Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Правочин. Представництво.

ЛЕКЦІЯ № 6.

1. Поняття, ознаки та значення правочинів.

2. Класифікація правочинів.

3. Форми правочинів.

4. Умови дійсності правочинів. Недійсність правочинів.

5. Представництво: поняття, види, підстави виникнення. Довіреність.

 

1. Поняття, ознаки та значення правочинів

Правочин - це найпоши­реніший юридичний факт сфери приватного права, підстава виник­нення цивільних прав та обов'язків. Стаття 202 ЦК визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Ознаки правочинів:

По-перше, оскільки правочин є дією осіб, вінзавжди - вольовий акт. За цією ознакою правочини відрізняються від юридичних фак­тів, подій, настання чи ненастання яких не залежить від воліосіб.

По-друге, правочин не будь-яка дія, а лише та, яка спеціально спрямована на досягнення певного правового результату - набут­тя, зміну або припинення цивільних правовідносин. За даною ознакою правочини відрізняються від юридичних вчинків, з якими закон також пов'язує відповідні правові результати, незалежно від того, чи була у особи ціль досягнення такого результату (наприклад, створення творів літератури, науки та мистецтва).

По-третє, правочин - дія суб'єктів цивільного (приватного) пра­ва, які завжди є рівними особами. Можливість вчинення ними правочинів - елемент змісту їх цивільної дієздатності. За цією ознакою правочини відрізняються від актів органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування, які хоча і можуть породжувати цивільні права та обов'язки, але за юридичною приро­дою є владними актами, що видаються у межах компетенції зазначе­них органів - суб'єктів публічного права (наприклад, про акти публічної влади, на підставі яких здійснюється реквізиція майна у випадках стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших над-звичайних обставин (ст. 353 ЦК).

По-четверте, правочин - це завжди правомірна дія. За даною ознакою правочини відрізняються від правопорушень. Право­мірність правочину означає, що за ним визнаються властивості юри­дичного факту, який породжує ті правові наслідки, настання котрих бажають його суб'єкти.



Интернет реклама УБС

2. Класифікація правочинів.

Види правочинів. ЦК у ст. 202 закріплює лише поділ правочинів на односторонні, двосторонні та багатосторонні. Даний поділ здійснюється залежно від кількості осіб, вияв волі яких є необхідним і достатнім для вчинення правочину.

Одностороннім правочиномє дія однієї сторони, яка може бу­ти представлена однією або декількома особами (ч. З ст. 202 ЦК). Наприклад, складання запо­віту (ct. 1233 ЦК); складання довіреності (ст. 244 ЦК); відмова від прийняття спадщини (ст.1273 ЦК).

Двостороннім чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох чи більше сторін(ч. 4 ст. 202 ЦК). Двосторонні правочини -це договори. Вони ще йменуються взаємними правочинами. Хоча у двосторонніх правочинах завжди дві сторони, але на боці однієї із сторін або обох з них можуть виступати і декілька осіб. Тому не слід змішувати число сторін у двохсторонньому правочині з кількістю його учасників.

Багатосторонній правочин — різновид договору, в якому є що­найменше три сторони.Приклад багатостороннього правочину - договір про спільну діяльність , вчинений не менш як трьома особами; засновницькі договори про створення не менш як трьома особами повного або командитного товариства.

Залежно від наявності або відсутності у правочині зустрічного обов'язкуоднієї сторони надати певне благо іншій правочини поділя­ються на відплатні та безвідплатні.

Відплатним визнається правочин, у якому обов'язку однієї сто­рони вчинити певну дію відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони з надання певного блага. Відплатність у правочині визначається не тільки передачею гро­шей, а й речей, виконанням робіт, наданням послуг тощо (договір купівлі-продажу (ст. 655ЦК).

Оскільки у безвідплатних правочинах обов'язок надання зустріч­ного задоволення другій стороні відсутній, відплатними можуть бути лише двосторонні правочини (договір дарування). Що ж до односторонніх правочинів, то вони завжди є безвідплатними.

Залежно від моменту, з якого правочин вважається укладеним, во­ни поділяються на консенсуальні та реальні.

Консенсуальний правочин (від лат. consensus — згода) вважсається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Такими є умови про предмет правочину, умови, ви­знані істотними законом або іншими актами цивільного законодав­ства, чи є необхідними для правочинів даного виду, а також усі тіумови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнута згода. Наступна передача речі (вчинення іншої дії) у консенсуальних право­чинах свідчить вже про їх виконання. Значна більшість правочинів, передбачених ЦК, є консенсуальними.

Реальний правочин (від лат. res - річ) вважається укладеним з моменту передачі речі. Для вчинення названого правочину досяг­нення між сторонами згоди щодо його істотних умов, таким чином, є недостатнім. Необхідна обов'язкова передача речі однією стороною іншій. Прикладом реального правочину є позика (ст.1046 ЦК).

Залежно від значення підстави правочину для його здійснення вони поділяються на каузальні (від лат. causa - підстава, ціль) та абстрактні (від лат. abstrahere - відривати, відділяти).

У каузальних правочинах підстави мають особливе значення, оскільки зід шх залежить їх дійсність.Саме тому в каузальних правочинах їх підстави повинні бути наявними, законними та здійсненними. При доведенні відсутності підстави правочину або невідповідності її закону він визнається недійсним Так, недійсною буде визнана боргова розписка, у якій немає пояснень, чому саме во­на видана. Переважна більшість правочинІв, передбачених ЦК, є кау­зальними.

У абстрактних правочинах підстави не мають значення для їх дійсності. Такіправочини «відриваються», абстрагуються від їх під­став. Прикладомабстрактного правочину є вексель - борговий цін­ний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселе­давця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя. Таким чином, вексель, оформлений належним чи­ном, зберігає свою дійсність незалежно від підстави його видачі. Са­ме така властивість векселя забезпечує його оборотоздатність. Вка­зівка на абстрактний характер правочину повинна міститися у законі.

До окремих видів правочинів слід віднести: правочини, щодо яких правові наслідки пов’язуються з настанням певної обстави­ни (умовою), строкові, фідуціарні та біржові правочини.

Можливість укладення правочинів, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини (умовою), передбаче­на ст. 212 ЦК. Вони йменуються ще умовними. Умовами у таких пра­вочинах можуть бути як дії, так і події, але вони повинні відповідати наступним вимогам. Правочини можутьвчинятися під відкладальними або скасувальними умовами.

Правочин вважається вчиненим під відкладальною умовою у разі, колиособи, що вчинюють його, обумовили нею настання прав та обо­в'язків. За таким правочином права і обов'язки у сторін виникають не з моменту його вчинення, а відкладаються на майбутнє і пов'язують­ся з моментом настання обумовленої обставини.

Правочин вважається вчиненим під скасувальною умовою у ви­падку, коли особи, що вчинюють його, обумовили нею припинення прав та обов'язків. Прицьому права і обов'язки у сторін правочину виникають з моменту його вчинення, але підлягають припиненню (скасуванню) у майбутньому з моменту настання обумовленої умови.

Від умови у правочині необхідно відрізняти строк. Строк - пев­ний проміжок часу, який на відміну від умови завжди настане у майбутньому і сплине. Саметому строк не може визначатися як умова в умовному правочині. Строк у правочинах має самостійне значення і зумовлює строковість чи безстроковість правочинів.

Строкові правочини - це правочини, у яких обумовлюється або момент, з якого він набуває чинності, або момент, з котрого він втрачає чинність. Дані строки можуть бути відкладальнимн (якщосторони обумовили строк виникнення у них прав та обов'язків) або скасувальними (коли сторони обумовили строк припинення у них прав та обов'язків). Безстроковими єправочини, у яких не вка­зується момент, з якого вони втрачають дію.

Фідуціарні (від лат.- довіра) правочини -це ті, що базую­ться на особливо довірчих відносинах між суб'єктами, які їх вчи­няють.Йдеться, зокрема, про такий правочин як доручення. Хоча за загальним правилом, закріпленим у ст. 525 ЦК, одностороння відмо­ва від виконання зобов'язання не допускається, фідуціарний право­чин надає таку можливість кожній із сторін. Так, відповідно до ст. 1008 ЦК довіритель або повірений мають право відмовитися від дого­вору в будь-який час. Причому в законі спеціально підкреслюється, що відмова сторін від права на відмову від договору доручення є нікчемною.

 

3. Форми правочинів

Правочин має вчинятисяу формі, встановленій законом.

Форма правочину - спосіб фіксування волевиявлення осіб, що вчи­нили правочин. Вони можуть вчинятися, перш за все, усно або у письмовій формі. Крім того, законом може встановляюватися необхідність нотаріального посвідчення та державної реєстрації правочинів. Причому, як­що інше не встановлено законом, сторони самі мають право обирати форму правочину (ч. 1 ст. 205 ЦК). Крім того, правочин, для якого за­коном не встановлена обов'язкова письмова форма, може вчинятися шляхом здійснення копклюдентних (від лат. concludere - укладати) дій. Такий правочин вважається вчиненим, якщо поведінка сторін за­свідчує їх волю до настання відповідних правових наслідків (ч. 2 ст. 205 ЦК). Прикладом вчинення правочину шляхом здійснення конклюдентної дії є купівля-продаж товарів, розміщених у автоматах. На­решті, у випадках, встановлених договором або законом, воля сторо­ни до вчинення правочину може виражатися її мовчанням (ч, 3 ст. 205 ЦК). Наприклад, якщо наймач продовжує користуватися річчю після закінчення строку договору найму, то за відсутності заперечень най-модавця протягом одного місяця договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (ст. 764 ЦК).

Суть усної формиправочину полягає у тому, що його сторони спілкуються між собою на словах (за допомогою усної мови) і тому їх воля сприймається ними безпосередньо.

За загальним правилом, викладеним у ч. 1 ст, 206 ЦК, в усній фор­мі можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторона­ми у момент його вчинення. Йдеть­ся, наприклад, про правочин купівлі-продажу, за яким здійснюється одночасна сплата у повному обсязі покупної ціни продавцеві та пере­дача останнім покупцю придбаного товару. Слід підкреслити, що юридичній особі, яка сплатила за товари і послуги на підставі усного правочину, іншою стороною має бути виданий документ, що підтвер­джує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів (ч. 2 ст. 206 ЦК).

Із загального правила про усну форму правочину є й винятки. Не можуть вчинятися в усній формі правочини, які хоча й повністю виконуються у момент їх вчинення, але потребують нотаріального посвідчення (ст. 209 ЦК), державної реєстрації (ст. 210 ЦК) або ті, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійс­ність (ч. 1 ст, 218 ЦК).

Суть письмової формиправочину та вимоги, що ставляться до неї, закріплені у ст. 207 ЦК. Правочин вважається таким, що вчине­ний у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований у одному чи де­кількох документах, листах або телеграмах, якими обмінялися сторо­ни, або якщо воля сторін була виражена за допомогою телетайпного, електронного та іншого технічного засобу зв'язку (ч. 1 ст. 207 ЦК).

Незалежно від способу фіксації (вираження) волі учасників право­чин вважається таким, який вчинений письмово, за умови, що він під­писаний ними. Правочин, який вчиняється юридичною особою, по­винен бути підписаний особами, уповноваженими на це її уста­новчими документами, довіреністю або актами цивільного законода­вства, та скріплений печаткою юридичної особи (ч. 2 ст. 207 ЦК). За загальним правилом, підписання правочину здійснюється сторонами (уповноваженими особами) власноручно. З цього правила є винятки.

По-перше, у випадках, коли фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її доручен­ням текст правочину в її присутності підписує інша особа, яка йменується рукоприкладником.

По-друге, у випадках, передбачених законом, іншими актами ци­вільного законодавства або за письмовою згодою сторін при підпи­санні правочину може використовуватися факсимільне відтворення підпису за допомогою засобів механічного чи іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису, зразки якого має інша сторона. Правовий статус електронно­го цифрового підпису та відносини, що виникають при його викорис­танні, регулюються Законом «Про електронний цифровий підпис» від 22 травня 2003 р.

Викладені положення стосовно вимог, що ставляться до зазначе­ної форми, поширюються як на просту письмову, так і на письмову нотаріально посвідчену форму правочинів.

Відповідно до ст. 208 ЦК у простій письмовій формі належить вчиняти:

· правочини між юридичними особами;

· правочини між фізичною та юридичною особою, крім тих, що повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення;

· правочини фізичних осіб між собою на суму, що переви­щує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім тих, що повністю виконуються сторо­нами в момент вчинення;

· інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає згідно з ч. 1ст. 209 ЦК нотаріальному посвідченнюлише у випадках, встановле­них законом або домовленістю сторін. (наприклад, укладення договорів застави нерухомого майна (ч„ 1 ст. 577 ЦК), купівлі-продажу земельних ділянок, єдиних майнових комплек­сів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна (ст. 657 ЦК), дарування (пожертви) нерухомої речі, валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподаткову­ваного мінімуму доходів громадян (ст. 719 ЦК), договорів ренти (ст. 732 ЦК), договорів довічного утримання (ст. 745 ЦК), найму бу­дівель та інших капітальних споруд (їх окремих частин) строком на один рік і більше (ч. 2 ст. 793 ЦК), найму транспортних засобів за участю фізичної особи (ч. 2 ст. 799 ЦК), заповіту (ст. 1247 ЦК).

На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин за її участю може бути посвідчений нотаріально (ч. 4 ст. 209ЦК).

Державна реєстрація правочину. Державна реєстрація правочину— це публічно-правовий засіб забезпечення стабільності та прозорості обігу майна, який набуває ознак юридичного факту і входить у випадках, передбачених законом, до фактичного складу, що породжує ци­вільні права та обов'язки.

Вказаній реєстрації правочини підлягають лише у випадку, вста­новленому законом (ч. 1 ст. 210 ЦК). Безпосередньо у ЦК передба­чається необхідність державної реєстрації застави нерухомого майна (ч. 2 ст. 577), купівлі-продажу земельних ділянок, єдиних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухо­мого майна (ст. 657), відчуження майна під виплату ренти (ч. 2 СТ.732), довічного утримання, що встановлює відчуження нерухомо­го майна (ч. 2 ст. 745), договору найму будівель та інших капітальних споруд (їх окремих частин), які укладаються на строк щонайменше в один рік (ст. 794). Законами можуть передбачатися й інші правочини, що потребують такої реєстрації.

Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію правочинів, порядок її здійснення, а також порядок ведення відповідних реєстрів визначається законом (ч. 2 ст. 210 ЦК). Відносини, пов'язані з дер­жавною реєстрацією речових прав на нерухоме майно усіх форм власності, їх обмеженням та правочинів з нерухомістю, регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухо­ме майно та їх обмежень» від 1 липня 2004 р..

Правочини, що підлягають державній реєстрації, вважаються вчи­неними з моменту її здійснення (ч, 1 ст, 210 ЦК). Таким чином, дер­жавна реєстрація правочинів набуває правоутворюючого значення, оскільки саме з нею пов'язано виникнення у сторін у такому правочинів прав і обов'язків.

 

4. Умови дійсності правочинів. Недійсність правочинів.

Під умовами дійсності правочину розуміють передбачені за­коном вимоги, яким повинен відповідати будь-який правочин.

1. Суб'єктний склад. Особи, які укладають правочин, повинні мати необхідну правоздатність і дієздатність. Так, неповнолітній віком від 14 до 18 років може укладати лише дрібні побутові правочини. Якщо неповнолітній без згоди батьків чи піклу­вальника уклав договір піднайму житла, то такий договір може бути визнаний в судовому порядку недійсним. Відповідно, юри­дична особа може укладати правочини, якщо їх укладення не
обмежене її установчими документами чи законом.

2. Відповідність змісту правочину закону. Тобто умови право­чину повинні відповідати вимогам як закону, так і підзаконних актів. В ч. 1 ст. 203 ЦК передбачено також, що зміст правочину не повинен суперечити моральним засадам суспільства.

3.Відповідність форми правочину закону. Правочини можуть укладатися в усній, або письмовій формі, яку визна­чають самі сторони. В окремих випадках законодавець вимагає конкретної форми правочину під страхом його недійсності.

4.Єдність волі і волевиявлення сторін. Якщо такої єдностнемає, може йтися про укладення правочину внаслідок на­сильства, обману, помилки, збігу тяжких обставин, тобто коли воля сторони відсутня взагалі або ж спотворена.

5.Здійсненність правочину. Правочин має бути спрямований
на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правові наслідки порушення форми правочину.

За загальним правилом порушення встановленої законом форми правочину має наслідком не недійсність правочину, а неможливість посилання на свідчення свідків у суді (ст. 218 ЦК).

Тобто порушення письмової форми, наприклад, договору позики (нагадаємо, згідно зі ст. 1047 ЦК договір позики між фізичними особами на суму понад 10 неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян повинен укладатися у письмовій формі), не має наслідком його недійсність. Але якщо між кредитором і боржником виникне спір (наприклад, позичальник "забув", що брав гроші, вважає що "вже повер­нув" або помер, а його спадкоємці про борг нічого не знають, то в судовому засіданні кредитор може обґрунтовувати свої вимоги лише письмовими доказами, засобами аудіо- та відео-запису, іншими доказами, але не свідченнями свідків.

Порушення встановленої законом простої письмової форми правочину має наслідком його недійсність лише в тому випадку, якщо це прямо передбачено законом.

Наприклад, ст. 547 ЦК передбачає, що правочини щодо за­безпечення виконання зобов'язання (йдеться про такі виді забезпечення зобов'язання як порука, застава, гарантія, завдаток, притримання, неустойка) вчиняються у письмовій формі. А в ч. 2 цієї статті прямо передбачено, що такі правочини, вчинені з недодержанням письмової форми, є нікчемними. Тобто якщо при укладенні договору позики третя особа усно поручилася за боржника, такий договір поруки є нікчемним, оскільки пору­шена його обов'язкова письмова форма.

Недодержання вимоги закону про нотаріальну форму право­чину (договору) має наслідком його нікчемність. Але із цього загального правила існує виняток.

Правочин з порушенням обов'язкової нотаріальної форми може бути визнаний судом дійсним за умов: по-перше, якщо він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила; по-друге, нотаріальному посвід­ченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі (ч. 2 ст. 219 ЦК).

Договір з порушенням нотаріально посвідченої форми може бути визнаний судом дійсним у випадку, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо усіх істотних умов договору і відбулося повне або часткове його виконання хоча б однією стороною, а сторона, на яку був покладений обов'язок нотаріально посвід­чити договір, ухилилася від цього обов'язку. У такому випадку наступного нотаріальне оформлення правочину не вимагається (ч. 2 ст. 220 ЦК).

Нікчемним або абсолютно недійсним правочином є правочин, недійсність якого встановлена законом (ч. 1 ст. 215 ЦК).Такий правочин не породжує передбачених законом правових наслідків і за загальним правилом визнання його недійсним в суді не вимагається, крім випадків, передбачених законом (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 221, ч. 2 ст. 224, ч. 2 ст. 226 ЦК).

До абсолютно недійсних (нікчемних) відносять правочини:

· вчинені з порушенням обов'язкової письмової та нотарі­альної форми (статті 218—220);

· вчинені малолітньою особою за межами її цивільної дієздат­ності, крім випадку, коли вчинення такого правочину згодом було схвалено батьками (усиновителями), опікуном (ст. 221);

· вчинені без дозволу органу опіки та піклування у випадках, коли така згода є обов 'язковою, крім випадку, якщо судом буде встановлено, що такий правочин відповідає інтересам підопіч­ного (ст. 224). Наприклад, опікун відмовляється від майнових прав підопічного; видає письмові зобов'язання від його імені; укладає договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо по­ділу або обміну житлового будинку;

· вчинені недієздатною фізичною особою, крім випадку коли такий правочин схвалено опікуном чи доведено, що він вчине­ний на користь недієздатної особи (ст. 226);

· що порушують публічний порядок, тобто правочини, спря мовані на порушення конституційних прав і свобод людини,знищення майна фізичної чи юридичної особи, держави, не­законне заволодіння ним (ст. 228);

Удавані. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчи­нили (ч. 1 ст. 235 ЦК). Тобто в цьому разі завжди має місце правочин, який сторони вчинили фактично, і правочин, якийсторони вчинили формально-юридично з метою замаскувати
справжній правочин.

Фіктивні правочини (ст. 234 ЦК). Фіктивний правочин — це правочин укладений без наміру створення правових наслідків. На відміну від загального правила, фіктивні правочини визнаються недійсними судом.

Оспорюваними (або відносно дійсними) є правочини, недій­сність яких прямо не встановлена законом, але якщо заінтере­сована особа оспорює такий правочин, він може бути визнаний судом недійсним (ч. З ст. 215 ЦК).

На відміну від нікчемного, оспорюваний правочин в момент вчинення породжує для його сторін цивільні права та обов'язки, а тому є дійсним. Проте порушення умов дійсності правочинів в момент вчинення зумовлює можливість оспорення їх заінтересованою особою і винесення судом рішення про його недійсність.

Розрізняють такі види оспорюваних (або заперечуваних) равочинів:

· вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 222 ЦК). Неповнолітні віком від 14 до 18 років можуть укладати правочини, які виходять за межі дрібних побутових, лише за згодою батьків (піклувальників), інакше за позовом заінтересованої особи такий правочин може бути визна­ний судом недійсним.

· вчинений фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК). Правочин, вчинений особою за межами її цивільної дієздат­ності без згоди піклувальника, може бути або згодом схвалений або оспорений;

· вчинений дієздатною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК). Це означає, що в силу різного роду обставин (хвороба, сп'яніння тощо) особа на момент укладення право­чину могла не розуміти значення своїх дій. Такий правочин може бути визнаний недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені;

· вчинений юридичною особою, який вона не мала права вчи­няти (ст. 227 ЦК). Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним;

· вчинений під впливом помилки (ст. 229 ЦК). Правочинможе бути визнаний недійсним за позовом особи, яка помиля­лась, лише у випадку помилки щодо обставин, які мають істотне значення. Це може бути помилка в праві (особа вважала, що їй майно дарують, а пізніше з'ясувалося, що продають), в пред­меті, змісті, суб'єктному складі тощо;

· вчинений під впливом обману (ст. 230 ЦК). Обман може бути здійснено як шляхом вчинення активних дій, так і шляхом бездіяльност;

· вчинений під впливом насильства (ст. 231 ЦК). Правочин може бути визнаний судом недійсним, якщо буде доведено, що воля особи була спотворена від впливом фізичного чи психіч­ного тиску;

· вчинений в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК). Суд може визнати правочин недійсним лише у випадку умисної змови представника однієї сторони з іншою;

· вчинений під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК). Такі правочини інколи називають "кабальними", оскільки особа змушена була укласти правочин на вкрай невигідних для неї умовах у зв'язку з обставинами, які склалися (наприклад, зму­шена була за безцінь продавати речі, щоб терміново придбати дорогі ліки).

Правові наслідки визнання правочину недійсним

Правові наслідки визнання правочину недійсним пов'язані насамперед з правовою долею отриманого за правочином.

Загальне правило, яке визначає правову долю набутого сторо­нами за правочином (майна, грошей тощо), міститься в ст. 216 ЦК, де зазначено, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі немож­ливості такого повернення (одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі) — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Це правило в науці цивільного права називається двосто­ронньою реституцією, тобто кожна із сторін повертає все набуте за правочином.

Двостороння реституція як правовий наслідок визнання правочину недійсним передбачена при укладенні правочину: з малолітнім (ст. 221); з неповнолітнім (ст. 222); з недієздатним (ст. 226); з порушенням простої письмової форми (ст. 218); з порушенням нотаріальної форми (ст. 220); юридичною особою, укладати який вона не мала права
(ст. 227) , під впливом помилки (ст. 229); внаслідок збігу тяжких обставин (ст. 233 ЦК).

Крім того, коли недійсним правочином завдано збитків чи заподіяна моральна шкода другій стороні або третій особі, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Для наслідків деяких видів недійсних правочинів можуть застосовуватися інші правила: відшкодування збитків у под­війному розмірі та відшкодування моральної шкоди. Цей обов'язок покладається на сторону, яка примусила контрагента укласти правочин, застосувавши фізичне чи психічне насильство або обман (статті 230, 231 ЦК).

 

 

5. Представництво: поняття, види, підстави виникнення. Довіреність

За загальним правилом учасники цивільних відносин особисто на­бувають цивільні права та цивільні обов'язки шляхом укладення пра­вочинів. Але не виключені випадки, коли вони за тих чи інших обста­вин позбавлені здатності або можливості самостійно здійснювати необхідні юридичні дії. Представництво забезпечує усунення юри­дичних або фактичних перешкод, які не дають фізичній або юри­дичній особі самостійно укласти той чи інший правочин.

Представництво - це правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (ч. 1 ст. 237 ЦК).

Пред­ставник не виступає стороною правочину, а здійснює представницт­во шляхом реалізації наданих йому повноважень по його укладенню від імені і в інтересах особи, яку він представляє. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчи­нення яких має особа, яку він представляє (ч. 1 ст. 238 ЦК). Це прави­ло стосується представництва, яке виникає на підставі договору або акта органу юридичної особи. Воно не поширюється на випадки ви­никнення законного представництва. Законні представники, наприк­лад, батьки малолітньої або опікун недієздатної особи, шляхом укла­дення правочину від імені та в інтересах інших осіб, коло яких визначене законом, забезпечують реалізацію їх цивільних прав та за­конних інтересів.

Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він пред­ставляє. Так, особа може тільки особисто скласти заповіт, відмови­тись від спадщини, права власності на об'єкт нерухомості чи інше майно, перехід або припинення прав на яке підлягає державній реє­страції, тощо.

Мета представництва полягає у вчиненні представником правочинів в інтересах особи, яку він представляє. Тому представник не може вчи­няти правочин від імені особи, яку представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, яку він одночасно представляє. Винятки станов­лять відносини комерційного представництва. В останньому випадку обов'язковою є згода особи, яку представляють, на здійснення представ­ником такого одночасного представ нищва інтересів кількох осіб.

Підставами виникнення представництва можуть бути договір, за­кон, акт органу юридичної особи. Виходячи з цього, розрізняють на­ступні види представництва: представництво, що виникає на під­ставі договору, закону або акта органу юридичної особи. Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені й інші підстави виникнення представництва (ч. З ст. 237 ЦК). Обсяг і характер повно­важень представника обумовлюються підставою його виникнення. Різновидом добровільного договірного представництва є комерційне представництво (ст. 243 ЦК).

Представництво, яке виникає на підставі закону, називається законним і обов'язковим. Обов'язкове представництво виникає у випадках, коли і представник, і межі його повноважень встанов­люються законом, незалежно від волі особи, яку представляють. Юридичними фактами, з якими пов'язується виникнення відносин законного представництва, виступають обставини, безпосередньо ви­значені законом, наприклад, родинні зв'язки батьків і дітей, встанов­лення опіки над малолітніми дітьми або недієздатними особами.

Представництвом, яке виникає на підставі акта органу юри­дичної особи, вважаються правовідносини, у яких представник діє від імені і в інтересах юридичної особи, яку він представляє, у меж­ах, визначених змістом розпорядчого акта її органу. Особою, яку представляють, у цьому випадку виступає організація, що є юридич­ною особою, а функції представника виконують її працівники, котрі за родом своєї трудової діяльності повинні представляти її у відносинах з третіми особами. Прикладом видання органом юридичної особи роз­порядчого акта, на підставі якого виникають відносини представниц­тва, може бути наказ про призначення працівника на посаду, пов'яза­ну із здійсненням представницьких функцій, зокрема, при укладанні правочинів. Змістом цього акта або окремою довіреністю (ч, 2 ст. 244 ЦК) визначаються повноваження цього представника.

Довіреність.

Довіреність - це письмовий документ, що видається особою, яку представляють (довірителем), іншій особі (представнику) для представництва перед третіми особами,

Довіреність за своєю природою є одностороннім правочином. Йо­го укладення, у свою чергу, має наслідком виникнення повноважень представника на вчинення правочинів та пов'язаних з ними інших юридичних дій стосовно третіх осіб,, Здійснення визначених довіре­ністю повноважень або відмова від їх здійснення є правом представника. За загальним правилом, довіреність може видаватися тільки дієздатними особами. Особи, які не є дієздатними у повному обсязі (наприклад, неповнолітні), можуть видавати довіреності на вчинення тих правочинів, які вони мають право вчиняти з урахуванням обсягу їх дієздатності. Довіреність свідчить про надання представнику до­вірителем відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа, тому вона може бути надана їй безпо­середньо.

Як правило, довіреність укладається у письмовій формі. Довіреність від імені юридичної особи повинна мати обов'язкову письмову форму, скріплюється її печаткою і видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами (ст. 246 ЦК).

Залежно від обсягу повноважень, що надаються представнику осо­бою, яку він представляє, можна відокремити три види довіреності: загальну (генеральну), спеціальну і разову.

Загальна (генеральна) довіреність уповноважує представника на вчинення широкого кола правочинів та пов'язаних з ними юридич­них дій (наприклад, генеральною є довіреність, яка видається керів­никові філії юридичної особи).

Спеціальна довіреність надає повноваження на здійснення юри­дичних дій або правочинів певного типу. Якщо той, кого представля­ють, уповноважує на здійснення якого-небудь одного правочину або юридичної дії, то спеціальна довіреність у цьому випадку буде нази­ватися разовою довіреністю (Іноді її відокремлюють у самостійний вид довіреності). До спеціальної можна віднести довіреність, яка ви­дасться експедиторові на укладення правочинів стосовно вантажів.

Разова довіреність видається представнику на укладення одного правочину. Після здійснення дій представника, пов'язаних з його укладенням, разова довіреність втрачає силу.

Довіреність, як і будь-який інший правочин, має відповідати всім вимогам їх дійсності. Зокрема, положення ЦК визначають певні ви­моги до форми довіреності. Згідно з ч. 1 ст. 245 ЦК вона повинна від­повідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин, наприклад, довіреність на купівлю-продаж нерухомості має бути но­таріально посвідчена. Нотаріальному посвідченню підлягає також довіреність, що видається у порядку передоручення (ч. 2 ст. 245 ЦК).

Згідно з ч. 3 ст. 245 ЦК до нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються: довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військо­во-лікувальному закладі. Така довіреність може бути посвідчена на­чальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем. До нотаріально посвідчених прирів­нюють також довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислока­ції військової частини, з'єднання, установи, військово-навчального закладу, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, -довіреності робітників, службовців, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців, їх довіреності можуть бути посвідчені відповідно командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ або за­кладів. Довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі (слідчому ізоляторі), має право посвідчити начальник місця позбав­лення волі.

Довіреність на одержання заробітної плати, стипендій, пенсій, аліментів Інших платежів та поштової кореспонденції (поштових пе­реказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою ор­ганізації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціо­нарному лікуванні або за місцем його проживання (ч. 4 ст. 245 ЦК).

Законодавство передбачає наявність у довіреності обов'язкових ві­домостей (реквізитів), до яких слід віднести дату її вчинення. Довіре­ність, в якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною (ч. 3 ст, 247 ЦК). Іншим обов'язковим реквізитом є підпис довірителя, а для довіреності, яка видається від імені юридичної особи - її печатка. Строк дії довірено­сті визначається ЇЇ змістом. Якщо строк довіреності не встановлений, во­на зберігає чинність до її припинення (ч. 1 ст. 247 ЦК).

Особа, якій видана довіреність, повинна особисто вчиняти ті дії, на які вона уповноважена. Представник може передати свої повнова­ження частково або у повному обсязі іншій особі, якщо уповноваже­ний на це довіреністю або примушений до цього обставинами з ме­тою охорони інтересів особи, яку він представляє (ч. 1 ст. 240 ЦК). Передоручення обов'язково оформляється нотаріально. Строк до­віреності, виданої у порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана (ч. 2 ст. 247 ЦК).

Підстави припинення представництва за довіреністю. Відпо­відно до ст. 248 ЦК до них слід віднести: закінчення строку довірено­сті; скасування довіреності особою, яка її видала; відмову представ­ника від вчинення дій, що були визначені довіреністю; припинення юридичної особи, яка видала довіреність; припинення юридичної особи, якій видана довіреність; смерть особи, яка видала довіреність, оголошення ц померлою, визнання її недієздатною або безвісно від­сутньою, обмеження її цивільної дієздатності; смерть особи, якій ви­дана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності, У та­ких випадках представник зобов'язаний негайно повернути довіре­ність довірителю. З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення. Слід зауважити, що у разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає свої повноважен­ня за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, не­виконання яких може призвести до виникнення збитків.

Від припинення представництва за довіреністю слід відрізняти ска­сування довіреності,яке єодним із юридичних фактів, з якими закон пов'язує добровільне припинення правовідносин представництва.

Відповідно до ст. 249 ЦК особа, яка видала довіреність, за винят­ком безвідкличної довіреності, може у будь-який час її скасувати. При цьому вона повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Відмова від цього права є нікчемною. Законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довірено­сті на певний час.

Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчи­нення правочину представником до того, як він довідався або міг до­відатися про скасування довіреності, зберігають чинність не тільки для особи, яка видала довіреність, але й для її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.

Закон надає право не тільки особі, яка видала довіреність, скасува­ти її, ай право представнику відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю(ст. 250 ЦК). Відмова представника - це теж юридичний факт, з яким закон пов'язує припинення представ­ницьких правовідносин.

Відмова від вчинення представницьких дій збігається за часом з обов'язком представника негайно повідомити про це особу, яку він представляє (чч. 1,2 ст. 250 ЦК).

Проте, якщо для особи, яка видала довіреність, право на її скасу­вання, за правилом, не має обмежень (виняток, як вже зазначалося, стосується лише безвідкличних довіреностей), то представник обме­жений у своєму праві відмовитися від вчинення певних дій. Так, від­повідно до ч. З ст. 250 ЦК він не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.

Крім цього, якщо представник не повідомить особу, яку він пред­ставляє, про відмову від довіреності, або не вчинить дій, які були не­відкладними для запобігання завданню збитків цій особі, він несе від­повідальність перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки (ч. 4 ст, 250 ЦК).


Читайте також:

  1. Правочин. Цивільні договори.

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Коло спадкоємців за законом | СТРОКИ ТА ТЕРМІНИ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ. ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.008 сек.