Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Історія розвитку дидактики.

План.

Тема 1. Дидактика: історія розвитку, сучасні проблеми та тенденції.

1.Історія розвитку дидактики.

2.Об’єкт і предмет сучасної дидактики.

3.Поняттєво-термінологічні проблеми сучасної дидактики.

4.Основні тенденції національної системи освіти та завдання дидактики.

 

Галузь педагогіки, що містить теорію навчання, зветься дидактикою(від грец. didacticos – повчальний).

Сучасна дидактика – найусталеніший розділ у педагогіці; вона виокремилася в самостійну наукову галузь із системи філософських знань на початку XYII століття завдяки англійському філософу Франсісу Бекону (1562-1626). Безумовно, дидактика змінювалась і змінюється; крокуючи в ногу з часом, убирає в себе світові наукові досягнення. Проте структура її залишається класичною.

Вважається, що термін дидактика запровадив німецький педагог Вольфганг Ратке (1571-1635), який так назвав наукову дисципліну, що досліджує теоретичні засади навчання.

Засновником дидактики був Я.А.Коменський. Як педагог-практик він увійшов в історію завдяки своїм пропозиціям щодо організації шкільного навчання, розробкою оригінальних навчальних посібників.

Його фундаментальна праця ”Велика дидактика або та, що містить універсальну теорію вчити всіх усьому “ і досі має велике науково-педагогічне значення. Ще у XYII столітті Я.А.Коменський обґрунтував принцип природності освіти, класно-урочну систему: поділ учнів одного віку на класи, а навчального часу – на навчальні роки, чверті з канікулами між ними, щоденні заняття – на 45-хвилинні уроки та 10-20-хвилинні перерви. Йому також належать концепції предметної системи викладання з певними програмами іспитів наприкінці року, а також професіоналізму вчителів (до того часу їхня підготовка обмежувалася знанням предмета, вони не розумілися на методиці викладання).

З інших книг найбільшої популярності набули ще дві: “Відкриті двері мов і всіх наук “, де вперше поєднувалося освоєння латинської мови з вивченням довкілля, і “Світ почуттєвих речей у картинках “, яка, по суті, була ілюстрованою дитячою енциклопедією первинних знань. Цю книгу було перекладено багатьма мовами, в тому числі й російською, і понад 150 років вона була кращим підручником для початкового навчання. Всесвітньо уславленим учителем був Г.С.Сковорода, про якого сказано: під його чубом та в українській свитині містяться свій Піфагор, Лейбніц і Ориген. Уведене ним поняття “сродної праці “, тобто праці за покликанням як засобу самореалізації особистості, є по суті співзвучним із сучасними дидактичними концепціями. Успіх, на його думку, залежить не від масштабу ролі, а від її відповідності внутрішнім здібностям виконавця. “Натура – се єдиний і справжній учитель. Не перешкоджуй їй, а тільки розчищай доріжку. Учитель – то є служитель натури. Учити і учитися потрібно … до цього прихильна людина: се дає сердешний спокій і задоволення собою, своїм становищем, своєю статтю “.



Интернет реклама УБС

Концепція “сродної праці “ спирається також на принцип “рівної нерівності “ про який Г.Сковорода говорить: “Только глубцы равное равенствов мір ввесть всує покушаются “. Через індивідуально неповторний зв'язок з Богом людина відрізняється від інших за своєю внутрішньою природою. Ідея рівності має сенс з погляду на створення достатніх передумов кожному зреалізувати свій потяг до сродного життя.

На рубежі XYIII – XIX століть, коли світська школа вже мала пріоритет над конфесійною, в дидактиці склалася теорія формального, а згодом – матеріального виховання й освіти.

Автором теорії формальної освіти є Й.Ф.Гербарт – німецький філософ і педагог, який вважав; що світ складається з простих “реалів “ – елементів і зв’язків та їх поєднання. Тому обсяг свідомості людини є обмеженим, і його можна формувати чотирма ступенями навчання:

· на першому ступені (“ясність “) застосовується первинне ознайомлення учня з предметом пізнання;

· на другому (“асоціація “) встановлюється зв'язок нових елементів знань з попередніми, відомими;

· на третьому (“система “) використовується таке компонування матеріалу, яке подає його у вигляді правила чи закону;

· нарешті, на четвертому ступені (“метод “) відбувається застосування набутих знань на прикладах, під час розв’язання вправ, завдань, тренувань.

Цю теорію було покладено в основі гімназичної освіти в Росії.

Теорію матеріальної освіти обґрунтував англійський філософ Гербарт Спенсер (1820-1903). Оскільки система Й.Ф.Гербарта була орієнтована на підготовку інтелігенції, чиновництва, правлячої еліти, то система Г.Спенсера була спрямована передовсім на підготовку спеціалістів-практиків-кваліфікованих техніків і робітників. дидактичні основи матеріальної освіти ґрунтувалися на необхідності п’яти видів людської діяльності: самозбереження, здобування засобів для життя, виховання потомства, виконання соціальних функцій, дозвілля.

Засновником української дидактики був великий педагог К.Д.Ушинський, який вважав себе українцем, багато часу працював і жив в Україні, похований у Києві. Він створив цілісну дидактичну систему на науково-матеріалістичній основі. Запропонувавши модель дидактичного процесу й чітко визначивши дві основні мети, що реалізуються одночасно, - оволодіння системою наукових знань і розвиток розумових здібностей, - Ушинський розробляє психологічно аргументовані технології навчання грамоті, розвитку мислення, обґрунтовує умови ефективного перебігу процесу засвоєння знань, педагогічної взаємодії вчителів і учнів, що реалізується засобами спонукання дітей до самостійної та активної пізнавальної діяльності.

Ці дві мети, на його думку, і є сутністю процесу навчання. Розум розвивається лише в процесі засвоєння знань. Він – не що інше, як добре організована свідомість. Тому однобічне захоплення завданням розвитку розуму без зв’язку із засвоєнням знань, так само як і завданням забезпечення готових знань без уваги до розвитку розуму, суперечить законам розвитку свідомості людини. Ушинський формулює важливе положення: розвивати розум взагалі – справа неможлива, бо розум, або, краще сказати, свідомість збагачується лише примноженням фактів і переробкою їх. У цьому твердженні виражений закономірний зв'язок між вивченням матеріалу, характером діяльності свідомості та зміною свідомості, тобто закономірність розвитку свідомості в навчанні.

Польський педагог і психолог Ян Владислав Давід (1859-1914) на основі аналізу праць Ушинського описав його дидактичну систему, побудовану на психологічному фундаменті, яка функціонує без особливих змін протягом тривалого часу. Вона включала три психічні процеси:

1) сприймання в умовах безпосереднього пізнання;

2) внутрішню переробку – уявлення, розуміння, узагальнення і висновки, тобто опосередковане пізнання;

3) моторну реакцію або дію: рухи, міміку, мову, письмо, вчинки.

Дидактична діяльність наповнилася компонентами актуальними й досі. Це:

o підготовка апперцепції, а нині – актуалізація досвіду, набутого через спілкування з природою і людьми, а також знань, засвоєних раніше у школі;

o подання конкретного матеріалу:

· демонстрація предмета в цілому й окремих його частин,

· розпізнання властивостей предмета,

· визначення міри врахування його частин та властивостей;

o зіставлення і множинна асоціація, а нині – систематизація вивченого;

o узагальнення;

o застосування.

Замість кількості, форми та слова як універсального засобу навчання за Гербартом, Ушинський, а пізніше Давід постулюють сприймання, слово, дію, розуміючи під сприйманням “отримання вражень від самих предметів” не так кількісно, як з огляду на їхню якість: рух, розвиток, оптичні та акустичні властивості.

Помітною постаттю в Україні в XIX столітті був О.В.Духнович – український письменник, культурний діяч, педагог. Він створював підручники для народних шкіл, широко проводив культурно-освітню роботу. Написав буквар “Книжица читальная для начинающих”, підручник з географії “Краткий землепис для молодих русинів”, посібник з історії. Виступав за створення початкової школи в кожному селі, за освіту рідної мови.

Микола Іванович Пирогов (1810-1881) – славнозвісний учений-хірург, діяч народної освіти України, педагог – як попечитель Київського навчального округу сприяв організації недільних шкіл, був ініціатором створення університету в Одесі, відіграв важливу роль у розвитку київського університету, виступав проти обмеження прав на освіту за соціальним станом та національною ознакою, ранньої спеціалізації, захищав загальноосвітню школу як основну ланку системи освіти. Він цілеспрямовано прагнув підпорядкувати вирішення всіх методичних питань головному завданню – формуванню людини, її розумовому й духовному розвиткові.

Автором низки підручників був Борис Грінченко (1863-1910). Незважаючи на заборону, він викладав українською мовою, в 1905-1907 роках видав “Словарь украинского языка” в 4 томах, а також “Українську граматику до науки читання й писання” (1907 р.).

У XIX столітті в Європі вагомий внесок у дидактику зробив німецький педагог-демократ, визначний діяч у галузі народної школи й педагогічної освіти Ф.А.Дістервег, який, як і Ушинський, відстоював прогресивні принципи дидактики. Основними принципами виховання вважав природо відповідність, культуровідповідність і самодіяльність, розробив дидактику розвиткового навчання.

Світова дидактика першої половини XX століття розвивалася на філософських засадах прагматизму. Американський психолог і педагог Джон Дьюї (1859-1952) заснував педоцентризм, який полягає в керуванні практичним досвідом, навчанні без програм, широкій дитячій і вчительській самостійності.

Школа, на його думку, має бути “пристосована до суспільного життя” та сприяти розвиткові “американського” способу “цього життя”. Він, як і Давід, підкреслював єдність чуттєвого й інтелектуального в пізнанні, сформулював вимогу про залучення дітей до практичної діяльності як основи і гаранту ефективності учіння.

Російська дидактика, відкинувши теорії формального і матеріального навчання, все ж таки стабілізувала систему освіти на основі загального навчання грамоті. Науково обґрунтований внесок у педологію зробив наш співвітчизник психолог П.П.Блонський. на думку М.Г.Данильченка, він був найвідомішим автором, з яким навряд чи міг зрівнятися будь-який сучасний педагог. Інший видатний психолог Л.С.Виготський створив культурно-історичну теорію, яка багато в чому допомогла вивести на обґрунтований рівень загальну дидактику і виховну систему освіти в Радянському Союзі в 30-х роках.

Найвидатнішим українським дидактиком-практиком 50-60-х років XX століття став В.О.Сухомлинський – засновник гуманістичної, новаторської педагогіки. До відомих теоретиків дидактики відносять російських педагогів М.М.Скаткіна, М.О.Данилова, Ю.К.Бабанського.

Період 50-80-х років XX століття в дидактиці також є часом професійних вчених-педагогів і частково психологів, (останні, вивчаючи психологію навчального процесу, водночас впливали на нього). До таких фахівців належать: О.М.Арсеньєв (1906-1987), який розробляв теорію освіти; Б.П.Єсипов (1894-1970) – опрацював теорію навчального процесу; Л.В.Занков (1901-1977), який зробив значний внесок у розробку розвиткового навчання.

У цей же час в Україні плідно працювали: С.Х.Чавдаров (1892-1962) – досліджував проблеми політехнічної освіти, формування наукового світогляду, педагогічної майстерності учителя, вивчав педагогічну спадщину К.Д.Ушинського, Т.Г.Шевченка, І.Франка; В.І.Помагайба (1892-1972) – досліджував проблеми дидактики, принципи, закони й методи організації навчального процесу, автор підручників для початкової школи; Г.С.Костюк (1899-1982) – досліджував навчально-виховний процес, вплив навчання на розвиток особистості учня, проблеми педагогічної психології, розвитку мислення і здібностей в учнів, автор багатьох праць із теорії та історії психології, Я.Б.Рєзник (1892-1952) – досліджував проблеми дидактики; А.М.Алексюк – досліджує проблеми педагогіки середньої та вищої школи.

Подальший розвиток започаткованих С.Х.Чавдаровим, Я.Б.Рєзником, В.І.Помагайбою та В.О.Онущуком дидактичних досліджень знайшли свій розвиток у діяльності наукових шкіл провідних дидактів України – академіка О.Я.Савченко та професора І.П.Підласого. Результатом праці Савченко є підручник “Дидактика початкової школи”, І.П.Підласого – підручник “Педагогіка “.

С.У.Гончаренко і Ю.І.Мальований визначають низку позитивних тенденцій розвитку вітчизняної дидактики в XX столітті. Це, першою чергою, стосується наукових шкіл.

Широко відома діяльність харківської школи дидактів, за початкової професором А.І.Зільберштейном. Науковці цієї школи досліджують такі проблеми, як наочність у навчанні, розвиток творчих здібностей, організацію навчально-пізнавальної діяльності. Сьогодні ці дослідження продовжуються під керівництвом професорів В.І.Євдокимова та В.І.Лозової.

У 60-х роках професором І.О.Синицею і подружжям Чорнокозових у Вінницькому педагогічному інституті було проведено фундаментальне дослідження різних аспектів формування педагогічної етики вчителя.

У 80-х роках в Україні сформувалася унікальна школа дослідників проблем педагогічної майстерності і професіоналізму під керівництвом академіка І.А.З.язюна.

Наукова школа Р.А.Арцишевського опрацювала теоретичну концепцію світоглядної освіти шкільної молоді, на основі якої створено програму і підручник “Світ, людина, суспільство “.

У 60-70-х роках у Росії найактивніше діяли І.Л.Лернер, М.О.Сорокін, М.М.Поташник; в Україні – В.О.Онищук, І.Т.Федоренко. Психологи П.Я.Гальперін і Н.Ф.Тализіна обґрунтували теорію поетапного формування розумових дій – сучасну ефективну концепцію навчання. У другій половині 80-х років основними розроблювачами сучасної гуманістичної дидактики виступали вчителі-новатори І.П.Волков, Є.М.Ільїн, С.М.Лисенкова, В.Ф.Шаталов.

Отже, дидактика як галузь педагогічної науки має свою історію. Знання і усвідомлення педагогами провідних тенденції її становлення і розвитку дає можливість, по-перше, науково організовувати та здійснювати свою викладацьку діяльність та навчально-пізнавальну діяльність учнів; по-друге, оптимально визначати методологічні, теоретичні та методичні основи сучасного особистісно орієнтованого навчального процесу.


Читайте також:

  1. III.Цілі розвитку особистості
  2. III.Цілі розвитку особистості
  3. III.Цілі розвитку особистості
  4. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
  5. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
  6. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
  7. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
  8. Агроекологічні проблеми розвитку і шляхи їх розв'язання
  9. Альтернативність у реалізації стратегії розвитку підприємства
  10. АНАЛІЗ ПЕРСПЕКТИВНИХ НАПРЯМІВ|направлень| РОЗВИТКУ МЕТОДІВ РОЗПІЗНАВАННЯ
  11. АНАЛІЗ ПЕРСПЕКТИВНИХ НАПРЯМІВ|направлень| РОЗВИТКУ МЕТОДІВ РОЗПІЗНАВАННЯ
  12. АНАЛІЗАТОРІВ У ПРОЦЕСІ РОСТУ ТА РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ.

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
 | Вавілон

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.004 сек.