Пізній (V-VI ст).

Середній (І тис. до н.е. – ІІІ-V ст.).

Ранній (IV-III тис. до н.е. – кінець І тис. до н.е).

Лекція 2. Історична фонетика. Фонетичні процеси праслов’янської епохи

План

1. Коротка характеристика праслов’янської фонетичної системи найдавнішого періоду.

2. Голосні, їхня якість і часокількість.

3. Приголосні проривні, фрикативні, сонорні.

4. Можливі сполуки приголосних.

Література

а) основна:

Леута О.І. Старослов’янська мова: Підручник. – К., 2001. – С. 27-45.

Майборода А.В. Старослов’янська мова. – К., 1975.

Моренець В.В. Старослов’янська мова. Історична фонетика. – К., 1973.

Станівський М.Ф. Старослов’янська мова. – К., 1983.

Хабургаєв Г.А. Старославянский язык. – М., 1974. – С. 20-55.

Леута О.І., Гончаров В.І. Старослов’янська мова.Збірник вправ і практичних завдань. – К.: ВШ, 2004.

Юсип-Якимович Ю.В., Шимко О.В. Старослов’янська мова: Навч. Посібник. Модульний курс. – К.: Знання, 2009.

Слов’янські мови утворилися внаслідок розпаду праслов’янської мови-основи. Це означає, що всі слов’янські мови успадкували ту мовну систему, у тому числі й фонетичну, яка сформувалася в пр.-сл. мові на час її розпаду. Оскільки генетично вона (звукова система) є спільною для всіх слов’янських мов, то її можна вважати спільнослов’янською.

Склалася спільнослов’янська звукова система в процесі розвитку праслов’янської мови під впливом своєрідних тенденцій, що діяли в рп.-сл. епоху, а отже, вона суттєво відрізнялася від звукової системи спільнослов’янської мови початкового періоду її існування.

У свою чергу праслов’янська мова сформувалася на основі одного чи декількох діалектів індоєвропейської мови-основи, а тому в період свого утворення (ранній етап) мала мовну систему, близьку до систем балтійських, германських, італійських, давньогрецьких діалектів.

Зіставляючи спільнослов’янські звуки, які постали внаслідок праслов’янських мовних змін з відповідними звуками інших індоєвропейських мов, можна встановити систему фонем, що характеризували те індоєвропейські діалекти, з яких утворилася праслов’янська мовна єдність.

Спільнослов’янський мовний період поділяють на такі етапи:

З огляду на те, що зміни, внаслідок яких рання фонетико-фонологічна система перетворилася в пізню (власне спільнослов’янську), можна встановити за допомогою порівняльно-історичного методу (їх не можна простежити за допомогою писемних пам’яток) їхню абсолютну хронологію не завжди можна визначити. У цьому разі важливішу роль відіграє відносна хронологія, тобто визначення часу розвитку тієї чи тієї риси стосовно інших мовних особливостей. Так, наприклад, установлено, що /ĕ/ у пр.-сл. мові розвинувся з дифтонга пізніше, ніж утворилися м’які шиплячі, /ц’/ зявився після того, як розвинувся /ĕ/ дифтонгічного походження.

Голосні звуки праіндоєвропейської мови.

Найсуттєвішою особливістю індоєвропейських голосних було те, що вони протиставлялися не тільки за своєю, а й за часокількістю, тобто за ознакою витраченого часу на їх вимову, ступеня їх подовженості. І якісні, і кількісні ознаки всіх одиниць, що входили до системи голосних, виконували в мові фонематичну функцію – слугували засобом розрізнення лексичних і граматичних значень слів, отже, ці одиниці складали фонологічну систему праіндоєвропейського вокалізму.

У системі голосних праіндоєвропейської мови пізньої доби розрізнялися короткі і довгі звуки, а саме:

[ĭ] –[ī]

[ĕ] – [ē]

[ă] – [ā]

[ŏ] – [ō]

[ŭ] – [ū].

У функції голосних вживалися в праіндоевропейській мові також складотворчі сонанти – плавні [r], [l] і носові [n], [m], тому й вони належали до її системи вокалізму.

Склади в праіндоєвропейській мові-основі могли бути як відкритими, так і закритими. Це зумовило можливість існування дифтонгів і дифтонгічних сполук, у яких перша частина була складовою, а друга нескладовою. Роль складових виконували довгі й короткі а, о, е, а нескладових – і, u.

Отже, дифтонги теж були короткими й довгими:

а) короткі — ĕі, ĕu, ăі, ău, ŏі, ŏu;

б) довгі — ēі, ēu, āі, āu, ōі, ōu

До складу дифтонгічних сполук входили довгі й короткі голосні а, о, е, i, u(вони були складовою частиною дифтонга), а нескладовими були n, m, r, l.

Отже, у праіндоєвропейській мові були такі дифтонгічні сполуки довгих і коротких голосних з носовими і плавними приголосними:

ăm, ăn ām, ān ăr, ăl ār, āl

ŏm, ŏn, ōm, ōn,ōr, ōl, ŏr, ŏl

ĭm, ĭn, īm, īn, ĭr, īl ĭr, īl

ĕm, ĕn, ēm, ēn, ĕr, ĕl, ēr, ēlта ін.

Саме ця система зазнала подальших змін і перетворилася в спільнослов’янську систему голосних звуків.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.