Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Становлення абсолютної монархії і її особливості.

Загрузка...

Державний лад станово - представницької монархії.

Станово-представницька монархія була новою формою держав­ного правління, особливість якої полягала в тому, що царська влада залучала до вирішення важливих питань представників не тільки панів­ного класу, а й верхівки міського населення. Опорою централізова­ної держави стає дворянство, котре було зацікавлене в активній зовнішній політиці та в подоланні боярських міжусобиць.

Утворення станово-представницької монархії в Росії проявилося в скликанні Земських соборів. Станово-представницька монархія існувала в Росії до XVII ст., коли її змінила нова форма правління - абсолютна монархія.

У 1547 р. при Івані ІV (Грозному) глава держави став носити офіційний титул царя, государя і великого князя Московського, який передавався у спадщину. Зміна титулу мала такі політичні цілі: зміцнення влади монарха та запобігання претензіям на престол колишніх удільних князів, оскільки титул царя передався у спадок. Наприкінці XVI ст. узвичаївся порядок обрання (затвердження) царя на Земському соборі. Цар як глава держави мав значні повноваження в адміністративній, законодавчій і судовій сферах. У своїй діяльності він спирався на Боярську думу, що постійно діяла при царі. Підготовку матеріалів для думи здійснював штат професійних чиновників, пов’язаних з приказами.

Боярська Дума формально зберегла своє колишнє становище. Це був постійний орган, наділений законодавчими повноваженнями, що разом з царем вирішував найважливіші питання. До складу Боярської Думи належали бояри, колишні удільні князі, думні дворяни, окольничі, думні дяки та представники міського населення. Хоча в подальшому склад Думи й змінився в бік збільшення представництва дворянства, вона продовжувала залишатися органом боярської аристократії.

Особливе місце в системі органів державного управління посідали Земські собори. Їх скликання оголошувалось царською грамотою. Вони скликалися із середини XVI ст. до середини XVII ст. (перший 1549 р., останній 1653 р.). їх скликання оголошувалося спеціальною царською грамотою. Земські собори складалися з Боярської Думи, Освяченого собору (вищий колегіальний орган православної церкви) та виборних представників від дворян і міського населення. Суперечки, що точилися між ними, сприяли посиленню влади царя.



Интернет реклама УБС

Духовна і світська аристократія була елітою суспільства, цар у рішенні важливих питань не міг обійтися без її участі. Дворянство було головним суспільним станом, основою царського війська і бюрократичного апарату. Верхівка посадського населення була головним джерелом грошових надходжень для казни. Цими основними функціями пояснюється присутність представників усіх трьох соціальних груп у Соборі.

Земські собори вирішували основні питання зовнішньої і внутрішньої політики, фінансів, державного будівництва. Питання обговорювались по станах, але приймались усім складом Собору. Крім назви “Земський собор”, представницькі установи мали й інші назви: “рада всієї землі”, “собор”, “загальна рада”, “велика земська дума”. Через систему соборів правляча влада прагнула виявити думку окремих класів і груп населення, звичайно, найбільш впливових.

Основними органами управління на місцях у другій половині XVI ст. стають земські та губні ізби. Земські ізби обирало тяглове населення, посадів і волостей на один-два роки у складі земського старости, дячка та цілувальників. Земські органи утримувалися коштом місцевого населення. Заснування цих органів обмежувало і замінювало систему кормлінь: виборні самоуправлінські ізби прийняли на себе фінансово-податкову (земську) і поліцейсько-судову (губну) функції.

Губні ізби ставали основними органами управління в повітах. Вони виконували поліцейські та судові функції. Очолював цей орган обраний населенням староста, судочинство покладалося на цілуваль­ників, дяків і піддячних.

Компетенція цих органів закріплювалась у губних та земських статутних грамотах, що підписувались царем, їх штат складався із “кращих людей” – сотських, п’ятидесятських, старост, цілувальників і дяків.

На початку XVII ст. було реорганізовано місцеве управління. Адміністративні, поліцейські та воєнні функції покладалися на при­значених центральною владою воєвод, їм же почали підпорядкову­ватися земські й губні ізби, міські приказчики. У своїй діяльності воєводи спиралися на спеціально створений апарат — приказні ізби, до складу яких належали дяки, пристави, приказчики, розсильні тощо. Воєводу призначав Розрядний приказ, затверджував цар і Боярська дума. Строк служби воєводи становив один-три роки.

Діяльність земських і губних ізб контролювалась різними галузевими приказами. Структурним підрозділом приказу був стіл, який спеціалізувався у своїй діяльності за галузевим або територіальним принципом. Московський великий стіл Розрядного приказу вів облік людей, що служили, здійснював реєстрацію указів і грамот. Помістний стіл відав вотчинами і помістними справами. Грошовий – питаннями фінансування.

Питаннями організації державної служби і фінансування держапарату займались Приказ Великого приходу, Розрядний, Помістний і Ямський прикази.

Розбійний – очолював систему поліційно-розшукових органів вже в середині XVІ ст. У Москві поліцейські функції виконував Земський приказ.
До середини XVІІ ст. число приказів досягло 60. У XVІІ ст. відбулася реорганізація місцевого управління: земські, губні ізби і міські прикажчики стали підпорядковуватись воєводам, які призначались із центру. Воєводи виконували адміністративні, поліцейські і військові функції. Вони опирались на спеціально створений апарат (приказна ізба) із дяків, приставів і прикажчиків.

Для роботи приказів був характер­ний бюрократичний стиль: чітке підпорядкування (по вертикалі) та безумовне дотримання інструкцій і приписів (по горизонталі). Очолював приказ начальник, який призначався з бояр, окольничих, думних дворян і дяків. Залежно від діяльності приказу начальниками могли бути: суддя, казначей, печатник, дворецький та ін. Ведення діловодства покладалося на дяків. Технічну та канцелярську роботу здійснювали піддячні. Структур­ним підрозділом приказу був стіл, який спеціалізувався за галузевим або територіальним принципом. Столи поділялися на повіти.

У цей період було проведено реформу збройних сил. У її контексті продовжувалось упорядкування організації дворянського ополчення, створено постійне стрілецьке військо. На початку XVII ст. виникають постійні полки - рейтарські (від нім. "рейтар" - вершник; вид найманої кінноти), пушкарські, драгунські (від франц. сіга^от - вид кінноти, що вела бій у пішому і кінному строю) та ін. Вони були праобразом постійної та регулярної армії, що сформувалася в Росії тільки у XVIII ст.

Наприкінці XVII ст. в Росії формується абсолютна монархія. Вона характеризувалася такими ознаками:

- вся повнота державної влади концентрується в руках однієї особи;

- виникає професійний бюро­кратичний апарат;

- створюється сильна постійна армія;

- відсутні станово-представницькі органи й установи.

Однак у російського абсолютизму були свої суттєві особливості:

- абсолютизм у Росії сформувався в умовах розвитку кріпосни­цтва, а не розвитку капіталістичних відносин і відміни феодальних інститутів, як це було в Європі;

- соціальним підґрунтям російського абсолютизму було кріпосницьке дворянство та служилий стан, тоді як європейський абсо­лютизм спирався на союз дворянства з містами;

- становлення абсолютизму в Росії супроводжувалося зовнішньою
експансією, втручанням держави в усі сфери суспільного життя.

На чолі держави стояв монарх, якому належала вища законодавча, виконавча та судова влада. Він також був головнокомандувачем армії, а з підпорядкуванням церкви державі - главою церкви. Згідно з того­часними ідеологічними настановами, глава держави зображався "батьком народу", який знає чого хочуть його діти, а тому він має право їх виховувати, повчати та карати. У 1722 р. був виданий указ, згідно з яким монарх діставав право призначати свого спадкоємця. Юридичним джерелом закону стала визнаватися воля монарха.

Боярська Дума наприкінці XVII ст. з органу, котрому нарівні з царем належала вся повнота влади, перетворюється на судово-управлінський орган, який здійснював нагляд за діяльністю виконав­чих органів (приказів) і органів місцевого управління. У 1701 р. функції Боярської Думи були передані Ближній канцелярії, що координувала роботу центральних органів управління, її посадовці об'єдналися в раду й отримали назву Консілії міністрів. Після утворення в 1711р. Сенату - Боярську Думу було ліквідовано.

Сенат складався з дев'яти сенаторів і обер-секретаря, призначува­них імператором. За структурою Сенат складався з присутствія (загальних зборів сенаторів) і канцелярії (очолювалася обер-секретарем та складалася зі столів: розрядного, таємного, губернського, приказного та ін.). До компетенції Сенату належали: судова й організаційна діяльність, фінансовий і податковий контроль, зовнішньоторговельні та кредитні повноваження. Спочатку рішення приймалися колегіально й тільки єдиноголосно, а з 1714р. - більшістю голосів. Контроль за діяльністю Сенату здійснював спочатку генерал-ревізор, а пізніше - обер-секретар. Для посилення контролю з боку імператора при Сенаті в 1722р. за­проваджувалися посади генерал-прокурора (фактично був главою Сенату) й обер-прокурора (очолювали департаменти Сенату).

Після смерті Петра І роль Сенату як вищого органу управління починає зменшу­ватися. Вплив Сенату посилюється знову лише в 1744 р. Тоді він мав чотири департаменти: духовних, фінансових, торгівельно-промислових і судових справ.

За царювання Івана Антоновича й Анни Леопольдівни значення Сенату знову зменшується, а за Єлизавети Петрівни - зростає. За Катерини ІІ Сенат стає вищим судово-адміністративним органом, який складався з шести департаментів. З 1801р. Сенат остаточно стає вищою судовою інстанцією.

У 1726 р. для вирішення важливих питань внутрішньої та зовніш­ньої політики було створено Верховну Таємну раду, що отримала законодавчі повноваження та розглядала скарги на дії Сенату, під­бирала кандидатури сенаторів. Цей орган управління був ліквідова­ний у 1730 р. Його місце зайняв Кабінет міністрів, який спочатку виконував дорадчі функції при імператриці Анні Іоанівні, а з 1735р. отримує законодавчі повноваження. Склад Кабінету міністрів становив три особи. Ліквідований був у 1741 р., а замість нього створюється інший центральний орган, який вирішував питання державного управ­ління - Кабінет її Величності (імператриці Єлизавети Петрівни). Пізніше він називався Імператорською радою (при Петрі ІІІ), Радою при найвищому дворі (за Катерини II). Увесь час він зберігав за собою значні повноваження в різних сферах державного управління.

Центральними органами управління були й прикази. У1718-1720 рр. замість них були створені колегії, до складу яких належали: президенти, віце-президенти, чотири радники, чотири асесори (засідателі), секретар, актуаріус, регістратор, перекладач, піддячі. У грудні 1718р. був затверджений реєстр колегій. Найважливі­шими "державними" колегіями були три: Військова, Адміралтейська, Іноземних справ. Фінансовими питаннями відали: Камер-колегія (відповідала за прибутки держави), Ревізіон-колегія (контролювала збирання та витрату казенних коштів). Існували й інші колегії: Комерц-колегія (торгівля), Берг-колегія (гірнича справа), Мануфактур-колегія (легка промисловість), Юстиц-колегія (судова система) тощо.

У процесі створення нових органів управління виникли нові титули: канцлер, дійсний таємний і таємний радники, радник, асесор та ін. Штати та придвірні посади були прирівняні до офіцерських рангів. Служба стає професійною, а посадовці - привілейованим станом.

Указом від 1708 р. вся територія Росії поділялася на вісім губерній. У 1714р. їх стає одинадцять. На чолі губерній стояли губернатори, в руках яких зосереджувалась адміністративна, судова та військова влада. У 1713 р. з метою поставити діяльність губернатора під контроль дворянства були запроваджені ландрати (радники; від нім. "пандрат"; "панд" - країна і "рат" - радник), які разом з губернато­ром утворювали колегію з 8, 10 чи 12 осіб, залежно від розміру губернії, для управління нею. Губернії поділялися на повіти, очолювані комендантами. У 1712—1715 рр. адміністративно-територіальний поділ був такий: уся територія держави поділялася на губернії, губернії - на провінції, провінції - на повіти (ліквідовані в 1715 р.).

З 1719 р. територія держави поділялася на 45 провінцій, що були основними одиницями управління та складалися з дистріктів (округів). У 1775р. було здійснено губернську реформу, згідно з якою основною адміністративною одиницею, що об'єднувала центр імперії та її округи, була губернія на чолі з губернатором. При останньому існував колегіальний орган - губернське правління, що перебувало під наглядом Сенату. Склад правління такий - губернатор і два радники. Губернське правління виконувало такі функції: загальне управління губернією, публікація законів, указів і розпоряджень імператора, нагляд за їх виконанням, накладання арешту на майно, розгляд скарг та ін.

Суттєві зміни в соціальній структурі суспільства кінця XVІІ початку XVІІІ ст. виявились під час військових реформ. У кінці XVІІ ст. основу війська все ще складала дворянська кіннота. Все сильніше вона доповнюється, а потім відтісняється новими формуваннями: стрілецькими частинами і полками “іноземного строю”. Якщо стрільці ще були напіврегулярним військом і були прив’язані до своїх дворів і посадів, то полки “іноземного строю” були зародженням професійної армії. Офіцерський корпус вже в кінці XVІІ ст. швидко поповнювався іноземними спеціалістами. Цей шлях військових реформ дозволяв центральній владі стати незалежною від дворянства у справі формування збройних сил, одночасно використовуючи дворянство при створенні офіцерських кадрів. Наприкінці XVII ст. були розформовані стрілецькі полки та припинило своє існування дворянське кінне ополчення. У 1687 р. було створено "потішні" полки (Преображенський і Семенівський), що стали ядром нової армії. У 1699-1705 рр. у Росії була запроваджена рекрутська система комплектування армії. Рекрутській повинності підлягало все податкове чоловіче населення. Служба була довічною. Солдати набиралися з селян і міщан, офіцери - з дворян. Для підготовки офіцерів були відкриті воєнні школи: бомбардирів (1698р.), артилерійські (1701, 1712 рр.), Морська академія (1715р.) та ін. Управління армією спочатку здійснювали прикази (Розрядний, Військових справ, Артилерії, Провіант­ський тощо), а згодом - Сенат, Військова колегія (1719р.), Адміралтейська колегія (1718 р.). Армія поділялася на полки, полки - на ескадрони та батальйони, а ті, своєю чергою, - на роти.

Розвивається система каральних органів. Боротьбу з антифеодаль­ними виступами наприкінці XVII ст. вели прикази (Розбійний, Таємних справ, Преображенський). У 1718 р. виникає Таємна канцелярія. Після ліквідації Таємної канцелярії (1726р.) і Преображенського приказу (1729р.) їхні повноваження переходять спочатку до Сенату та Верховної Таємної ради, а потім - до Канцелярії таємних розшукуючих справ (1731 р.). Після її ліквідації в 1762р. було створено Таємну експедицію Сенату, що перебувала під контролем імпера­триці Катерини II.

Державу, яка виникла на початку XVІІІ ст. називають “поліцейською” не тільки тому, що в цей період була створена професійна поліція (у своїй діяльності спиралася на старост вулиць і десятників (обиралися з-поміж купців і ремісників), але й тому, що держава прагнула втручатися навіть у життєві дрібниці, регламентуючи їх. Так, укази першої чверті XVІІІ ст. наказували населенню, коли гасити світло, які танці танцювати на асамблеях, брити чи не брити бороди тощо.

Місцем зародження капіталістичних елементів (без яких неможливе встановлення абсолютизму) у Росії стали: мануфактурне виробництво (державне і приватне), поміщицьке виробництво, селянська і купецька торгівля.

Мануфактурне виробництво стимулювало ріст торгового обороту. Основними формами торгової діяльності були ярмарки і торжки. Проникнення до складу купецтва селян, що збагатіли, відступ від протекціоністської потенціальної політики викликали нестабільність положення старого традиційного купецтва.

Правлячим класом залишалось дворянство. У період формування абсолютної монархії відбувалась консолідація цього стану. Особливе положення феодальної аристократії (боярства) вже в кінці XVІІ ст. різко обмежується, а потім і ліквідується. Важливим кроком у цьому напрямі був акт про відміну місництва 1682 р. Аристократичне походження втрачає свої позиції при призначенні на керівні державні посади. Його замінюють вислуга, кваліфікація і особиста відданість государю і системі. Пізніше ці принципи будуть оформлені в Табелі про ранги 1722р. Економічну консолідацію завершив Указ про єдиноспадковість (1714 р.), який ліквідував правову різницю між вотчиною і помістям, об’єднавши їх в єдине юридичне поняття “нерухоме майно”. Дворянство стає єдиним служилим станом. Служба для дворянина була обов’язком і продовжувалась до кінця його життя. З 1736 р. строк державної служби був обмежений 25 роками, а з 1762р. обов’язковість дворянської служби була відмінена.

Оформлення нових соціальних груп відбувалося на фоні знищення старих станово-представницьких установ. Останній Земський собор відбувся у середині XVІІ ст. Після цього з 60 до 80 рр. XVІІ ст. скликались станові збори. Ліквідація станово-представницьких органів була обумовлена позицією центральної адміністрації, реформою фінансової системи і збройних сил.

Централізація влади, формування професійної бюрократії, з одного боку, і посилення кріпосницької системи (тобто ліквідації залишків селянського самоуправління) з другого – руйнували систему земського представництва. Дворянство ставало єдиним правлячим станом, захопивши в центрі майже всі місця в державному апараті і армії, а на місцях – ставши повноправним господарем над селянами. Майже такі ж сильні позиції дворянство мало і в містах.

У кінці XVІІ ст. змінюється податкова система. Існуючі податки доповнюються додатковими, найважливішими з яких були: митний збір, кабацькі (непрямі податки), данні (прямі податки), оброчні, ямські, стрілецькі, соляний і тютюновий акцизи.

Характерним є те, що вже в кінці XVІІ ст. здійснювалась станова розверстка прямих податків: принцип становості відроджувався при абсолютизмі в новій якості – для розподілення станових привілей, обов’язків і служби. У 1718 р. був проведений подушний перепис, і фінансові служби перейшли до подушного обкладання населення. У результаті цього були виділені групи неоподатковуваних станів (дворянство і духовенство), і фактично зрівняні в податному відношенні різні групи селянського населення (державні, владельчеські, холопи).

Посилення монархічної влади неминуче зіткнулось з політичними інтересами церкви. Соборне уложення стало юридичною перепоною для концентрації земельної власності церкви і для розширення її юрисдикції. Вже в кінці XVІІ ст. стали обмежуватись деякі фінансово-податкові пільги церковних установ, а пізніше церковні установи повинні були сплачувати все більше і більше видів податків. У 1718 р. Духовний регламент заснував вищий орган церковного управління, який з 1721 р. став називатись Святішим Урядовим Синодом. З 1722 р. контроль за діяльністю Синоду був покладений на світського чиновника.

У 1762 р. створюється спеціальна комісія, яка розпоряджалась усім церковним майном, відміняються торгові привілеї духовенства. У 1764 р. на Колегію Економії покладались усі обов’язки з управління церковними помістями та контроль за їх прибутками. З 1786 р. управління церковними землями остаточно перейшло до органів, що відали державним майном.

 

5. Джерела права.

Право Росії періоду утворення централізованої держави.

У російській централізованій державі продовжувала діяти Руська Правда, текст якої був перероблений і прилаштований до нових умов життя. Нова редакція називалася Скороченою. Та Руська Правда не повною мірою відображала новий рівень соціально-економічного розвитку країни. Важливими документами були великокнязівські нормативні акти, що визначали статус місцевого самоврядування. Найвідоміші - Двінська (1397-1398 рр.) і Білозерська (1488 р.) правди.

У 1497 р. був прийнятий перший Судебник централізованої держави, що базувався на попередньому законодавстві, але містив і багато нових норм, пов'язаних зі змінами, що відбулися в державі. Статті Судебника, яких загалом було 68, дають можливість глибше зрозуміти різні аспекти суспільного життя того часу - посилення великокнязівської влади, кількісне зростання дворянства, появу судових інстанцій. Судебник розпочав офіційне закріпачення селян, запрова­дивши Юріїв день (перехід селян від одного феодала до іншого обмежу­вався тижнем до й тижнем після осіннього церковного свята на честь святого Георгія (Юрія; 26 листопада за старим стилем)). Переважна частина його статей вміщує норми кримінального права, криміналь­ного судочинства, закріплює зміни в каральній політиці держави.

У Судебнику 1497р. норм й права викладено безсистемно, казуально, привілеї панівного класу визначено відкрито. Під злочином Судебник розуміє "лиху справу", що завдає збитків і державі, і панівному класу. Виникли нові види злочинів — державні та проти суду. З'явилося таке поняття, як "нехитрі діяння" ("ненавмисні") та рецидив. Змінилося коло суб'єктів злочину - тепер ними визнаються й холопи.

Найбільш тяжкими вважалися державні злочини ("крамола", "подим"), грабіж, розбій, убивство пана, крадіжка межевих знаків. Судебник передбачав і такі види злочинів, як наклеп і образа словом. Встановлено відповідальність посадових осіб. Судебник 1497р. широко застосовує смертну кару та членоушкоджувальні покарання.

У XV – XVІ ст. цивільно-правові відносини поступово виділяються в особливу сферу, і їх регулювання здійснюється спеціальними нормами, які були включені в різні збірники (грамоти, судебники та ін.). Норми цивільного права одночасно відображали і регламентували процес розвитку товарно-грошових і обмінних відносин, а також відносин феодальної експлуатації, що базувалась на різних формах земельної власності (вотчинної і помістної). Суб’єктами цих відносин були як приватні, так і колективні особи (община, монастирі тощо).

Основними способами набуття речових прав вважались захоплення, давність, знахідка, договір і пожалування.

Договір у XV – XVІ ст. – один із найбільш розповсюджених способів набуття прав на майно. Широке розповсюдження одержує письмова форма угод, що відтісняє на задній план показання свідків. Договірні грамоти в угодах про нерухомість набувають законну силу після їх проходження в офіційній інстанції, контроль держави за цією процедурою посилюється після введення писарських книг.

Основними формами земельної власності були вотчина (спадкове землеволодіння) і помістя (умовне землеволодіння). Вотчини поділялись на декілька видів згідно з характером суб’єктів (двірцеві, державні, церковні, приватновласницькі) та способами їх набуття (родові, за вислугою, куповані).
Помістні наділи “жалувались” із княжих (двірцевих) земель особам, безпосередньо зв’язаним з княжим двором і службою князю. Розмір помістного “окладу”, який перераховувався в грошовій формі, визначався, перш за все, обсягом покладених на поміщика державних обов’язків.

Зобов’язальне право XV – XVІ ст. розвивалось шляхом поступової заміни особистої відповідальності – майновою. Однією з найважливіших умов при укладанні договору була свобода волевиявлення сторін. Сторона, воля якої була обмежена, могла оскаржити таку угоду протягом певного короткого строку. Закон визнавав недійсною угоду, яка була укладена в стані сп’яніння або внаслідок обману.

У спадковому праві в XV –XVІ ст. спостерігається тенденція до поступового розширення кола спадкоємців і прав спадкодавця.
У XV – XVІ ст. основне коло спадкоємців за законом включало синів разом з вдовою. При цьому в спадкуванні брали участь не всі сини, а лише ті, які залишались на момент смерті батька в його господарстві та будинку. Брати одержували рівні частки спадщини і майна, відповідали за батьківськими зобов’язаннями та розраховувалися за них із загальної спадкової маси.
При наявності синів, доньки усувались від успадкування нерухомості. Вони мали право тільки на посаг. Вдови не допускались до успадкування родових вотчин. При відсутності синів вдова користувалась вотчиною, але розпоряджатись нею не могла. Після її смерті вотчину успадковували родичі.

У кримінальному процесі зберігалася та ж змагально-звинувачу­вальна форма, але тільки у справах про дрібні злочини та майнові суперечки. Тепер у суді почали вести протокол, здійснювати виклики до суду; судові рішення оформлювати спеціальними документами. Введено поняття позовної давності. Як доказ, окрім присяги, особистого зізнання та свідчення свідків, почали ви­користовувати й документи. Не зник судовий поєдинок.

Судебнику 1497 р. була відома й розшукова форма процесу. У такому разі ініціатива порушення справи належала державному органові, оскільки розшук застосовувався, переважно, щодо особливо важких злочинів. Доказами в розшуковому процесі визнавалися обшук, піймання на місці злочину.

Право Росії періоду станово-представницької монархії.

У період станово-представницької монархії зростає роль цар­ського законодавства. Крім законодавчих актів, які приймались царем спільно з Боярською Думою, збільшується кількість "іменних" цар­ських указів. З підвідомчих питань нормативні акти видавали й прикази. У Судебнику 1550 р. був закріплений принцип систематизації тих нормативних актів, які не ввійшли до судебників.

Важливе значення для розвитку російського права мали Судеб­ник 1550р., Стоглав 1551 р. (назву отримав від збірника соборних рішень, поділеного на 100 глав), документи, що підтверджували ліквідацію системи кормління (наприклад, Мединський губний наказ 1555 р.) і земських управлінських органів.

У Судебнику 1550р. розширюється коло питань, які регулюються центральною владою, проводиться певна виражена соціальна направленість покарання, посилюються риси розшукного процесу. Закріплюється становий принцип покарань. Чіткіше встановлюються в законі суб’єктивні ознаки злочину, розробляються форми вини.

Під злочином судебники розуміють не тільки нанесення матеріальної чи моральної шкоди. Злочин – це, перш за все, порушення встановлених норм, розпоряджень, а також волі государя, яка неподільно пов’язувалась з інтересами держави.

Посилення центральної влади обумовило розвиток форм позасудової, позаправової розправи. Практика виробила таку своєрідну форму судового процесу, як “облиховання”: якщо підозрюваного звинувачували у тому, що він “завідомо лиха людина”, цього було достатньо для застосування до нього катувань.

Обвинувачення висували 15 – 20 “кращих людей”: дітей боярських, дворян, представників верхівки посаду або селянської общини. До “лихих”, тобто особливо небезпечних справ, відносились: розбій, грабіж, підпал, вбивство (душогубство), особливі види тяжби. З’являється поняття “крамола” – антидержавне діяння. До нього, крім перерахованих видів особливо тяжких злочинів, відносились змови та заколоти.

У групі злочинів проти особи виділяються кваліфіковані види вбивства (“державний вбивця”, “розбійний вбивця”), образа дією і словом. У групі майнових злочинів багато уваги приділяється крадіжці, в якій також виділялись кваліфіковані види: церковна, “головна” (викрадення людей) крадіжка, невідокремлені один від одного грабіж і розбій (відкрите викрадення майна).

Система покарань за судебниками ускладнюється, формується нова мета покарання – устрашіння та ізоляція злочинця. Вищою мірою покарання була смертна кара. Тілесні покарання застосовувались як основний або додатковий вид покарання. Найбільш розповсюдженим видом тілесного покарання була “торгова страта”, тобто биття батогом на торговій площі. Членоушкоджувальні покарання (відрізання вух, язика, таврування) у період судебників лише розпочинали вводитись. Крім устрашіння, ці види покарань виконували важливу символічну функцію – виділення злочинця із загальної маси, “позначення” його.

Як додаткові покарання часто застосовувались штрафи і грошові стягнення. Розмір штрафу залежав від тяжкості проступку і статусу потерпілого.

У судовому процесі розрізняються дві форми. Змагальний процес застосовується при веденні цивільних і менш тяжких кримінальних справ, де беруться до уваги показання свідків, присяга, ордалії (у формі судового поєдинку). Пошуковий процес застосовується у найбільш важливих кримінальних справах (державні злочини, вбивство, розбій), і коло цих справ поступово розширювалось. Суть розшукного (“інквізиційного”) процесу в наступному: справа розпочиналась за ініціативою державного органу або посадової особи; під час розгляду особливу роль відігравали такі докази, як затримання на місці злочину або особисте визнання. Для одержання останнього застосовувалось катування. Іншим новим процесуальним засобом був “повальний обшук” – масовий допит місцевого населення з метою виявлення очевидців злочину та проведення процедури “облиховання”. За вироком суду “облихований” злочинець, який не визнав своєї вини, міг бути підданий тюремному ув’язненню на невизначений строк.

Судова система складалася з таких інстанцій:

а) суд намісників (волостей, воєвод);

б) приказний суд;

в) суд Боярської думи чи великого князя.

Паралельно діяли церковні і вотчинні суди, зберігалась практика “змішаних” судів.

У централізованій державній системі судовий апарат не був відділений від адміністративного апарату.

Державними судовими органами були: цар, Боярська дума, путні бояри, посадові особи, які відали галузевими управліннями, а також прикази. На місцях судова влада належала намісникам, волостелям, пізніше губним, земським органам і воєводам.

Стоглав 1551 р. було укладено як результат спільної нормотворчої діяльності духовенства та феодальної знаті. Він торкався, переважно, церковних питань і поряд з Номоканоном був основним кодексом правових норм, які визначали внутрішнє життя духовенства та його взаємовідносини з суспільством і державою (збереглося декілька рукописних редакцій Стоглава).

Статутна книга Розбійного приказу (1555—1556 рр.) містила норми кримінального права та процесу, що свідчили про посилення каральної політики держави. Відомі також книги Помісного (1648 р.) і Земського (1626—1648 рр.) приказів.

Наприкінці ХУІ-ХУІІ століть було здійснено спробу загальної систематизації законодавства через складання зведених судебників, але які так і не отримали офіційного затвердження.

Важливим правовим документом епохи було Соборне уложення 1649 р., яке відіграло важливу роль у розвиткові російського права. Уложення стало першим друкованим кодексом Росії. Воно склада­лося з 25 глав і 967 статей. Джерелами уложення були книги приказів, судебники, царське законодавство та боярські вироки. Основний акцент у ньому робиться на кримінальному праві та судочинстві.

Багато уваги приділено питанням землеволодіння. Зокрема, узагальнюються способи зміни права землеволодіння: володарями помість могли бути дворяни та бояри; помістя могло передаватися синам у спадок; дочки могли отримати помістя як посаг; дозволявся обмін помістями.

Зобов'язальне право передбачало, що зобов'язання за договором тепер забезпечувалося не особою, а майном відповідача. Одне за одного відповідали подружжя, батьки та діти. Усе більшого значення набуває письмова форма укладання договору, визначався порядок визнання договору недійсним.

Спадковому праву відомі спадкоємці за законом і за заповітом. Згідно з Уложенням, юридичні наслідки мав тільки шлюб, укладений у церкві. Обов'язковою для шлюбу була згода батьків.

В Уложенні немає поняття злочину, але з його змісту зрозуміло, що злочином є порушення царської волі. Суб'єкти злочину - представ­ники всіх станів. Злочини поділялись на умисні та необережні. Вже були відомі інститути необхідної оборони та крайньої необхідності. Серед злочинів найтяжчими вважалися злочини проти віри, далі — йшли державні. Регламентувалися склади злочинів проти особи: вбивство, нанесення тяжких тілесних ушкоджень, образа словами та діями. Основна мета покарання - залякати. Застосовувалися такі види покарання: смертна кара, тілесні покарання, тюремне ув'язнення, заслання, майнові покарання, позбавлення чину та церковне покаяння.

Соборне уложення 1649 р. та його загальна характеристика.

Під натиском дворянства в умовах бурхливих соціальних заворушень у 1648 р. розпочинається підготовка нового зводу законів, який мав взяти до уваги станові інтереси землевласників і посадської верхівки та сприяти подальшому зміцненню самодержавного ладу. Над його підготовкою працювала спеціально створена комісія "Приказ князя та ближнього боярина Миколи Івановича Одоєвського". Нове Уложення було прийняте під час роботи Земського собору 1648-1649рр. у січні 1649р. Це був, фактично, універсальний кодекс законів феодального права, що не мав аналогів у попередній законотворчій роботі.

За структурою Уложення поділялося на 25 глав і 967 статей (про масштабність цього акта свідчить довжина стовбчика (сувою), на якому викладено його зміст, - 309 м). Джерелами Уложення, що було основним законом російського самодержавства аж до середини XIX ст., стали Судебники 1497 і 1550рр. та нормативна база візантійського й литовського законодавства, указні книги приказів, царські укази, рішення Земських соборів, Стоглав. В Уложенні регламентувалися буквально всі сфери державного та суспільного життя, зокрема, судово-адміністративні, соціально-економічні, військові, духовні й навіть сімейні відносини. Особлива увага приділялася охороні "честі та здоров'я государя", царської влади, представників "государевого двору", церкви.

Загалом, більшість законодавчих норм Соборного уложення 1649 р. було розроблено в інтересах дворянства, вони сприяли його консолі­дації як основної опери самодержавства.

Розвиток права Росії наприкінці XVII -у першій половині XVIII століть

Основними джерелами права в період абсолютизму були:

- Соборне уложення 1649р., правова сила якого неодноразово
підтверджувалася указами;

- регламенти-акти, що визначали загальну структуру, штати,
функції та напрямки діяльності державних органів. Загалом було за­тверджено сім регламентів (Крігс-комісаріату (1711р.), Штатс-контори (1719р.), Коммерц-колегії (1719р.), Генеральний регламент (1720р.), Головного магістрату (1721р.), Духовний (1721 р.);

- маніфести - видавалися монархом і за його підписом та були
звернені до всього населення й усіх установ (про вступ монарха
на престол, початок війни, підписання миру тощо);

- статути — збірники, що містили норми, які стосувалися пев­ної сфери державної діяльності (Військовий статут (1716р.), Морський статут (1720 р.), Вексельний статут (1729 р.) та ін.);

- іменні укази - видавалися та підписувалися монархом і адресу­валися конкретним державним установам або посадовим особам (Сенатові, колегіям, губернаторам).

У другій половині XVII ст. було здійснено часткову системати­зацію та кодифікацію галузевих норм. Укладено: Новоторговий статут (1667р.), Новоуказні статті про розбійні, татебні справи і вбивства (1669р.), Новоуказні статті про помістя (1676 р.), Ново­указні статті про вотчини (1680 р.) та ін.

Кодифікаційні роботи були продовжені й у першій половині XVIII ст.: Артикул військовий (1725 р.), що був, фактично, кримінальним кодексом; Генеральний регламент (1720 р.) — збірник адміністратив­ного законодавства; Пункти про вотчинні справи (1725 р.) — узагальнен­ня судової практики й тлумачення законів про спадкування та ін.

У цей же час завершується процес ліквідації правової відмінності між помістям і вотчиною. Указ 1719р. "Про порядок спадкування нерухомого та рухомого майна" називає їх нерухомістю. Щоб запобігти дробленню земельних володінь, нерухоме майно пере­давалось у спадок тільки одному синові. У 1731 р. на вимогу дворян­ства Указ про єдиноспадкування було скасовано.

Були введені обмеження й на право користування землею. Так, відповідно до Указу 1719р., добування корисних копалин на приват­них землях ставало прерогативою держави. Деякі породи дерев, які використовувались у суднобудуванні, було оголошено заповід­ними. Таке становище зберігалося до царювання Катерини II, яка, йдучи назустріч побажанням дворян, скасувала всі ці обмеження в користуванні власністю.

Значна увага приділялася правовим гарантіям розвитку промисловості й торгівлі. Майстрові люди звільнялися від сплати податків і військової служби, держава надавала кредити на будівництво заводів з переробки золота, срібла, міді.

У сфері зобов'язального права слід назвати норми, що розвивали наявні та регламентували раніше невідомі форми договірних відносин: договір постачання; договір особистого найму; договір майнового найму; договір поклажі; договір займу. Закладати можна було тільки власне майно. Заборонявся заклад казенної зброї, мундира.

Петро І вніс суттєві зміни в законодавство про сім'ю та шлюб. Був підвищений шлюбний вік для чоловіків з 15 до 20 років, а для жінок - з 12 до 17 років. Законну силу мали тільки церковні шлюби. Заборонялося одружуватися особам з психічними вадами. Указ від 6 квітня 1722 р. "Про освідчення дураків у Сенаті" забороняв одружуватися "дуракам". Не могли одружуватися близькі родичі. Закон забороняв одружуватися понад три рази. Законодавство вимагало також згоди на шлюб не лише тих, хто одружувався, а і їхніх батьків. Для військовослужбовців при одруженні вимагався дозвіл керівництва, а для дворян - знання арифметики та геометрії.

Підстави розлучення були такі: політична смерть (тобто по­збавлення всіх громадянських прав) і заслання на вічну каторгу, без­вісна відсутність одного з подружжя протягом трьох років, перелюб, невиліковна хвороба, замах одного з подружжя на життя іншого.

До 1721 р. було заборонено шлюби християн з представниками інших конфесій. Дружина повністю підпорядковувалася чоловікові, котрий мав право її карати. Майнові права та правоздатність дружини не обмежувалися.

Батьки користувалися великою владою стосовно своїх дітей. Вони могли їх карати, віддавати в найм, до монастиря. Батько повинен був утримувати й своїх незаконнонароджених дітей та їхню матір.

Опіка призначалася над малолітніми дітьми та продовжувалася до їхнього повноліття.

Спадкове право передбачало спадкування за законам і за заповітом.

Злочином визнавалося суспільне небезпечне діяння, що завдавало шкоди державі. Держава ж захищала інтереси дворян. Усі злочини поділялися на умисні, необережні та випадкові. Кримінальна відпо­відальність наставала тільки при вчиненні умисного чи необереж­ного злочину. Злочин поділявся на стадії: намір, посягання на злочин і закінчений злочин. У деяких випадках закон установлював покарання вже за намір (наприклад, державні злочини). Посягання на злочин могло бути закінченим і незакінченим.

Як пом'якшуючі обставини визнавалися: стан аффекту, психічна хвороба, малолітство злочинця, невідання та давність. Стан сп'яніння, що раніше розглядавсь як пом'якшуюча вину обставина, почав розглядатись як обставина, що обтяжує покарання.

Законодавство вводило поняття крайньої необхідності та необхідної оборони. Злочини, вчинені за таких умов, не каралися.

Інститут співучасті було ще недостатньо розроблено, тому, зазвичай, співучасники злочину каралися однаково.

Виділяли такі основні види злочинів: проти релігії (чаклунство,ідолопоклонство, богохульство та ін.); державні (задум вбити чи захопити царя; словесна образа монарха, заколот, збройне повстання тощо); посадові (хабарництво, казнокрадство, несплата податків); військові (зрада, ухиляння від служби чи вербування, дезертирство, порушення військової дисципліни та ін.); проти порядку управління та суду (зривання й знищення указів, підробка печаток, фальшивомонетство, лжеприсяга, лжесвідчення); проти благопристойності (переховуван­ня злочинців, утримування притонів, виконання непристойних пісень і виголошення нецензурних слів); проти особи (вбивство, дуель, побої, брехня, образа словом); майнові (крадіжка, грабіж, підпал, знищення чи пошкодження чужого майна, шахрайство); проти моральності (зґвалтування, розпуста, двоєженство, перелюб тощо).

Основною метою покарання було залякування, відплата, ізоляція злочинця та його експлуатація. Основні види покарання на той час: смертна кара; тілесні покарання; каторжні роботи; тюремне ув'язнення; позбавлення честі та гідності; майнові покарання (конфіскація майна, штраф, вирахування з жалування); церковні покаяння. Покарання призначалися згідно з класовою належністю злочинця. Страти здійснювалися публічно.


Читайте також:

  1. III. Процедура встановлення категорій об’єктам туристичної інфраструктури
  2. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
  3. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
  4. Біологічні особливості.
  5. Вал має 5 опорних шийок, зовнішні діаметри яких послідовно збільшуються для полегшення встановлення вала в головку.
  6. Валютний курс. Режими встановлення валютних курсів
  7. Види земель населених пунктів, їх межі. Встановлення та зміни меж населених пунктів.
  8. Види цін та порядок їх встановлення.
  9. Визначення та етапи становлення інвестиційного проекту.
  10. Використання методу Дельфі для встановлення рейтингової оцінки
  11. Виникнення і становлення Давньоруської держави 1 страница
  12. Виникнення і становлення Давньоруської держави 10 страница

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Суспільний лад. | Сутність маркетингової політики комунікацій

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.009 сек.