• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Форми права власності.

Право приватної власності фізичних осіб.Право приватної власності є головною правовою формою насам­перед індивідуального привласнення благ в усіх країнах з ринковою економікою. Однак в Україні радянського періоду, як і в інших рес­публіках колишнього Союзу РСР, таке привласнення забезпечува­лося інститутом права особистої власності.

Необхідними економіко-правовими ознаками для визначення сут­ності приватної власності, як і будь-якої іншої існуючої форми влас­ності, насамперед можуть бути: її об'єктний та суб'єктний склад; об­сяг правомочностей власника; характер співіснування приватної власності з іншими її формами.

Відповідно до п. 1 ст. 13 Закону України «Про власність» об'єк­тами права приватної власності є житлові будинки, квартири, пред­мети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети до­машнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а та­кож інше майно споживчого і виробничого" призначення. Закон про власність дещо розкриває поняття суб'єктів права приватної власності — фізичних осіб. Відповідно до Закону України «Про власність» суб'єктами права приватної власності фізичних осіб в Україні є громадяни України, громадяни інших республік, іноземні громадяни та особи без грома­дянства. Громадяни інших республік, іноземні громадяни та особи без громадянства мають права і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо ін­ше не передбачено законодавчими актами України (ст. 11). За ЦК України (ст. 325) ними можуть бути фізичні та юридичні особи.

Важливе значення має встановлення в законодавстві про влас­ність принципу рівності всіх суб'єктів права приватної власності. Це, однак, не виключає встановлення можливих обмежень у придбанні іноземними громадянами або особами без громадянства деяких видів майна чи його використання (наприклад, щодо земельних ділянок). Іншою ознакою, яка характеризує сутність права власності у будь-якому суспільстві, є ступінь свободи власника у здійсненні правомочностей щодо належного йому майна. У соціалістичному суспільстві, як уже зазначалося, власник здійснював правомочності володіння, користування і розпоряджання майном у межах встановлених законом. При цьому особиста власність підпорядко­вувалась соціалістичній власності з наданням відповідних переваг останній, встановленням численних обмежень для першої. Зви­чайно, подібне надання «свободи» власникові неприйнятне для су­спільства з ринковою економікою і приватною власністю.

Так, в об'єктивному значенні право приватної власності грома­дян — це сукупність правових норм, що встановлюють і охороняють належність громадянам майна споживчого і фінансово-виробничого призначення та забезпечують власникам-громадянам здійснення права володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не передбачено законом.

Право приватної власності громадян у суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійснювати володіння, користування і розпоряджання належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не пе­редбачено законом.

Як випливає зі змісту ст. 13 Конституції України та ст. 9 Закону України «Про власність», не можуть перебувати у власності окремих громадян об'єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного розміру), її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її конти­нентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. Кожна держава має право визначити об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших підстав не повинні перебувати у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з додержанням спеціальних правил. Тому постановою Верхов­ної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1991 р. (з наступними змінами і доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) було затвер­джено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності гро­мадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юри­дичних осіб інших держав на території України, та Спеціальний по­рядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, викладені відповідно в додатках № 1 і № 2. До такого Переліку входять:

1) зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, за­ значеної в додатку № 2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об'єднан­нями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна вій­ськова техніка, ракетно-космічні комплекси;

2) вибухові речовини і засоби вибуху, всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва;

3) бойові отруйні речовини;

4) наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні за­соби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря);

5) протиградові установки;

6) державні еталони одиниць фізичних величин;

7) спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридич­них осіб недержавних форм власності);

8) електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що їх застосовують правоохоронні органи, крім газових пістолетів і револьверів та патро­нів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Щодо видів майна, для яких встановлюється спеціальний поря­док набуття громадянами права власності, то в додатку № 2, зокре­ма, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутріш­ніх справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та Радіаційної безпеки тощо). Вилучення перелічених видів майна з числа об'єктів права при­ватної власності громадян не можна розглядати як обмеження прав власника, оскільки перебування такого майна у власності громадян завдавало б шкоди державі, суспільству, окремим грома­дянам, суперечило б у багатьох випадках принципам міжнародного права. З таких міркувань наведений перелік у майбутньому може бути доповнений.

Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомочностей власника, обмежуються їх розміри, що зумовлено особливостями такого об'єкта права власності та його значенням у суспільстві. Ці особливості полягають у тому, що об'єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об'єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об'єктів права власності, щодо яких власник має право здійснювати будь-які дії (змінювати місцезнаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земе­льна ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарського виробництва, забудови то­що), власник не повинен завдавати їй шкоди, знищувати чи псувати її під страхом застосування до нього санкцій.

У сучасних умовах поширився обіг цінних паперів, значення яких в умовах соціалістичної економіки було мінімальним. За Зако­ном України «Про цінні папери і фондову біржу» цінними папера­ми є грошові документи, що засвідчують право володіння або відно­сини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випу­стила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Зазначеним законом цінними паперами, які можуть випус­катися і обертатися, визнаються акції, облігації внутрішніх респуб­ліканських і місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання України, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. У юридичній літературі називаються й інші документи, що мають ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні білети, страхові поліси, накладні, гаранти, ко­носаменти. Проте, на наш погляд, не всі з перелічених документів є справжніми цінними паперами (зокрема накладні, страхові по­ліси, іменні ощадні книжки, не розіграні і програшні лотерейні білети). Цінні папери як об'єкти цивільних прав мають відповідати встановленій законом формі, містити усі необхідні для них реквізи­ти. За чинним законодавством випускати цінні папери (тобто бути емітентом) мають право лише юридичні особи. Однак громадянин може стати власником будь-яких видів цінних паперів, як правило, в необмеженій кількості. Можливе також певне регулювання відно­син з придбання деяких цінних паперів, наприклад акцій, із вста­новленням тих чи інших обмежень. Так, придбати акції акціонер­ного товариства закритого типу можуть, як правило, лише заснов­ники, такі акції не можуть розповсюджуватися через підписку, купуватися та продаватися на біржі.

Громадянин може стати власником (співвласником) цілісних май­нових комплексів підприємств різних організаційно-правових форм, які мають статус юридичної особи та здійснюють виробничу, комер­ційну чи іншу діяльність з метою одержання прибутку. У Законі України «Про підприємства в Україні», інших законодавчих актах та в юридичній науці поняття «підприємство» вживається у значенні суб'єкта, іноді — об'єкта права². Так, згідно з п. 5 ст. 10 зазначеного Закону підприємству як суб'єкту права надаються відповідні пов­новаження з розпорядження його майном, а в ст. 14 визначаються повноваження власника з управління підприємством як об'єктом права. Більше того, у деяких випадках законодавець застосовує поняття «власник майна підприємства», що може дати підстави для висновку про те, що, наприклад, громадянин, який заснував приватне підприємство, не є його власником як об'єкта права а стає лише власником майна підприємства. Така позиція законо­давця на практиці може призводити до певних непорозумінь. Так, у разі смерті власника приватного підприємства можна дійти ви­сновку, що спадкоємці набувають лише права на майно підприємс­тва і не мають права визначати подальший статус підприємства як юридичної особи. Однак такий висновок був би позбавлений право­вої логічності та економічної доцільності. Так чи інакше законода­вець встановлює спеціальний правовий режим майна підприємст­ва, що стосується порядку набуття, обліку, використання та відчу­ження цього майна. Правовий режим майна підприємства, безперечно, перебуває під впливом статутних положень, визначе­них власником-засновником.

Відповідно до ст. 49 Закону України «Про власність» володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, господарським чи третейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов'язаний мати письмовий доказ належності йому того чи іншого майна, за деякими винятками. Право власнос­ті на окремі об'єкти обов'язково має підтверджуватися спеціаль­ним документом, зокрема свідоцтвом про право власності на жи­тловий будинок, свідоцтвом на спадщину, державним актом на право приватної власності на землю, нотаріально посвідченим до­говором купівлі-продажу.

Право приватної власності юридичних осіб.Поняття юридичної особи розкривається у ст. 80 ЦК України, де юридичні особи — це організації, створені і зареєстро­вані у встановленому законом порядку, наділені цивільною право­здатністю і дієздатністю, які можуть бути позивачами та відповіда­чами у суді.

Згідно із Законом України «Про власність» усі види власності не­державних юридичних осіб віднесені до колективної форми власнос­ті, хоча в ЦК України ця форма власності не знайшла свого відображення. Отже, так звана колективна влас­ність — це власність окремих юридичних осіб.

Як суб'єкти права власності, приватні юридичні особи мають певні права щодо формування, володіння, використання та розпо­ряджання майном. Це залежить від організаційно-правової форми юридичної особи та прав її учасників, акціонерів або членів.

Разом з тим можна назвати спільні закономірності, що характе­ризують право власності юридичних осіб:

1. Юридична особа є єдиним власником належного їй майна. Засновники (учасники) юридичної особи мають на її майно лише зобов'язальні права, якщо йдеться про господарські товариства чи кооперативи, або взагалі не мають майнових прав, якщо йдеть­ся про громадські об'єднання, релігійні організації, фонди тощо.

2. Власністю юридичної особи є майно, передане їй як вклад (внесок) засновниками (учасниками, членами), а також майно, ви­роблене і набуте юридичною особою на інших підставах у процесі діяльності.

3. Юридичні особи, як і інші власники, мають право здійснювати щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону і не порушу­ють охоронювані законом інтереси інших осіб. Зміст права власнос­ті, межі і способи здійснення права власності юридичних осіб зале­жать від обсягу їх правоздатності.

4. Юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивіль­ні зобов'язання через органи, що діють відповідно до закону, інших правових актів та установчих документів. Порядок призначення чи обрання органів юридичної особи визначається установчими доку­ментами. У передбачених законом випадках юридична особа може набувати цивільні права та брати на себе цивільні обов'язки через своїх учасників.

5. В установчих документах визначаються джерела формування майна юридичної особи, порядок розпорядження майном, поділу прибутків і збитків тощо.

6. Юридичні особи відповідають за своїми зобов'язаннями усім належним їм майном. Засновник (учасник) юридичної особи не від­повідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями засновника (учасника), за винятками, передбаченими законодавством чи установчими документами юри­дичної особи.

Перелік майнових об'єктів, джерела формування власності юри­дичних осіб (господарських товариств, кооперативів, громадських і релігійних організацій, об'єднань тощо) передбачені в ЦК України, законах України «Про власність», «Про господарські то­вариства», «Про споживчу кооперацію», «Про сільськогосподарсь­ку кооперацію», «Про об'єднання громадян» та ін.

Право власності на землю юридичних осіб закріплено в ст. 82 ЗК України.

Відповідно до вказаної статті юридичні особи (засновані грома­дянами України або юридичними особами України) можуть набу­вати у власність земельні ділянки для здійснення підприємниць­кої діяльності, тобто для здійснення безпосередньої самостійної, систематичної, на власний ризик діяльності для виробництва про­дукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання при­бутку. Способами набуття у власність земельних ділянок юридич­ними особами є:

— придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

— внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

— прийняття спадщини;

— інші підстави, передбачені законом.

Право власності господарських товариств.ЦК України надає можливість одній особі створити гос­подарське товариство, крім повного і командитного. Питання про можливість заснування товариства однією особою, незважаючи на активне застосування такої юридичної конструкції у практиці за­хідних країн, було доволі дискусійним у нашій літературі.

Як суб'єкти права власності, господарські товариства відповідно до ст. 12 Закону України «Про господарські товариства» і ст. 115 ЦК України є власниками: майна, переданого їм засновника­ми та учасниками товариств у власність як вклад до статутного ка­піталу; продукції, виробленої товариством внаслідок господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підста­вах, не заборонених законом.

Отже, суб'єктом права власності у господарських товариствах виступають господарські товариства як юридичні особи, а не їх за­сновники чи учасники. Учасники набувають лише зобов'язального права вимагати виплати частини доходу, яка їм належить, а також претендувати на частку в майні, що залишилася після ліквідації то­вариства (ліквідаційну квоту).

Основною особливістю, за якою товариство відрізняється від ін­ших суб'єктів права і яка становить основну рису майнових відно­син у господарських товариствах, є можливість добровільного об'єд­нання майна та зусиль учасників для створення ними нового суб'єк­та господарської діяльності.

Право державної власності.Державна власність є особливою суспільною формою привлас­нення матеріальних благ в інтересах суспільства. Ще до недавнього часу ця форма власності в Україні визнавалася як пріоритетна, але створення незалежної держави Україна стало передумовою для пе­регляду економічних засад її розвитку, була визначена рівність усіх форм власності.

Першим законодавчим актом, що закріпив цей принцип, став За­кон України «Про власність», відповідно до ст. 2 якого усі форми власності визнавалися рівними в Україні. Цей Закон започаткував процес роздержавлення, тобто зміну суб'єктів права власності і пе­реходу її об'єктів у власність громадян та юридичних осіб — суб'єк­тів права власності, що дало змогу розпочати в Україні приватиза­ційні процеси як майна, призначеного для задоволення громадяна­ми своїх соціальних потреб (житла, гаражів, дач тощо), так і виробничих об'єктів, які надалі стали основою для розвитку під­приємницької діяльності в Україні.

Відповідно до ст. 326 ЦК України у державній власності є майно, у тому числі кошти, що належать державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відпо­відно органи державної влади. Згідно з Конституцією України державна і комунальна влас­ність — це самостійні форми власності. Така ідея закріплена і в ЦК України, в якому сформульовано право державної власності (ст. 326) і право комунальної власності (ст. 327).

Відповідно до ст. 32 Закону України «Про власність» суб'єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради Украї­ни. Держава здійснює свої повноваження власника через спеціальні органи. Відповідно до ст. 116 Конституції України Кабінет Мініст­рів України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону. Державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефек­тивністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України.

Ще до прийняття Закону України «Про власність» постановою Верховної Ради УРСР від 15 жовтня 1990 р. «Про управління дер­жавним майном Української РСР» повноваження з управління май­ном, віднесеним до загальнодержавної власності, було покладено на Кабінет Міністрів України, який покладав здійснення цих повнова­жень на підвідомчі йому відповідні органи державної виконавчої влади (зокрема міністерства). Постановою Верховної Ради України від 14 лютого 1992 р. «Про управління майном підприємств, уста­нов та організацій, що є у загальнодержавній власності» було ство­рено Фонд державного майна.

15 грудня 1992 р. Кабінет Міністрів України прийняв Декрет «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», яким поклав здійснення функцій з управління загальнодержавним майном на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів Укра­їни органи державної виконавчої влади. Вищезгаданим Декретом передбачалося, що міністерства та інші підвідомчі Кабінету Мініст­рів України органи державної виконавчої влади:

1) приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на загальнодержав­ній власності (надалі — підприємства);

2) затверджують статути (положення) підприємств, контролю­ють їх дотримання та приймають рішення щодо порушення статутів (положень);

3) укладають і розривають контракти з керівниками підпри­ємств;

4) здійснюють контроль за ефективністю використання і збереженням закріпленого за підприємствами державного майна;

5) дають згоду Фондові державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю;

6) готують разом з відповідними місцевими Радами народних депу­татів висновки та пропозиції Кабінету Міністрів України щодо розме­жування державного майна між загальнодержавною, республіканською (Автономної Республіки Крим) і комунальною власністю;

7) беруть участь у підготовці та укладанні міжнародних догово­рів України з питань загальнодержавної власності.

Кабінетом Міністрів України було прийнято ряд нормативних ак­тів, що регулюють порядок використання державної власності. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2001 р. № 32 затверджено Порядок повернення у державну власність об'єктів прива­тизації у разі розірвання або визнання недійсними договорів купівлі-продажу таких об'єктів. Цей Порядок регулює відносини, пов'яза­ні з поверненням у державну власність об'єкта приватизації відчуженого за результатами його продажу на аукціоні, за конкур­сом або шляхом викупу, у разі розірвання договору купівлі-продажу цього об'єкта за рішенням суду у зв'язку з невиконанням умов дого­вору або визнання судом його недійсним. Порядок встановив, що об'єкт приватизації повертається до сфери управління державного органу приватизації, який проводив його відчуження за договором купівлі-продажу (далі — державний орган приватизації), для здійс­нення управління цим об'єктом згідно із законодавством до моменту відчуження його внаслідок повторного продажу.

Кабінет Міністрів України прийняв ряд нормативних актів, що регулюють деякі відносини, пов'язані з орендою та приватизацією державного майна. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 2 січня 2003 р. № 3 затверджена Методика оцінки об'єктів оренди, постановою від 12 жовтня 2000 р. № 1554 — Методика оцінки вар­тості майна під час приватизації.

ЦК України не визначає переліку об'єктів права держав­ної власності, але він визначений ст. 34 Закону України «Про влас­ність», згідно з якою об'єктами права загальнодержавної власності є: майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утво­рених нею державних органів; майно Збройних Сил України, орга­нів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдині енергетичні системи; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти республіканського бюджету; республіканський Національний банк, інші республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, стра­хові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчаль­них закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний роз­виток; інше майно, передане у власність України іншими держава­ми, а також юридичними особами і громадянами.

Чинне законодавство України встановлює перелік видів майна, що не може бути об'єктом приватизації, тобто має перебувати у дер­жавній власності. Так, відповідно до ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна», не підлягають приватизації об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. До об'єктів, що мають загальнодержавне значення, належать майнові комплекси підприємств, їх структурних підроз­ділів, основним видом діяльності яких є виробництво товарів (робіт, послуг), що мають загальнодержавне значення, а саме:

1) об'єкти, які забезпечують виконання державою своїх функцій, обороноздатність держави, її економічну незалежність, та об'єкти права власності українського народу, майно, що становить мате­ріальну основу суверенітету України, зокрема майно органів вико­навчої влади та органів місцевого самоврядування, майно Збройних Сил України (крім майна, щодо якого цим Законом встановлено особливості приватизації), Служби безпеки України, Прикордонних військ України, правоохоронних і митних органів; надра, корисні копалини загальнодержавного значення, водні та інші природні ре­сурси, що є об'єктами права власності українського народу, золотий і валютний фонди та запаси, державні матеріальні резерви, емісійна система, майнові комплекси підприємств та установ, що забезпечу­ють випуск та зберігання грошових знаків і цінних паперів тощо);

2) об'єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збе­реження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духов­них цінностей, зокрема об'єкти Національного космічного агентст­ва України при Кабінеті Міністрів України; архіви; майнові комп­лекси установ Національної академії наук України з основних напрямів досліджень; об'єкти культури, мистецтва, архітектури, меморіальні комплекси, заповідники, парки загальнонаціонального значення; об'єкти освіти, фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з державного бюджету;

3) об'єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготов­лення, використання або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв, зокрема: майнові комплекси підпри­ємств для виготовлення та ремонту всіх видів зброї, яка є на озбро­єнні Збройних Сил України, Служби безпеки України; майнові комплекси підприємств з випуску наркотичних, бактеріологічних, біологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних та отруйних засобів (крім аптек); майнові комплекси підприємств, що забезпе­чують діяльність у сфері обігу зброї, радіоактивних речовин;

4) об'єкти, що забезпечують життєдіяльність держави в цілому, зокрема: структурні підрозділи майнових комплексів, що забезпе­чують постійне розміщення і зберігання державних резервів і мо­білізаційних запасів; пенітенціарні заклади; об'єкти державних си­стем стандартизації, метрології та сертифікації продукції; майнові комплекси підприємств авіаційної промисловості; метрополітен, міський електротранспорт та ін.

Підстави виникнення права державної власності.Державна власність виникає різними способами. Можна ви­різнити способи виникнення права власності на майно, що є специ­фічними лише для держави, а також ті, що є звичайними й для ін­ших суб'єктів права власності. До останнього, наприклад, належить виникнення права власності на майно державних підприємств у процесі виробництва, але є специфічні способи виникнення права державної власності, що можуть виникнути лише у державі. Кла­сичним прикладом виникнення права державної власності у перші роки існування радянської влади була націоналізація, що передба­чала безоплатне вилучення майна у приватних власників.

Чинний Закон України «Про власність» та ЦК України не передбачають такої підстави виникнення права державної власнос­ті, як націоналізація, проте є така підстава виникнення права дер­жавної власності, як конфіскація. Різниця між націоналізацією та конфіскацією полягає в тому, що остання здійснюється лише у ви­падку правопорушення з боку власника, а підставою для націона­лізації є воля держави. Відповідно до ст. 354 ЦК України до особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіска­ція) у випадках, встановлених законом.

Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом. Конфіскація майна можлива й у випадку вчинення кримінальних злочинів та адміністративних правопорушень. Зокрема, ст. 51 КК України серед інших видів покарань передбачає і такий вид, як конфіскація майна, що призначається, наприклад, за вчинення та­ких злочинів, як умисне вбивство, торгівля людьми або інша не­законна угода щодо передачі людини, крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою.

Стаття 24 КоАП зазначає, що за вчинення адміністративних пра­вопорушень може застосовуватись такий вид адміністративного стяг­нення, як конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення. Підставою виникнення права державної власності є реквізиція. Реквізиція — це примусове вилучення державного майна власни­ка у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартос­ті майна. Порядок проведення реквізиції встановлюється ст. 353 ЦК України, яка визначає, що у разі стихійного лиха, аварії, епіде­мії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспіль­ної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови по­переднього і повного відшкодування його вартості. В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуван­ням його вартості. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.

У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо, а у випадку, якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його по­вернення, якщо це можливо. У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власнос­ті на це майно, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вира­хуванням розумної плати за використання цього майна.

Найбільш розповсюдженим випадком реквізиції є вилучення житлового будинку, що належить на праві власності фізичним осо­бам. Порядок проведення такого вилучення встановлюється ст. 171 Житлового кодексу України, яка встановлює, що у разі знесення житлових будинків, що є в приватній власності громадян, у зв'язку з вилученням земельних ділянок для державних або громадських потреб зазначеним громадянам, членам їх сімей, а також іншим громадянам, які постійно проживають у цих будинках, надаються за встановленими нормами квартири в будинках державного або громадського житлового фонду. Крім того, власникам житлових бу­динків на їх вибір сплачується вартість будинків, будівель та при­строїв, що зносяться, або надається право використати матеріали від розбирання цих будинків, будівель та пристроїв на свій розсуд. За бажанням громадян виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів забезпечують їм (замість надання квартир) можливість позачергового вступу до житлово-будівельних кооперативів та одер­жання в них квартир.

Одним із випадків оплатного вилучення майна у власника і пе­редачі державі є викуп пам'яток історії і культури. Відповідно до ст. 352 ЦК України такий викуп провадиться у випадку, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та куль­тури їй загрожує пошкодження або знищення. При цьому викуп можливий як при наявності зробленого державним органом з пи­тань охорони пам'яток історії та культури власнику пам'ятки від­повідного попередження, так і без нього, якщо у разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попере­дження. Рішення про викуп приймає суд, який і встановлює ви­купну ціну у випадку, коли не досягнуто згоди із власником тако­го майна.

Якщо реквізиція та конфіскація є примусовим вилученням май­на у власника, то існують випадки, коли держава стає власником майна, власник якого невідомий. Так, відповідно до ст. 343 ЦК України у разі виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культу­ри, право власності на нього набуває держава.

Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності. За загальним правилом особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього, а якщо скарб був прихований у майні, що нале­жить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.

Особа, яка виявила скарб, що є пам'яткою історії та культури, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або ор­ганові місцевого самоврядування. Якщо пам'ятка історії та культури була виявлена у майні, що на­лежить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, ма­ють право на винагороду у розмірі до десяти відсотків від вартості скарбу кожна. Зазначені вище положення не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їх­ніх трудових або договірних обов'язків. Специфічними способами виникнення державної власності є кошти, які отримує держава від податків, зборів, адміністративних штрафів, мита та інших платежів.

Право комунальної власності.Суб'єктами комунальної власності є територіальні громади, які здійснюють свої повноваження через відповідні органи управління. Стаття 142 Конституції України встановлює, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ре­сурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, ра­йонів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що пере­бувають в управлінні районних і обласних рад.

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінан­сування (утримання) комунальних підприємств, організацій і уста­нов, створювати для цього відповідні органи і служби.

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Ви­трати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про місцеве самоврядуван­ня» первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним но­сієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, се­лища, міста. У містах з районним поділом територіальні громади районів діють як суб'єкти права власності. Рішення про наділення міських рад правами щодо управління майном і фінансовими ресур­сами, що є у власності територіальних громад районів у містах, приймається на місцевих референдумах відповідних районних у містах громад. У разі, якщо територіальна громада району в місті внаслідок референдуму не прийме рішення про передачу права управління майном та фінансами відповідній міській раді, а терито­ріальна громада міста або міська рада не прийняла рішення про створення органів місцевого самоврядування районів у місті, міська рада здійснює управління майном та фінансовими ресурсами, які є у власності територіальних громад районів у містах, та несе відпо­відальність перед громадою відповідного району у місті.

До виключної компетенції сільських, селищних, міських рад від­повідно до ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування» належать такі повноваження, які розглядають лише на пленарних засіданнях відповідної ради: прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної влас­ності, що не підлягають приватизації; визначення доцільності, по­рядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності; ви­рішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об'єктів комунальної вла­сності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано не­дійсним, про надання у концесію об'єктів права комунальної власно­сті, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповід­ної територіальної громади; прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, що нале­жить до комунальної власності відповідної територіальної громади, ви­значення меж цих повноважень та умов їх здійснення; надання згоди на передачу об'єктів з державної у комунальну власність та прийнят­тя рішень про передачу об'єктів з комунальної у державну власність а також щодо придбання об'єктів державної власності.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах терито­ріальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності Щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові опера­ції, можуть передавати право комунальної власності на об'єкти усього права у постійне або тимчасове користування юридичним або фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, вико­ристовувати як заставу, вирішувати питання щодо їх відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансу вання об'єктів, що приватизуються і передаються в користування та оренду (п. 5 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування»).

Доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права кому­нальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку (п. 6 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування»).

Відповідно до ст. 35 Закону України «Про власність» об'єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність від­повідних рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюд­жетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інфор­мації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необ­хідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відпо­відної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.

Об'єкти державної власності можуть бути передані у комуналь­ну власність і навпаки — об'єкти комунальної власності можуть бути передані у власність держави. Цей порядок регулює Закон України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності». Об'єктами передачі можуть бути: цілісні майнові комплекси під­приємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів (далі — підприємства); нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва, приміщення); інше окреме ін­дивідуально визначене майно підприємств; акції (частки, паї), що належать державі або суб'єктам права комунальної власності у май­ні господарських товариств; житловий фонд та інші об'єкти со­ціальної інфраструктури (далі — об'єкти соціальної інфраструкту­ри), що перебувають у повному господарському віданні чи оператив­ному управлінні державних підприємств, установ, організацій (далі — підприємств) або не ввійшли до статутних фондів господар­ських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), у тому числі не завершені будівництвом.

Не можуть бути об'єктами передачі з державної у комунальну власність підприємства, що провадять діяльність, передбачену час­тинами першою, другою та третьою ст. 4 Закону України «Про під­приємництво», а саме: державні підприємства, що здійснюють види діяльності, пов'язані з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається в установленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також підприємства, діяльність яких пов'язана з проведенням кри­міналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз, та казенні підприємства.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» передача певних об'єктів дер­жавної у комунальну власність здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України, органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій. Передача об'єктів з державної у комунальну власність терито­ріальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах здійснюється за наявності згоди відповідних сільських, селищних, міських, район­них у містах рад, якщо інше не передбачено законом, а у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст — за наявності зго­ди районних або обласних рад, якщо інше не передбачено законом.

Пропозиції щодо передачі об'єктів з державної у комунальну власність, що здійснюються за рішенням Кабінету Міністрів Украї­ни, погоджуються з:

— органом, уповноваженим управляти державним майном, або відповідною самоврядною організацією;

— органом, уповноваженим управляти державними корпоратив­ними правами, — щодо акцій (часток, паїв), які належать державі, державним органам приватизації;

— підприємством — щодо передачі структурних підрозділів під­приємства та окремого індивідуально визначеного майна, закріпле­ного за таким підприємством, а також з трудовим колективом під­приємства — щодо майна, закріпленого за таким підприємством, об'єктів соціальної інфраструктури, споруджених за рахунок кош­тів такого підприємства.

З державної у комунальну власність передаються безоплатно та­кі об'єкти:

— житлові будинки (разом із вбудованими та прибудованими нежитловими приміщеннями) та гуртожитки (в тому числі не завер­шені будівництвом);

— навчальні заклади, заклади культури (крім кінотеатрів), фізичної культури та спорту, охорони здоров'я (крім санаторіїв, профілакторіїв, будинків відпочинку та аптек), соціального забезпе­чення, дитячі оздоровчі табори, у тому числі не завершені будівниц­твом;

— підприємства міського і приміського транспорту, шляхового господарства, а також акції (частки, паї) господарських товариств, створених на базі їх майна (у разі, якщо до них не було прийнято рішення про закріплення їх у державній власності);

— аеропорти цивільної та колишні аеропорти військової авіації, що не мають можливості самостійно забезпечувати свою сертифіка­ційну придатність, за поданням Міністерства транспорту України та Міністерства оборони України;

— об'єкти соціальної інфраструктури державного спеціалізова­ного підприємства «Чорнобильська АЕС», що розташовані на тери­торії міста Славутич, та інші об'єкти (будівлі, споруди, приміщен­ня, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва), необхідні для реалізації інвестиційних проектів у межах спеціальної еконо­мічної зони «Славутич» з метою створення додаткових робочих місць.

Передача об'єктів права державної та комунальної власності мо­же здійснюватися шляхом обміну цими об'єктами у визначеному Законом порядку. У разі передачі об'єктів права державної та комунальної власнос­ті шляхом обміну цими об'єктами відповідно до узгоджених статей 4 і 5 цього Закону до пропозицій такої передачі додаються акти оцінки вартості об'єктів, затверджені органом, уповноваженим управ­ляти державним майном, і відповідним органом місцевого самовря­дування. Вартість об'єктів передачі визначається за їх балансовою вар­тістю, а об'єктів незавершеного будівництва та акцій (часток, па­їв) — відповідно до законодавства з питань оцінки об'єктів прива­тизації. Передача підприємств проводиться разом з усіма їх активами і пасивами, лімітами, фондами, планами фінансово-господарської діяльності тощо, а об'єктів незавершеного будівництва — також з проектно-кошторисною документацією.

Об'єкти соціальної інфраструктури передаються разом з майном підприємств, що обслуговували ці об'єкти, у тому числі основними фондами, ремонтно-будівельними базами, майстернями, транспорт­ними засобами, прибиральною технікою в частині, що визначається комісією з питань передачі об'єктів, яка здійснює передачу. Разом з житловим фондом передаються вбудовані і прибудовані приміщення, зовнішні мережі електро-, тепло-, газо-, водопостачання та водовідведення, а також будівлі, призначені для обслугову­вання цього фонду (бойлерні, котельні, каналізаційні та водопровід­ні споруди, обладнання тощо). Передача оформляється актом приймання-передачі, що підпису­ється головою і членами комісії. Форма акта приймання-передачі затверджується Кабінетом Міністрів України. Право власності на об'єкт передачі виникає з дати підписання акта приймання-передачі.

Однією з підстав набуття права комунальної власності є визнання майна безхазяйним. Відповідно до ст. 335 ЦК України безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. Ці речі беруть­ся на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на неру­хоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на терито­рії якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної неру­хомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти май­ном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

Відповідно до ст. 341 ЦК України право комунальної власності може виникнути на бездоглядну домашню тварину. Право комунальної власності може також виникнути на знахід­ку: якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть до органу міс­цевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття пра­ва власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади. Відповідно до ч. З ст. 338 ЦК України у власність територіальної громади, на території якої був знайдений транспортний засіб, пере­ходить сума виторгу за його продаж при додержанні сукупності пев­них умов, визначених у цій статті.

Захист права власності.Забезпечуючи охорону та захист відносин власності в Україні, цивільне право вирішує декілька завдань. По-перше, право забез­печує стабільність відносин власності у суспільстві, що досягаєть­ся шляхом законодавчого врегулювання відносин власності. По-друге, воно забезпечує відновлення порушених відносин власнос­ті, якщо таке трапляється, та притягнення до відповідальності осіб, які є винними у таких порушеннях. Тобто під захистом пра­ва власності у цивільному праві розуміється низка передбачених законодавством заходів, що вживаються у випадках порушення цього права та спрямовані на захист і відновлення відносин влас­ності.

Захист відносин власності в Україні здійснюється на підставі за­гальних засад, визначених ст. 386 ЦК України та ст. 48 Закону України «Про власність», серед яких слід зазначити:

1) рівний захист усіх суб'єктів права власності, що притаманний суспільству, економіка якого базується на ринкових засадах та на­явності багатьох форм власності, що є рівноправними. Зазначена засада, окрім ЦК України, передбачена ст. 13 Конституції України та статтями 2, 48 Закону України «Про власність»;

2) неможливість позбавлення особи права власності протиправ­ним шляхом;

3) наявність у власника права вимагати усунення всяких порушень його права, хоча б ці порушення і не були пов'язані з позбавленням володіння, а також вимагати усунення будь-яких перешкод з боку ін­ших осіб, пов'язаних із здійсненням ним володіння, користування або розпорядження належним йому майном, включаючи право на звернен­ня до суду у випадках, коли власник має підстави передбачати можли­вість порушення свого права власності іншою особою, з вимогою про за­борону вчинення нею дій, що можуть порушити право власності, або з вимогою про вчинення дій для запобігання такому порушенню;

4) наявність у власника права на отримання відшкодування, за­вданої йому майнової та моральної шкоди;

5) захист права власності здійснюється судом, господарським або третейським судом;

6) наявність у власника права на відшкодування з боку держави заподіяних збитків у разі прийняття державою законодавчого акта, який припиняє права власності. При цьому збитки відшкодовуються власнику в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи неодержані доходи;

7) поширення положень щодо захисту права власності на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного гос­подарського відання, оперативного управління або на іншій підста­ві, передбаченій законом чи договором, включаючи права на захист цієї особи свого володіння від власника.

Переглядів: 1211