• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Ключові тенденції у викладанні української мови

Тема. Основні тенденції у викладанні української мови в школах національних меншин

1. Ключові тенденції у викладанні української мови.

3. Проблема застосування елементів двомовного навчання у школах з навчанням мовами національних меншин.

5. Навчання української мови у школах з російською мовою викладання.

1. Жлуктенко Ю.О. Мова етнічної групи в світлі теорії мовної варіативності // Мовознавство. 1988. № 1. С. 3.

7. Михальченко В.Ю. Национально-языковые конфликты в бывшем СССР // Язык в контексте общественного развития. М., 1994. – С.223.

10. Черничко С. Соціолінгвістичний аспект вивчення українсько-угорських міжмовних контактів і освіта // Мова й освіта на початку XXI століття: Збірник статей Міжнародної науково-практичної конференції. – Ужгород: ПоліПрінт, 2005.–С. 153–165.

Ключові тенденції, на які спирається лінгвістика – це системність та функціональність. Враховуючи це, сучасна лінгводидактична концепція навчання української мові звертає увагу на:

1. Функційно-комунікативну модель викладання як пріоритетну;

2. Текстоутворювальний засіб навчання, коли текст на уроці є основною дидактичною одиницею;

3. Культурологічний принцип викладання, коли навчальний текстовий матеріал повинен стати дзеркалом життя і культури його носія.

Згідно Загальноєвропейським Рекомендаціям Ради Європи, метою навчання є не просто вивчення будь-якої мови, а вільне спілкування нею, тобто формування в учнів комунікативної компетенції. Комунікативна компетенція є основою комунікативного підходу до вивчення мови. Комунікативний метод володіння українською мовою ґрунтується на тому, що процес навчання є моделлю комунікації. Комунікативний метод навчання мовленнєвої діяльності включає п’ять принципів:

1) принцип мовленнєво-розумової діяльності;

2) принцип індивідуалізації при керівній ролі його особистісного аспекту;

3) принцип функціональності;

4) принцип ситуативності;

5) принцип новизни.

Комунікативне спрямовання навчання – передумова успіху в практичному оволодінні учнями українською мовою. Практика багатьох науковців показала, що цьому значною мірою сприяє атмосфера колективного спілкування, організованого на основі комунікативних ситуацій. Ситуації стимулюють учнів до комунікативно-мотивованого виконання мовленнєвих дій, а спілкування в таких ситуаціях дає учням змогу засвоїти свідомо іншомовний матеріал. Потрібне спілкування – емоційно забарвлене, пронизане переживаннями, воно приносить радість, зацікавленість і створює передумови успіху як у навчанні, так і в повсякденному житті.

Сучасні інтеграційні процеси України на європейському та глобальному рівні вимагають від випускників школи володіння українською мовою, що передбачає не тільки опанування лексики, граматичних структур, правил синтаксису, але й наявність соціокультурологічних знань про країну, мова якої вивчається, а також норм поведінки, стилів спілкування й правил етикету, прийнятих у певній спільноті [2; c. 122].

Через вимоги щодо володіння українською мовою як засобом міжкультурного спілкування, викладені в Загальноєвропейських Рекомендаціях з мовної освіти, формування іншомовної соціокультурної компетенції є невід’ємною складовою програми з навчання української мови учнів в школах нац. меншин. Зокрема, програма має бути спрямована на розвиток розуміння й тлумачення різних аспектів культури і мовної поведінки у мовленнєвому середовищі, сприяти розвитку вмінь, характерних для поведінки в різних ситуаціях повсякденного спілкування.

Основними компонентами змісту навчання, спрямованого на формування вмінь та навичок, що дозволяють брати участь у міжкультурному спілкуванні українською мовою, є мовний матеріал – теми, ситуації, автентичні тексти та комплекс вправ, спрямованих на формування соціокультурної компетенції учнів.

Дійсно, саме текст є основним інструментом комунікації. Тому критичний аналіз автентичних фахових текстів, які містять інформацію про сучасне українське суспільство є одним із шляхів соціокультурного пізнання україномовної дійсності. Встановлено, що структура соціокультурної компетенції включає два компоненти: структурно-орієнтовний і лінгвокраїнознавчий, кожен з яких передбачає низку відповідних знань, навичок та вмінь. Зокрема, структурно-орієнтовний компонент містить:

1. структурно-функційні знання про композиційну структуру україномовного тексту та комунікативні функції його структурних частин;

2. структурно-орієнтовні навички виділяти структурні частини тексту;

3. вміння орієнтуватися в структурно-смисловій організації тексту.

До складових лінгвокраїнознавчого компоненту соціокультурної компетенції слід віднести:

1. лінгвістичні знання про соціокультурне наповнення лексики, відношення еквівалентності й безеквівалентності між мовними одиницями іншої та української мов, а також екстралінгвістичні знання (в історико-культурній, соціальній, етнокультурній та географічній площині);

2. лінгвокраїнознавчі навички розпізнавати й адекватно розуміти мовні одиниці з національно-культурною семантикою, виділяти загальнокультурний і національно-специфічний компоненти в мовних одиницях;

3. лінгвокраїнознавчі вміння пізнавального характеру виділяти в тексті соціокультурні факти, співвідносити та узагальнювати їх; виокремлювати експліцитно виражену соціальну оцінку тощо.

Таким чином, у процесі читання українських текстів лінгвістичну основу формування соціокультурної компетенції складають такі навчальні одиниці:

- національно марковані мовні одиниці (слова-реалії, фонова і конотативна лексика, фразеологізми);

- афоризми (прислів`я, приказки, крилаті слова і вислови тощо);

- текст (його структурно-смислова організація, смислові компоненти змісту, такі як соціокультурний факт та соціальна оцінка).

З точки зору змісту навчального матеріалу для формування україномовної соціокультурної компетенції учнів найефективнішими є тексти за професійною тематикою, які цікаві за змістом та мають пізнавальну цінність, містять проблемні ситуації, спонукають до розмірковування і, таким чином, стимулюють навчальну діяльність взагалі та бажання вивчення української мови зокрема.

В Україні широко використовуються в спілкуванні дві мови (українська й російська), що зумовлено історичними, генетичними та структурно-типологічними чинниками. Визначення й вирішення проблеми двомовності є вирішальним як для мовної політики, так і для державної політики в цілому. У цьому плані дослідження двомовної ситуації в галузі освіти, яка склалася в окремих містах, регіонах України, тісно пов’язана з поняттям білінгвізму в умовах навчання.

Білінгвізм – явище поширене, притаманне різним історичним епохам. Там, де є тісне соціально-економічне спілкування й співіснування двох або більше народів, що говорять різними мовами, часто спостерігається білінгвізм.

Існує багато визначень двомовності. Білінгвом прийнято називати особу, яка досконало володіє двома мовами і вільно переходить у користуванні від однієї до іншої [Степанов, Жлуктенко].

У лінгвістичному аспекті двомовність визначають як однаково досконале знання двох мов. Можна погодитися з думкою С.І.Трєскової, що другу мову часто вивчають як засіб спілкування (контактно в сім’ї) або як іноземну мову з обмеженим використанням (неконтактно в школі) [Трескова 1989 : 7-30]. На думку В.Ю.Розенцвейга, білінгвізмом, або двомовністю, слід вважати володіння двома мовами й почергове користування ними залежно від умов мовленнєвого спілкування, а носіїв двомовності – двомовними індивідами (білінгвами) [Розенцвейг 1972]. Двомовність часто визначають не в соціальному, а в індивідуальному аспекті. Наприклад, У. Вайнрайх, Е.Хауген, Ю.М.Караулов визначають двомовність як практику альтернативного вживання двох мов.

Ю.Караулов зауважував, що для більшості індивідів рідною є перша мова, яку вони найширше використовують.

Як відзначає В.Ю.Михальченко: „І для суспільства, і для індивіда комфортним є користування однією мовою, переважно рідною, засвоєною у дитинстві, тому що не потрібно прикладати зусиль під час засвоєння другої і третьої мови”.

Якщо людина здатна думати будь-якою мовою – це адекватна двомовність, а якщо вона користується цими мовами вільно й активно, але процес мислення відбувається тільки однією з них, то це неповна, часткова, або неадекватна двомовність. У таких випадках є всі підстави говорити про існування двох рідних мов, але найчастіше людина обирає рідну мову тієї національності, до якої зараховує себе.

В.М.Алпатов наголошував, що в одномовному суспільстві люди рідко замислюються над мовними проблемами. Ситуація змінюється тоді, коли мовець та його співрозмовники спілкуються різними мовами. Дві природні потреби для кожної людини – ідентичність і порозуміння завжди взаємодіють у багатомовному суспільстві.

Отже, білінгвізм як стан мовної ситуації – категорія динамічна, що розвивається й змінюється. Для мовної ситуації в Україні характерна контактна двомовність, яка виникає в умовах спільного повсякденного життя двох народів або їхніх частин.Контактні типи двомовності бувають, як правило, більш стійкими й постійними, ніж неконтактні. Вони звичайно передаються з покоління в покоління. Контактні типи двомовності створюють найбільш сприятливий ґрунт для взаємозбагачення мов за відповідних умов.

Для виникнення білінгвізму як стану мовної ситуації, особливо групового і масового, насамперед важливе прагнення й бажання носіїв мови опанувати другу мову. Тому розрізняють активний білінгвізм і пасивний білінгвізм.

В.А. Аврорін вважає, що активний білінгвізм передбачає володіння другою мовою в її усній і писемній формах. До числа тих, хто активно володіє другою мовою, відносяться мовці, які можуть спілкуватися іншою мовою з незначними відхиленнями від норми, що не перешкоджає їм бути зрозумілими.

Під пасивним білінгвізмом науковець розуміє часткове (неповне) володіння другою мовою; це – вміння зрозуміти, але не розмвляти або вміння передати текст, не розуміючи його змісту.

Таким чином, двомовність можна охарактеризувати з точки зору:

1) обсягу функціонування двох компонентів двомовності в суспільстві в різних галузях (книгодрукування, викладання в школі, загальноосвітніх, середніх та вищих навчальних закладах, оформлення документації);

2) різного рівня володіння другою мовою;

3) взаємодії мов.

Сучасна мовна ситуація, яка склалася в Україні – унікальна, значна частина населення й зараз не відчуває потреби вивчати державну мову, погано володіє нею; ставиться до української мови як непотрібної, що викликає порушення чинного закону про мови. Це зумовлено тим, що українська мова як державна ще не посіла належного місця в галузі освіти. У багатьох містах України внаслідок мовної політики встановилась “гармонійна двомовність” – стійке, врівноважене функціонування української й російської мов, звідси – і вільне володіння цими мовами.

Читайте також:

1. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
2. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
3. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
4. Актуальні тенденції організації іншомовної освіти в контексті євроінтеграції.
5. Аудіювання на уроках української мови
6. Базові (ключові) цінності.
7. Безпека» і «небезпека» як ключові категорії в безпеці життєдіяльності
8. Боротьба Директорії за відродження УНР. Занепад Української державності.
9. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60- 80-х роках XVII ст.
10. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60-80-х роках XVII ст.
11. Братства та їх роль в розвитку української культури.
12. В чому була провідна роль української шляхти як верхівки українського суспільства в політичному житті XIV-XVI ст.

Переглядів: 773