинавір);

5) синтез вірусних білків (інтерферони).

Оскільки вірусні інфекції супроводжуються пригніченням імунітету, використовують імуномодулятори (амізон, інтерферони).

Патогенетичні препарати спрямовані на боротьбу з інтоксикацією, зневодненням, алергійними реакціями, судинними й органними ураженнями, профілактику бактеріальних суперінфекцій. До антибіотиків віруси не чутливі, тому їх призначають для профілактики вторинної інфекції бактеріальної етіології.

Симптоматичні препарати спрямовані на усунення супутньої симптоматики (головного болю, кашлю тощо).

Найчастіше при вірусних інфекціях використовують патогенетичну та симптоматичну терапію і досить обмежено — етіотропну.

ОРТОМІКСОВІРУСИ

Інфекції верхніх дихальних шляхів вірусної етіології називають гострими респіраторними вірусними інфекціями (ГРВІ). За частотою та поширеністю вони посідають І місце серед усіх захворювань. Причин тому багато, а саме: велика кількість збудників (130 вірусів), відсутність перехресного імунітету, відсутність ефективних вакцин, простий спосіб зараження (повітряно-краплинний).

За масштабом спалахів (епідемії, пандемії, під час яких хворіє 40 % населення Землі) і за збитками, які вони спричинюють щодо здоров'я людей та економіки країн, провідне місце належить вірусам грипу.

До родини Orthomyxoviridae, роду Influenzavirus належать три типи вірусів грипу: А, В і С.

Захворювання відоме з античних часів. Назву хвороби "грип" (від франц. gripper — схопити) запропонував французький лікар Ф. Бруссе у XVIII ст.

Морфологія. Віріон вірусу грипу А має сферичну форму діаметром 80—120 нм. Геном вірусу представлений однонитковою РНК, нуклеокапсид має спіральний тип симетрії, вкритий матриксним білком і суперкапсидом (мал. 43). На поверхні суперкапсиду є шипи (спікули), які складаються з двох глікопротеїдів — гемаглютиніну і нейрамінідази. Гемаглютинін розпізнає клітинний рецептор, забезпечує проникнення вірусу в клітину (злиття суперкапсиду з мембраною клітини і мембранами її лізосом), визначає мінливість вірусу і має імуногенні властивості. Нейрамінідаза забезпечує вірусемію (поширення вірусу по організму) і також визначає мінливість вірусу грипу.

Культивування. Вірус легко культивується на курячих ембріонах, деяких перещеплюваних культурах клітин і первиннотрипсинізованих культурах клітин ембріон людини та курчат. Вірус типу С важче адаптується до курячих ембріонів. Оптимальною температурою є 33-34 °С. Цей цикл триває 6—8 годин.

Резистентність. Віруси грипу малостійкі в навколишньому середовищі. За кімнатної температури вони гинуть через декілька годин, чутливі до висушування, ультрафіолетового опромінювання, високої температури (за 65 °С гинуть через 5—10 хв), легко знезаражуються дезінфекційними засобами (ефіром, кислотами і лугами).

Антигенна структура. Розрізняють три типи вірусів грипу: А, В і С. Крім того, віруси грипу типів А і В мають декілька сероваріантів. Антигенні варіанти вірусу грипу А зумовлені поверхневими гліко-протеїдами (гемаглютиніном і нейрамінідазою). У вірусів типу А відомо 13 сероваріантів гемаглютинінів (від Н₁ до Н₁₃) і 10 варіантів нейрамінідази (від до ЬГ₁₀). Розрізняють два шляхи зміни антигенної структури: антигенний дрейф і антигенний шифт.

Антигенний дрейф зумовлений точковими мутаціями, що призводять до зміни молекул Н і N. Цей процес не спричинює значних змін їх антигенної структури, але знижує специфічність антитіл, що циркулюють у популяції. Це призводить до виникнення епідемічного спалаху грипу.

Антигенний шифт зумовлений генетичними рекомбінаціями між окремими штамами вірусу грипу А, можливо, навіть між штамами вірусів грипу людей і тварин, унаслідок чого з'являється новий антигенний варіант. У вірусу типу В процес антигенного дрейфу виражений слабко, зазвичай він зумовлює локальні спалахи грипу й епідемії. Пандемій не спричинює. За клінічними ознаками захворювання на грип В схоже на грип А. Для вірусу типу С не властива така мінливість, як для вірусу типу А. Він зумовлює спорадичні випадки захворювання. Клінічні ознаки хвороби такі, як за помірної форми захворювання на грип типу А.

Особливості епідеміології. Джерелом інфекції є людина (хвора або носій). Пік захворюваності припадає на грудень і січень (найбільш холодну пору року). Інфікована людина стає заразною за 24 год до прояву основних симптомів і епідемічно небезпечна ще протягом 48 год після зникнення симптомів хвороби. Основний механізм передачі — повітряно-краплинний (під час кашлю, чхання), найбільший ризик зараження створюється у місцях скупчення людей (школа, дитячий садок, пасажирський транспорт, місця масових видовищ тощо). Вважають, що грип у людей спричинюють віруси грипу, які містять гемаглютинін 1—3, а нейрамінідазу 1—2, тобто людські сероваріанти можуть мати формулу: Н₁ (Н₀ г^),

н₂м₂ін₃м₂.

У травні 1997 року був зареєстрований перший випадок захворювання людини пташиним грипом, спричиненим вірусом типу Н,.!^ (Гонконг), захворювання закінчилося летально. У грудні 1997 року на пташиний грип захворіли 18 людей (захворювання спричинив цей самий тип вірусу), з яких п'ятеро померло. Після ліквідації джерела інфекції (за 2 доби було знищено 1,5 млн голів свійської птиці) спалах було припинено. З 2003 року спалахи пташиного грипу реєструються повсюдно.

Міжнародні центри з вивчення циркуляції збудника грипу розміщені у містах Атланта (США), Лондоні (Велика Британія), Токіо (Японія) і Мельбурні (Австралія).

Особливості патогенезу і клінічної картини. Інкубаційний період короткий — 1—2 доби. Вірус адгезується і проникає у клітини епітелію верхніх дихальних шляхів (переважно трахеї), де він репродукується і руйнує інфіковані клітини, що клінічно проявляється сухим болючим кашлем. Потім вірус проникає у кров — розвивається вірусемія. Розмноження вірусу у клітинах ендотелію капілярів призводить до підвищення проникності їх стінок. У тяжких випадках утворюються великі геморагії в легенях, міокарді й інших внутрішніх органах, інколи розвивається набряк легень, мозку, що призводить до летального наслідку. Продукти розпаду клітин проникають у кров, спричинюють сильну інтоксикацію і підвищення температури тіла до 38—39 °С. Період гарячки триває 3—5 діб і супроводжується болем у м'язах, нежитем, загальною слабкістю, кашлем, головним болем. Вірус грипу А нейротропний, тому, особливо у дітей, можливі неврологічні симптоми (судоми, затьмарення свідомості). Крім того, віруси грипу пригнічують кровотворення, імунну систему, що призводить до імунодефіциту. Наявність пере-хреснореагуючих антигенів (хоч і дуже рідко) зумовлює автоімунну реакцію проти гангліонарних нейронів. Все це призводить до розвитку вторинних інфекцій за рахунок бактеріальної автомікрофло-ри. Найчастішим ускладненням грипу є пневмонія. Здебільшого її спричинюють стрептококи групи В. Грип також сприяє загостренню хронічних захворювань (туберкульозу, бронхітів).

Імунітет. Постінфекційний імунітет досить напружений і тривалий, але має типоспецифічний характер. Головну роль у формуванні набутого імунітету відіграють секреторні імуноглобуліни А і вірус-нейтралізуючі антитіла, які блокують гемаглютинін і нейрамініда-зу. Найбільш сприйнятливими є діти і люди похилого віку. Менша сприйнятливість у інших вікових груп населення пояснюється наявністю Т- і В-лімфоцитів імунної пам'яті до штамів вірусу, які раніше циркулювали серед людей. Особливо тяжкий перебіг пташиного грипу пояснюють відсутністю проти нього імунітету.

Мікробіологічна діагностика. Клінічно грип розпізнати важко, через те що симптомокомплекс нагадує ГРВІ, спричинену іншими респіраторними вірусами. Для мікробіологічної діагностики відбирають змив із носоглотки, виділення з носу, мокротиння. Для дослідження використовують декілька методів.

Експрес-діагностику проводять шляхом імунофлуоресцентної мікроскопії мазків із носа і носоглотки. В уражених клітинах вірус у перші 3 дні міститься в цитоплазмі.

Вірусологічний метод ґрунтується на зараженні курячих ембріонів або культур клітин. Метод більш ефективний у перші дні хвороби. Для індикації вірусів алантоїсну рідину заражених курячих ембріонів або культуральну рідину досліджують на наявність феномену гемаглютинації в РГА з еритроцитами курей, морських свинок або людей з І (0) групою крові. Ідентифікують вірус у РГГА з діагностичними сироватками.

Серологічний метод: РГГА ставлять у парних сироватках з інтервалом 8—14 діб. Підтвердженням є збільшення титру антитіл більше ніж у 4 рази під час порівняння зразків сироватки, отриманої у період гострої фази хвороби і через 2—3 тиж у період реконвалесценції. Крім РГГА використовують також РЗК, ІФА, РПГА.

Профілактика. Використовують методи пасивної й активної імунопрофілактики. Для пасивної імунізації застосовують гомологічний протигрипозний імуноглобулін, отриманий із крові донорів, імунізованих грипозними вакцинами. Для активної імунізації розроблені живі й інактивовані вакцини. Серед інактивованих є вірі-онні (виготовлені з високоочищених культур вірусів, вирощених in vitro), субодиничні (виготовлені з очищених поверхневих антигенів вірусу — гемаглютиніну та нейрамінідази) і субвіріонні (розщеплені, виготовлені з віріонних методом оброблення детергентами). В Україні зареєстровані і використовуються субодинична вакцина "Інфлувак" (містить Н і N), призначається дітям з 6-місячного віку до 12 років і людям похилого віку, а також субвіріонні "Флюарикс" і "Ваксигрип", які містять антигени двох типів вірусу грипу А і один тип вірусу грипу В. їх штамовий склад змінюють щороку відповідно до прогнозу (який штам вірусу спричинить епідемічний спалах інфекції).

Лікування. Здебільшого проводять симптоматичне лікування та застосовують імуномодулятори. Препарати амантадину (реманта-дин) використовують для лікування і профілактики грипу.

ПАРАМІКСОВІРУСИ

До родини Paramyxoviridae належать віруси кору, епідемічного паротиту.

Морфологія. Геном параміксовірусів містить однониткову РНК, нуклеокапсид має спіральний тип симетрії, вкритий матриксним білком і суперкапсидом. Зрілий віріон має сферичну форму. До складу суперкапсиду входять глікозульовані білки HN і F, що утворюють шипи. Білок HN має властивості гемаглютиніну і нейрамінідази. Білок F (від англ. fusion — злиття) спричинює злиття вірусної мембрани з мембраною клітини, що призводить до утворення синцитію. Тому параміксовіруси можуть переходити безпосередньо з клітини в клітину, не виходячи у міжклітинний простір. Параміксовіруси аглютинують еритроцити, репродукуються у цитоплазмі клітини.

Вірус епідемічного паротиту

Вірус епідемічного паротиту малостійкий, під впливом ефіру, детергентів та інших дезінфекційних засобів руйнується протягом декількох хвилин. Але у висушеному стані за температури 4 °С зберігає інфекційність протягом 2 міс, за кімнатної температури — протягом 4 днів.

Антигенна структура однорідна, має один сероваріант.

Захворювання поширене повсюдно. Джерелом є тільки хвора людина або носій. Людина заразна в інкубаційний період і на 1-му тижні хвороби. Шлях передачі — повітряно-краплинний. Хворіють частіше діти віком 5—15 років (переважно хлопчики), але можуть хворіти і дорослі.

Інкубаційний період триває 14—21 добу. Первинне розмноження вірусу відбувається в епітеліальних клітинах верхніх дихальних шляхів. Із порожнини рота вірус проникає через привушну протоку у привушні слинні залози, де також накопичується. Внаслідок цього розвивається запалення, а також збільшення привушних і інших слинних залоз, що супроводжується помірним підвищенням температури тіла, нездужанням. У більшості випадків захворювання не супроводжується ускладненнями і закінчується повним одужанням. У 47 % випадків має безсимптомний перебіг. Інколи вірус проникає у кров і розвивається вірусемія, внаслідок якої вірус проникає у різні органи: яєчки, яєчники, підшлункову і щитоподібну залози, мозок і спричинює ускладнення (орхіт, менінгіт, менінгоенцефаліт, тиреоїдит, поліартрит, нефрит, панкреатит). Тяжкий перебіг орхіту може призвести до статевої стерильності. Підлітки та дорослі частіше хворіють у тяжчій формі, ніж діти, і мають ускладнення.

У дітей до 6-місячного віку виражений природний пасивний імунітет завдяки материнським антитілам. Постінфекційний імунітет напружений, тривалий і зберігається впродовж всього життя.

Матеріал для дослідження: слина, сеча, спинномозкова рідина, пунктат залоз, кров. Використовують вірусологічний і серологічний методи.

Специфічна профілактика проводиться живою паротитною вакциною (ЖПВ) відповідно до календаря щеплень. Вакцинацію проводять у віці 1 року, ревакцинації підлягають юнаки у віці 15 років. Дослідження напруженості протипаротитного імунітету у 15-річних підлітків у різних регіонах України показало, що кількість сприйнятливих до захворювання у цій віковій групі коливається від 55,1 до 71,43 %. За визначенням Міжнародної служби з ліквідації хвороб, епідемічний паротит, кір і краснуха належать до інфекцій, які можна ліквідувати. Для їх ліквідації використовують тривакцину (проти кору, краснухи, епідемічного паротиту).

Вірус кору

Морфологічно вірус кору схожий з іншими вірусами родини па-раміксовірусів. Геном складається з РНК, має суперкапсид, до складу якого входять глікозульовані білки Н (гемаглютинін) і Г (білок злиття). Як і інші параміксовіруси, вірус кору проявляє гемаглюти-нуючі, гемолізуючі і симпластоутворюючі властивості.

Вірус кору культивується у клітинах нирок мавпи, телят, ембріонів людини, ембріонів японських куріпок.

Вірус кору нестійкий в навколишньому середовищі. Дезінфекцію в осередку кору не проводять.

Джерелом інфекції є тільки хвора людина, яка стає заразною в останні 1—2 дні інкубаційного періоду і до 4—5-го дня після появи висипу. Найбільш заразними є хворі у катаральний період. Механізм передачі — повітряно-краплинний. Вірус кору не передається через предмети побуту, продукти харчування, через третіх осіб.

Сприйнятливість до кору становить 95—98 % і залежить від віку. Вхідними воротами є слизові оболонки верхніх дихальних шляхів і кон'юнктива ока.

Зазвичай вірус кору спричинює гостру продуктивну інфекцію. Інкубаційний період триває близько 10 діб. Продромальний період характеризується явищами гострої респіраторної хвороби: риніт, фарингіт, кон'юнктивіт, а також підвищенням температури тіла. Вірус розмножується в епітеліальних клітинах слизової оболонки носоглотки, трахеї, бронхів і регіонарних лімфатичних вузлах. Проникаючи у кров з 3-го дня інкубації, спричинює ураження клітин ендотелію судин, унаслідок чого утворюється висип. Останній має вигляд папул, звичайно з'являється на 4-й день після підвищення температури тіла спочатку за вухами, на лобі, потім поширюється по всьому тілу. На слизовій оболонці щік утворюються плями Коплика—Філатова. Вірус кору уражає Т-лімфоцити, порушує функцію моноцитів, що призводить до імунної супресії, наслідком якої є вторинні інфекції (пневмонія бактеріальної етіології).

Захворювання може супроводжуватися такими ускладненнями: круп (унаслідок набряку гортані), зрідка може виникати гострий коровий енцефаліт у дітей віком понад 8—10 років. Хворі стають дратівливими, плаксивими, у них порушується мова, зір, вони не впізнають раніше знайомих речей, швидко втрачають інтелект, впадають у коматозний стан, що призводить до смерті.

У дітей, яким з профілактичною метою було введено імуноглобу-лін, хвороба має легкий перебіг (мітигований кір).

Вірус кору зрідка може спричинити повільну інфекцію — під-гострий склерозивний паненцефаліт, який може виникати через 1—6 років після перенесеного кору. Характерними для цієї хвороби є прогресивні неврологічні розлади. Тривалість захворювання — 1—3 роки.

Основну роль у розвитку цієї інфекції відіграє зниження клітинного імунітету. Т-цитотоксичні лімфоцити не знищують інфікованих клітин, в організмі синтезуються автоантитіла, розвивається автоімунне захворювання.

З вірусом кору деякі вчені пов'язують виникнення розсіяного склерозу, червоного вовчака, автоімунного гепатиту, отосклерозу, гломерулонефриту. Але ці питання потребують подальшого вивчення.

Захищеною від кору віковою групою є діти до 3-місячного віку, що народилися від матерів, які мають протикоровий імунітет. Поступово напруження природженого імунітету знижується і діти з 6—9-місячного віку стають сприйнятливими до кору.

Постінфекційний імунітет напружений, стійкий і довічний.

Мікробіологічну діагностику проводять у разі потреби. Матеріалом для дослідження є слиз із носоглотки, кров, секційний матеріал (мозок). Використовують мікроскопічний (експрес-метод), вірусологічний і серологічний методи.

Експрес-метод — це виявлення вірусу у заражених клітинах за допомогою РІФ.

Специфічна профілактика проводиться атенуйованою живою коровою вакциною відповідно до календаря щеплень. Але 0,3 % дітей після одноразової вакцинації втрачають імунітет. Вакцина випускається у вигляді моновакцини, а також у вигляді комбінованої тривакцини проти кору, краснухи і паротитної інфекції. В Україні вакцинація проти кору починається з 12—15 міс життя, ревакцинацію проводять у 6 років. Контактним у віці до 30 років, які раніше не хворіли і не були щеплені, для профілактики кору вводять корову вакцину не пізніше 3 днів після контакту. Незважаючи на масову вакцинацію дітей, в останні роки захворюваність на кір в Україні зросла в 10 разів, зросла також захворюваність серед підлітків і осіб молодого віку. Це пояснюється зниженням імунітету через незба-лансоване харчування, забруднення довкілля промисловими викидами та іонізуючою радіацією.

Для лікування кору використовують імуноглобулін, рибавірин.

ВІРУС СКАЗУ

Вірус сказу належить до родини Шт.аЬс1оуігісІае (від грец. гкаЬйоз — прут), роду Ьузвауігиз.

Сказ (гідрофобія, лісса) — хвороба, яка відома з античних часів. Лікарі Стародавнього Сходу описали його ще за 3 тис. років до н.е. Питання з епідеміології сказу відображені в працях Арістотеля і Демокріта, а Цельс пропонував припалювати рани від укусів собак. Але більш серйозне вивчення сказу почалося в XIX ст., що і привело до розроблення ефективних вакцин. Під керівництвом Л. Пастера була отримана вакцина і вперше введена 6 липня 1885 року хлопчику, який був покусаний скаженою собакою. З тих пір вакцина широко використовується для активної профілактики сказу.

Незважаючи на те що захворювання відоме з давніх давен, воно і зараз залишається мало вивченим і дуже небезпечним. Щорічно від сказу помирають десятки тисяч людей. Сказ реєструється повсюдно, за винятком деяких острівних країн, які ізольовані від великих континентів (Англія, Австралія, Нова Зеландія тощо).

До сказу сприйнятливі всі теплокровні тварини. Послаблення боротьби з бездомними тваринами призвело до зростання випадків захворюваності як серед тварин, так і серед людей. За офіційними даними, щорічно від сказу гине більше ніж 1 млн сільськогосподарських і домашніх тварин.

Морфологія. Вірус сказу належить до складних вірусів. Його геном містить однониткову РНК, нуклеопротеїд має спіральний тип симетрії. Суперкапсид складається з подвійного ліпідного шару. Ві-ріон має вигляд кулі, один кінець його плоский, інший — заокруглений. Поверхня віріону випукла, на ній розміщені шипи (спікули).

Культивування. Вірус добре репродукується в курячому ембріоні, у клітинах нейробластом мишей, нирок новонароджених хом'ячків, у культурі диплоїдних клітин людини. Дозрілі віріони виходять з клітини за допомогою брунькування.

Антигени. Вірус сказу однорідний за антигенною структурою. Штами, що циркулюють у природі серед тварин, називають "вуличними". У разі потрапляння в організм людини вони спричинюють захворювання з тривалим періодом інкубації та утворюють специфічні тільця-включення (тільця Бабеша—Негрі) в цитоплазмі клітин.

Унаслідок послідовних пасажів у мозку кроликів (100 пасажів) Л. Пастер і його співробітники отримали "фіксований" вірус (virus fixe). Він має короткий і стабільний період реплікації (7 діб), знижену інфекційність, але зберігає антигенність, тому його використовують для виготовлення антирабічної вакцини. Цей вірус рідко утворює тільця-включення в уражених клітинах.

Резистентність. Вірус сказу порівняно малостійкий у навколишньому середовищі, але в трупах тварин за низької температури зберігається до 4 міс. За температури 50 °С гине через 30—40 хв, під час кип'ятіння — майже миттєво. У разі заморожування до -70 °С зберігається протягом декількох років.

Особливості епідеміології. Джерелом сказу є дикі і свійські тварини. У різних регіонах Землі є свої особливості осередків сказу, в яких роль резервуару інфекції виконують різні дикі тварини. В Україні це лисиці, в Південній Америці — кажани, в Північній Америці — єноти. Джерелами інфекції можуть бути вовки, шакали, мангусти. Серед свійських тварин основним джерелом інфекції є собаки (до 90 %), але можуть бути коти, корови, коні, свині. Хоча до вірусу сказу чутливі всі ссавці, але ступінь чутливості у них різна. Вважають, що у дрібних тварин (польових мишей, кажанів) можливий абортивний або безсимптомний перебіг хвороби з подальшим тривалим носійством. Епізоотіям сказу у лисиць передує нашестя гризунів. У тварин віруси сказу накопичуються в слинних залозах. Основним шляхом передачі є укус тварин (90—95 % випадків) або попадання слини інфікованої тварини через мікротравми. Вірус накопичується у великій кількості у слині тварин за 7—10 діб до появи клінічних проявів хвороби. Особливо небезпечним є потрапляння вірусів в очі, в рани на голові чи обличчі. Можливі й інші шляхи передачі. У печерах, де перебуває велика кількість кажанів, можливий повітряний шлях передачі; він може бути реалізованим також у лабораторії під час роботи з інфікованим матеріалом без дотримання правил безпеки. Вважають, що можлива передача вірусів сказу деякими кровосисними комахами. Через плаценту вірус не передається. У людей не кожне зараження супроводжується розвитком хвороби. Хворіють близько 15—ЗО % заражених, але кожний, хто захворіє, вмирає.

Особливості патогенезу і клінічної картини. Вірус проникає через ушкоджену шкіру у м'язи і сполучну тканину. У клітинах цих тканин відбувається первинна реплікація та накопичення вірусу. В цих тканинах вірус може зберігатися в латентному стані протягом тривалого часу (іноді місяці). У разі проникнення в периневральний простір периферичних нервів вірус починає рухатися по їх аксонах у центральну нервову систему зі швидкістю 3 мм/год. Там вірус проникає в клітини сірої речовини головного і спинного мозку, поширення вірусу відбувається від клітини до клітини. На цьому етапі віруси проникають також у спинномозкову рідину. В уражених нервових клітинах виникають дегенеративні зміни, в них з'являються специфічні для сказу включення (тільця Бабеша—Негрі). Найбільше їх накопичується в клітинах мозочка, довгастого мозку, гіпокам-па, кори великого мозку. Також розростаються клітини нейроглії головного і спинного мозку, за рахунок чого утворюються "вузлики сказу". Внаслідок цього в тканині мозку порушується кровообіг, утворюється набряк, розвивається специфічний рабічний енцефаліт. Після розмноження в клітинах центральної нервової системи віруси знову по волокнах периферичних нервів поширюються у зворотному напрямку, проникають майже в усі органи і накопичуються у великій кількості в слинних і слізних залозах. Проникнення вірусу у внутрішні органи призводить до порушення їх іннервації та функції. Перебіг хвороби триває до 5—7 діб. Смерть настає внаслідок асфіксії або тяжких серцево-судинних уражень.

Інкубаційний період при сказі найчастіше триває 1—3 міс, інколи скорочується до 7—8 днів або подовжується до 1 року. Його тривалість залежить від локалізації і глибини рани, а також від дози та властивостей штаму вірусу, що потрапив в рану.

Розрізняють дві форми перебігу сказу: буйну і тиху. При буйній формі виділяють три клінічні стадії: стадію депресії, збудження (буйна стадія) та стадію паралічів. На першій стадії з'являються невизначений біль, м'язові посмикування і свербіж у ділянці рани, змінюється настрій (порушується сон, з'являється втомлюваність, депресія, відчуття страху, тривоги, зникає апетит). У хворого розвиваються слухові і зорові галюцинації. Хворий шукає самотності, його мучить думка про смерть. Потім (можливо, на наступний день) підвищується температура тіла, виникає нудота, блювання, біль у горлі, кашель, біль у животі, іноді розширюються зіниці.

У стадії збудження хворий неспокійний, навіть агресивний, обличчя перелякане, очі блищать, зіниці нерівномірно розширені, виділяється велика кількість слини, яку хворий не може проковтнути через болючі спазми ковтальних м'язів. Судоми і спазм ковтальних м'язів виникають також, коли хворий намагається випити води (звідси назва "гідрофобія" — боязнь води).

Стадія збудження може переходити у стадію паралічів. У хворого припиняються судоми, відновлюється ковтання, хворий заспокоюється — "зловісний спокій". Але у хворих розвивається парез ніг, голосових зв'язок. Ця стадія триває 2—3 доби. Смерть настає миттєво.

При тихій формі стадія збудження відсутня, тобто І стадія зразу переходить у стадію паралічів. Паралітична стадія триває 1—3 доби, смерть настає від припинення дихання або серцевої діяльності. Тиха форма сказу розвивається в осіб, покусаних кажанами, а також у ал-козалежних і тих, хто отримав неповний курс вакцини. Існують й інші нетипові клінічні форми сказу.

Можливість тривалого інкубаційного періоду (декілька місяців і навіть років) і обов'язковий летальний наслідок дає підставу деяким дослідникам відносити сказ до повільних інфекцій.

Імунітет. При сказі в крові і спинномозковій рідині накопичуються віруснейтралізуючі антитіла, синтезується інтерферон. Але захворювання має настільки швидкий перебіг, що ні антитіла, ні інтерферон не встигають виконати свої функції. Після вакцинації імунітет зберігається протягом 1 року.

Мікробіологічну діагностику проводять мікроскопічним, вірусологічним, біологічним і серологічним методами. Матеріалом для дослідження є слина, спинномозкова рідина, біоптати шкіри (потилиці і шиї), секційний матеріал.

Мікроскопічним методом виявляють тільця Бабеша—Негрі у зрізах мозкової тканини.

Вірусологічним методом виявляють вірус із слини, спинномозкової рідини, мозкової тканини шляхом зараження матеріалом культури клітин (найчастіше використовують клітини нейроблас-томи мишей).

Біологічним методом виявляють вірус унаслідок зараження мишенят-сисунців у головний мозок, які гинуть через 8—12 діб від сказу. Наявність вірусу визначають шляхом виявлення тілець Бабеша—Негрі під час дослідження мозку або виявленням антигенів у РІФ.

Серологічний метод (РІФ) використовують для виявлення антитіл у біоптатах шкіри і мазках-відбитках із центральної частини ро-гінки. Це експрес-метод, відповідь можна отримати через 6—8 год.

Оскільки мікробіологічне обстеження хворого пов'язане з технічними труднощами, за можливості обстежують тварину, яка нанесла травму.

Профілактика. Неспецифічна профілактика спрямована на ізоляцію бездомних собак і котів. Профілактику сказу серед диких тварин проводять шляхом додавання вакцини до харчових приманок.

У разі укусу необхідно промити рану мильною водою і обробити спиртовим розчином йоду. Необхідність проведення специфічної профілактики залежить від обставин.

Якщо рана нанесена дикою чи бездомною хворою твариною, специфічну профілактику проводять зразу після оброблення рани. Спочатку вводять антирабічний імуноглобулін, а потім вакцину, введення якої починають не пізніше ніж через 2 тиж після укусу. Використовують два види вакцин: інактивовану вакцину Фермі (виготовлена з мозку овець, заражених атенуйованим фіксованим вірусом) і антирабічну інактивовану культуральну вакцину (виготовлена на культурі клітин нирок сірійського хом'ячка, зараженій атенуйованим вірусом сказу). Культуральна вакцина більш ефективна і менш реактогенна, тому використовується також для специфічної профілактики сказу особам, що належать до груп високого ризику зараження (медичні працівники відділень, де лікують хворих на сказ, працівники спеціальних лабораторій, професійні мисливці, ветеринари, спелеологи).

Лікування симптоматичне.

ПІКОРНАВІРУСИ

До родини Picornaviridae (від лат. рісо — маленький і та — РНК-віруси) відносять віруси роду Enterovirus, який об'єднує віруси поліомієліту, Коксакі, ECHO, гепатиту А та ін.

Всі віруси роду Enterovirus характеризується деякими спільними ознаками: вони дуже маленькі (діаметром 22—ЗО нм); мають у геномі однониткову РНК, не мають суперкапсиду; мають кубічний тип симетрії; репродукуються у цитоплазмі клітини, звільнення дочірніх вірусів супроводжується лізисом клітин-хазяїнів; стійкі до ефіру, жовчі, кислот, лугів, а також у навколишньому середовищі; розмножуються у певних культурах клітин.

Для захворювань, спричинених ентеровірусами, також характерні деякі спільні риси: сезонність захворюваності (літо—осінь), фекально-оральний механізм передавання, широке носійство серед здорових людей, переважне ураясення дітей віком до 12 років.

Вірус поліомієліту

Вірус поліомієліту (від грец. polios — сірий і myelitis — запалення спинного мозку) був відкритий у 1909 році. Хвороба поліомієліт відома багато тисячоліть. За даними ВООЗ, у 1995 році в світі зареєстровано понад 20 млн людей із залишковими ознаками поліомієліту. В Європі поліомієліт був зареєстрований у 9 країнах, 85 % яких припадало на країни СНД.

Захворювання реєструється в усіх країнах світу. Всередині XX ст. поліомієліт перетворився на загрозливу епідемічну хворобу, яка уражала десятки тисяч людей, 10 % з який вмирали, а 40 % залишилися каліками.

У 1996 році було проведено масову імунізацію дітей, що привело до різкого зниження захворюваності на поліомієліт.

ВООЗ проводить роботу щодо реалізації програми ліквідації поліомієліту в усьому світі. У 2002 році Україну приєднано до країн, сертифікованих ВООЗ як території, вільні від поліомієліту. На даному етапі головною метою українських медиків є недопущення виникнення та поширення на території країни захворювань на поліомієліт, спричинених "дикими" штамами поліовірусів. Для цього проводиться виявлення хворих з підозрою на поліомієліт, ретельне епідеміологічне розслідування та їх лабораторне обстеження. Метою лабораторного дослідження матеріалу від зазначених хворих є виділення поліовірусів та їх внутрішньотипова диференціація (вакцинні штами чи "дикі").

За антигенними властивостями виділяють три типи вірусу: І, II і III. Найбільш патогенним для людей є І тип, який спричинює 65— 95 % епідемій. III тип спричинює епідемії дуже рідко, II тип переважно зумовлює латентну форму інфекції. До І і III типу поліовіру-су чутливі мавпи (шимпанзе, макаки), до II типу — гризуни (щури, миші, хом'яки).

Джерелом інфекції є тільки люди. Основний механізм зараження — фекально-оральний. Потрапляючи в організм людини, вірус розмножується в епітеліальних і лімфоїдних тканинах верхніх дихальних шляхів, але катаральних явищ не спричинює, тому повітряно-краплинний механізм не має суттєвого значення при передачі інфекції, хоч і можливий у перші дні захворювання.

Виділяється вірус з випорожненнями у великій кількості (в 1 г фекалій до 1 000 000 інфекційних доз) з кінця інкубаційного періоду (останні 3—7 діб) і до 40-ї доби хвороби, а іноді — декілька місяців.

Інкубаційний період триває від 3 до 35 діб, в середньому — 7—14 діб. Первинне вогнище розмноження вірусів локалізується в епітелії ротоглотки, тонкої кишки, в лімфоїдній тканині кільця Пирогова і в пейєрових бляшках. Можливе вторинне проникнення вірусів з епітелію слизових оболонок у лімфоїдну тканину і кров. Розвивається первинна вірусемія, внаслідок чого вірус потрапляє в усі органи, окрім центральної нервової системи. За наявності в крові антитіл відбувається нейтралізація вірусу, інфекція затухає, тобто розвивається абортивна інфекція. Якщо в організмі антитіла відсутні, розвивається вторинна вірусемія, віруси проникають в центральну нервову систему, оскільки вони нейротропні, мають виражену здатність прикріплюватися до рецепторів нейронів передніх корінців спинного мозку, довгастого мозку і мосту мозку.

Зазвичай вірусемія має безсимптомний перебіг, інколи може бути короткочасне підвищення температури тіла, загальна слабкість. Така форма називається "малою" хворобою, вона закінчується одужанням і формуванням постінфекційного імунітету.

У разі проникнення вірусу в центральну нервову систему розвивається "велика" хвороба. Загибель рухових нейронів передніх корінців спинного мозку призводить до паралічу скелетних м'язів, унаслідок чого хворий або вмирає, або залишається інвалідом.

Розрізняють 4 основні клінічні форми поліомієліту: 1) абортивну ("малу" хворобу); 2) непаралітичну (менінгеальну); 3) паралітичну, 4) інапарантну (приховану).

Паралітична форма проявляється у 0,1—1 % пацієнтів. Хвороба починається гостро, температура тіла піднімається до 39—40 °С, на 3-ю—4-у добу розвивається параліч. Залежно від локалізації процесу розрізняють спинальну, бульбарну, енцефалітичну й інші форми хвороби. Спінальний поліомієліт виникає в разі ураження клітин передніх корінців спинного мозку, наслідком якого є асиметричне ураження нижніх кінцівок (60—80 %). В уражених кінцівках порушується кровообіг, вони стають холодними на дотик, шкіра набуває синюшного відтінку, уповільнюється ріст кісток (симптом здавна називали "сухою ногою" або "кінською стопою"). У разі ураження рухових нейронів розвивається атрофія м'язів.

Бульбарний поліомієліт виникає у разі ураження клітин довгастого мозку. При цьому уражаються центри, що інервують м'язи піднебіння, гортані, а також дихальні м'язи. Може виникати вторинна інфекція бактеріальної етіології, що призводить до тяжкої форми пневмонії.

Частота і тяжкість паралітичної форми захворювання збільшується пропорційно до віку хворого. Для дітей віком понад 10— 15 років більш характерні тяжкі форми, що призводять до каліцтва. У 20—ЗО % осіб, що перехворіли в дитинстві, через 25—30 років можуть розвиватися загальна слабкість, біль і атрофія м'язів (можливо, внаслідок порушення іннервації).

Постінфекційний імунітет напружений і тривалий.

Специфічну профілактику проводять двома видами вакцин: інак-тивованою формаліном (вакцина Дж. Солка) і живою атенуйованою тривалентною вакциною, яка містить штами І, II і III типів вірусу (вакцина А. Себіна). В Україні зареєстровані і використовуються вакцини: Імовакс Поліо (Франція) — інактивована формаліном тривалентна вакцина; Поліо Себін Vero (Франція) — жива атенуйована тривалентна вакцина; Поліо Сабін (Бельгія) — жива атенуйована тривалентна вакцина; вакцина поліомієлітна пероральна І, II, III типів (Росія).

Вакцинація проводиться відповідно до календаря щеплень за віком. Після вакцинації дуже рідко (1 випадок на 1 —10 млн вакцинованих), але трапляється вакцино-асоційований паралітичний поліомієліт, що свідчить на користь застосування хімічної вакцини.

Лікування симптоматичне. Етіотропних засобів для лікування хворих на поліомієліт немає.

Віруси Коксакі

Віруси Коксакі були виділені в 1948 році із фекалій дітей, хворих на поліомієлітоподібне захворювання, які перебували у шпиталі міста Коксакі (США). Морфологічно віруси були схожі на вірус поліомієліту, але відрізнялися за антигенною структурою і патогенністю для тварин, тому їх виділили в окрему групу.

За морфологічними властивостями, методами культивування і резистентністю до факторів навколишнього середовища вони не відрізняються від вірусу поліомієліту. За патогенністю для тварин (мишей-сисунців) їх поділили на дві групи: А і В. Віруси групи А у новонароджених мишей спричинюють дифузне запалення і некроз посмугованих скелетних м'язів, що призводить до в'ялих паралічів. Віруси групи В у новонароджених мишей зумовлюють ураження центральної нервової системи (параліч), а зміни у м'язах виражені слабко; інколи спричинюють міокардит і запальні процеси у селезінці. За антигенною структурою віруси Коксакі поділені на серова-ріанти: у групі А виділено 24 сероваріанти, у групі В — 6.

Джерелом інфекції є люди (хворі та носії). Механізм передачі — фекально-оральний (фактори передачі — харчі, вода, предмети побуту), а також повітряно-краплинний (у перші дні хвороби хворий може виділяти вірус під час чхання та кашлю).

Вхідними воротами є слизові оболонки носоглотки і травного тракту. Віруси Коксакі груп А і В здатні спричинити поліомієлі-топодібні захворювання, які можуть супроводжуватися паралічами, їх міотропність більше виражена, тому вони здатні уражати не тільки нервову систему, а й м'язи. Симптоматика захворювань дуже різноманітна. Віруси Коксакі можуть спричинити асептичний менінгіт, епідемічну міалгію (гарячка, больові напади в грудній клітці, плеврит), герпангіну (висока температура тіла, герпетичний висип на задній стінці глотки, головний біль, ригідність потиличних м'язів), "малу" хворобу, гастроентерит (біль у животі, діарея), гострі респіраторні захворювання, міокардит. Кардіотропність більше виражена у вірусів Коксакі групи В. У 20—40 % хворих віком до 20 років хвороба ускладнюється міокардитом. У немовлят міокардит спричинює високу летальність.

Віруси Коксакі групи А можуть спричинити екзантематозний висип на пальцях рук і ніг, долонях і підошвах, на слизових оболонках, що супроводжується появою болючих везикул, виразок на слизових оболонках щік і язика, гарячкою, яка триває 4—7 діб.

Постінфекційний імунітет стійкий, але типоспецифічний. Специфічна профілактика не розроблена.

Віруси ECHO

Віруси ECHO були виділені в 1951 році із кишечнику хворого на поліомієлітоподібне захворювання. За морфологічними та деякими іншими властивостями вони були подібні до вірусів поліомієліту і Коксакі, але відрізнялися від них за антигенною структурою, методами культивування, резистентністю до факторів навколишнього середовища і виявилися непатогенними для лабораторних тварин: ні для мавп, ні для мишей. Спочатку їх назвали некласифікованими, тобто "сирітками" (Orphan). У 1955 році, коли було виявлено велику групу схожих між собою вірусів, їх об'єднали в одну групу і до першої назви додали: кишечні (Enteric), цитопатичні (Cytopatogenic), людські (Human), від перших літер цих термінів і утворилася назва ECHO (читається екго).

За антигенною структурою вірусного капсиду виділяють 34 се-роваріанти.

Джерела інфекції і механізм передачі такі самі, як у поліовіру-сів і вірусів Коксакі. Так само віруси ECHO проявляють лімфотроп-ні властивості. Після розмноження в клітинах слизових оболонок верхніх дихальних шляхів і тонкої кишки, а також в лімфоїдній тканині віруси проникають у кров, що спричинює вірусемію і зумовлює генералізацію інфекції. Далі розвиток хвороби залежить від тканинного тропізму вірусу та імунного статусу організму.

Серовари 8—11 і 20 проявляють тропізм до слизових оболонок верхніх дихальних шляхів і спричинюють ГРВІ, гарячку; серовари 2—9, 12—14, 16, 21 зумовлюють асептичний менінгіт; серовари 9 і 16 — гарячку і короподібний висип на шкірі. Зрідка віруси ECHO здатні спричинити енцефаліт і паралічі.

Після перенесеної інфекції формується стійкий імунітет, але типоспецифічний.

Специфічна профілактика не розроблена.

Мікробіологічна діагностика ентеровірусних інфекцій. Оскільки клінічні прояви хвороб, спричинених поліовірусами, вірусами Коксакі і ECHO, схожі між собою, до того ж на фоні зменшення захворюваності на поліомієліт спостерігається ріст поліомієлітоподіб-них захворювань, які іноді набувають характеру епідемічного спалаху, мікробіологічні дослідження проводять паралельно для всієї групи ентеровірусів.

Для діагностики відбирають кал, змиви і мазки з ротоглотки, кров, спинномозкову рідину (за показаннями), секційний матеріал. Для дослідження використовують експрес-методи, вірусологічний і серологічний методи.

Експрес-методами є каріологічний (під час мікроскопії препаратів з матеріалу, взятого в перші дні захворювання, і пофарбованих розчином гематоксиліну, виявляють характерні зміни у структурі ядер клітин) та метод імунофлуоресценції.

Вірусологічний метод полягає в тому, що досліджуваним матеріалом заражають культури клітин, а для виділення вірусів Коксакі групи А додатково заражають новонароджених мишенят. Ідентифікацію вірусів проводять у РН, РГГА, РП. Для диференціації вірулентних ("диких") та атенуйованих штамів визначають генетичні маркери вірулентності.

Серологічне дослідження (метод парних сироваток) — для виявлення антитіл в сироватці крові використовують РН з вакцинними музейними штамами поліовірусів, а також РНГА.

ВІРУСИ ГЕПАТИТУ

Віруси гепатиту різні за типом геному, структурою віріонів, методами культивування, але мають спільну властивість — всі вони уражають печінку в організмі людини.

Вірусний гепатит є серйозною глобальною проблемою. За даними ВООЗ, у світі нараховується понад 1 % населення, що є носіями інфекції, 70 % припадає на гепатит А.

За рівнем захворюваності та економічними збитками одне з перших місць серед інфекційних хвороб посідає гепатит А.

Вперше інфекційний гепатит був виділений у самостійну нозологічну одиницю в 1888 році російським лікарем С.П. Боткіним, тому тривалий час хвороба називалася "хворобою Боткіна". У 30-х роках XX ст. було встановлено, що існує інша форма гепатиту з парентеральним шляхом передачі, тому одну форму гепатиту стали називати "інфекційним гепатитом", а другу — "сироватковим гепатитом".

Назва "сироватковий гепатит" була невдалою, тому що ця форма гепатиту також є інфекційною. В 1973 році ВООЗ затвердила за інфекційним гепатитом назву "гепатит А", відповідно і назву збудника гепатиту А—вірус HAV, за сироватковим гепатитом — "гепатит В", відповідно і назву збудника — вірус HBV. Нині відомо 9 збудників гепатиту: А, В, С, D, Е, F, G, TTV, SEN. Найбільш вивченими є вірус гепатиту А, В, С і Е.

Вірус гепатиту А

Вірус гепатиту А належить до родини Picornaviridae, роду Enterovirus, типу 72. В антигенному відношенні однорідний.

Вірус стійкий у навколишньому середовищі. Він найбільш стійкий серед ентеровірусів: до дії низької та високої температури (за 60 °С частково втрачає інфекційність через 4—12 год), кислот, дезінфекційних засобів, у тому числі до хлору; через відсутність су-перкапсиду стійкий до ефіру. Все це сприяє тривалому збереженню вірусу в навколишньому середовищі. За кімнатної температури зберігається декілька тижнів.

Дясерелом інфекції є тільки люди (хворі та носії). Механізм передачі — фекально-оральний. Шляхи передачі — водний (головний шлях), а також аліментарний і контактно-побутовий, можливий повітряно-краплинний. HAV є високопатогенним. За даними ВООЗ (1987), для зараження людини досить одного вірі-ону. Сприйнятливість населення становить 100 %. Хвороба має виражену осінньо-зимову сезонність. Хворіють переважно діти у віці до 14 років.

Інкубаційний період триває від 15 до 50 діб, в середньому становить 28—ЗО діб. Після потрапляння в організм HAV репродукується в регіонарних лімфатичних вузлах, в епітеліальних клітинах тонкої кишки, потім проникає у кров — розвивається короткочасна віру-семія. Вірус проникає у лімфоїдні клітини, а внаслідок гепатотроп-ності — в клітини печінки (гепатоцити), де знову розмножується. Це призводить до порушення внутрішньоклітинного метаболізму і до руйнування клітин. Цитопатичну дію вірусу посилюють автоімунні механізми. Розвивається гострий дифузний гепатит, знижується де-зінтоксикаційна і бар'єрна функції печінки, порушується білковий, вуглеводний і пігментний обмін. У сироватці крові накопичуються деякі ферменти (альдолази, амінотрансферази тощо).

Клінічно хвороба може мати стертий перебіг, він більше характерний для дітей; часто має субклінічний перебіг (без жовтяниці) і залишається нерозпізнаним.

Типова гостра жовтянична форма має циклічний перебіг: інкубаційний період, продромальний (безжовтяничний), ясовтянич-ний період і реконвалесценція.

Але в осередках інфекції переважають безсимптомні і безжов-тяничні форми — "феномен айсберга".

Постінфекційний імунітет стійкий і тривалий, зумовлений ві-руснейтралізуючими антитілами і клітинами імунної пам'яті.

Для дослідження відбирають кров, фекалії, сечу. Використовують серологічний метод дослідження. Найбільш доступним та інформативним методом є виявлення анти-HAV IgM у реакції ІФА. Тим самим методом виявляють антиген вірусу в фекаліях інфікованих. Але здебільшого діагноз ставиться шляхом проведення біохімічних і клінічних аналізів сечі, калу, крові.

З 1992 року для специфічної профілактики використовується вакцина. В Україні зареєстрована вакцина "Хаврикс" (Бельгія) — містить інактивований формальдегідом вірус гепатиту А і "Твін-рикс" (Бельгія) — для профілактики гепатиту А і В. Поствакци-нальний імунітет триває 20 років. Вакцинацію проводять дворазово (другу — через 6—12 міс після першої). Контактним рекомендують вживання аміксину для стимуляції вироблення ендогенного інтерферону та пригнічення реплікації вірусів.

Головним у терапії гепатиту різної етіології є застосування іму-номодуляторів і гепатопротекторів. Такі властивості мають препарати ербісол, урсосан, протефлазид.

Вірус гепатиту С

Вірус гепатиту С (НСУ) належить до родини Паупагісіае, роду Нерасіуігиз. Починаючи з 1990 року в розвинутих країнах здійснюється контроль за наявністю антигену вірусу гепатиту С в препаратах крові.

Гепатит С нині є серйозною проблемою для охорони здоров'я в усьому світі. За даними ВООЗ, інфікованість вірусом гепатиту С у різних країнах становить від 0,3 до 14,5 % населення, частота хро-нізації — 55—80 %. На долю гепатиту С припадає 20 % випадків гострого гепатиту, 70 % хронічного гепатиту, 40 % цирозів печінки і 60 % випадків гепатоцелюлярної карциноми. Захворювання поширені повсюдно і епідеміологічно близькі до гепатиту В.

Вірус гепатиту С належить до складних вірусів, геном представлений однонитковою РНК. Нуклеокапсид має кубічний тип симетрії. Вірус дуже варіабельний.

Особливістю вірусу гепатиту С є те, що швидкість мутацій перс вищує швидкість реплікації, чим пояснюється "ухиляння" його від імунної відповіді.

Вірус гепатиту С стійкий у навколишньому середовищі.

Джерелом інфекції є тільки інфікована людина. Інфекція передається через кров, її препарати, а також через інструменти. Серед хворих переважають пацієнти після переливання крові, хірургічного втручання, внутрішньовенного введення наркотиків. Основне значення в поширенні інфекції мають особи з безсимптомними та стертими формами хвороби.

Інкубаційний період здебільшого триває 6—8 тиж. Клінічна картина схожа з клінічною картиною гепатиту В, але має легший перебіг і характеризується відносно швидким одужанням. Часто перебігає у безжовтяничній формі з помірним збільшенням печінки і рідко — селезінки, жовтяниця проявляється приблизно у 25 % хворих. Інколи інфекція перебуває в організмі в латентній формі 10—15 років, а потім переходить у хронічний гепатит.

Тяжкі форми хвороби розвиваються при змішаній інфекції, спричиненій HCV, HBV і HDV, — це мікст-гепатит.

Вірус може уражати не тільки гепатоцити, а й імунокомпетентні клітини (моноцити, В-лімфоцити, нейтрофіли), що призводить до розвитку вторинного імунодефіциту.

Імунітет формується нестійкий через невисоку захисну функцію антитіл, можливе повторне зараження.

На дослідження у хворого беруть кров. Досліджують також кров донорів, препарати крові серологічним методом. Для виявлення антигенів і антитіл використовують ІФА і ЛПР. Для підтвердження результатів реакції ІФА використовують метод імуноблотингу. Маркером перенесеної інфекції є анти-HCV IgG, які циркулюють в крові 4—5, а інколи 10 років.

Специфічна профілактика не розроблена.

Для лікування використовують інтерферон, аміксин, а також аналоги нуклеозидів: ламівудин, фамцикловір.

РЕТРОВІРУСИ

Вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) належить до родини Retroviridae (від лат. retro — назад), підродини Lentivirinae, роду Lentivirus.

Віруси цієї родини мають деякі особливості: 1) це єдина родина вірусів, які мають диплоїдний геном, тобто містять 2 ідентичні молекули РНК; 2) у складі віріону є фермент зворотна транскрип-таза (ревертаза), завдяки якому РНК-геном перетворюється на ДНК-геном (звідси назва родини); ДНК-вірусу інтегрує в хромосому клітини-хазяїна, внаслідок чого вона або гине (ВІЛ), або перетворюється на пухлинну (онковіруси); 3) функція ревертази не контролюється геномом, тому фе

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Лекція № 12	\|	Лекции по истории русской литературы 2 половины ХХ века.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.033 сек.