Компетенція канонічного права.

Римське право не мало в середні століття такого глибокого впливу на правопорядок і суспільне життя європейських країн, як канонічне право. Останні стало сильним знаряддям зміцнення і розвиток церковної влади і перебудови соціальної культури суспільства в потрібному напрямку церкви.

Перш за все канонічне право, що у своїй основі було правом керування, призвело до того, що церковна власність стала незрівнянно краще адміністрована і в зв'язку з цим більш економічно корисною, ніж відповідні ресурси мирських можновладців. Крім того, церква набула великого багатства завдяки добровільним пожертвам шляхом розвитку інститутів заповіту і дарування відповідно до своїх можливостей надавати релігійне тиск. У заповіті.
При цьому використовувалася майстерно вироблена юридична техніка, яка більшою мірою розвивала право заповіту. Ця техніка була спрямована на те, щоб перетворити римське право заповіту у відповідності з церковними інтересами. Тому були ослаблені суворі формальні вимоги, які висувалися в римському праві: щоб заповіт мало силу, воно повинне було бути складеним тільки в присутності священика, нотаріуса або двох свідків. У нових умовах тільки підписаний заповідачем заповіт мало силу навіть без дотримання формальних вимог.
Особливого значення набуло перетворення церквою встановленого Юстиніаном співвідношення законної частки прямих спадкоємців до законної частки братів і сестер батька (? К?) З виділенням законної частки Христа, тобто Самою церкви. Христос, таким чином, повинен був вказуватися як спадкоємець в кожному заповіті. Цей принцип сходить до батька церкви Августином, учівшему, що Христос повинен по кожному заповітом отримувати свою частку в розмірі частки дітей. У декреті Граціано, в який передає проповідь Августина, це звучить так: "той, хто має сина, вказує Христа як друга, хто двох, - як він ще третього, той, у кого 10 синів, - як одинадцятого". Ці правила зустрічаються у багатьох західноєвропейських правових джерелах. Те, що вони забезпечували вигоду церкви, - самоочевидне. У багатьох джерелах, однак, зустрічаються свідчення того, наскільки сильним може бути протиріччя між інтересами світськими і церковними вимогами. Церква нерідко вільно використовувала свою релігійну силу, щоб вичавити дари і заповіт. Яскравий приклад - трохи тенденційний правової джерело епохи Карла Великого, який містить скарги на те, що погрозами вічного Суду і обіцянками блаженства церкви відбирає власність у хворих і бідних і позбавляє спадщини їх законних спадкоємців, так що вони через бідність стають злочинцями.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Прагнення до світового панування папської влади.	\|	Інквізиція

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.