Етичні доктрини доби Відродження.

Ренесансний гуманізм доби Відродження стверджував велич та гідність особи, яка розглядається не тільки «творінням при Творці», а й сама володіє здатністю повноцінної творчості та моральної діяльності. Етика цієї епохи орієнтувала людину не на божественну благодать, а на власні сили, наслідком чого були глибока віра в безмежні творчі можливості індивіда та оптимізм. В епоху Відродження відчутно почали культивуватись індивідуалізм, прагнення особистої духовної досконалості (ренесансний персоналізм) та досить активнареабілітація багатогранності людських потреб і запитів. Це проявилось, зокрема, в намаганні довести, щодуховна чистота та користь не суперечать одна одній. Досить активно постулюється думка про принципову моральну амбівалентність людини, оскільки, на думку мислителів Відродження, людина могла сягати Бога, а могла й бути нижчою від найбільш ницих істот. Проте провідним мотивом ренесансної етики була думка про неодномірність людини, про неможливість і недоречність нехтувати земними, тілесними потребами та радощами людського життя.

Представник проторенесансу, який проголосив людину найвеличнішим дивом з усіх виявів божественної мудрості – Данте Аліг´єрі.

Етичні поглядиФранческо Петрарки.Один з його висновків полягав у тому, що людина має право на щастя в земному житті. Етику він трактував як практичну науку про мистецтво жити, головною проблемою якої, на його погляд, є пізнання смислу життя. Розмірковуючи над цим, Петрарка намагався збагнути, за яких умов людина може досягти незалежності, самовладання і душевного спокою в чужому для неї світі. Він мріяв про ідеал держави, яка буде ґрунтуватися на високій моралі її громадян.

Етика Лоренцо Валла(«Про істинне і хибне благо»)–прибічник етики Епікура, він різко критикував християнський аскетизм, оскільки був переконаний, що визначальну роль у житті людини відіграє насолода. Сенс земного буття вбачав в одержанні її від природи, зокрема від споглядання краси людського тіла, задоволення матеріальних і духовних потреб тощо. Він вірив у силу людського розуму, захищав ідею віротерпимості, свободу наукових досліджень. Л. Валла возвеличував ідеал діяльної людини, формування якої пов´язане з вихованням сили волі. Великого значення він надавав практично-утилітарному ставленню до дійсності, вважаючи корисність природним принципом і визначальним критерієм діяльності людини, основними чеснотами якої є здатність бачити вигоду і діяти згідно з принципами вигоди і розрахунку. Це означає, що він сповідував індивідуалізм, намагаючись поєднати принцип жити для себе, з вигодою для себе з принципом взаємної любові між людьми, яка дарує своєрідну насолоду.

Етичні поглядиДжованні Піко делла Мірандоли («Промова про гідність людини»). Згідно з його вченням, Бог поставив людину в центр Всесвіту і дав їй змогу самостійно творити свою долю.Вільний вибір засвідчує високу гідність людини. На відміну від інших істот, людина може досягти як природного, так і вищого щастя. Природного щастя вона досягає завдяки пізнанню насамперед філософії, вищого (надприродного) щастя – завдяки божественній благодаті, що передбачає: очищення від пороків за допомогою етики, що вчить пізнавати добро і зло; вдосконалення розуму шляхом осягнення законів природи (діалектики і натурфілософії); пізнання божественного, проникнення в найглибші таємниці буття за допомогою теології. Утверджував право людини на вільнодумство, високу гідність, реалізацію творчих можливостей.

Етика Нікколо Макʼявеллі(«Державець»).Вірив у силу людського розуму, вважав, що людина як розумна істота може пізнати і спрямувати закони розвитку суспільства на своє благо. Загалом був переконаний у перемозі розумного начала в людині, а тому стверджував, що суспільство розвивається від несвободи до свободи, від насилля до перемоги гуманності.

Н.М. детально аналізує моральну позицію правителя, доходячи висновку, що як приватна особа він повинен керуватися загальноприйнятими нормами моралі, проте якщо його дії зумовлені турботою про розквіт і могутність держави, він може й не зважати на них («Ціль виправдовує засоби»). Так, світоглядна позиція макіавеллізму передбачає дії людей, які нехтують нормами моралі в досягненні політичних цілей.

Адже створюючи могутню державу, правитель може вдаватися і до відкритого обману, хитрості, підступності, насиллля. Щоб перебороти егоїзм людей і забезпечити порядок у суспільстві, необхідне насилля, яке і здійснює держава – вищий прояв людського духу, а служіння їй – метою і смислом життя. Величі, на його думку, досягають держави, які турбуються про загальне благо, а не про благо окремих осіб.

3. Основні етичні доктрини Нового часу та доби Просвітництва.

Етика Френсіса Бекона. Ф. Бекон є одним із творців концепції природної сутності моралі. Предметом етики він вважав волевиявлення людини, яке організовує і спрямовує її розум, приводить у дію афекти. Відповідно етика повинна сформулювати принципи і норми, які сприяли б долученню людей до блага, формуванню моральної культури, з´ясуванню шляхів і методів моральне виховання людської душі («Георгіка душі»). Центральною категорією в осмисленні суспільного блага Бекон вважав «обов´язок», який виявляється у приязні людини до інших людей, у спеціальних обов´язках, пов´язаних з фаховою діяльністю, становищем людини. Особливого значення він надавав вихованню доброти, розвитку альтруїстичного (безкорисливого) начала в людині. Альтруїзм (лат. alter — інший) — моральний принцип, що проголошує співчуття до інших людей, безкорисне служіння їм і готовність до самозречення в ім´я їх блага і щастя.

Етика Рене Декартавважається раціоналістичною, оскільки основною її домінантою постає логіко-раціональне ставлення до інших. Декарт закликав розвивати мораль як своєрідну техніку самоприборкання пристрастей, оскільки почуття заважають людині адекватно сприймати зовнішній світ і себе, тому часто бажане вона прикрашає, а небажане — спотворює. Свободу людини Декарт вбачав у здатності створити у власному внутрішньому світі сферу автономного розуму і підкорити йому емоції, а вище благо — у самозадоволенні розуму.

Етика Бенедикта Спінози.Його етична теорія опирається на вчення про вічну і нескінченну природу, яку він ототожнював з Богом. Розумність, а тому й моральність, тлумачив як вищий шар світового цілого, розумну поведінку, як момент всезагального взаємозв´язку світу. Обґрунтував ідею інтелектуальної любові, котра виявляє субстанціональність (сутність) людини, поєднує її з природою, включає у всезагальний взаємозв´язок світу.

Запропонував вчення про афекти – позитивні і негативні афекти (пристрасті), які подовжують або скорочують життя людини: наприклад, радість подовжує його, а сум — скорочує. Похідними позитивними афектами є веселість, любов, надія, впевненість тощо.

Емпірична етика Джона Локка: розглядав мораль як сукупність чітко встановлених і загальновідомих правил поведінки. Етика Локка є утилітаристською (лат. utilitas — користь, вигода): він пропонував збагачуватися практично корисними знаннями (знанням законів держави, торгового розрахунку, правил доброї поведінки). Тому правила, які регулюють відносини між ними, повинні бути орієнтованими на користь, зручними і практично доцільними. Стимулювати належну поведінку людей необхідно адекватними заохоченнями і покараннями.

Етика Давида Юма. Людині властива природна схильність симпатизувати іншим, сприймати в процесі спілкування їх почуття, навіть якщо до цього вони були неприйнятні. Саме цю схильність індивіда Д. Юм вважав основою моралі – почуття емпатії . Моральній людині притаманні справедливість, доброзичливість, людинолюбство тощо.

Етика Томаса Гоббса. Мораль — система установ, що виражають відносини корисності, а етика — спроба перебороти відчуження моралі. Мораль складається із зародків насилля, яке обумовлює суспільні зв´язки і постає як продовження всеохоплюючого егоїзму. Навіть вірність договору, співчуття і товариськість — це тільки спосіб актуалізації егоїзму, а моральні цінності — функції соціальних атомів, егоїстичних індивідів. Основою моралі є природний закон, який виявляється в прагненні до самозбереження і задоволення потреб. Вважаючи громадянський мир найвищим благом, Гоббс вважав, що природні закони моралі є ідентичними з громадянськими чеснотами.

Етика Клода-Анрі Гельвеція. Єдиною основою, на якій можна вибудувати фундамент корисної моралі, себелюбство. Вважав, що гармонізувати егоїстичні та всезагальні інтереси можна лише в суспільстві, в якому егоїстичний інтерес індивіда ототожнювався б із всезагальним. За переконаннями філософа, мораль — це наслідок звичок, досвіду. Детально аналізував такі пристрасті, як дружба, любов, гордість, честолюбство.

Етика Поля-Анрі Гольбаха. Захищав ідею узгодження особистого інтересу індивіда й інтересів суспільства. На його думку, соціальне середовище відіграє визначальну роль у процесі формування особистості. Розвиток суспільства Гольбах пояснював діяльністю уряду, видатних особистостей, розвитком освіти, мріяв про «царство розуму», яке, за його уявленнями, можна побудувати зусиллями гуманного законодавства.

Етика Жана-Жака Руссо. Його етична концепція ґрунтується на ідеї рівності людей і свободи особистості. Рівність він вважав природним станом, а головну причину переходу від природної рівності до нерівності вбачав у приватній власності. Ж.-Ж. Руссо мріяв (теж утопічно) про суспільство, в якому кожен громадянин володітиме рівною часткою власності. Мораль, стверджував Руссо, взаємопов´язана з політикою, суспільним ладом. Тож, мріючи про досконалу мораль, необхідно з´ясувати, який державний устрій сприятиме формуванню найдобрішого, наймудрішого, найосвіченішого народу. Жодна дитина не має вроджених порочних нахилів і рис, однак у несправедливому суспільстві, в якому панують беззаконня, деспотизм і нерівність, її кращі задатки, нахили пригнічуються.

Неприйнятним для Руссо був принцип самолюбства. При цьому він розрізняв самолюбство і любов до себе як різні за природою і дією пристрасті. Любов до себе, на його думку, є природним почуттям. У людини воно спрямовується розумом і стримується співчутливістю, породжує гуманність і доброзичливість. А себелюбство — це похідне, штучне явище, що виникає лише в суспільстві, змушуючи кожного індивіда надавати собі більшого значення, ніж усьому іншому. Воно спонукає людей чинити одне одному всіляке зло.

Великого значення в моральному вихованні Руссо надавав формуванню національної самосвідомості. Був переконаним, що любов до людства наділяє людей багатьма чеснотами, зокрема лагідністю, справедливістю, поміркованістю, милосердям, поблажливістю, проте не надає їм мужності, твердості, не наділяє силою, яка породжується любов´ю до батьківщини. Дитина, народжуючись, повинна бачити батьківщину, і до смерті не має бачити нічого, крім неї. Навчатися читати їй слід за текстами про свою країну. У десять років необхідно знати все, що вона виготовляє, у дванадцять — усі її провінції, дороги, міста, у п´ятнадцять — історію, в шістнадцять — закони. Пам´ять і серце вихованої людини повинні зберігати образи національних героїв та їх подвиги.

* Німецька класична етика.

Етика Канта. Вищим принципом етики І. Кант вважав категоричний імператив (загальний обов´язковий моральний закон), який має гранично формальний і всезагальний характер. Категоричним він є тому, що його слід дотримуватися не задля певних цілей, а заради його самого. Він не потребує обґрунтування, оскільки є дедукцією чистого практичного розуму. Кант запропонував кілька формулювань категоричного імперативу: «чини так, щоб ти завжди ставився до людства і у своїй особі, і в особі будь-якого іншого так само, як до цілі, і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу», «Чини так, щоб максима твоєї волі могла водночас мати силу принципу всезагального законодавства».

Кант багато роздумував над уточненням предмета етики, специфікою моралі. Її він розглядав як сферу людської свободи, окреслюючи три ступені діяльності суб´єкта:

— техніко-механічний ступінь (така діяльність спрямована на об´єкти. Завдяки їй людство підносить себе над природою);

— прагматичний ступінь (діяльність охоплює економічну, суспільну структуру, тобто спосіб життя з його соціальним змістом. Вона є протилежною природному буттю);

— моральний ступінь (на цьому рівні діяльності людство культивує, цивілізує і вдосконалює себе як рід, суспільство розгортає себе як царство свободи, а не просто як суспільний природний стан, за якого зажерливість і ненависть стримуються лише зовнішнім насиллям).

Інстанцією, здатною виразити таку повагу до морального закону, є воля, тому етику Канта називають «етикою внутрішнього переконання і доброї волі».

Рушійні сили соціальної поведінки людини – (моральні), які з´являються внаслідок усвідомлення людиною внутрішнього обов´язку. Тому Кант основною проблемою етики вважав обґрунтування необхідності для індивіда поводити себе як свідомий представник роду людського.

Основою і джерелом обов´язку є категоричний імператив, який втілює в собі головне нормативне навантаження, а добро — це те, що відповідає морально належному. Моральне добро постає як закон, дотримання якого є обов´язком. Кант визнав автономію людини як суб´єкта моралі, носія волі, що встановлює всезагальний закон; проголосив особистість самоціллю (людину недопустимо розглядати як засіб реалізації будь-яких завдань, навіть таких, що стосуються загального блага); обґрунтував загальнолюдський характер моралі.

Г.В.Ф. Гегель. вся його філософська система в певному розумінні була етикою, оскільки розкривала становлення абсолютного духу (кінцевої ланки розвитку духу), який реалізує самопізнання абсолютної ідеї. Відповідно його етика була моральним виправданням тогочасних грандіозних соціально-історичних змін. У ній історична необхідність ототожнювалася з діяльністю Божественного розуму, який об´єктивує себе у зовнішніх формах суспільного життя. Тому твердження Гегеля, «що розумне, те дійсне, і що дійсне, те розумне» має й етичний смисл. Г.-В.-Ф. Гегель сконцентрував увагу на соціальних формах, в яких відбувається моральна діяльність людини. Доброчесний громадянин, за переконанням філософа, повинен бути зразковим сім´янином, старанним працівником, законослухняним підданим держави.

Мораллю Г.-В.-Ф. Гегель вважав другу стадію розвитку поняття «свобода». Сфера моралі обіймає внутрішній аспект свободи волі людини — суб´єктивні переконання, мотиви поведінки, цілі і наміри. Благо є необхідним моментом моралі: без його реалізації людина не може виконати свій моральний обов´язок. Гегель звертав увагу на тотожність і відмінність блага і щастя. Якщо щастя полягає в задоволенні суб´єктивних та своєкорисливих потягів, породжених свавіллям окремої людини, суб´єктивного духу, то благо пов´язане із всезагальною субстанціональною волею, обов´язком об´єктивного духу. У ньому узгоджено благо окремої людини і благо суспільства.

Моральність, на думку Г.-В.-Ф. Гегеля, є вищою стадією розвитку об´єктивного духу, істиною, сутністю права і моралі. Моральність постає як діалектична єдність всезагальної й одиничної волі, де всезагальна воля виступає сутністю одиничної. Оскільки моральна ідея є субстанцією всіх індивідів, то суспільство — тотальністю, єдиним цілим, а не простою сумою ізольованих індивідів.

Л.-А. Фейєрбах. у центрі уваги філософії повинна бути людина як найвища істота природи. Відповідно етика має посісти у філософії центральне місце. В етичній системі Л.-А. Фейєрбаха соціальний характер людського життя вичерпується духовно-моральною сферою, фактично комунікацією між «Я» і «Ти». Тому його етичне вчення пропагує утопію міжлюдських гармонійних стосунків. У його етиці прагнення до щастя, емоційність людини постають як суспільний феномен, адже чуттєвість людини — це передусім відчуття нею іншої людини.

4. Некласичні концепції етики. «Філософія життя»:Феномен «життя», сутність якого радше осягається за допомогою ірраціональних чинників, звідси – мораль зазвичай тлумачиться не у лінійно-раціональному вимірі (як атрибутивна характеристика регулянта суспільних відносин), а як глибинна сутність безпосереднього процесу життя.

А. Шопенгауер («Дві основні проблеми етики», «Світ як воля та уява»).Етична концепція А. Шопенгауера песимістична, через що його називали філософом «світової скорботи». Етичний песимізм А.Шопенгауера: істотною ознакою життя людини філософ вважав страждання, яке є невідворотним. Те, що називають щастям, завжди фактично зводиться до звільнення людини від страждань. Однак, звільнившись від одних страждань, людина зазнає інших страждань і нудьги. Визнання домінуючої ролі страждання в житті людини зумовило трактування співчуття (співстраждання) вихідним моральним принципом: здатність людини відчувати не лише свої біди, а й біль інших людей.

Етичні погляди Ф. Ніцше («По ту сторону добра і зла», «Так казав Заратустра»).Різновиди моралі, за твердженнями Ф. Ніцше, загалом належать або до моралі аристократів (кращих), або до моралі рабів (гірших). Мораль аристократів — це «мораль переваги», одвічна, природна, самодостатня. Вона «виростає із торжествуючого самоствердження» людини як неприборкана сила природи. Такий вид моралі філософ пов´язував із творчим началом людини. Основою аристократичної моралі (і права сильного) є «воля до влади». Вона — вища за будь-які норми життя і поведінки людей, зокрема нормативних настанов релігії і сучасної моралі. З «волі до влади» Ніцше виводив усі основи моралі. Суб´єктом аристократичної моралі є надлюдина, яку характеризує вроджене благородство, гармонійність, органічне поєднання фізичної досконалості й духовного багатства. Проголошувана мислителем «воля до влади» означає насамперед владу над собою, панування над собою. Однак, досягнувши панування над собою, надлюдина повинна панувати над обставинами, над природою.

Розвінчання сучасної йому моралі яку він називав «мораллю рабів», що сформувалася під впливом античної філософії та християнської релігії: захищає інтереси стада, суспільства, а не особистості, тому вона є стадною, спрямованою передусім на підтримку слабких, хворих, жебраків, невдах; норми рабської моралі є зовнішніми стосовно людини; рабська мораль спричиняє роздвоєння людини, завжди фальшива, лицемірна. Співчуття, яке проповідувала традиційна мораль, на його думку, стосується тварного аспекту буття людини, її необхідно звільнити від співчуття, почуття жалю як від прояву найгіршої розбещеності й слабкості. Категорично виступивпроти такої моралі як системи норм бажаних моральних стосунків людей, виступаючи за «переоцінку цінностей», насамперед моральних: «Необхідно знищити мораль, щоб звільнити життя».

Етичну концепцію Ніцше можна окреслити як позицію імморалізму – надання пріоритету індивідуальним особливостям особи (надлюдина, котра знаходиться «по ту сторону добра і зла») і загалом тенденційно негативне відношення до загальноприйнятих моральних норм та вартостей.

А. Швейцер («Культура і етика»). Автор знаменитої етичної доктрини «благоговіння перед життям»:«Я — життя, яке хоче жити, я — життя серед життя, яке хоче жити». Теорія «благоговіння перед життям» вимагає від усіх, щоб вони частку свого життя віддали іншим людям. Як це зробити, кожна людина повинна вирішити відповідно до свого розуміння і обставин життя.

Етика, на його думку, можлива не як знання, а як індивідуальний вибір, дія, поведінка. Отже, етикою він вважав не тільки мораль у вузькому розумінні, а й моральність. Тому етика можлива не як знання, а як вибір і поведінка. Йдеться про особливий спосіб буття людини у світі, живе ставлення до живого життя. Етика «благоговіння перед життям», за Швейцером, є етикою особистості. Виступаючи від імені суспільства, етика перестає бути етикою: «Загибель культури відбувається внаслідок того, що створення етики передовіряється державі».

Етичні концепції екзистенціалізму:людина здійснює вибір себе самої, передусім шляхом свободи. В цьому виборі загальносуспільні моральні настанови мають другорядне значення, бо найперша відповідальність людини є її відповідальністю за власну ідентичність, самореалізацію та пошук сенсу життя. Звідси звучить теза про ситуативний характер морального вибору: слід виходити не із якихось непохитних приписів моралі, а із ситуації, в якій головне завдання – не зрадити собі, не перетворити свою унікальність та неповторність на посереднє існування.

Етична позиція С. Кʼєркегора («Або – Або», «Філософські крихти», «Насолода й обов’язок»).На шляху до Бога (досягнення релігійної стадії) людина долає філістерсько-обивательську, естетичну та етичну стадії. На естетичній стадії вона досягає емоційної насолоди, відмовляючись від набуття «істини» свого існування. Відчай, який настає на етичній стадії, підводить людину до пізнання Бога. Загальні для всіх традиційні етичні норми не можуть виражати найважливіше – індивідуальну особливість людини. Тому С.Кʼєркегор вважав, що існує можливість "телеологічного відхилення етичного", тобто можливість виходу за межі людської моралі тоді, коли людина відчуває свій прямий зв´язок із Богом.

Г.Марсель («Бути і мати») Сучасний світ з його утилітарними й раціоналізованими відносинами і вкоріненістю у сферу «володіння» потрібно замінити емоційно-моральними відносинами у світі «буття», основою якого є моральна чеснота любові, а не розуму. Відношення до іншої особи також постулюється як царина міжсубєктної взаємодії – «Я» – «Ти». Г. Марсель рекомендував послабити вплив суспільства на особисте життя і спілкуватися лише з «духовною аристократією». Переборення трагізму індивідуального існування можливе також у містичному спілкуванні з божественним «Ти», що є джерелом «віри, надії, вірності і любові».

Ж.-П. Сартр («Буття й ніщо»):конкретний індивід, будучи «закинутим» у світ «конкретних ситуацій», вдається до певних дій, вступає у стосунки з іншими людьми і речами, прагне до чогось, приймає життєві рішення, бере участь у суспільному житті тощо. Вся ця діяльність розглядається як духовна самореалізація індивіда, його суб´єктивного, особистісного начала. Адже неможливо знайти критерії об’єктивних цінностей, немає апріорного розрізнення добра і зла, немає досконалого розуму, здатного орієнтувати людей серед цінностей життя. Тому кожен індивід самотужки обирає моральні цінності, «проектує» своє життя, наповнює його змістом чи робить беззмістовним, пустим – так людина приречена на свободу.

А. Камю («Міф про Сізіфа»):ілюструючи абсурдність людського життя він заявляв: «…варте чи не варте життя того, щоб жити, означає дати відповідь на основне питання філософії». Дилема: навіть за впевненості у своїй безнадійності слід поводитися так, ніби людина все-таки на щось надіється, бунтувати або покінчити життя самогубством. Той, хто зрозумів, що цей світ не має смислу, здобуває свободу, яка є найвищою моральною цінністю, оскільки вона притаманна природі людини, є потребою її самовираження. Єдиним засобом здобуття свободи є бунт. Бунт і свобода нероздільні. На його думку, не людина служить моралі, а мораль — людині.

Прагматизм (Чарлз-Сандерс Пірс, Джен Дьюї, В. Джемс). Прагматична концепція підпорядковувала мораль питанням корисності, вигоди, результативності людської діяльності та людських взаємин. Етика прагматизму вбачає найяскравіше вираження людської сутності в дії, а цінність чи відсутність цінності пізнання ставить у залежність від того, чи служить воно дії, життєвій практиці.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Чинники розвитку туризму	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.