МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів Контакти
Тлумачний словник |
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Проблема «доказів буття Бога».Таблиця 1. Зміст лекції Додаткова Баткин Л. М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. – М.: Наука, 1989. Василенко В.Х. На межі античної і нової медицини// Тер. архів .- 1983 .- Т.55, № 1 .- С.136-139. Гален К. Про призначення частин людського тіла .- М., 1971 .- 555 с. Зеліксон Ю.І.. Кондратьева Т.С. Лікарські засоби Стародавнього Риму//Фармація .- 1992 .- № 6 .- С.87-89. Зеньковский В. В. Основы христианской философии. – М.: Канон, 1996. Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. – М.: Мысль, 1979. Мирський М.Є. А. Цельс і його праця «Промедицині »//Клин, медічіна .- 1978.-Т.56. № 9.-С. 144-147. Петров Б.Д. Природно-історичні погляди Галена/К. Галею. Про призначеннячастин людського тіла .- М., 1971 .- С. 30-51. Петров Б.Д. Від Гіппократа до Семашко .- М., 1990 .- С.35-57. Піцхелаурч Т.З. АВЛ Корнелій Цельс і його медична енциклопедія// Рад.охорона здоров'я .- 1979 .- № 4 .- C.70-72. Піцхелаурі Т.З. Клавдій Гален - класик античної медицини// Рад.охорона здоров'я - 1980 .- № 4 .- С.70-71. Сорокіна Т.С. Медицина в Древньому Римі// Фельдшер і акушерка.-1983 .- № 12 .- С.38-43. Савельева М. Ю. Вера как способ познания действительности: постановка проблемы // Філософська і соціологічна думка. – 1994. – № 3, 4. Стангене Д. Проблема соотношения разума и веры в средневековой философии // Вопросы философии. – 1999. – № 7. Суини М. Лекции по средневековой философии / А. К. Лявданский (авториз.пер. с англ.). — М.: Греко-латинский кабинет Ю.А.Шичалина, 2001. Тернівський В.Н. Клавдій Гален і його праці/К. Гален. Про призначення частинлюдського тіла .- М., 1971 .- С.3-29. Чикин С.Я. Лікарі-філософи .- М., 1990 .- С.41-46. Цельс К. Про медицину .- М., 1959 .- 381 с. Штекль А. История средневековой философии. – Репр. изд. – СПб.: Алетейя, 1996. Опрацювання першоджерел: 1. Легойда Вл. За что сожгли Джордано Бруно // Православие и мир. – 04 июля, 2009. Режим доступа: http://www.pravmir.ru/za-chto-sozhgli-dzhordano-bruno-1/ 2. Горфункель А. Джордано Бруно перед лицом инквицизии. Режим доступа: http://krotov.info/acts/16/3/bruno_1.htm
1. СЄХФ – це сукупність релігійно-філософських, соціально-політичних, етичних вчень, які були сформовані отцями церкви та розвинені схоластами в I-XV ст. н.е. в країнах Європи. Передумови розвитку СЄХФ: = соціально-культурна криза Римської імперії; = зміни в світоглядній орієнтації тогочасних людей, які були зумовлені перенасиченістю земними благами; = прагнення людей до вічного життя, водночас усвідомлення обмеженості суто людських можливостей і ресерсів для здійснення своїх цілей і прагнень; = розвиток монотеїстичної релігійності призвів до перемоги християнства, яке й стало пануючою ідеологією; = зближення філософії з релігією, особливо в I-V ст. н.е.; = зміна самої концепції філософії: з пізнання буття як такого філософія перетворюється в знаряддя пізнання Бога, в мистецтво зближення людини з Божественим; = прогресивний розвиток арабської філософії і філософії Середньої Азії, який був пов’язаний із засвоєнням вчення Аристотеля у відповідності з новими історичними завданнями і досягненнями науки, особливо математики, астрономії і медицини; = прагнення християнства знайти філософське обгрунтування своїх основних ідей; = панування варварів на Заході (руйнування Риму та римської імперії); = хрестові походи, праця Боеція (480-524) по перекладу деяких робіт Аристотеля і неоплатоника Порфірія на латинську мову, написання коментарів до перекладу. Функції СЄХФ: 1. Розумно і упорядковано обмірковувати все існуюче. 2. Освоювати досягнення духовної культури. 3. При осмисленні того, що існує, виходити з положень досвіду християнської віри. 4. Підтримувати раціональними положеннями християнські цінності і збудоване на їхній основі світобачення. 5. Розтлумачувати, роз'яснювати істини віри, сприяючи поширенню і зміцненню знань про них. Особливості СЄХФ: - сакралізація філософії, тобто надмірне зближення філософії з релігією; - призначення філософії бачилося у її служінні релігії, що виражене у відомому вислові схоласта XI ст Петра Даміані: «Філософія повинна служити Священному писанню, як служниця своїй пані»; - приблизно до XI-XIII ст. філософія і теологія не розмежовувалися, їхньою основою були догматичні підстави християнства; - синкретичність філософії, тобто філософія працювала над інтеграцією національного й расового, часткового в ціле, окремих систем думки в одну наднаціональну, надрасову концепцію; - будучи приємницею античної філософії, деколи навіть повторюючи її, виробила свої власні принципи; - переважна більшість філософів – священослужителі; - церква була центром духовної культури і освіти; - філософія і релігія мали одну спільну ціль: служити порятунку людини і людства; - завдання філософії полягало в підготовці слухачів до сприйняття більш грунтовного теологічного знання; - філософія багато займалася формально-логічними пошуками, індивідуальне новаторство в філософії почало заохочуватися тільки з XII-XIII ст., але продовжувало цінуватися точність відтворення авторитетних ідей, уміння дедукувати з них знання, умоглядність, книжкова ерудиція, дидактизм (здатність нагромаджувати у великій кількості, систематизувати і передавати знання, переконувати і роз'яснювати). Принципи СЄХФ[1]: 1. Теоцентрізм. В центрі всесвіту - Бог. Бог- духовний особовий трансцендентний Абсолют, який поза часом і поза простором, він є зосередження, джерело всіх цінностей, буття, могутності, творчої сили, святості, добра, істини, краси, любові. Бог триєдиний. У Божественній Трійці, природа якої нероздільна сутність - три рівноцінні особи-іпостасі: Бог-батько - абсолютна першооснова, Бог-син-логос - смисловий початок, Бог-святий Дух - Животворящий Початок. Бог-син-Христос об'єднав в собі всю повноту божественної природи і всю повноту людської природи. 2. Креаціонізм. Бог-творець створив світ ні з чого. На початку творіння були Божественна Воля і Божественне Слово-Логос. Воно втілене в Христі і відкрито в Біблії. Світ - це зосередження задуму Божого, явище його вседосконалості. Суть Бога може бути представлена лише через те, чим він не є (негативна апофатична теологія). Оскільки сили Бога вкладені в Творіння, то Божественні атрибути характеризуються позитивно (катафатична теологія). Світ, який втілює Логос, впорядкований, тому в певних кордонах його можна пізнати. Боже творіння спочатку (першопочатково) гармонійне, оскільки корінь світу - це корінь Краси, який божественно духовний. Світ безумовно реальний. Субстанционально самостійного джерела зла не може бути. Звідси - основа християнського світогляду - етичний оптимізм. 3. Провіденціалізм. Бог управляє світом. Історія є виконанням Божественного призначення. Події земного життя мають вищий, Божественний сенс. Бог ніколи не залишає людей без допомоги. Людям дається Одкровення. Місія Христа - вивести людей із стану відчуження. Добро - це Бог, як надмета, що зобов'язує людину до самоудосконалення, і все, що відповідає цілям наближення до нього. Зло - це те, що віддаляє людину від Бога. Христос - в його людській природі - ідеал для особи. 4. Персоналізм. Кожна людина - цілісність духу, душі і тіла. Кожна людина - особа. Стосунки між Богом і людиною - особові. Вищий рівень цих стосунків - любов. Бог творить людину по своєму образу і подібності, наділяє людину розумом, мовою, вільною волею, владою над природою. Бог дає кожній людині душу і є її Верховним Суддею. Люди створені тілесними. Тіло - храм душі, в ньому, через нього душа творить, з тілом зв'язана індивідуальність особи. Гріхопадіння – це зловживання Божественним даром свободи, це вибір гордині, відпадіння (відчуження) від Бога. Людина - це з'єднання ціннісно протилежного, у зв'язку з цим природа людини по суті суперечлива, в ній протистоять образ Божественний і гріховність. Дух - вище в людині. Він відкритий Божественному Духу, Благодаті. Душа - арена боротьби добра і зла. Головне джерело зла в гріху. 5. Ревеляціонізм. Це принцип Одкровення. Бог відкриває людині свою волю, глибокі сенси, істини буття, які збережені в Священному Писанні (Біблії). Основа Біблії - це авторитет Божественного. Біблія - Книга книг, в якій знаходяться ключі до сенсів природного і людського, до таємниць окремого життя і порятунку. 6. Герменевтизм (від герменевтики). В цілях розуміння Одкровення розвивалося мистецтво тлумачення Священних текстів, тобто екзегетика. Вже перші християнські мислителі зверталися до символічного пояснення Святого Письма, до герменевтики (мистецтво тлумачення) і до семіотики (вчення про знаки взагалі, знаки мови зокрема). Виділялося декілька основних рівнів сенсів: сенс зовнішній і внутрішній, сенс буквальний (тілесний), сенс моральний (душевний), сенс божественний (духовний). 2. Періоди розвитку СЄХФ: проблеми, представники, хронологічні межи Періоди розвитку СЄХФ: проблеми, представники, хронологічні межі
3. Основні проблеми середньовічної християнської філософії: 1. Проблема «віри і розуму» 2. Проблема «доказів існування (буття) Бога» 3. Проблема «універсалій» Проблема «віри і розуму» -це проблема співвідношення віри і розуму, істин Одкровення і знання, які розум людини віднайшов у світіт. Задача цієї проблеми: з'єднання досвіду містичного, інтимного, молитовного спілкування з Богом із зовні вираженими, сталими, раціонально осмисленими формами культури; представлення системи загальнозначущого світобачення на основі віри. При зіткненні віри з розумом, раціональною критикою виникає три основних позиції, які по-різному визначають перспективи зв'язку теології і філософії: 1. «Вірую, щоб зрозуміти» - теза Аврелія Августина (354-430). Догмати віри приймаються без критики, без обгрунтування і стають фундаментом для раціональних висновків. 2. «Розумію, щоб вірити» - принцип П. Абеляра (1079-1142), згідно з яким істини віри повинні отримувати раціональне обгрунтування і філософське тлумачення. 3. «Вірую, тому що абсурдно» - вислів в дусі Квінта Септімія Тертулліана (біля 160-після 220). підкреслює розбіжність істин розуму і віри, що доходять до несумісності теології і філософії. «Доказами буття Бога» називаються раціональні аргументи, які приводилися на підтримку віри в існування Бога. Відмітимо, що буття Бога як істини віри не викликали сумнівів. Сперечалися про можливість і способи його підтвердження розумом. В історії філософії особливо відомими є позиції: а) У. Оккам (1300-1349 рр.), вважав ірраціональним само поняття Бога; стверджував, що в його існування можна лише вірити, воно не підлягає раціональному обгрунтуванню; б) Августин Аврелій (354-430), А. Кентерберійський (1033-1109). З ідеї Бога як вищої істоти, абсолютно досконалої реальності витікає його буття, оскільки воно (буття) - складова вищої досконалості; в) Ф. Аквінський (1224/5-1274). Відносність і обумовленість існування всього в світі передбачає буття абсолютного його початку, безумовно необхідної суті - Творця (космологічний доказ). Теологічний доказ зводиться до думки про те, що доцільність і порядок в світі свідчать про наявність його досконалого мудрого улаштовувача.
Читайте також:
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|