Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Підприємство як єдиний майновий комплекс (ст. 191 ЦК).

Підприємством вважається єдиний майновий комплекс, що вико­ристовується для здійснення підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 191 ЦК).У відповідності з ч. 2 ст. 191 ЦК до складу підприємства як єди­ного майнового комплексу входять всі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також права на позначення, що індивідуалізують підприємство, його продукцію, роботи та послуги (фірмові найменування, знаки для то­варів і послуг) та інші виключні права, якщо інше не передбачене за­коном або договором. Незалежно від того, чи є у складі підприємства традиційне нерухоме майно (земельні ділянки, будівлі, споруди то­що), як єдиний майновий комплекс воно визнається нерухомістю (ч. З ст. 191 ЦК).

Поширення режиму нерухомості на підприємство як єдиний май­новий комплекс обумовлене значущістю останнього у цивільному обороті, значною вартістю та необхідністю державної реєстрації правочинів щодо нього. Режим нерухомості поширюється тільки на підприємство у цілому як цілісний майновий комплекс, а не на окремі види майна, що входить до його складу.

Підприємство як єдиний майновий комплекс (тобто сукупність майна, майнових та немайнових прав) є особливим об’єктом цивіль­них прав. Його особливості полягають у наступному. Як єдиний май­новий комплекс підприємство містить у своєму складі певну сукуп­ність об’єктів цивільного права. Кількість та склад цих об’єктів визначається статутними цілями діяльності підприємницького това­риства, відокремлене майно якої він складає. Підприємство як єдиний майновий комплекс має складну динамічну майнову структуру, що постійно змінюється в результаті здійснення підприємницької діяль­ності за вартістю, а також у якісних та кількісних показниках. Майно, яке входить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу, пов’язане єдиним господарським призначенням, що визначається на­прямом його підприємницької діяльності, визначеним установчими документами.

Підприємство як єдиний майновий комплекс в цілому визнається матеріальним об’єктом цивільних прав, до складу якого у відповідно­сті із законом (ч. 2 ст. 191 ЦК) можуть входити нематеріальні за своєю правовою природою блага - особисті немайнові та виключні права.

 

§ 3. Гроші та валютні цінності

Гроші (грошові кошти) - (ст. 192 ЦК).

Грошима (грошовими коштами) є нормативно визначені та ви­ражені у емітованих в обіг паперових і металевих знаках або у без­готівковій формі умовні вартісні одиниці (гривні, копійки чи від­повідні одиниці іноземної валюти, наприклад, долари і центи), які мають забезпечений на законодавчому рівні примусовий курс, що полягає у обов’язковості їх приймання за відповідною номіналь­ною вартістю, які визначають міру вартості речей, робіт, по­слуг, інших матеріальних і нематеріальних благ, а також втрат (майнової та немайнової шкоди, збитків тощо), визнаються у ци­вільному обороті законним платіжним та кредитним засобом і забезпечують здійснення всіх видів платежів та розрахунків у ци­вільному обороті, виконуючи функції загального еквівалента, обігу і нагромадження.

Відповідно до ст. 99 Конституції грошовою одиницею нашої дер­жави є гривня. Згідно зі ст. 192 ЦК гривня - це національна валюта, яка є законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною віртістю на всій території України і використовується у цивільному обороті у готівковій та безготівковій формах. Гроші у безготівковій формі зберігаються на рахунках суб’єктів цивільних правовідносин у банківських та інших кредитно-фінансових устано­вах і мають назву «грошові кошти».

Гроші обов’язкові до приймання за номінальною вартістю всіма суб’єктами цивільних правовідносин на всій території України. Зна­чення грошей як законного платіжного засобу в цивільному обороті полягає також у їх використанні для забезпечення всіх видів плате­жів, розрахунків, кредитів, відшкодування шкоди тощо.

У цивільному обороті гроші оцінюються не кількістю грошових знаків (банкнот і монет), а загальною сумою виражених у них грошо­вих одиниць. Борг у сумі 100 гривень готівкою можна погасити шля­хом передачі відповідної кількості грошових знаків різної номіналь­ної вартості. Необхідно і достатньо у цьому разі, щоб у сукупності вони складали суму в 100 гривень. Ця ознака грошей дає підстави ви­знавати їх подібними до родових і подільних речей. Паперові гроші можуть бути індивідуально визначені шляхом переліку їх серій та но­мерів у банківських документах або у відповідних протоколах при проведенні оперативно-слідчих дій. Гроші як об’єкти цивільних прав є замінними. Виходячи з цього, боржник у разі посилання ним на те, що гроші, які він одержав від кредитора, загинули (вкрадені, загубле­ні, фізично знищені тощо), не може бути звільнений від обов’язку їх повернення.

Гроші є загальною мірою вартості всіх речей, робіт, послуг, інших матеріальних і нематеріальних благ, а також втрат, яких можуть зазна­ти суб’єкти цивільного права внаслідок правопорушень. За їх допомо­гою як загального еквівалента можна погасити будь-який майновий борг.

Валютні цінності (ст. 193 ЦК).

Валютними цінностями є окремі види майна, перелік яких та по­рядок вчинення правочинів стосовно котрих визначається окре­мим законодавством. Перелік валютних цінностей міститься у Дек­реті Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». У відпо­відності зі ст. 1 вказаного нормативного акта валютними цінностями в Україні визнаються наступні різновиди майна:

1) валюта України - грошові знаки у вигляді банкнот, казначей­ських білетів, монет і у інших формах, які перебувають в обігу та є за­конним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках у банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України;

платіжні документи та інші цінні папери виражені у валюті України;

2) іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет, які перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а та­кож вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обіг;

- платіжні документи та цінні папери виражені у іноземній валюті або монетарних металах;

3) монетарні метали - золото і метали іридієво-платинової (паладій, іридій, радій, осмій, рутеній) групи у будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів з цих металів і брухту останніх.

 

§ 4. Цінні папери

Цінними паперами є документи нормативно визначених видів та груп, які мають типову форму і реквізити, емітуються на па­перових бланках або в електронному вигляді, посвідчують майнові права, що становлять неподільну юридичну єдність з формою їх фіксації (документарною чи бездокументарною), виникнення, зміна або припинення правовідносин стосовно яких визначається способом легітимації уповноваженої особи, їх видом, змістом та призначенням у цивільному обороті.

Стаття 194 ЦК визначає цінні папери як документи визначеної форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошове або ін­ше майнове право і визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила (видала), і власником та передбачають виконання зобов’я­зань згідно з умовами їх випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Для визнання документа цінним папером він повинен мати відпо­відні ознаки.

Однією з основних ознак документів, що розглядаються, є непо­дільна юридична єдність майнового права, яке складає зміст цінного папера, та способу йот о фіксації (паперовий документ або електрон­ний носій). Ця ознака визначає особливості функціонування цінних папсрін на всіх стадіях їх участі у цивільному обороті.

Цінні папери, як й інші об’єкти цивільного права, є обігоздатними. Під останньою розуміють їх спроможність бути об’єктами цивільних правочинів, спрямованих на перехід права власності.

Важливою ознакою цінних паперів є нормативна визначеність їх видів та груп.

П’ять ознак, притаманних документарним цінним паперам, були обгрунтовані проф. В. Гордоном. Це - літеральність, легітимація, абстрактність, автономність та презентація.

Літеральність означає, що цінний папір дає право його володільцю вимагати виконання тіль­ки того, що у ньому буквально записано.

Легітимація (визначення за­конності права, повноваження) - це підтвердження за допомогою цінного папера законності прав його пред’явника.

Абстрактність означає, що вимога, виражена у цінному папері, не залежить від під­стави, відповідно до якої вона виникала.

Автономність як ознака цін­них паперів полягає у тому, що особа, яка придбала документ на за­конних підставах, користується своїм правом незалежно від його попереднього власника.

Презентація цінного папера визначає необ­хідність його пред’явлення емітенту для виконання вираженого у ньому зобов’язання.

Відомо декілька класифікацій цінних паперів. Найбільш загально­визнаною та поширеною є їх класифікація за способом легітимації уповноваженої особи. За цією ознакою цінні папери поділяються на іменні, на пред’явника та ордерні.

Права, посвідчені іменним цінним папером, належать названій у ньому особі. Здійснити право, виражене в іменному цінному папері, може тільки зазначена у тексті документа особа. Права, посвідчені таким цінним папером, передаються у порядку, встановленому для відступлення вимог (цесії). Особа, яка передає право за іменним цін­ним папером, несе відповідальність за недійсність вираженої у ньому вимоги, але не за її невиконання.

У цінних паперах на пред ’явника не вказується ім’я особи, якій во­ни видаються. Здійснити право, що складає зміст таких паперів, може особа, якій він належить на законних підставах у даний момент. Слід зазначити, що одного лише пред’явлення цінного папера на пред’яв­ника для здійснення вираженого у ньому права недостатньо. Пред’яв­ник вказаного папера для здійснення вираженого у ньому права пови­нен передати його емітенту взамін виконання відповідного зобов’я­зання. Для передання прав, посвідчених цінним папером на пред’яв­ника, достатньо вручення останнього відповідній особі. Цінними па­перами на пред’явника можуть бути акції, облігації підприємств, внутрішніх державних і місцевих позик тощо.

Ордерний цінний папір визначає належність посвідчених ним прав особі, яка може здійснити виражене у ньому право особисто або при­значити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу.

Права за таким цінним папером передаються шляхом вчинення на зворотній частині документа передавального напису (індосаменту). Індосант (особа, яка здійснила передачу ордерного цінного папера за індосаментом) несе відповідальність не тільки за існування, а і за здійснення вираженого у зазначеному папері права. Прикладом ор­дерних цінних паперів можуть слугувати вексель та коносамент.

За сферою використання та особливостями майнових прав, які складають зміст цінних паперів, у ст. 195 ЦК вони поділені на групи.

Першу групу документів, які можуть знаходитись у обігу в Укра­їні, складають пайові цінні папери. Частина 1 ст. 195 ЦК визначає останні як такі, що засвідчують участь у статутному фонді, надають їх власникам права на участь в управлінні справами емітента і одер­жання частини прибутку, в тому числі у вигляді дивідендів та части­ни майна при ліквідації емітента. Пайовими цінними паперами є, зок­рема, акції. У відповідності зі ст. 4 Закону України «Про цінні папери та фондову біржу» акцією визнається цінний папір без встановленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціо­нерного товариства, підтверджує членство у ньому та право на участь в управлінні останнім, дає право його власнику на одержання части­ни прибутку у вигляді дивідендів, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Акції можуть випускатись іменними та на пред’явника, привілейованими і простими.

Найбільшою за чисельністю є група боргових цінних паперів. Більшість цінних паперів, можливість випуску та обігу яких передба­чає ст. З Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», є борго­вими. До них слід віднести облігації, казначейські зобов’язання дер­жави, ощадні сертифікати і векселі.

Облігація - цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому но­мінальну вартість даного цінного папера у встановлений у ньому строк з виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачено умовами випуску). Облігації можуть випускатись іменними і на пред’явника, процентними та безпроцент­ними (цільовими), такими, що підлягають вільному обігу, та із обме­женим колом обігу.

Казначейськими зобов’язаннями держави визнаються цінні папе­ри на пред’явника, що розміщуються виключно на добровільних за­садах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошо­вих коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу. В Україні можуть випускатись довгострокові (від 5 до 10 років), се- редньострокові (від 1 до 5 років) і короткострокові (до 1 року) казна­чейські зобов’язання.

Ощадний сертифікат - це письмове свідоцтво банку про депону­вання грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків за ним. Ощадні сертифікати випускаються строкові (під визначений договір­ний відсоток на певний строк) або до запитання, іменні та на пред’яв­ника.

Вексель - цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’я­зання векселедавця сплатити після настання строку певну суму грошей власнику векселя (векселедержателю). В Україні можуть випускатися два види векселів: простий і переказний. Простим є вексель, за яким век­селедавець бере безумовне зобов’язання сплатити у певний строк вказа­ну у ньому грошову суму уповноваженій по векселю особі (векселедер­жателю). Переказним векселем (траттою) визнається той, за яким зобов’язання сплати вказаної у ньому суми покладається на третю особу (трасата), котрий векселедавець (трасант) надає просту і нічим не обу­мовлену пропозицію сплатити відповідну суму векселедержателю (ре­мітенту).

Правове регулювання відносин, пов’язаних з використанням чеків (розрахункових чеків), в Україні здійснюється, як вже йшлося раніше, у відповідності з положеннями § 5 глави 74 ЦК, законодавства про цінні папери та банківських правил. Відповідно до положень ст. 1102 ЦК розрахунковий чек (чек) - це документ, що містить нічим не обу­мовлене письмове розпорядження власника рахунка (чекодавця) бан­ку переказати вказану в чеку грошову суму одержувачеві (чекодержа­телю). Чекодавцем є юридична або фізична особа, яка здійснює платіж за допомогою чека та підписує його. Платником за чеком є банк, у якому чекодавець має грошові кошти на рахунку, котрими він може розпоряджатися.

Третю групу визначених ст. 195 ЦК документів складають похідні цінні папери. Похідними визнаються специфічні фондові інструмен­ти, які мають назву «деривативи».

Опціоном є стандартний документ, укладений як стандартизова­ний контракт, що закріплює право (але не зобов’язання) його власни­ка на придбання від емітента опціона (опціон на купівлю) чи на про­даж емітенту (опціон на продаж) у строк, визначений у ньому, зазна­ченої кількості базового активу (цінних паперів, товарів або коштів) за зафіксованою при його укладанні ціною.

Ф’ючерсом (ф’ючерсним контрактом) визнається стандартний документ, укладений як стандартизований контракт, що засвідчує зо­бов’язання продати або придбати відповідну кількість базового акти­ву у визначений час у майбутньому з фіксацією ціни останнього під час укладання контракту. Такими базовими активами, як правило, можуть бути інші цінні папери (найчастіше акції).

Варантом є різновид опціона на купівлю, який випускається емі­тентом разом з власними привілейованими акціями чи облігаціями та надає його власнику право на придбання простих акцій даного емі­тенту протягом певного періоду за певною ціною.

Четверта група документів, що розглядаються, представлена товаророзпорядчими цінними паперами. Володіння товаророзпорядчим документом визначає право власності на вказані у їх тексті товари та можливість витребувати їх у зобов’язаної за вказаним папером особи. Єдиним видом товаророзпорядчих цінних паперів в Україні є коноса­мент. Він - товаророзпорядчий документ, оскільки особа, яка є закон­ним держателем даного цінного папера, має право розпоряджатися також товарами, що у ньому зазначені. Правовий режим коносамен­та визначається у нашій країні Кодексом торговельного мореплав­ства України (далі - КТМ). Відповідно до ст. 137 вказаного норма­тивного акта після прийняття вантажу до перевезення його пере­візник, капітан або агент перевізника зобов’язані видати відправнику коносамент, який є доказом прийняття перевізником вантажу, зазна­ченого у ньому. За словником, коносамент визначається як документ, що містить умови договору морського перевезення вантажу, посвід­чує факт укладення договору і служить доказом прийняття вантажу до перевезення.

Зручність коносамента при забезпеченні морських перевезень по­лягає у тому, що поки товари перевозяться морем, через передачу прав на коносамент стає можливим (при необхідності) неодноразово передати право власності на товари, які у ньому зазначені.

 

§ 5. Дії (результати робіт, послуги) як об’єкти цивільних прав

Об’єктами цивільних прав є також дії суб’єктів цивільного права. Такими об’єктами можуть бути тільки правомірні дії, тому що право­порушення (наприклад, заподіяння шкоди) лежить за межами право­мірної поведінки і є підставою для виникнення права потерпілого на відшкодування шкоди, захист або самозахист порушеного права. Не є об’єктами цивільних прав також правомірні дії суто юридичного ха­рактеру, які визнаються правочинами.

Дії, які є об’єктами цивільних прав, поділяються на дві групи. Пер­шу з них складають ті, внаслідок яких створюється нова річ або від­новлюються чи поліпшуються властивості існуючих речей. Об’єктом цивільних прав у цьому разі є результати робіт.

Таким чином, результат роботи для визнання його об’єктом ци­вільних прав має бути матеріалізований у створених, відремонтова­них, поліпшених, відреставрованих тощо речах, також повинен від­окремлюватися від самої дії суб’єкта по його утворенню та бути здат­ним до передачі його уповноваженій особі (замовнику тощо). Дана ознака дозволяє відрізняти результати робіт від другого різновиду дій як об’єктів цивільних прав - послуг.

Послуги - це дії суб’єктів цивільного права, внаслідок здійснення яких задовольняються відповідні потреби інших осіб. Вони також ха­рактеризуються наявністю певного кінцевого результату, але остан­ній завжди є немайновим. У деяких випадках цей результат наявний (наприклад, завантаження вантажу, перевезення пасажирів), у ін­ших - ні. Послуги можуть також полягати у діях, результати яких ви­явити не завжди можливо (наприклад, послуги няні-виховательки, репетитора тощо).

Послуги доцільно поділяти на три групи: фактичні, юридичні та змішані. Для послуг першої групи характерним є те, що уповноваже­на особа зацікавлена у здійсненні зобов’язаною особою конкретних фактичних дій. Другу групу послуг складають дії зобов’язаної особи, що мають правовий характер. Чинне зако­нодавство України передбачає також випадки, коли правового зна­чення набувають дії зобов’язаної особи як юридичного, так і фактич­ного характеру (змішані послуги). Наприклад, за договором транс­портного експедирування експедитор зобов’язується не тільки су­проводжувати вантаж, перевіряти його кількість та стан (фактичні дії), а й оформляти відповідні документи, сплачувати мито, збори і витрати, покладені на клієнта, тощо (юридичні дії) - ст. 929 ЦК.

 

§ 6. Нематеріальні блага як об’єкти цивільного права

Цивільні правовідносини виникають також внаслідок створення та використання результатів інтелектуальної, творчої, діяльності осіб. У відповідності з положеннями статей 199 та 418 ЦК право фізичної або юридичної особи на результати творчої діяльності ви­знається особливою категорією суб’єктивних цивільних прав. Вони мають абсолютний характер і традиційно іменуються виключними правами.

Результатами інтелектуальної, творчої, діяльності є твори науки, літератури, мистецтва, винаходи та корисні моделі, промислові зраз­ки, топографії інтегральних мікросхем, права на сорти рослин тощо. Для визнання їх об’єктами цивільних прав результати творчої діяль­ності повинні бути втілені у відповідну об’єктивну форму, достатню для їх сприйняття іншими особами.

Право регулює від­носини, що виникають внаслідок створення результатів творчої діяльності тільки з моменту закінчення процесу творчості і набуття його результатом об’єктивної форми, доступної для сприйняття.

На відміну від речей продукти творчої діяльності є благами нема­теріальними, хоча матеріальні носії продуктів названої діяльності (книги, магнітні плівки, інтегральні мікросхеми тощо) є речами і мо­жуть виступати об’єктами права власності та інших майнових прав. Особливості співвідно­шення права інтелектуальної власності та права власності на річ, у якій втілено результат творчої діяльності, визначаються положення­ми ст. 419 ЦК. Вказана стаття встановлює незалежність цих прав одне від одного.

Особливим об’єктом цивільних прав є інформація. У відповідності зі ст. 200 ЦК інформацією визнаються документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали чи мають місце у су­спільстві, державі або навколишньому середовищі. Цінність інформа­ції обумовлюється її широким використанням у всіх сферах людської діяльності. У зв’язку з цим вона у всьому світі визнається товаром.

Особливості інформації як об’єкта цивільних прав полягають у на­ступному. Перш за все інформація є благом нематеріальним, хоча і має матеріальні носії (дискета, магнітна плівка, папір тощо). За свої­ми фізичними властивостями вона є благом неспоживним, тому що використання останньої за призначенням не призводить до зменшен­ня її обсягу чи фізичного знищення. Інформація може тільки мораль­но застаріти і тому або залишитись невитребуваною, або, у разі необ­хідності, замінюватися на актуальнішу.

Конфіденційною інформацією є відомості, що знаходяться у воло­дінні, користуванні і розпорядженні окремих фізичних та юридичних осіб і можуть поширюватися на визначених ними умовах.

Секретною є інформація, що містить відомості про державну або іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої може завда­ти шкоди особам, суспільству та державі.

 

§ 7. Особисті немайнові блага фізичної особи як об’єкти цивільного права

Особистими немайновими благами фізичної особи є невід’ємні від особи нематеріальні цінності, права на які визначають міру її мож­ливої поведінки в особистій життєдіяльності, а також у соціально­му та суспільному бутті, можливість існування і здійснення котрих забезпечується шляхом встановлення у цивільному законодавстві їх невичерпного переліку та комплексу засобів для забезпечення захис­ту останніх на випадок порушення або невизнання.

Стаття 201 ЦК особистими немайновими благами, які охороняю­ться цивільним законодавством, визнає здоров’я, життя; честь, гід­ність і ділову репутацію; ім’я (найменування); авторство; свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості та інші блага. Це, зокрема, недоторканність житла; таємниця листування; телефон­них розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; недоторканність особистого і сімейного життя; вільний вибір роду занять; свобода пе­ресування; вільний вибір місця проживання; свобода інформації; сво­бода об’єднань; безпечне для життя і здоров’я довкілля тощо. Вказа­ний перелік особистих немайнових благ не є вичерпним.

Особисті немайнові права надають носіям останніх право вимага­ти від усіх інших осіб утримуватися від посягання на них. Осо­бисті немайнові права є абсолютними.

У порівнянні з іншими абсолютними правами права на особисті немайнові блага мають специфіку.

По-перше, вони є особистими, то­му що їх виникнення, реалізація та припинення безпосередньо пов’я­зані з відповідною особою.

По-друге, виникнення та правова охорона останніх не залежать від волі їх носіїв.

По-третє, вони є невідчужуваними і не підлягають передачі іншим суб’єктам.

По-четверте, їм при­таманний немайновий характер, тому що вони не мають економічно­го змісту та безпосереднього правового зв’язку з майновими відно­синами.

По-п’яте, особисті немайнові блага передбачені цивільним правом, але у більшості випадків не підлягають детальній правовій регламентації.

По-шосте, особисті немайнові блага не підлягають віндикації як об’єкти інших абсолютних прав.

І Особисті немайнові блага фізичної особи класифікуються залежно від їх призначення у цивільному обороті:

природне існування людини - право на життя, охорону здоров’я, усунення небезпеки, що загрожує життю та здоров’ю, медичну допо­могу і медичне страхування, на інформацію про стан свого здоров’я, на таємницю про стан здоров’я, безпечне для життя та здоров’я до­вкілля тощо (глава 21 ЦК);

соціальне буття фізичної особи - право на ім’я, на його зміну, на використання імені, на повагу до гідності та честі, на недоторкан­ність ділової репутації тощо (глава 22 ЦК);

автономію особистості - право на свободу та особисту недотор­канність, недоторканність особистого і сімейного життя, адвокатську таємницю, таємницю нотаріальних дій, банківську таємницю, лікар­ську таємницю, таємницю усиновлення, комерційну таємницю, таєм­ницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої корес­понденції, недоторканність житла, вибір місця проживання, вільне пересування, особисті папери, власне зображення та його викорис­тання тощо;

спрямовані на охорону результатів інтелектуальної та іншої діяль­ності - право на свободу літературної, художньої, наукової і техніч­ної творчості.

Право на життя є природним, невід’ємним правом кожної людини. Виходячи з цього гуманістичного принципу, в Україні, як і у більшо­сті країн Європи, скасована смертна кара. Закон, зокрема ч. 4 ст. 281 ЦК, забороняє також задоволення прохання фізичної особи про при­пинення її життя (евтаназію).

Кожна фізична особа має право на охорону здоров’я. Воно в Укра­їні забезпечується низкою організаційних та профілактичних заходів і здійснюється державними та альтернативними (наприклад, приватни­ми) закладами охорони здоров’я.

Право на медичну допомогу забез­печується можливістю фізичної особи, яка досягла чотирнадцяти ро­ків, вільно вибирати лікаря та метод лікування відповідно до його рекомендацій. З правом на охорону здоров’я тісно пов’язане право на інформацію про стан свого здоров’я (ст. 285 ЦК) і на таємницю про стан здоров’я (ст. 286 ЦК). Чинне законодавство визначає право фізичної особи не тільки на медичну допомогу, а й на медичне страху­вання. Цілий комплекс прав має особа, яка перебуває на стаціонарно­му лікуванні у закладі охорони здоров’я (ст. 287 ЦК).

Право на безпечне для життя та здоров’я довкілля забезпечується низкою природоохоронних заходів, які визначаються екологічним за­конодавством України. В ім’я нинішнього та майбутніх поколінь всі фізичні, а також юридичні особи повинні утримуватись від дій або бездіяльності, які призводять до погіршення екологічної ситуації у нашій країні.

Право на ім’я забезпечує індивідуалізацію особистості як у су­спільстві, так і у цивільному обороті. Зміст права на ім’я включає повноваження особи називати себе закріпленим за нею в ре­єстрації актів цивільного стану ім’ям в усіх сферах соціального жит­тя; право змінити ім’я, по батькові або прізвище (ст. 295 ЦК), а також визначити ім’я своїх дітей. Порядок надання імені дитині визначаєть­ся положеннями Сімейного кодексу України.

Стаття 297 ЦК визначає право на повагу до гідності та честі фізич­ної особи. Гідність і честь - етичні категорії. Поняття гідності вжи­вається для визначення самооцінки особи щодо належних їй мораль­них якостей та її особистих рис як людини.

Честь виражає оцінку (визнання) моральних якостей особистості суспільством, іншими людьми, громадську значущість конкретної людини.

Відомості, які порочать людину, розуміють у трьох аспектах: з точки зору їх існування (вираження), викладу (виконання) та поши­рення (доведення до інших осіб).

Стаття 299 ЦК визначає право фізичної особи на недоторканність ділової репутації. Останньою є позитивна оцінка особи як кваліфі­кованого, а також добросовісного у виконанні своїх зобов’язань під­приємця або фахівця-професіонала з боку інших осіб, з якими він має ділові, професійні відносини.

Стаття 275 ЦК визначає можливість захисту особистого немайнового права особи. Способи захисту особистих немайнових прав у від­повідності з вказаною статтею викладені у статтях 16,17 ЦК. Можли­вість поновлення порушеного особистого немайнового права визна­чає ст. 276 ЦК. Поновленням особистого немайнового права є віднов­лення становища, яке існувало до його порушення. Стаття 277 ЦК встановлює порядок та особливості спростування неправдивої інфор­мації.

Крім спростування відомостей, що принижують честь, гідність і ділову репутацію особи, остання має право вимагати відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також врахування майнових і не­майнових інтересів, які при цьому можуть бути порушені. Таким ін­тересами, зокрема, можуть бути:

І) довіра до особи його контрагентів (як наявних, так і потенцій­них); 2) добра репутація; 3) втрата клієнтури фізичної особи-підприємця; 4) родинні стосунки; 5) претензія на певне суспільне становище і визнання.

 

Тема 10. ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА

§ 1. Поняття і класифікація особистих немайнових прав

Особисті немайнові права людини забезпечують її природне існу­вання і соціальне буття, а відносини, які виникають у сфері їх реаліза­ції, складають предмет цивільно-правового регулювання.

Права, що виникають з приводу особистих нематеріальних благ, мають специфічні, характерні для них властивості, ознаки.

По-перше, немайнові права невіддільні від особистості їх носія, належать конкретній людині та йменуються «особистими». Нероз­ривний зв’язок немайнових прав з особистістю їх носія дозволяє від­різнити одного суб’єкта права від іншого, індивідуалізувати людину, зберегти і захистити її неповторність і своєрідність.

По-друге, особисті немайнові права мають абсолютний харак­тер. Так, людині, їх носію, протистоїть необмежене коло зобов’яза­них осіб, кожна з яких повинна утримуватися від порушення цих прав.

По-третє, особисті немайнові права позбавлені матеріального (май­нового) змісту. Навіть, якщо вторгнення у сферу особистих прав призве­ло до негативних наслідків економічного характеру для їх носія, особис­ті права не наповнюються матеріальним змістом.

Особисте немайнове право - це міра можливої поведінки управомоченої особи щодо невіддільних від її особистості абсолютних благ немайнового характеру, які позбавлені економічного змісту і надають людині можливість за своїм розсудом, без втручання інших осіб, визначати свою поведінку в сфері особистого життя.

Класифікація особистих прав має теоретичне і практичне зна­чення. Вона полегшує процес вивчення особистих прав людини, дає можливість відшукати внутрішні закономірності, що визначають розвиток, зміну і доповнення зазначеного у Конституції їх переліку. Вирішення проблеми класифікації особистих не­майнових прав цивільно-правовими засобами закладено у ЦК, де на законодавчому рівні вони поділені на дві великі групи:

права, що забезпечують природне існування фізичної особи: право на життя; право на охорону здоров’я; право на усунення небез­пеки, що загрожує життю і здоров’ю; право на надання медичної до­помоги; право на інформацію про стан свого здоров’я; право на таєм­ницю про стан здоров’я; права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я; право на свобо­ду; право на особисту недоторканність; право на донорство; право на сім’ю; право на опіку або піклування; право на безпечне для життя і здоров’я середовище;

та права, які забезпечують соціальне буття фізичної особи: право на ім’я, його зміну й використання імені; право на повагу до гідності та честі; право на повагу до людини, яка померла; право на недоторканність ділової репутації; право на індивідуальність; право на особисте життя та його таємницю; право на інформацію; право на особисті папери, розпорядження ними та ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів; право на таєм­ницю кореспонденції; право на захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- і відеозйомок; право на охорону інтере­сів особи, зображеної на фотографіях та у інших художніх творах мистецтва; право на свободу літературної, художньої, наукової і тех­нічної творчості; право на місце проживання; право на недоторкан­ність житла; право на вибір роду занять; право на свободу пересуван­ня; право на свободу об’єднання; право на мирні зібрання.

У цілому запропонована ЦК класифікація заслуговує на увагу. Од­нак наведений у ньому поділ особистих прав не можна визнати пов­ним.

За способом виникнення особисті немайнові права можна по­ділити на такі види:

природжені - права, що належать людині внаслідок факту її наро­дження.

придбані - це права, що визначають соціальне буття людини, тоб­то ті, які людина набуде у процесі своєї діяльності, коли бере участь у суспільному житті. Ці права, у свою чергу, поділяються на: права, якими людина наділяється у силу закону (наприклад, право на ім’я); й ті, що людина сама набуває у процесі діяльності (зокрема, право на охорону таємниці нотаріальних дій, відомостей, які станов­лять об’єкт адвокатської, банківської, медичної таємниці).

За ступенем пов’язаності їх з майновими правами на:

особисті немайнові права, не пов’язані з майновими правами, тобто особисті права «у чистому вигляді» — право на ім’я, зовнішній вигляд, честь, гідність тощо;

та особисті немайнові права, пов’язані з майновими правами - права, що виникають у зв’язку з написанням літературних, наукових творів, творів мистецтва, право на таємницю нотаріальних, банківських відомостей, адвокатську, медичну таємницю тощо.

За їх змістом:

особисті права як комплексні права, які є сукуп­ністю певних повноважень (правомочностей) - наприклад, право на охорону особистого життя; та

особисті права як окремі повноваження. Повноваженнями, наприклад, є право на охорону недоторкан­ності особистого життя і право на таємницю особистого життя. Вони становлять комплексне особисте немайнове право - право на охорону особистого життя.

Залежно від структури зв’язку учасників у особистому немайновому відношенні поділяються на:

абсолютні права, що належать учас­никам правовідносин, у яких особі, котра володіє особистим немайновим правом, протистоїть невизначене коло осіб, що зобов’язані утриму­ватися від порушення її права;

відносні права, що належать учасникам правовідносин, у яких управомоченій особі протистоять чітко визначені особи (або особа); і вони повинні здійснювати або не здійснювати ціл­ком визначені дії.

За цільовою спрямованістю особисті немайнові права поділяю­ться на:

особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистості: право на ім’я, право на індивідуальний вигляд, право на честь, гідність і ділову репутацію;

особисті немайнові права, що забезпечують фізичну недоторканність особи: право на охорону життя, здоров’я, здорове навколишнє середовище, свободу, вибір місця проживання;

особисті немайнові права, спрямовані на забез­печення недоторканності внутрішнього світу особистості, які забезпечують її автономне існування: право на додержання таєм­ниці особистого і сімейного життя, невтручання у сферу особистого життя; право на дотримання таємниці відомостей, що становлять предмет адвокатської, нотаріальної, банківської, страхової, медичної таємниці, таємниці усиновлення; право на таємницю листування, те­лефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на не­доторканність житла.

 

§ 2. Окремі види особистих немайнових прав

Права, що забезпечують природне існування фізичної особи.

ЦК відносить до них ті, що забезпечують фізичну і психічну ціліс­ність особистості фізичної особи (право на охорону життя, здоров’я, свободи, особистої недоторканності, право на донорство, право на безпечне для життя і здоров’я середовище тощо). Виходячи з того, що життя, здоров’я, фізична і психічна недоторканність є тими блага­ми, які належать людині в силу факту народження, вона з моменту своєї появи на світ набуває природного права на охорону і захист за­значених благ.

Право на фізичну (тілесну) і психічну недоторканність. Стат­тя 29 Конституції проголошує право кожної людини на особисту не­доторканність. Остання включає фізичну (тілесну) і психічну недо­торканність.

Право на фізичну (тілесну) і психічну недоторканність людини має абсолютний характер. До його змісту входять правомочність лю­дини самостійно користуватися і розпоряджатися своїм тілом, окре­мими органами і тканинами, правомочність вільно здійснювати вчин­ки відповідно до своєї свідомості, а також правомочність вимагати, щоб інші суб’єкти утрималися від порушення її права.

Цивільно-правова охорона психічної і тілесної недоторканно­сті людини, її життя та здоров’я не може бути зведена тільки до відшкодування заподіяної шкоди. Сьогодні існує необхідність у наданні людині права вимагати усунення будь-яких обставин, що порушують здорові і безпечні умови її життя. Останнє тісно по­в’язане з правом на безпечне для життя і здоров’я середовище, що є предметом вивчення не тільки цивільного, а й екологічного права. Наявність у ЦК зазначеного права відіграє позитивну роль у створен­ні людині гідних умов життя.

Окремого розгляду заслуговують права, що забезпечують недо­торканність інформації медичного характеру (право на інформа­цію про стан свого здоров’я, право на таємницю про стан свого здо­ров’я тощо). Відносини між пацієнтом і лікарем мають будуватися на довірчих засадах, оскільки чим точніше хворий розповість про свою хворобу, тим успішніше перебігатиме процес лікування. Встановлен­ня відвертих стосунків між медичним працівником і хворим стане не­можливим, якщо останній не буде впевнений, що інтимні подробиці його життя і здоров’я не будуть збережені у таємниці.

Медична таємниця - це сукупність певної медичної та немедичної інформації, яка не підлягає розголошенню.

Постає питання: чи поширюється необхідність дотримання медич­ної таємниці щодо самого хворого. Основи у зв’язку з цим містять за­гальне правило: «пацієнт має право знайомитися зі своєю історією хвороби...», а лікар у тих випадках, коли пацієнт бажає реалізувати своє право на ознайомлення з діагнозом хвороби.., «зобов’язаний по­яснити пацієнту в доступній формі стан його здоров’я, мету запропо­нованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого роз­витку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров’я» (ст. 39).

 

Права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

До цієї групи положеннями ЦК віднесені права, спрямовані на ін­дивідуалізацію фізичної особи (право на ім’я, на його зміну і викорис­тання, право на індивідуальність, право на охорону інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- і відеозйомок, право на пова­гу гідності та честі, недоторканності ділової репутації тощо).

Під ім’ям у широкому сенсі розуміється власне ім’я людини, її по батькові і прізвище. За українським законодавством прізвище дитини визначається прізвищем батьків. Якщо вони мають різні прізвища, то дитині дається прізвище батька або матері - за їх згодою.

У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. проголошується: ніхто не може піддаватися незаконним посяганням на його честь і репутацію (ст. 17). Честь - це оцінка особи з боку гро­мадської думки. Гідність - самооцінка особою своїх якостей: мораль­них, професійних. Ділова репутація - це сформована в суспільстві думка про професійні позитивні якості і вади особи. Правовідносини, що випливають із зазначеного права особи, є абсолютними.

 

Важливе значення мають права, що забезпечують автономне існу­вання особистості (право на особисте життя та його таємницю, право на інформацію, право на особисті документи і право розпорядження ними, право на таємницю кореспонденції, право на недоторканність житла тощо).

Врахову­ючи важливість для людини її особистого і сімейного життя, відноси­ни у цих сферах забезпечуються правовою охороною. Відповідно до ст. 32 Конституції ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя. Тим самим на рівні Конституції закріплюється право людини на таємницю особистого життя.

Таємниця- це певні відомості, розголошення (передача) яких мо­же завдати шкоди інтересам її власника. Поняття «таємниця» може охоплювати різні сторони життя людини. Однак об’єднуючим для них є те, що у кожному конкретному випадку йдеться про інформа­цію конфіденційного характеру, доступ до якої можливий тільки за згодою її власника або у силу приписів закону, але в суворо визначе­них випадках.

Таємниця особистого життя — це відомості конфіденційного ха­рактеру про різні сторони індивідуальної життєдіяльності людини, розголошення яких заподіює або може заподіяти їй шкоду. Таємниці як особисті права поділяються на особисті і професійні.

Особисті таємниці - це відомості, що нікому не довірені. Таємни­ці сімейних стосунків, творчості, особистої документації, поштово-телеграфної кореспонденції і телефонних розмов є особистими.

Професійні таємниці - інформація, довірена представникам пев­них професій для вчинення дій або захисту прав та інтересів людини. В основі таких таємниць завжди лежать особисті таємниці, захищені від розголошення правовими заборонами, адресованими тим, кому вони за необхідністю довірені. До професійних таємниць належать банківська, адвокатська, нотаріальна, таємниця усиновлення.

Відомості, що становлять об’єкт банківської таємниці, визначені в Законі «Про банки і банківську діяльність». Це - відомості конфіден­ційного характеру щодо особи клієнта і кореспондента банку, їх фі­нансово-економічного стану; інформація про операції і стан рахунків (суми рахунка, час надходження сум на рахунок, особа, від якої на­дійшла сума, і підстави такого надходження, а також суми вилучення грошових коштів з рахунка), а також інші відомості, що безпосеред­ньо не стосуються банківського рахунка клієнта.

Адвокатську таємницю ста­новлять відомості про факт звернення людини за юридичною допо­могою до адвоката, відомості про злочинне діяння, учасників, наслід­ки; про особисте життя людини, що звернулася до адвоката, тощо. Суб’єктами названої таємниці є: адвокати, їх помічники; посадові особи та інші особи адвокатських об’єднань, які беруть участь у здійсненні правового обслуговування; особи, що представляють інте­реси інших осіб; захисники.

Нотаріальну таємницю складають відомості: про людину, яка звернулася до нотаріуса; про вид і характер послуг, що надаються; про зміст документів; про третіх осіб, згаданих при зверненні до но­таріальної контори. Суб’єктами таємниці нотаріальних дій передусім є державні і приватні нотаріуси, а також особи, яким вона стала відо­ма у зв’язку з виконанням останніми своїх службових обов’язків.

Об’єктом таємниці усиновлення є сам факт усиновлення, справж­нє ім’я, місце народження, вказівка про батьків, тобто вся інформа­ція, яка дозволяє зробити висновок про те, що усиновителі дитини не є її кревними батьками. Суб’єктами таємниці усиновлення є: посадові особи орга­нів рацсу, опіки і піклування, виконавчих комітетів, охорони здо­ров’я, працівники суду, прокуратури та інші особи, яким внаслідок їх службових обов’язків стала відома зазначена інформація.

Стаття ЗО Конституції гарантує людині недоторканність її житла. Не допускається проникнення у житло або у інше володіння особи, проведення у них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Форма реалізації даного права - елемент немайнової частини змісту цивільної правоздатності. Право на недоторканність житла складає зміст абсолютного правовідношення, у якому особі, котра володіє зазначеним правом, зобов’язаний протистояти всякий і кожний, чиї дії можуть потягти порушення цього права.

 

§ 3. Цивільно-правова охорона особистих немайнових прав

Недоторканність особистих немайнових прав людини на законо­давчому рівні забезпечується системою засобів їх охорони і захисту від протиправних посягань.

Охорона права - ширше, ніж захист, поняття, що включає всі юри­дичні правила з приводу певного блага. Поняттям охорони охоп­люється вся сукупність засобів, що забезпечують як розвиток цивіль­них правовідносин в їх непорушеному стані, так і відновлення порушених або оспорюваних прав. Захист прав здійснюється у тих випадках, коли право вже порушене, і полягає у системі заходів, спрямованих на припинення правопорушення та усунення його на­слідків.

Розглядаючи особисті немайнові права, на нашу думку, потрібно вести мову про охорону особистих прав, а не про захист, тобто про поняття більш об’ємне і широке, що включає, крім норм-заборон, ще й систему запобіжних заходів. Охорона особистих прав є родовим по­няттям, а захист - видовим способом охорони. Встановлюючи у пра­вових нормах масштаби і рамки поведінки з приводу конкретного блага, визначаючи права та обов’язки учасників правовідносин, їх ба­жану, з погляду суспільства, поведінку й наслідки небажаних (забо­ронених) вчинків, держава таким чином бере під охорону ці блага.

 

§ 4. Способи захисту особистих немайнових прав

Способи захисту, які застосовуються до порушників цивільних прав, можна поділити на:

способи фактичного характеру, що засто­совуються уповноваженою особою при самозахисті прав (необхідна оборона, заходи крайньої необхідності);

способи оперативного ха­рактеру, які хоча і є способами юридичного впливу, але застосовую­ться самою уповноваженою особою (відмова від прийняття простро­ченого виконання);

правоохоронні способи державно-примусового характеру, які застосовують державні або громадські органи, що розглядають спір. До них входять:

цивільно-правові санкції як спо­соби цивільно-правової відповідальності;

способи державно-приму­сового характеру як визнання права за тією чи іншою особою.

ЦК вказує на захист цивільних прав, припускаючи при цьому як майнові, так і особисті немайнові права. Зазначені у ньому способи захисту повністю застосовуються до майнових прав людини, але складніша справа із захистом особистих немайнових прав, які хоча й не виміряються в точних одиницях, але посягання на які може завда­ти, як правило, значно більшу шкоду людині, ніж применшення її майнового інтересу (ст. 16).

Оскільки порушені особисті права важко піддаються відновленню і захисту, то певне значення при охороні особистих прав повинно бу­ти відведено запобіганню правопорушення шляхом встановлення системи заходів, спрямованих на пропаганду правових знань і поси­лення відповідальності винних посадових осіб.

Що стосується сьогодення, то ЦК у ст. 16 визначив загальні спосо­би захисту цивільних прав.

Визнання права. Цей спосіб є саме способом охорони особистих прав, а не захисту, оскільки необхідність його використання виникає тоді, коли ще немає прямого порушення конкретного права особи, але існування у неї даного права заперечується іншою зацікавленою особою.

 

Відновлення становища, яке існувало до порушення права, при­пинення дій, що порушують право. Слушно зазначала 3. В. Ромовська, що передбачені у цих двох способах дії (відновлення і припи­нення) повинні розглядатися у більшості випадків як двоєдиний процес. Саме припинення протиправних дій ще не має можливості повністю захистити право, оскільки результати цих дій не усунуті. З іншого боку, відновлення становища, що раніше існувало, без при­пинення протиправних дій практично нездійснене..

Припинення дій, що порушують право - найбільш результатив­ний спосіб захисту таємниць особистого життя людини.

 

Примусове виконання обов’язку в натурі є одним із способів за­хисту суб’єктивних прав. Зазначений спосіб застосовується у тому випадку, коли на особу покладений певний обов’язок, але вона не ви­конала його, порушивши тим самим суб’єктивні права іншої особи. Зобов’язання вважається виконаним у натурі тільки за умови вико­нання взятого на себе зобов’язання.

Дана форма захисту застосовується лише при захисті майнових прав. Вона не може застосовуватися при захисті немайнових прав, ос­кільки можливість використання цього права обмежується лише ви­падками порушення права внаслідок невиконання уречевленого ци­вільно-правового зобов’язання

.

Компенсація моральної шкоди - один із способів захисту особис­тих прав людини. Зміст моральної шкоди як «страждання» означає, що дії, які викликали ці страждання, обов’язково повинні знайти відображення у свідомості потерпілого у формі негативних уявлень (фізичного страж­дання) і негативних представлень (моральних страждань). Іншими словами, моральна шкода - це моральні та фізичні страждання.

У кожному конкретному випадку негативні емоції, які переживає потерпілий, різні за силою, глибиною, тривалістю, зовнішніми проя­вами і наслідками. Поступово вони досягають такого кількісного і якісного стану, що тягнуть за собою зміни в різних сферах людської діяльності: втрату творчого натхнення, нервове захворювання, де­пресію, втрату або погіршення стосунків на роботі, вимушену зміну чи обмеження у виборі професії, втрату звичного кола спілкування, втрату або погіршення стосунків у сім’ї тощо. Зазначені втрати і є мо­ральною шкодою.

 

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майно­вої шкоди є найбільш суворим заходом, що застосовується до право­порушника. Даний спосіб захисту застосовується до майнових прав, оскільки більшість зобов’язань майнового характеру забезпечуються неустойкою, а невиконання обов’язків, що випливають із зобов’язан­ня, тягне за собою виникнення у потерпілої сторони збитків.

 

ЦК передбачає судову форму захисту цивільних прав та інтересів також шляхом визнання правочину недійсним, зміни і припинення правовідношення, визнання незаконним рішення, дії чи без­діяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

 

Тема 11. ПРАВОЧИНИ

§ 1. Загальні положення про правочини

Визначення правочину та його ознаки. Правочин- це найпоши­реніший юридичний факт сфери приватного права, підстава виник­нення цивільних прав та обов’язків. Стаття 202 ЦК визначаєправо­чин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов ’язків.

Правочини характеризуються сукупністю ознак, властивих їм, які дають можливість відмежовувати останні від інших юридичних фактів.

По-перше, оскільки правочин є дією осіб, він завжди - вольовий акт. За цією ознакою правочини відрізняються від юридичних фак­тів, подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі осіб.

Процес формування волі людини, спрямований на вчинення пра­вочину (волестворювання), проходить три стадії: виникнення потре­би та усвідомлення способів її задоволення; вибір способу задоволен­ня потреби; прийняття рішення про вчинення правочину

По-друге, правочин - не будь-яка дія, а лише та, яка спеціально спрямована на досягнення певного правового результату - набут­тя, зміну або припинення цивільних правовідносин. Настання цього результату зумовлено волею сторони (сторін) правочину. Слід розрізняти ціль (підставу) правочину, його правовий результат і мотив, за яким він вчиняється.

Ціль правочину - це намір осіб, що вчинюють правочин, досягти правового результату, ним передбаченого.

Типова для даного виду правочинів правова ціль, заради якої він вчиняється, йменується в науці підставою правочину (causa). Остання повинна бути законною і здійсненною.

Правовий результат - юридичні наслідки, що виникають у суб’єктів при вчиненні правочину (наприклад, виникнення права власності на річ при здійсненні купівлі-продажу).

Мотив правочину - це психологічна підстава його вчинення, але він знаходиться поза межами правочину. Мотив лише дає відповідь: чому саме особа вчинює правочин.

По-третє, правочин - дія суб’єктів цивільного (приватного) пра­ва, які завжди є рівними особами. Можливість вчинення ними правочинів - елемент змісту їх цивільної дієздатності.

По-четверте, правочин - це завжди правомірна дія. За даною ознакою правочини відрізняються від правопорушень. Право­мірність правочину означає, що за ним визнаються властивості юри­дичного факту, який породжує ті правові наслідки, настання котрих бажають його суб’єкти.

Зазначені ознаки є загальними для усіх правочинів. Між тим при­таманність їм наведених загальних ознак не є перешкодою для поділу (класифікації) правочинів на окремі види.

Види правочинів.

ЦК у ст. 202 закріплює лише поділ правочинів на односторонні, двосторонні та багатосторонні. Даний поділ здійснюється залежно від кількості осіб, вияв волі яких є необхідним і достатнім для вчинення правочину.

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бу­ти представлена однією або декількома особами (ч. З ст. 202 ЦК). Прикладом одностороннього правочину, зокрема, є: складання запо­віту (ст. 1233 ЦК); складання довіреності (ст. 244 ЦК); відмова від прийняття спадщини (ст.1273 ЦК). При цьому виявляється воля од­нієї особи (сторони), якої достатньо для настання відповідних право­вих результатів.

Двостороннім чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох чи більше сторін (ч. 4 ст. 202 ЦК). Двосторонні правочини - це договори. Вони ще йменуються взаємними правочинами. Хоча у двосторонніх правочинах завжди дві сторони, але на боці однієї із сторін або обох з них можуть виступати і декілька осіб. Тому не слід змішувати число сторін у двохсторонньому правочині з кількістю його учасників.

Багатосторонній правочин — різновид договору, в якому є що­найменше три сторони. Приклад багатостороннього правочину - договір про спільну діяльність (ст. 1130 ЦК), вчинений не менш як трьома особами; засновницькі договори про створення не менш як трьома особами повного або командитного товариства (статті 120, 134 ЦК).

 

Залежно від наявності або відсутності у правочині зустрічного обов’язку однієї сторони надати певне благо іншій правочини поділя­ються на відплатні та безвідплатні.

Відплатним визнається правочин, у якому обов’язку однієї сто­рони вчинити певну дію відповідає зустрічний обов’язок іншої сторони з надання певного блага. Відплатність у правочині визначається не тільки передачею гро­шей, а й речей, виконанням робіт, наданням послуг тощо.

Оскільки у безвідплатних правочинах обов’язок надання зустріч­ного задоволення другій стороні відсутній, відплатними можуть бути лише двосторонні правочини. Що ж до односторонніх правочинів, то вони завжди є безвідплатними.

 

Залежно від моменту, з якого правочин вважається укладеним, во­ни поділяються на консенсуальні та реальні.

Консенсуальний правочин (від лат. consensus - згода) вважаєть­ся укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Такими є умови про предмет правочину, умови, ви­знані істотними законом або іншими актами цивільного законодав­ства, чи є необхідними для правочинів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнута згода.

Реальний правочин (від лат. res - річ) вважається укладеним з моменту передачі речі. Для вчинення названого правочину досяг­нення між сторонами згоди щодо його істотних умов, таким чином, є недостатнім. Необхідна обов’язкова передача речі однією стороною іншій. Прикладом реального правочину є позика (ст.1046 ЦК).

 

Залежно від значення підстави правочину для його здійснення вони поділяються на каузальні (від лат. causa - підстава, ціль) та абстрактні (від лат. abstrahere - відривати, відділяти).

У каузальних правочинах підстави мають особливе значення, оскільки від них залежить їх дійсність. Саме тому в каузальних правочинах їх підстави повинні бути наявними, законними та здійсненними. При доведенні відсутності підстави правочину або невідповідності її закону він визнається недійсним Так, недійсною буде визнана боргова розписка, у якій немає пояснень, чому саме во­на видана. Переважна більшість правочинів, передбачених ЦК, є кау­зальними.

У абстрактних правочинах підстави не мають значення для їх дійсності. Такі правочини «відриваються», абстрагуються від їх під­став. Прикладом абстрактного правочину є вексель - борговий цін­ний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселе­давця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя.

 

До окремих видів правочинів слід віднести: правочини, щодо яких правові наслідки пов’язуються з настанням певної обстави­ни (умовою), строкові, фідуціарні та біржові правочини.

Можливість укладення правочинів, щодо яких правові наслідки пов’язуються з настцнням певної обставини (умовою), передбаче­на ст. 212 ЦК. Вони йменуються ще умовними. Умовами у таких пра­вочинах можуть бути як дії, так і події, але вони повинні відповідати наступним вимогам. По-перше, умови, про які йдеться у названих правочинах, не повинні існувати в момент їх укладення. По-друге, у момент укладення правочину його сторонам повинно бути невідомо: настане чи не настане зазначена умова у майбутньому. Отже, настан­ня або ненастання умов в умовному правочині має ймовірний харак­тер. По-третє, обставина, визначена у правочині як умова, не може суперечити закону та моральним засадам суспільства.

Правочини можуть вчинятися під відкладальними або скасувальними умовами.

Правочин вважається вчиненим під відкладальною умовою у разі, коли особи, що вчинюють його, обумовили нею настання прав та обо­в’язків. За таким правочином права і обов’язки у сторін виникають не з моменту його вчинення, а відкладаються на майбутнє і пов’язують­ся з моментом настання обумовленої обставини.

Правочин вважається вчиненим під скасувальною умовою у ви­падку, коли особи, що вчинюють його, обумовили нею припинення прав та обов’язків. При цьому права і обов’язки у сторін правочину виникають з моменту його вчинення, але підлягають припиненню (скасуванню) у майбутньому з моменту настання обумовленої умови.

Від умови у правочині необхідно відрізняти строк. Строк- пев­ний проміжок часу, який на відміну від умови завжди настане у майбутньому і сплине. Саме тому строк не може визначатися як умова в умовному правочині.

Строк у правочинах має самостійне значення і зумовлює строко- вість чи безстроковість правочинів.

Строкові правочини - це правочини, у яких обумовлюється або момент, з якого він набуває чинності, або момент, з котрого він втрачає чинність. Дані строки можуть бути відкладальними (якщо сторони обумовили строк виникнення у них прав та обов’язків) або скасувальними (коли сторони обумовили строк припинення у них прав та обов’язків). Безстроковими є правочини, у яких не вка­зується момент, з якого вони втрачають дію.

Фідуціарні (від лат.fiducia - довіра) правочини - це ті, що базую­ться на особливо довірчих відносинах між суб’єктами, які їх вчи­няють. Йдеться, зокрема, про такий правочин як доручення. Так, відповідно до ЦК довіритель або повірений мають право відмовитися від дого­вору в будь-який час.

Нарешті, у окремий вид правочинів слід виділити біржові право­чини. Це пов’язано, зокрема, з особливостями їх предмета та порядку оформлення, а також зі специфічним статусом суб’єктів, що вчиня­ють такі правочини.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991 р. біржовим визнається правочин купівлі-продажу, по­ставки та обміну товарів, допущених до обігу на товарній біржі, укла­дений членами біржі або їх представниками (брокерами). Вказаний правочин вважається укладеним з моменту його реєстрації на біржі, яка повинна бути здійснена не пізніше наступного за вчиненням пра­вочину дня. Біржові правочини, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.

 

Умови дійсності правочину.

Дійсність правочину - це визнання за ним властивостей юридичного факту, що породжує правовий наслідок, до якого прагнули суб’єкти правочину при його вчиненні.

Таке можливе лише у випадку, коли правочин відповідає сукупно­сті вимог, визначених законом, які йменуються умовами дійсності правочинів.

По-перше, зміст правочину не може суперечити вимогам ЦК, інших актів цивільного законодавства, а також моральним заса­дам суспільства.

Зміст правочину - це сукупність його умов, сформульованих од­нією стороною, якщо вчинюється односторонній правочин, або узго­джених усіма сторонами при двосторонніх чи багатосторонніх право­чинах. З урахуванням того, що ст. 4 ЦК закріплює систему актів цивільного законодавства, умови правочину не можуть суперечити вимогам будь-якого акта, який охоплюється цією системою. Умови правочинів не можуть також суперечити моральним засадам суспіль­ства, оскільки врахування їх робить й саме право морально змістов­ним..

По-друге, особи, які вчиняють правочин, повинні мати необхід­ний обсяг цивільної дієздатності. Саме тому фізичні особи, що є дієздатними у повному обсязі (повнолітні, неповнолітні з моменту реєстрації шлюбу та особи, яким цивільна дієздатність надана у по­рядку ст.35 ЦК), можуть самостійно укладати будь-які правочини.

Звідси - зазначена умова дійсності правочину може бути сфор­мульована як здатність фізичних та юридичних осіб до вчинення правочинів.

По-третє,волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Як вже зазначалося, воля та воле­виявлення мають значення для дійсності правочину в їх єдності. Невідповідність між дійсним бажанням (волею) та його зовнішнім проявом (волевиявленням) є підставою для визнання судом такого правочину недійсним. Вказана невідповідність може бути результа­том помилки, обману, насильства, збігу тяжких обставин, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою.

По-четверте, правочин має бути спрямований на реальне настання правового результату (наслідків), що ним обумовлені. Оскільки пра­вочин є юридичним фактом, він завжди повинен бути спрямований на реальне настання відповідного правового результату. Укладення правочину без дійсного наміру створення правових наслідків або з наміром приховати бажаний правовий результат робить його недійс­ним (статті 234-235 ЦК)

По-п’яте, будь-які правочини, що вчиняються батьками (усинов­лювачами), не можуть суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей.

По-шосте, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Форма правочину - спосіб фіксування волевиявлення осіб, що вчи­нили правочин. Вони можуть вчинятися, перш за все, усно


Читайте також:

  1. D моделювання ландшафтних комплексів
  2. V Ідентифікація, раціоналізація, проекція, інтроекція, агресія, зворотна реакція та їх комплекси.
  3. VI. Ценообразование и ценовая политика в комплексе маркетинга
  4. VIII. АГРОПРОМЫШЛЕННЫЙ КОМПЛЕКС: ВХОЖДЕНИЕ В XXI ВЕК (80-е гг. – начало XXI в.)
  5. АВТОМАТИЗАЦІЯ РОЗВ’ЯЗУВАННЯ КОМПЛЕКСУ ЗАДАЧ З ОБЛІКУ ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ ТА НЕМАТЕРІАЛЬНИХ АКТИВІВ
  6. Автопідприємство пасажирських автомобілів
  7. Аграрний комплекс національної економіки.
  8. Агропромислова інтеграція. Агропромисловий комплекс (АПК).
  9. Агропромисловий комплекс
  10. Агропромисловий комплекс
  11. Агропромисловий комплекс
  12. Агропромисловий комплекс та його структура




Переглядів: 953

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Продукція, плоди і доходи (ст. 189 ЦК). | 

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.043 сек.