ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

20 листопада 1917 р. Центральна Рада пішла ще на рішучіший крок. Вона закріпила свою перемогу, видавши Третій універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки. В ньому наголошувалося «Однині Україна стає Українською Народною Республікою. Не отділяючись від Республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів».

Проголошення Третього універсалу Центральної Ради було, безперечно, актом великої ваги. Вперше за 250 років український народ рішуче задекларував свою волю, свій потяг до свободи, своє право розпоряджатися всіма справами власної держави.

«Тепер нарешті, — зазначав В. Винниченко, — ми могли творити життя по нашому образу й подобію, і тільки по нашому. Тепер ми мали всі засоби для того Всі державні апарати переходили до рук Генерального секретаріату, всі фінансові засоби були до його розпорядження, вся військова сила підлягала його наказам Все населення, вся демократія України дивилась на Український Уряд з надією й вірою».

В оцінці Третього універсалу В Винниченко надто перебільшив його значення

По-перше, керівництво Центральної Ради не зрозуміло політичних змін після більшовицького перевороту і продовжувало відстоювати федерацію з Росією. В стратегічному розумінні ідея мала під собою підґрунтя принаймні до перевороту, однак після його здійснення вона перетворилася на «благі» наміри. Ідея федеративного устрою Росії втратила всіляку реальність з часу більшовицького перевороту і проголошення диктатури пролетаріату, диктатури переважної меншості замість очікуваної демократії

По-друге, більшовики мали свої уявлення, плани щодо української державності Вони почали готувати повстання проти українського народу і Центральної Ради з метою її повалення. Та спроба більшовиків повалити Українську Народну Республіку не вдалася Українські військові частини оточили змовників, роззброїли їх і вислали до Росії.

По-третє, після невдалого завершення виступу більшовики повели агітацію за переобрання Центральної Ради. Саме на це були спрямовані наміри скликати Всеукраїнський з'їзд Рад і розколоти українське суспільство. Хоча більшовикам і не вдалося досягти своєї мети на Першому Всеукраїнському з'їзді Рад у Києві, проте вони (60 делегатів) залишили Київ і виїхали до Харкова, де в цей час проходив обласний з'їзд Рад Донецько-Криворізького басейну.

Більшовицький з'їзд проголосив Україну Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, визнав її федеративною частиною Російської Республіки, поширивши на її територію чинність ленінських декретів II Всеросійського з'їзду Рад. Було обрано Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) — найвищий державний орган влади у період між з'їздами на чолі з лівим соціал-демократом Ю. Медведєвим ВУЦВК IV грудня сформував перший український радянський уряд — Народний секретаріат на чолі з М. Скрипником.

До його складу ввійшли здебільшого росіяни, зрусифіковані українці та євреї. Так більшовики ще раз підтвердили свою репутацію в політиці, репутацію безсоромного обману та безмежного нахабства в досягненні мети. Створення радянського уряду в Харкові стало головною передумовою інтервенціоністської політики російських більшовиків проти України.

Яскравим проявом експансіоністської політики російського більшовизму було звернення Ради Народних Комісарів «До українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради». В наскрізь брехливому документі більшовики обіцяли «все, що торкається національних прав і національної незалежності українського народу, визнається нами, Радою Народних Комісарів, зараз же, без обмеження та безумовно». Потім були звинувачення Ради в тому, «що, прикриваючись національними фразами, вона веде цілком буржуазну політику, яка давно вже виявляється в невизнанні Радою радянської влади на Україні».

Уважне вивчення ультиматуму дає підстави зробити висновок, що єдина правдива частина його полягає в «невизнанні радянської влади на Україні». Всі інші закиди Раді в «дезорганізації фронту, роззброєнні радянського війська в підтримці генерала Каледіна» були чистої води вигадками, пошуками приводу до війни з Україною.

Саме це було передбачено в ультиматумі. В ньому зазначалося, що якщо за дві доби не буде одержано задовільної відповіді, то «Рада Народних Комісарів буде вважати Центральну Раду в стані війни проти Радянської влади в Росії і на Україні». Як підкреслює історик Т. Гунчак, в ультиматумі було закладено те, чого ще не було насправді Радянської влади в Україні ще не існувало, а Харківський уряд уже був запрограмований більшовиками в ультиматумі. Як поставилася Центральна Рада до ультиматуму? Отримавши ультиматум, Генеральний Секретаріат негайно надіслав відповідь, в якій наголошував, «що Український уряд (Генеральний Секретаріат) у заяві Народних Комісарів» вбачає нещирість або суперечність самому собі. Не можна одночасно визнавати право на самовизначення «аж до відокремлення» і в той же час робити грубий замах на це право, накидаючи свої форми політичного ладу, як це робить Рада Народних Комісарів Великоросії щодо Народної Української Республіки.

Генеральний Секретаріат рішуче відкидає будь-які спроби Народних Комісарів керувати українською демократією. Тим не менше вони можуть мати якесь виправдання, бо ті форми політичного правління, які накидають Україні, дали на території самих Народних Комісарів такі наслідки, що загалом не викликають заздрості. Поки у Велико-роси розвиваються економічні, політичні та господарські розрахунки, поки там панує груба сваволя та нищення свободи, які відвоювала у царизму революція, Генеральний. Секретаріат не вважає потрібним повторювати цю сумну спробу на території українського народу».

Така відповідь, безумовно, не влаштовувала РНК і вона почала діяти Методи, якими користувалися більшовики, були різними, проте спрямованість їх очевидна. Це і антиукраїнська пропаганда, посилення господарської розрухи, підготовка повстання всередині України і організація воєнної інтервенції. Всі ці дії були підпорядковані одній меті — знищенню Української Народної Республіки і встановленню радянської влади.

Певних успіхів більшовицька політика досягла серед малосвідомих селянських мас, які за демагогічними обіцянками соціальної справедливості не могли бачити їхніх дійсних планів щодо України. Ця пропаганда знайшла прихильників також серед анархізованої частини війська. Саме тому Центральна Рада швидко почала втрачати соціальну базу. Особливо прискорено цей процес відбувався в містах, де більшовицька агітація була ефективною серед населення неукраїнського походження або зрусифікованого українства.

Проте такі більшовицькі методи не могли дати негайного результату. Тому Раднарком вирішив силою зброї «поставити на коліна» Центральну Раду і український народ, якому лицемірно обіцяв незалежність без обмеження та безумовно. Розпочалася перша російська більшовицька інтервенція в Україну.

Проти УНР з півночі було перекинуто тридцяти тисячне угруповання Червоної Армії на чолі з В. Антоновим-Овсієнком, О. Єгоровим, П. Берзінем та М. Муравйовим Наприкінці грудня червоноармійці зайняли Харків, Полтаву, Чернігів. Однак сили в українсько-більшовицькому двобої були дуже нерівні. Це добре розумів провід УНР і саме тому квапився укласти союзний договір з центральними державами у Бресті. Проте для того щоб бути рівноправним учасником мирних переговорів, Українська Народна Республіка повинна була мати правовий статус незалежної держави.

Отже, враховуючи політичне, воєнне та соціально-економічне становище, Центральна Рада потрапила в надзвичайно складну ситуацію, яка багато в чому була наслідком саме и діяльності.

По-перше, зовнішньополітичні умови потребували участі делегації УНР в мирній конференції щодо припинення воєнних дій. Така участь ставала реальною тільки у тому разі, коли Україна здобувала правовий статус незалежної суверенної держави.

По-друге, як суб'єкт міжнародного права УНР могла сподіватися на міжнародну допомогу, в тому числі воєнну, для захисту від агресії ззовні, в цьому разі від московсько-більшовицької інтервенції.

По-третє, як незалежна держава Україна могла розраховувати на матеріальну компенсацію внаслідок розрухи, завданої Першою світовою війною.

Керуючись цими мотивами, засідання Малої Ради 22-24 січня 1918 р. схвалило текст Четвертого універсалу. 25 січня на пленарному засіданні М. Грушевський оголосив його текст «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як-то Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в злагоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української республіки. Власність у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого люду — селян, робітників і солдатів та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Рада народних міністрів».

Четвертим універсалом урядові доручалося завершити переговори з центральними державами і підписати з ними мир. Безперечно, Універсал став поворотним пунктом української революції, оскільки проголосив, що стратегічною метою визвольних змагань є суверенна, незалежна держава українського народу.

Проголошення самостійності УНР ще більше активізувало наступальний порив окупаційних більшовицьких військ. Наприкінці січня розпочався наступ червоноармійських військ під командуванням полковника М. Муравйова на Київ. Боронити столицю було нікому, оскільки 28 січня 1918 р. з Києва було вислано на фронт останні українські групування, які мали зупинити ворога. Стали на шляху ворога переважно юнаки Військової школи і студенти гімназій, які утворили Помічний курінь студентів Січових стрільців — майже 300 осіб під командуванням сотника М. Омельченка. Тим часом фронт відновився до вузлової станції Крути, де 29 січня відбулася вирішальна битва. Бійці цього куреня билися із завзяттям, проте втримати більшовицьку навалу не змогли. Генерал О. Удовиченко, згадуючи у своїх споминах бій під Крутами, писав: «П'ять годин без перестанку Студентський курінь стримував червоні лави, сам будучи під градом куль та гранат... Московські багнети безжалісно кололи груди юнаків, розбивали їхні голови прикладами рушниць, добивали поранених. Бій скінчився. Жодного пораненого ворог не взяв».

Крутянський бій підтвердив не тільки готовність молоді відстоювати ідеали української революції, а й серйозні прорахунки Центральної Ради щодо оборони республіки, зокрема нехтування її лідерами необхідності створенням регулярної армії. Пізніше після повернення Українського уряду до Києва тіла деяких героїв було віднайдено і 19 березня поховано з великими почестями в Аскольдовій могилі.

Не зважаючи на великі жертви, втримати Київ не вдалося. 8-9 лютого 1918 р. червоноармійці після шаленого обстрілу центральної частини міста увійшли до Києва. Війська М. Муравйова з надзвичайною жорстокістю почали розправу з мирними жителями. У місті відбувалися масові арешти і розстріли. Горезвісний М. Муравйов у зайнятому Києві розстрілював кожного, хто «посмів» говорити «націоналістичною» українською мовою. За деякими даними було розстріляно від 2 до 6 тис. чол. Жорстокість окупантів охолодила пробільшовицькі настрої немалої частини робітництва столиці.

Із встановленням більшовицького терору і репресій знищувалося все те, що було зроблено Центральною Радою. Сама Рада була оголошена поза законом, а ті, хто входив до її складу, також підлягали жорстоким репресіям як карні злочинці. Міська дума отримала наказ навести в Києві порядок. Панування більшовиків у місті тривало три тижні.

Після захоплення Києва більшовиками Центральна Рада й уряд залишили столицю і виїхали до Житомира. Однак на прохання житомирян, які боялися репресій з боку деморалізованої московської 7-і армії, уряд вирушив на Волинь (Сарни), куди прибув 19 лютого 1917 р.

Саме в цей час у Брест-Литовському проходили мирні переговори між Німеччиною та її союзниками з Радянською Росією, розпочаті з ініціативи більшовиків 20 листопада 1917 р. З 29 листопада в пленарних засіданнях переговорів як самостійна сторона почали брати участь представники Української Народної Республіки Делегація Радянської Росії, очолювана Л. Троцьким, щоб не підірвати власні декларації з національного питання, змушена була визнати цей факт Німеччина та Австро-Угорщина також погодилася з цим, оскільки сподівалася в найближчій перспективі в такий спосіб через договір з Україною якоюсь мірою поліпшити своє продовольче становище.

27 січня 1918 р мирний договір між Українською Народною Республікою, з одного боку, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією — з другого, було підписано. Відповідно до цього держави визнавали незалежність України і зобов'язувалися надати їй збройну допомогу в боротьбі з більшовиками. Однак протягом першої половини 1918 р. Центральна Рада мала поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 400 млн шт. яєць, 3 млн пудів цукру і навіть солому Союзників не потрібно було переконувати, що вони отримають все це тільки за умови окупації України великими військовими силами.

18 лютого 1918 р., скориставшись неузгодженістю у ставленні до переговорів з Німеччиною в керівництві Радянської Росії, німецькі війська, а разом з ними збройні формування Центральної Ради перейшли в наступ проти радянських частин 3 березня 1918 р. Радянська Росія підписала мирний договір, згідно з яким Україна оголошувалася самостійною державою. Спроби Народного Секретаріату організувати відсіч інтервенції виявилися марними. На початку березня його війська змушені були залишити Київ, до якого увійшли німці та Уряд Центральної Ради. У середині березня австрійці захопили Волинську, Подільську, Херсонську, Катеринославську губернії На території республіки встановлювався окупаційний режим, який забезпечувався присутністю майже півмільйонної ворожої армії для вивезення продовольства та сировини.

Повернувшись до Києва в обозі австро-німецьких окупаційних військ, Українська Центральна Рада та її уряд не спроможні були працювати в належному режимі її авторитет, набутий у перший період розвитку національно-демократичної революції, поступово, але неухильно падав. Той факт, що вона повернулася до Києва з допомогою австро-німецької військової сили, остаточно позбавив її підтримки українського громадянства Центральна Рада як владна державна структура виявилася майже в повній ізоляції. Як сталося, що політична організація, яка ще недавно піднявшись на гребінь суспільно-політичного життя як поборник національних інтересів українців і домігшись від. Тимчасового уряду поступок до національно-державної автономії України, а також проголошення УНР і проголошення незалежності. Четвертим універсалом виявилася в повній ізоляції серед українського громадянства.

Характеристику тодішньої політичної ситуації з'ясували керівники Центральної Ради та активні учасники українського відродження. Відомий соціаліст М. Шаповал так відтворив політичне становище, в якому опинилася Центральна Рада «Апатія, безвольність, розклад, реакція — такі головні риси тодішнього настрою як влади, так і суспільства. Що якийсь вихід має бути — для кожного було ясно, але мало хто уявляв, що вихід знайдуть німці. Не заміняти тоді владу не можна було. Це було вимогою часу. Всі хотіли заміни влади, хоч ніхто не знав, на яку владу замінити».

Не підлягає сумніву, що Центральна Рада має заслуги перед українським народом. Протягом свого нетривалого існування, долаючи величезні труднощі, вона пробудила його від рабської покори і пасивності, підняла на національно-визвольну боротьбу за відродження своєї давно втраченої державності, створила суверенну Українську Народну Республіку. Саме при ній було закладено основи майбутнього політичного суспільного і економічного ладу вільної і незалежної України, що грунтувався на засадах якнайширшої демократії, свободи, справедливості.

Які причини призвели до поразки Центральної Ради? Разом з тим у ході цієї боротьби і творчих пошуків нею були допущені істотні помилки та прорахунки, що в кінцевому підсумку відправили в небуття Центральну Раду як найвищий орган державної влади.

Головною помилкою стала нездатність Центральної Ради проаналізувати і правильно оцінити складність політичної та економічної обстановки в Україні, викликаної тривалою кровопролитною війною, соціальною революцією, а також розривом економічних зв'язків з колишньою метрополією До того ж вирішення грандіозних завдань, які потрібно було негайно і в екстремальних умовах вирішувати молодій українській владі, виявилися для неї непосильними.

Центральна Рада не врахувала слабкість національно-визвольного руху, непідготовленість української нації до будівництва власної держави, що були зумовлені жахливими умовами багатовікового соціального і національного гноблення народних мас, колоніальним становищем України в Російській імперії.

Центральна Рада не змогла створити єдиного могутнього національного фронту всіх українських патріотів у боротьбі за державність, подолати непримиренну ворожнечу між різними політичними напрямами українства.

Помилками були також непослідовність і нерішучість Центральної Ради в різних сферах суспільно-політичної діяльності, постійне відставання від перебігу подій, запізнення з проведенням важливих соціально-економічних реформ, насамперед аграрної.

Падіння Центральної Ради певною мірою пов'язане з слабкістю створених апаратів державної влади в центрі та відсутністю таких структур на місцях.

Інтернаціоналістські переконання Центральної Ради негативно вплинули на її зовнішньополітичну діяльність. Своєчасне усвідомлення необхідності власних збройних сил само собою вирішило б проблему боротьби з більшовицькою агресією і відпала б потреба в підписанні договору з австро-німецькими окупантами, які її розігнали.

Названі причини, безумовно, не вичерпують всієї проблеми. Крім того, послідовність їх можна змінювати залежно від конкретних підходів і оцінок тодішньої ситуації в Україні в кожному окремому випадку. Слід зазначити, що поразка Центральної Ради була зовсім не випадковою. З огляду на наведені вище причини, вона мала закономірний характер. Тільки надзвичайно сприятливий збіг багатьох внутрішніх і зовнішніх обставин міг забезпечити тоді перемогу української державності на чолі з Центральною Радою 29 квітня 1918 р. було останнім днем існування Української Центральної Ради.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.