Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Україна у системі міжнародної безпеки

Національна держава в умовах глобалізації. В сучасній ситуації має місце тенденція до зниження ваги суверенних націй-держав як основних авторів міжнародних відносин. Межа між внутрішньою й зовнішньою політикою поступово нівелюється, виникають інші форми й напрями відносин, ніж це було раніше. Глобалізація вже багато в чому поставила під сумнів традиційні функції суверенних держав-націй. Разом з тим політична глобалізація не вийшла за межі створених у післявоєнний період колективних інститутів безпеки. Динаміка фінансових і культурних потоків увійшла в суперечність з тим, що фактично багато криміногенних зон і нестабільних держав або територіальних злочинних синдикатів перебувають поза сферою політичного контролю.

В умовах глобалізації принцип обмеженого суверенітету може набути більш універсального характеру, у масштабах міжнародної спільноти в цілому. Це означає, що у певних випадках з метою захисту міжнародної стабільності стає припустимим втручання у внутрішні справи окремої держави і заміна її керівництва, тим більш, якщо це керівництво не є в очах світової громади легітимним, хоча формально або реально користується підтримкою власного населення. Таким чином, під знак запитання ставиться право уряду суверенної держави чинити щодо власного населення будь-які дії, які воно вважає потрібними, навіть якщо ці дії спрямовані на знищення власних громадян. У будь-якому випадку державний суверенітет стає більш обмеженим.

Недопущення втручання у свої внутрішні справи – одна з головних ознак суверенітету держави. Держава як суб’єкт міжнародного права існує і володіє суверенітетом за наявності чотирьох умов: населення, територія, система влади, незалежність. Вважається, що суверенітет держави є неподільним, тобто з боку внутрішнього права влада в державі є вищою і поширюється на всю територію держави та його населення. Такий принцип діяв до останнього часу і вважався незаперечним. Як не була світова спільнота вражена проявами геноциду в Кампучії 70-ті роки ХХ ст., але реальних механізмів втручання в події тоді все таки не було.

З іншого боку, загальновідомо, що у часи біполярного протистояння втручання великої держави у внутрішні процеси, які відбувалися у малих державах також було прийнятною практикою. СРСР уводив війська у Чехословаччину або Афганістан. США мали розвґязані руки щодо Гренади або Нікарагуа, вели тривалу війну у В’єтнамі. Існуюча тоді система міжнародної безпеки аж ніяк не могла протидіяти кричущим фактам порушення суверенітету незалежних держав. Все, що відбувалося на периферії, могло піддаватися моральному осудові, сприяло біполярній конфронтації, але оскільки не зачіпало основ існування західного та соціалістичного світів, сприймалося як реалії міжнародного життя. Альтернативою цьому була загроза світової катастрофи внаслідок ядерної війни.

Закінчення "холодної війни", розпад СРСР і швидке просування колишніх радянських республік шляхом демілітаризації створили ситуацію асиметрії у системі світового балансу сил і всесвітньої (міжнародної) безпеки, що, на жаль, не покращило стратегічну обстановку і не зміцнило її стабільність. Від різкого скорочення можливостей у однієї зі сторін біполярного світу адекватно підвищилася міць іншої сторони, очолюваної США, що породило у неї враження переможця й лідера у світових справах. Завершення "холодної війни" аж ніяк не призвело до скорочення американської військової активності та утримання США від втручання у справи інших регіонів. Це викликає негативну реакцію держав, що прагнуть зберегти суверенітет, змушує їх вживати заходів щодо зміцнення власної обороноздатності, включаючи і проекти на базі ядерної та інших новітніх технологій.

Реакція США на сучасні виклики міжнародній безпеці стосується саме превентивного контролю, спрямована на ліквідацію тих зон, які можуть бути основою для планування і здійснення терористичних атак на центри глобального впливу й влади. У системі глобальної безпеки складаються відносини “центр–периферія”, що впливає на формування і розвиток сучасних національних держав. США потребує поширення зони безпеки й політичного впливу на периферію сучасного світу, що означає, проведення відповідної політики, спрямованої на встановлення контролю за периферію, спираючись не тільки на фінансово-економічні важелі впливу, а й на механізми політичного та силового примусу.

Зіткнувшись на військовому напрямі з перспективою самознищення, людство почало прискіпливіше відстежувати різні форми загроз і небезпек в інших галузях – екологічній, енергетичній, демографічній тощо. Відставання політичної свідомості від об'єктивних вимог еволюції природи та суспільства, як і зростаюча відповідальність людства за збереження навколишнього середовища, є ще однією з визначальних рис сучасності.

З політичної точки зору, глобалізація сприяє структурній перебудові міжнародної політичної системи, включаючи перегляд політики альянсів на користь більш продуктивних глобалізаційних фінансово-економічних зв’язків. Усвідомлення національних інтересів окремих держав починає орієнтуватися на інші пріоритети, повґязані із необхідністю адаптації до глобалізаціних процесів, ефективного входження у світову економічну систему, що є запорукою сталого економічного зростання і досягнення відповідного рівня добробуту, а отже і внутрішньої політичної та соціальної стабільності.

Глобалізаційні процеси мають супроводжуватися й вибудуванням нової універсальної правової системи. Це вже повинно бути не тільки міжнародне право, а й уніфіковане право, у тому числі й карно-кримінальне. Таким чином може йтися про глобалізацію тієї політики, яку ми звикли розглядати як внутрішню. І звідси, про глобалізацію безпеки — не з погляду розростання кількості структур, інститутів колективної безпеки, а з погляду ризиків та збереження принципів контракту, на якому базується сучасна держава-нація.

Українське бачення світу в ХХІ ст. виходить з визначених вище пріоритетів домінування загальнолюдських цінностей та принципів захисту прав людини. Ідеологія державного суверенітету має розвиватися в напрямі вдосконалення владних структур та органів місцевого самоуправління із точно визначеними межами їх компетенції.

Аналіз системи геополітичних чинників свідчить, що на національну безпеку України сьогодні більше впливають внутрішні, ніж зовнішні чинники. Природні ресурси, географічне розташування України дають їй змогу стати надійним партнером європейських країн двадцять першого сторіччя. Виконати це завдання Україна зможе лише за умови політичної стабільності, створення ефективних механізмів захисту прав людини на базі соціально-орієнтованих реформ.

Роль України у постімперський період є значною з погляду не тільки руйнування імперії, а й побудови держави на послідовно демократичних засадах. Проголошена Україною мета створити таку державу, в якій поважаються і гарантуються права особи незалежно від національності та інших ознак, не суперечить принципам нової Європи. Незалежна та стабільна Україна фактично виконує кілька важливих функцій у системі європейської безпеки, які неможливо ігнорувати:

· життєздатність незалежної України стратегічно означає незворотність підсумків “холодної війни” в Європі і тих змін, які настали після її закінчення у Центральній та Східній Європі;

· в міру того, як міцнішає переконання, що українська незалежність – не тимчасове явище, а довготривалий феномен міжнародної політики стратегічного порядку, у самій Росії створюється сприятлива ситуація для реалістичного розв’язання внутрішніх проблем із переважанням не консервативно-націоналістичних, а ліберально-демократичних підходів;

· внутрішня стабільність багатонаціональної та багатоконфесійної України, яка межує із сімома країнами з непростою етноконфесійною ситуацією, є стабілізуючим чинником у Чорноморсько-Каспійському регіоні з його високим конфліктним потенціалом.

Як пряму загрозу своїй незалежності Україна трактує будь-які спроби виключення її з міжнародного процесу прийняття рішень, і не може вітати новий перерозподіл сфер впливу у геостратегічному просторі, що склався наприкінці XX століття. Україна виходить з того, що однією з найважливіших гарантій її суверенного розвитку та підтримання системи колективної безпеки в європейському та трансатлантичному просторі є розвинена кооперація у політичній, економічній, гуманітарній, інформаційній та військовій сферах. Підгрунтя такого співробітництва створюють процеси глобалізації економічних відносин, а також посилення тенденцій взаємовпливу, необхідності узгодження позицій усіх зацікавлених сторін у питаннях можливого застосування військової сили в ситуаціях, пов’язаних із завданнями забезпечення довгострокового миру у громадянських, міжетнічних, міжконфесійних та інших конфліктних ситуаціях як у Європі, так і в Азії та на Близькому Сході.

Протягом 90-х років ХХ ст. Україна утвердила себе як активний член ООН, у 2000–2001 рр. посідала місце непостійного члена Ради Безпеки ООН. Наша держава була одним із найважливіших співучасників миротворчих операцій у всьому світі. Українські миротворці були або є у Боснії-Герцеговині, Хорватії, Косово, Лівані, Сьєрра-Леоне та багатьох інших гарячих точках. Починаючи від просто виконавця чужої волі (в період до здобуття незалежності), Україна стала одним із важливих членів ООН. Її перебування у складі Ради Безпеки ООН та головування в ГА ООН стало найкращим доказом цього.

Україна має послідовно виступати за створення такої системи міжнародних відносин, в яких вагу військової сили буде зменшено, а її функції зведено до завдання стримування від збройних конфліктів. Однак, виходячи з об’єктивних тенденцій у системі міжнародних відносин, Україна повинна володіти сучасними й ефективними збройними силами, що є однією з умов її інтеграції в нову систему міжнародної та євроатлантичної безпеки.

Сьогодні відбувається подальша економізація зовнішньополітичних пріоритетів держав. Економічні інтереси стають важливішими, ніж політичні та військово-політичні. Крім того, виникають дедалі більш складні сполучення економічних інтересів окремих держав та інтересів великих транснаціональних компаній. Унаслідок цього істотно змінилося розуміння умов, необхідних для застосування сили.

Процеси глобалізації поставили на порядок денний питання про трансрегіональну безпеку як важливу складову системи глобальної та регіональної безпеки. Співробітництво між різними регіональними структурами в сфері безпеки може значною мірою сприяти стабілізації міжнародних відносин. Особливо це важливо з огляду на безпеку стратегічних транспортно-енергетичних комунікацій, які поєднують різні регіони у більш широку цілісність.

Забезпечення вільного доступу до енергетичних та інших сировинних ресурсів перетворюється сьогодні на один із головних лейтмотивів діяльності міжнародних структур безпеки. Відбувається активне переосмислення енергетичної політики Європи, посилення орієнтації на енергетичні ресурси зі Сходу. Саме Каспійсько-Чорноморський та Центральноазіатський регіони перебувають у центрі уваги провідних світових гравців. Зокрема, Узбекистан нині перетворився на важливу складову антитерористичної операції.

У складній геополітичний ситуації незалежній Україні, що розташована на перехресті стратегічних інтересів великих держав, доцільно дотримуватися концепції "динамічної рівноваги сил". Україна не може бути заручницею ні Сходу, ні Заходу, а тим більше, розмінною монетою в геополітичних іграх. Україна має послідовно дотримуватись стратегічного курсу: залишатися без'ядерною державою, своєрідним інтегруючим містком між так би мовити “європейською Європою” і “Європою євразійською", а тим самим – вирішальним і впливовим чинником створення механізму колективної безпеки. Потрібна нова загальноєвропейська система, оптимальна модель безпеки Європи у XXI столітті. Її елементами можуть стати розширена за складом і функціями Європейська Рада, Північно-атлантичний альянс, нарешті, новий ЄС.

У порядку денному на ХХІ століття для України вбачаються актуальними такі завдання:

недопущення ізоляції на основних стратегічних азимутах (США, Європа, Азія).
сприяння формуванню регіональних систем безпеки і співробітництва в прилеглих регіонах;
інтеграція у міжнародні економічні і політичні структури;
участь у врегулюванні міжнародних конфліктів, боротьбі з міжнародним тероризмом і злочинністю, розв’язанні екологічної, енергетичної, ресурсної, інформаційної й інших глобальних проблем;
збереження і зміцнення позицій нашої держави у світовій політиці;
активна участь у формуванні демократичної глобальної системи міжнародного порядку.

У світлі глобальних загроз сучасності Україна виглядає значно менш захищеною від їх впливу, ніж високорозвинуті країни світу. Головний критерій резистентності до глобальних загроз – високий рівень розвитку національної економіки та громадянського суспільства, яке чітко усвідомлювало б реальні наслідки нехтування загальносвітовими проблемами, що постали перед людством[16].

Суспільна відповідальність відіграє одну з головних ролей у превентивному освоєнні та ефективному попередженні глобальних загроз. Багато закордонних фахівців з глобальних процесів вважають виховання цього явища має відбуватися змалечку[17].

Суспільство України перебуває на сьогоднішній день у фазі трансформації до рівня громадянського, а тому вкрай важливо виховувати у підростаючому поколінні національну відповідальність за глобальні процеси, які відбуваються нині у світовому просторі. Освітні програми такого профілю вже практикуються у навчальних закладах високорозвинутих країн світу.

Межа поширення наслідків глобальних загроз не вимірюється виключно географічними мірилами, а є суто універсальним показником ігнорування сучасним поколінням людства проблем, які можуть назавжди змінити еволюційний процес його розвитку та поставити нас перед екстремальними умовами існування за нашою ж провиною. Під впливом глобальних загроз трансформуються і критерії міжнародної безпеки як явища. Цей процес тісно пов’язаний з модифікацією свідомості суспільства і неодмінною зміною пріоритетів при трактовці самого поняття «безпека». На другий план відходять військово-політичні аспекти безпеки, натомість, зараз спостерігається чітка тенденція до виокремлення екологічного напрямку глобальних викликів у ранг пріоритетних завдань сучасності .

Україна, як держава з унікальним геостратегічним розташуванням, перебуває на перетині двох цивілізацій, а тому її роль у балансуванні між новітніми глобальними загрозами потенційно є досить суттєвою. Незважаючи на неприналежність нашої держави до впливових міждержавних інтеграційних об’єднань на її кордонах, таких як Євросоюз, НАТО, ШОС чи ЄвраЗЕС, Україна має значний потенціал у забезпеченні власної стабільності у епоху перманентного виникнення нових викликів людству. Насамперед, слід чітко усвідомити, що в епоху глобалізації паралельно виникають контртечії, які стримують цей процес. Регіоналізація є однією зі складових цих течій, з-поміж яких є також:

· регіоналізм (посилення внутрішньодержавних регіонів);

· автономізація (відродження національних, етнічних, локальних центрів тяжіння всередині певної країни);

· традиціоналізм (заперечення абстрактної концепції сучасності, відродження націоналізму як явища);

· партикуляризм (витіснення інтересів громадянського суспільства приватними інтересами громадян, заміна громадянської позиції споживальницькими формами самоідентифікації націй за Б. Брабером);

· глокалізація (термін, що означає поєднання глобалізації та локалізації й модернізації локальних культур з досягненнями глобальної світокультурної цивілізації, що формується наразі);

· фрагментація світу (розкол та зіткнення інтересів різноманітних міжнародних регіональних угруповань на основі расової та національно-культурної диференціації) тощо.

Українська держава, що історично тяжіє водночас до двох цивілізаційних моделей, на межах якої вона розташована (європейська та євразійська), для забезпечення власної резистентності у епоху глобальних загроз має чітко обрати напрям своєї інтеграційної парадигми, що стане детермінантою у її регіональній безпеці, яка, у свою чергу, є «першим каменем» у будівництві свого «безпечного місця» у глобальному вимірі світової безпеки. Неодмінним компонентом у конструюванні ефективних механізмів українського імунітету до глобальних загроз є, крім грамотної внутрішньодержавної політики, ефективна зовнішня політика. Слід неодмінно вийти з неконструктивної псевдонейтральної («багатовекторної») площини української дипломатії та, нарешті, виокремити один чіткий і національно обґрунтований вектор вітчизняної дипломатії, який гарантував би поступове, але впевнене просування нашої держави до загальноєвропейських та світових стандартів безпеки у суперечливу епоху глобальних загроз XXI століття. Політологи та конфліктологи світового рівня нині дедалі частіше схиляються до думки, що вистояти та зберегти свою державну ідентичність у наш час можливо, лише, побудувавши дієві механізми регіональної та міжнародної співпраці у рамках спільної політики подолання глобальних викликів. Посилення цих тенденцій є наслідком тривалих цивілізаційних переходів людства від індустріальної до постіндустріальної моделі світогосподарства, які набрали швидких обертів з початку 1990-х років минулого століття.

Україна, як регіональний лідер, здатна створити власну нішу в загальноєвропейській моделі безпеки, стати активним її контрибутором та учасником, а тому, на нашу думку, слід значно посилити політико-інтеграційні процеси у рамках таких міждержавних об’єднань, як ОДЕР-ГУАМ та ОЧЕС. Наша держава має здійснити також низку суттєвих та радикальних внутрішньоукраїнських політико-суспільних трансформацій з метою забезпечення відповідності і дієздатності національної економіки та, передусім, державного устрою у час, коли політична стабільність є не лише ознакою надійності країни як міжнародного партнера, й основним принципом побудови державного механізму національної безпеки, без якої міжнародна втрачає свій сенс.

Наступним кроком у напрямі побудови власної спроможності України протистояти глобальним загрозам сучасності є ефективна державна політика екологічної безпеки, з якою у нашій державі великі проблеми. Україна лідирує у світових рейтингах найбільш екологічно забруднених країн, особливо після Чорнобильської катастрофи 1986 року. Екологічний вимір внутрішньодержавної безпеки нерозривно пов'язаний з поняттям «здоров’я нації».

Не останнім аргументом у забезпеченні власної системи реагування на глобальні загрози суто людської природи (тероризм, транскордонна злочинність тощо) є посилення міграційної політики та пильний нагляд за зовнішніми кордонами України. У час, коли міграція населення до високорозвинутих країн з 1990-х років збільшилася майже у 20 разів[18], слід вжити нагальних заходів для в'їзду-виїзду у державу з метою контролю над пересуванням потенційно небезпечних осіб та злочинних угруповань. За даними ЄС, Україна, Білорусь та Молдова є основними коридорами пересування нелегальних ( отже, потенційно небезпечних) мігрантів зі Східної Європи, Центральної Азії та Китаю до Західної Європи. На жаль, в Україні не має ефективного механізму запобігання транзиту та облаштуванню нелегальних мігрантів. Ситуація має бути виправлено.

Наостанок слід також зазначити, що головним джерелом внутрішньодержавної політики протистояння глобальним загрозам і побудови у цьому контексті ефективної моделі української системи безпеки є, насамперед, інтелектуальний потенціал. У високорозвинутих країнах світу створені і працюють тривалий час спеціалізовані науково-дослідні центри з вивчення природи та проблематики глобалізації і тих потенційних загроз і викликів, які вона несе з собою. Україна має значний, але, на жаль, деконцентрований науковий стрижень, який здатний на рівні превентивної аналітики підготувати та адаптувати власну державу до новітніх світових глобальних загроз. У цьому ракурсі доцільно було б створити державний науково-дослідний центр з проблем глобалізації, концентрувати у ньому профільних вчених, політологів, фахівців з безпеки, аналітиків та академічних працівників для вироблення загальнонаціональної стратегії реагування на глобальні загрози.

[1] Guy Raffarent, Sйcuritй internationale contemporaine, p. 408

[2] Бек У. Что такое глобализация? С. 68–70.

[3] Глобализация: контуры XXI века. (колективна праця) С. 51- 60.

[4] Clement Durry, Transformations de l'humanitй а l’йpoque de la mondialisation intense, pp.212-213

[5] Там само. p. 215.

[6] Лебедева М.М. Мировая политика. С. 100.

7 Уткин А.И. Глобализация: процесс и осмысление. М., 2002.

8 Jeanne-Marie Lefebvre, Socium et les processus de la mondialisation, p. 322

[10] Jim Saxton, Terrorism and threats to U.S. Interests in Latin America, p. 401

[11] Franзois Pignon-Perry, Sйcuritй mondiale et la nouvelle rйsistence atomique,Le Monde diplomatique, juin 2007.

[12] Ron Conwell, Racism as global threat, p.120

[13] Rut Robbinson, What reaction shall bring globalization, The Wall Street Journal, august 2007.

[14] UNAIDS Report 2007. Р. 32.

[15]Шириков А. Эволюция глобального // Эксперт Северо-Запад. – № 37 (291).– / 2006. – 9 октября. http://www.expert.ru/printissues/northwest/2006/37/interview_urri.

[16] Linn Miller-Lanchmann, Global voices, global visions: a core collection of multicultural books, p. 601.

[17] Adam Lexton, Innovations in era of global society, p. 171.

[18] EU Security Report on Migration Flux, Brussels 2006. – p. 123.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Виконання територіальним управлінням засобами СЕП НБУ документів про арешт коштів банку (філії) за його кореспондентським рахунком.	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.