Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Золота» та «срібна» доба українського театру.

Театр в Галичині. Зразки нового театру з’явилися на східноукраїнських землях раніше, ніж в Галичині. Тільки після утворення в 1862 році у Львові клубу «Руська бесіда» завдяки заходам Ю.Лаврівського були зібрані кошти на будівництво українського театру, якому дозволили виставляти не більше сорока вистав на рік.

Полтавський театр. На початку дев’ятнадцятого століття в Полтаві напівкріпацький театр утримував генерал-губернатор Лобанов-Ростовський. Саме в цей час (в 1813 році) в цьому театрі виступає І.Котляревський (спочатку – в аматорських виставах, а потім стає керівником театру разом з актором М.Щепкіним). Багато п’єс, які ставилися на полтавській сцені, були новинками навіть по столичних мірках. Завдяки постійному піклуванню І.Котляревського та М.Щепкіна про репертуар полтавська трупа ставила не тільки суто розважальні водевілі, «криваві» мелодрами та псевдопатріотичні твори, а ї п’єси, які ставали все більше насиченими соціальною спрямованістю. Багато п’єс було присвячено викриттю і засудженню кріпосництва, злочинних дій царських урядовців, суддів, пороків пихатих дворян. І.Котляревський створив «прабабку української драматургії» – п’єсу «Наталка-Полтавка», а трохи згодом – «Москаль-чарівник». Саме з полтавської сцени вони побачили світ вперше. В 1821 році через скрутне матеріальне становище Полтавський театр припинив свою діяльність.

Актор Михайло Щепкін. За походженням кріпак, грав у кріпацькому театрі графа Волькенштейна у Курську (він там навчався в училищі), а потім, замінивши актора, що захворів, блискучо зіграв головну роль. В 1816 році трупа курського театру була розпущена, і щеп кін потрапив до Харківської трупи І.Штейна на комедійні ролі. В Харкові він працює, граючи майже в кожній виставі, в деяких п’єсах по декілька ролей одразу. Коли антрепренери зажадали від Щепкіна участі ще і в балетних виставах, він залишив харківську трупу і переїхав до Полтави, а разом з ним – і кращі актори трупи В Полтавському театрі з 1818 року він став не тільки актором, а і помічником режисера. В 1821 році Полтавський театр припинив свою діяльність, М.Щепкін з групою інших акторів сформував нову трупу і вирушив на гастролі спочатку до Києва, потім до Тули. В Києві він працював близько року (сезон 1821-1822 років), а потім був запрошений до Московського Малого театру, до трупи якого прийшов з 1823 року і вже назавжди (і сьогодні Малий театр в Москві носить назву «Дім Щепкіна»). Під час гастролей в Криму він трагічно помер: влітку 1950 року він мав виступати в палаці Воронцових, але під час виступу знепритомнів, і хазяйка палацу відправила його вмирати до дешевого готелю в Ялті.



Интернет реклама УБС

С.Аксаков писав: «Щепкін переніс на російську сцену справжню малоросійську народність, з усім її гумором і комізмом. До нього ми бачили в театрі тільки грубі фарси, карикатури на співочу, поетичну Малоросію… Його дитинство і молодість минули на Україні, він зріднився з її звичаями і мовою».

Харківський театр. Першим постійним міським театром в Україні став театр, збудований в Харкові у 1789 р. В трупі дуже довго не було актрис, жіночі ролі виконували чоловіки, адже місцеві городянки не наважувалися встати на «сумнівний» на той час акторський шлях. Вперше жінка з’явилася на сцені харківського театру (це була циганка Ліза, дружина Д.Москвичова – актора-утікачва з Москви, який став на чолі театру) у ролі Анюти з комічної опери «Мельник – колдун, обманщик и сват». Ця подія дуже схвилювала харків’ян. Слава Харківського театру пов’язана з іменем Г.Квітки (Квітки-Основ’яненка) – спочатку чиновника департамента, а згодом відомого драматурга, автора і виконавця оповідань, анекдотів, віршів, танцюриста, музичного актора, а потім – і видатного громадського діяча. Директором Харківського театру він стає у 1812 році. . Створюються нові театральні трупи, однією з яких стала трупа антрепренера Млотковського, який вийшов з трупи Штейна, поступово витіснивши її панівного місця в театральному Харкові.Намаганнями Млотковського провінційний театр набував все більшого суспільного і художнього значення: так, Млотковський запам’ятався харків’янам ще тим, що збудував у 1841 році перший в Харкові камінний театр (після перебудови він став сучасним харківським театром імені Шевченка), а також намагався, на жаль, марно, створити в Харкові театральну школу.

Видатні актори харківського театру – Л. Млотковська, К. Соленик. В 1830 році вступив до театральної трупи Штейна на посаду суфлера, актором став «випадково», замінивши комедійного актора, який захворів, настільки успішно, що за К.Солеником назавжди закріпилося комедійне амплуа. Перейшовши до трупи Млотковського, Соленик почав швидке творче зростання, протягом трьох-чотирьох років слава його докочується і до Москви та Петербурга. Йому не раз пропонували перейти на столичні сцени, але він щоразу відповідав: «Ні, ваше сіятельство, я малоросіянин, люблю Малоросію, і мені жаль розлучатися з нею». Соленик створював тип українця, на відміну від інших акторів, «не наївним аж до дурості, а повним внутрішнього змісту, хоч іноді і ховаючим свій розум під зовнішньою маскою простоти». Нехтування Солеником завчення тексту ролей напам’ять відмічають практично всі критики. Через цю особливість Соленик не міг грати з артистами, які ретельно трималися тексту п’єс, такими, як, наприклад, московський комік Живокіні, трагік Самойлов тощо. Так, наприклад, відомий випадок, коли під час вистави водевілю «Зятюшка» актриса Ладіна, що грала тещу, обмовилася і замість «фетрова шляпа» сказала «фаянсова». Її партнер Соленик (зять) зробив цілу нову сцену з цієї обмовки, зімпровізувавши цілий монолог «про незручність носіння фаянсових шляп» Так, під час репетиції знаменитий петербурзький трагіком Самойлов, що гастролював в той час в Харкові, прикрикнув на Соленика: «Що ти мимриш, а ще талант!Та за характером твоєї ролі ти мені маєш не давати ані слова сказати!» Соленик вивчив обидві ролі – і свою, і Самойлова, і на виставі дійсно не дав йому сказати ані слова, промовивши обидві ролі, пов’язуючи між собою фрази: «Я знаю, ви на це можете мені сказати те і те…, але я вам скажу…» публіка рукоплескала, гість був присоромлений.

Під феноменом українського музично-драматичного театру ми розуміємо театральні вистави кінця 18 – першої половини 19 ст., близькі, з одного боку, до водевілю (тим, що обов’язково містили танці та спів), а з іншого боку, до фольклорного театру (передачею національного побуту, мови, типових характерів). Для виконання ролей в цих п’єсах актори повинні були володіти не лише драматичним талантом, а й неодмінно мати вокальні дані. Найяскравішими прикладами таких вистав стали класичні «малоросійські опери» І.Котляревського «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник». Продовжують традицію українського музично-драматичного театру п’єси Квітки-Основ’яненка «Шельменко – волосний писар» та «Шельменко – денщик». Хоча вони написані російською мовою, головний персонаж, якому належить переважна частина тексту, говорить українською мовою. Важливою подією стало також «Сватання на Гончарівці» (вперше написано цілковито українською мовою).

Практично всі працівники українського професійного театру починали свій шлях в п’єсах музично-драматичного репертуару: М.Кропивницький – в ролі Стецька, М.Садовський – в ролі Шельменка тощо.

В тогочасній Галичині серед інтелігенції панувала здебільшого польська мова, проте внаслідок польського повстання 30 р. галицькі українці почали боротьбу за національну свідомість, звертання до зразків народної словесності у пошуках творчості. Через бідність власного репертуару це були п’єси наддніпрянських, польських та німецьких авторів, лише трохи видозмінені. Власний репертуар мав джерелом переробки і запозичення. Наприклад, у 1848 році священик з Коломиї І.Озаркевич «перелицював» «Наталку-Полтавку» (змінив місце дії та імена персонажів на місцеві, пісні замінив покутськими народними тощо) і виставив п’єсу під назвою «На милування нема силування», причому з великим успіхом. Протягом п’ятдесятих років було виставлено ще кілька переробок Озаркевича з назвами, за якими легко можна встановити першоджерело: «Жовнір-Чарівник» («Москаль-Чарівник») та «Сватання або жених навіжений» («Сватання на Гончарівці»). Початком історії українського галицького театру вважається дата 29 березня 1864 року, коли відбулася прем’єра вистави «Маруся» - переробленої О.Голембйовським повісті Квітки-Основ`яненка. Щоб спокутувати брак місцевої драматургії, в 1864 році театральна комісія оголосила конкурс на драму і комедію. Однією з головних передумов конкурсу було те, що «мова має бути чисто народна». Серед близько 20 представлених на конкурс п’єс з превеликою важкістю через їх не дуже високий рівень було виявлено переможця – мелодраму І.Гушалевича «Підгір’яни» з музикою М.Вербицького. В 1889 році було урочисто відзначене двадцятип’ятиріччя галицького театру. Багато західноукраїнських театральних діячів відвідували Галичину (Кропивницький, Старицький, Заньковецька тощо).


Особливості театру корифеїв. «Чудова сімка»: М.Кропивницький, М.Старицький, М.Заньковецька, П. Лисенко та три брати-Тобілевічі (Карпенко-Карий, М.Садовський та П.Саксаганський). «Шароварний» театр.

Драматургія українського авангарду: Леся Українка, І.Франко, В.Виниченко, М.Вороний, М.Куліш. Театр Леся Курбаса.

Періодом «золотої доби» українського професійного театру ми називаємо так звану епоху «театру корифеїв» («український класичний театр»), тобто період, який почався у 1882 році заснуванням М.Кропивницьким українського театру (період в історії українського театру з 1881 року приблизно до революції 1917 року). Цей період заклав головні традиції українського класичного театрального мистецтва і охоплював творчість «чудової сімки»: М.Кропивницького, М.Старицького, М.Заньковецької, П. Лисенка та трьох братів-Тобілевічів (Карпенка-Карого, М.Садовського та П.Саксаганського). М.Старицький – видатний драматург та режисер 92За двома зайцями», «Не судилось» тощо. П.Лисенко – композитор, автор першої української опери музики «Запорожець за Дунаєм» (Лібретто Гулака-Артемовського).


Читайте також:

  1. Антифеодальна боротьба українського народу
  2. Боротьба українського козацтва проти турецько-татарської агресії.
  3. Боротьба українського народу за національну освіту й рідну мову
  4. Боротьба українського народу проти німецько-австрійської окупації та гетьманату.
  5. Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.
  6. Брестська церковна унія і її наслідку для українського народу.
  7. В українському інформаційному просторі аналітична журналістика також повинна відіграти вже зараз видатну роль: збудувати духовну будівлю українського національного світу.
  8. В чому була провідна роль української шляхти як верхівки українського суспільства в політичному житті XIV-XVI ст.
  9. Вивіз давальницької сировини українського замовника за межі митної території україни і ввіз в україну готової продукції
  10. Види театру. Види театрального спектаклю.
  11. Види українського козацтва
  12. Визвольна революція українського народу сер. 17 століття. Воєнні дії 1648-1649 р.р.




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Тема 10.Становлення українського професійного театру. | Український авангард

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.001 сек.