Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Форма держави та її елементи.

Форма держави – це організація влади в державі, що характеризує єдність форми правління, форми державного устрою і політичного режиму.

Форма державного устрою – це спосіб організації державної влади, який визначається характером взаємовідносин держави як цілого і її складових частин. Свій вияв форма державного устрою знаходить в особливостях політико-територіальної організації (устрою) держави та її адміністративно-територіального устрою. Під політико-територіальним устроєм слід розуміти національно-територіальну організацію держави, що охоплює правове становище складових частин держави (республік, штатів, провінцій, земель, кантонів тощо) і порядок взаємовідносин між центральними та місцевими органами влади В теорії і практиці сучасного конституціоналізму відомо дві форми державного устрою – федеративна та унітарна.

Унітарною називається єдина централізована держава, з територією, що розподілена на звичайні адміністративно – територіальні або національно – територіальні одиниці, до складу яких не належать державні утворення. В унітарній державі існує одна конституція, одна система права і одна система органів влади. Територія унітарної держави навіть формально є єдиною, її складові частини найчастіше мають статус адміністративно-територіальних одиниць.

Адміністративно – територіальні одиниці – це частини території держави, організаційно відокремлені для виконання загальних завдань державного управління. Вони є територіальною базою для здійснення функцій такого управління. Однак у межах адміністративно – територіальних одиниць здійснюються не тільки функції державного управління у вузькому значенні цього поняття (тобто суто адміністративні функції), а й певні політичні функції.

До складних держав належать:

Федерація – держава, територія якої складається з територій їїчленів – суб’єктів (державних утворень), що характеризується наявністю двох рівнів державного апарату – системи загальнофедеративних державних органів і державних органів суб’єктів федерації; двопалатного парламенту; дворівнева правова система; існування загальнофедеративного громадянства та громадянства суб’єктів федерації; у міжнародних стосунках можуть виступати як федерація в цілому, так і її суб’єкти. Всі суб’єкти федерацій мають однаковий юридичний титул: з позицій визначення їх політико – правового статусу вони є державними утвореннями. Державні утворення не є державами, хоча нерідко наділені багатьма відповідними ознаками, крім державного суверенітету. Іншими словами, державні утворення не можуть здійснювати самостійну внутрішню (з багатьох питань) і зовнішню політику. З цим пов’язане і те, що за суб’єктами федерацій не визнається право виходу – так зване право сецесії. На сьогоднішній день існує 23 федерації, до яких відносять: США, Мексику, Індію, Росію.

Конфедерація є міждержавним об’єднанням з певними, визначеними звичайно в установчому акті цілями. Члени конфедерації передають об’єднанню частину своїх суверенних прав, на підставі чого конфедерація може виступати як окремий суб’єкт міжнародного права. Проте конфедерація не наділена якістю суверенності. Незважаючи на передачу частини прав, суверенними залишаються тільки держави – члени відповідного об’єднання. Спільні органи, що формуються в конфедерації, наділені обмеженою компетенцією (звичайно у сфері міжнародних відносин). До того ж держави – члени мають право скасовувати акти цих органів і право виходити зі складу конфедерації.

Класичними прикладами конфедерацій вважаються США з 1776 до 1787 р., Швейцарія до 1848 р., Германський союз з 1815 до 1867 р. Практика конфедеративних об’єднань відома і новітній історії. Зокрема, за останні 40 років були утворені і самоліквідувалися такі конфедерації, як Об’єднана Арабська Республіка (Єгипет і Сирія) та Сенегамбія (Сенегал і Гамбія). У розвинутих країнах подібного не траплялося. Своєрідною формою конфедерації в умовах монархічного правління є унія –об’єднання двох держав під спільною короною одного монарха В XIX ст. унія мала місце між Нідерландами і Люксембургом, з 1814 рр. 1905 р. – між Швецією і Норвегією, з 1918 до 1944 р. – між Данією та Ісландією. У конкретних випадках унія мала різний юридичний характер і наслідки, але завжди її учасники зберігали право діяти самостійно у сфері зовнішньої та внутрішньої політики і залишалися суверенними державами.

Імперія – це складна держава, яка включає суверенну державу-метрополію і підвладні їй не суверенні держави – колонії (нині відійшла в історію).

Автономія – це внутрішнє самоврядування певної держави, яка має географічні, історичні, національні або інші особливості. Автономія притаманна як унітарним (Італія, Іспанія, Великобританія, Данія, КНР, Португалія, Фінляндія тощо), так і федеративним (Індія, Росія) державам. Порядок формування адміністративно-територіальних одиниць має свої особливості в унітарних і федеративних державах. Якщо за умов унітарної форми державного устрою створення та зміна цих одиниць здійснюються централізовано, то у федерації відповідні питання, як правило, вирішуються на рівні суб’єктів.

За характером автономія буває національно-територіальною та адміністративно – територіальною.

Адміністративно – територіальна автономія утворюється з урахуванням історичних, географічних, господарських та інших умов стосовно різних частин держави. За своєю політико – правовою природою подібні територіальні одиниці не є державними утвореннями. Адміністративно – територіальна автономія має більше прав, ніж звичайна адміністративна одиниця. Функції державного управління тут здійснюються на засадах, близьких до засад автономії або місцевого самоврядування, що позначається на обсязі повноважень відповідних органів. Відрізняється також організація влади: якщо в державних утвореннях вона в цілому відображає принципи, прийняті на федеральному рівні, то для територіальних одиниць, які не мають такого статусу, характерна більш жорстка субординація щодо федеральних органів.

У регіонах компактного проживання національних меншин здійснюється національна автономія, створюються органи самоврядування. Органи самоврядування у районах національної автономії мають право розпоряджатися фінансами на місцях, планувати господарське будівництво місцевого значення, керують справами освіти, науки, культури, охорони здоров’я, фізичної культури та спорту, охороняють пам’ятники культури, мають право формувати (з санкції уряду республіки) загони громадської безпеки для охорони порядку. У межах своєї компетенції органи самоврядування приймають постанови.

Форма державного правління –це спосіб організації влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави. Характер форми державного правління співвіднесений з конституції правовим статусом кожного з відповідних органів. Зовні форма правлінь зумовлена насамперед тією юридичною і фактичною роллю, яку відіграє в державному механізмі глава держави, а також порядком формування цього інституту. Розрізняють такі форми державного правління як монархія та республіка. Деякі вчені замість такої схеми пропонують використовувати терміни монархія та поліархія.

Монархія – форма державного правління, за якої вища державна влада належить одній особі – монарху.

Найпоширенішою є така класифікація монархічних форм правління: абсолютні й обмежені (конституційні) монархії.

Необмежені монархії поділяються на:

1) деспотичні (монарх проголошується божеством);

2) абсолютні (монарх не обожнюється, але має необмежену владу).

Обмежені монархії поділяються на:

1) дуалістичні(законодавчу владу здійснює представницький виборний орган, а монарх зберігає лише виконавчу владу – формує уряд, який відповідає перед ним);

2) парламентарніабо конституційні(монарх має формальний статус глави держави і представницькі повноваження; виконавча влада здійснюється урядом, який формується парламентом, що лише йому підзвітний).

Монарх править за власним правом спорідненості чи спадщини, юридично безстроково і не несе відповідальності. Він передає у спадок не тільки свій пост, а й особливий титул (короля, імператора, царя, султана тощо) і формально вважається осередком усієї державної влади країни. Прерогатива монарха пронизує всю державно – правову систему. Усе державне управління країни здійснюється від імені монарха. Порядок престолонаслідування визначається звичайно конституціями або конституційними чи органічними законами, які доповнюються звичаями. У кримінальному законодавстві монархічних країн передбачені особливі склади злочинів, спрямованих проти особи монарха або його гідності.

Влада монарха не вважається похідною від будь-якої іншої влади чи виборного корпусу, що притаманне республіканській формі правління. Монарх, на відміну від президента, має спадкоємний титул, а також наділений зовнішніми атрибутами влади – трон, мантія, корона тощо. Збереження інституту монархії вказує на те, що феодальна форма пристосована до вимог сьогоднішнього дня і відображає історичні традиції у розвитку конкретних держав. Конституції багатьох країн з монархічними формами правління характеризують главу держави як “символ держави і єдності народу”, “символ єдності і сталості” тощо.

Абсолютна монархія є попередницею сучасної монархії. Вона була притаманна феодальному типу держави. За абсолютної монархії (самодержавство, абсолютизм, необмежена монархія) вся повнота верховної влади зосереджується в руках монарха. Він одноособово видає закони, призначає і звільняє міністрів і т. ін. Для абсолютної монархії характерною є відсутність конституційних актів, які обмежують повноваження монарха, будь-яких представницьких органів. На цей час абсолютна монархія зустрічається дуже рідко (існує у Саудівській Аравії та в Омані).

Дуалістична монархія характеризується подвійністю (дуалізм) влади наслідного монарха і виборного представницького органу – парламенту. На цей час у класичному варіанті дуалістична монархія практично ніде не збереглася, але її елементи є характерними для форми правління Кувейту, Катару, ОАЕ, Бахрейну, Марокко.

Парламентарна монархія свої особливості, характерні риси, які стосуються повноважень монарха, порядку формування уряду, розстановки політичних сил у парламенті у кожній окремій країні.

Особа монарха законодавством відповідних країн визнається недоторканною і навіть священною. Монарх як глава держави, на відміну від президента, не несе відповідальності за свої дії. Усунути його з посади практично неможливо, однак історична практика знає випадки “добровільного” зречення престолу.

Більше того, монарх не несе відповідальності й за свої власні акти, оскільки в більшості конституційних монархій існує інститут контрасигнатури, який покладає відповідальність за подібні акти на посадову особу (наприклад главу уряду), яка своїм підписом скріпила цей документ.

Республіка – форма державного правління, в якій вищі державні органи обираються населенням або формуються загальнонаціональним представницьким органом влади. У сучасному світі розрізняють два її види.

Парламентарна республіка.За такої форми правління на чолі держави стоїть виборна посадова особа. Уряд формується і діє за умови, що має підтримку, тобто довіру нижньої палати парламенту (або обох його палат). Уперше подібна форма правління з’явилася уФранції у70-х роках XIX ст. Характерною особливістю парламентарної республіки є проголошення принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Формальною ознакою даної форми правління є наявність посади прем’єр – міністра. Звідси “дуалізм виконавчої влади”, тобто поділ її на безвідповідального главу держави та відповідальний перед парламенту, який формує уряд на чолі з прем’єром. Головним засобом впливу парламенту на відповідальний перед ним уряд є вотум недовіри, який призводить до відставки міністрів. У свого чергу, за президентом визнається право на достроковий розпуск нижньої палати парламенту. Іншою особливістю є те, що уряд формується парламентарним шляхом з числа лідерів партії, яка перемогла на парламентських виборах, тобто яка має більшість у нижній палаті. Участь президента у формуванні уряду має суто номінальний характер. Вибір глави держави, як раніше згадувалося, відзначається результатом парламентських виборів. Тому правління у парламентарній республіці носить партійний характер. Ця система є характерною для таких країн як: Індія, Туреччина, Італія, Австрія.

Президентська республіка характеризується наявністю глави держави – президента. У президентській республіці президент і глава уряду поєднані в одній особі. Він сам добирає членів уряду і звільняє їх з посади. Члени уряду не утворюють єдиного колегіального органу, не несуть солідарної відповідальності і діють, власне, індивідуально, здійснюючи вказівки глави держави.

Суттєвого ознакою, що характеризує президентську республіку, є незалежне становище президента і парламенту щодо один одного. Виконавча влада безроздільно зосереджена в руках уряду на чолі з президентом, а законодавча – в руках загальнонаціональної представницької установи: їх влада здійснюється протягом визначеного терміну повноважень. Отже, у президентській республіці за умов дотримання конституційної законності уряд функціонує відносно стабільно, а парламент менш підданий впливу з боку виконавчої влади. Так, на практиці президент, який не має законодавчої ініціативи, звертається до парламенту з посланням або доручає своїм прибічникам внести білль, підготовлений адміністрацією для розгляду у Конгресі. Прийнятий палатами парламенту законопроект передається на підпис президенту. Президент має право вето. Вето – дієва зброя в руках президента. До країн з такою формою правління належать: США, Аргентина, Мексика, Росія.

Змішана (напівпрезидентська, парламентсько-президентська або президентсько-парламентська, в залежності від того, який орган має більше владних повноважень) – поєднує риси парламентської і президентської республіки: президент обирається народом; уряд затверджується парламентом за пропозицією президента; уряд підзвітний президенту та підконтрольний парламенту; президент підписує та обнародує закони, що приймаються парламентом. Наприклад: Франція.

Сучасна України після запровадження політичної реформи є прикладом парламентсько-президентської республіки.

Політичний (державний) режим – це сукупність методів і прийомів здійснення державної влади (характеризує способи взаємодії влади з населенням, політичний статус об’єднань громадян, співвідношення правових і не правових способів здійснення влади). Політичні режими поділяють на два основні види:

1. Демократичний режим – характеризується високим ступенем політичної свободи людини; реальним існуванням політичних і правових інститутів, що дозволяє йому впливати на державне управління суспільством. Демократичний політичний режим зазвичай знаходить відображення в конституціях і законах, що регулюють різні форми участі в політичному житті через:

- інститути представницької і безпосередньої демократії;

- гарантовані громадянські (особисті) та політичні права і свободи;

- незалежні засоби масової інформації;

- партійний плюралізм;

- розподіл влади;

- широке самоврядування;

- гарантії для меншин;

- органи публічної влади вдаються до силових методів лише у виняткових випадках.

2. Антидемократичний – характеризується відсутністю реального здійснення прав і свобод особи, верховенством держави над правом, зосередженням влади в руках невеликої групи людей або однієї особи, підконтрольністю всіх сфер суспільного життя державі.

Різновидами антидемократичного режиму є авторитарний, тоталітарний, фашистський, одноосібно-диктаторський та інші:

а) авторитарний режимхарактеризується повною або майже повною відсутністю демократичних політичних відносин:

- опозиція або прямо забороняється, або ставиться у такі умови, котрі не дозволяють їй нормально функціонувати;

- публічна влада широко вдається до засобів придушення, адміністрування;

- самоврядування практично відсутнє;

- якщо й існує формальний поділ влади, то реально всі функції влади зосереджуються в руках однієї особи або правлячої олігархії.

б) тоталітарний режимє крайньою формою авторитарного режиму. Якщо останній задовольняється контролем за поведінкою громадян, то тоталітарний претендує на контроль над думками, намагається виховувати все населення таким чином, щоб воно було готовим слухняно виконувати будь-які вказівки влади. Для оволодіння суспільством використовується такий політичний інститут, як державна “партія”, яка проникає в усі осередки суспільства.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття держави та її ознаки. Суверенітет держави.	\|	Функції держави.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.