Проголошення незалежності України. Референдум 1 грудня 1991 р. і вибори Президента України.

Незважаючи на прийняття 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет, Україна продовжувала залишатися в складі СРСР, хоча з цього часу діяла самостійніше, сміливіше, менше озираючись на Москву. Упродовж короткого часу (з літа 1990 р. до літа 1991) Верховна Рада УРСР ухвалила низку законів і постанов із важливіших проблем економічної політики, державотворчого життя. Серед них — закон «Про економічну самостійність України» (серпень 1990), закони «Про заснування посади Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про вибори Президента Української РСР», «Про Президента Української РСР» (липень 1991) та інші.

Аналогічні події розгорнулися в інших союзних республіках.

Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 р. розглянула надзвичайно важливе для долі народу питання: про політичну ситуацію в республіці та заходи, які необхідно вжити для недопущення можливості повторення подібних дій в майбутньому.

Сесія прийняла історичний документ — Акт проголошення незалежності України, у якому, зокрема, підкреслювалося: «Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України».

Тим самим було покладено край юридичному існуванню УРСР. На карті світу з'явилася нова суверенна держава — Україна.

Акт проголошення незалежності України — це документ великої історичної ваги, який, відновивши історичну справедливість, став закономірним наслідком процесу розвитку українського народу.

Причетність КПУ до спроби державного перевороту ДКНС (рос. ГКЧП) призвів до прийняття указу президії Верховної Ради «Про тимчасове призупинення діяльності КПУ» від 26 серпня 1991 р. та «Про заборону діяльності КПУ» від 30 серпня 1991 р.

В атмосфері національного піднесення 4 вересня 1991 р. було прийнято історичне рішення про підняття над будинком Верховної Ради України національного синьо-жовтого прапора, який 28 січня 1992 р. був затверджений як Державний Прапор України.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України. Однак, згідно з чинним на той час законодавством, питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно всеукраїнським референдумом. Тому того ж дня, крім Акту проголошення незалежності України, було прийнято й постанову Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України», якою, зокрема, передбачалося провести 1 грудня 1991 р. всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України.

Референдум, який відбувся у намічені строки, не залишив жодних сумнівів. 90,32 % громадян, які брали участь у референдумі, на питання бюлетеня відповіли: «Так, підтверджую».

1 грудня 1991 р. жителі України обирали першого президента своєї самостійної держави.

До виборчого бюлетеня по виборах Президента України було включено б кандидатів — В. Гриньов, Л. Кравчук, Л. Лук'яненко, Л. Табурянський, В. Чорновіл, І. Юхновський. Ще один кандидат у Президенти України О. Ткаченко на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликав виборців голосувати за Л. Кравчука. Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата: Рух висунув голову Львівської обласної Ради В. Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь, як і Українська республіканська партія, агітували за голову УРП Л. Лук'яненка, Партія демократичного відродження України (ПДВУ) — за керівника Народної Ради в парламенті України академіка І. Юхновського та за одного з лідерів ПДВУ, народного депутата В. Гриньова.

Уже в першому турі виборів, набравши 61,6 % голосів, переміг Голова Верховної Ради України, в недалекому минулому завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ, секретар ЦК КПУ, Леонід Макарович Кравчук.

8 грудня 1991 р. в Біловежській Пущі (Білорусія) керівники трьох держав: Росії, України та Білорусії (Б. Єльцин, Л. Кравчук, С. Шушкевич) прийняли рішення про розпуск СРСР і створення нового об'єднання — Співдружності Незалежних Держав (СНД). Переслідувалося дві головні мети: по перше — ввести в організоване русло нестабільні, дуже загрозливі процеси, визначити механізм для спільної подальшої роботи; по-друге, мирно, цивілізовано розподілити союзну власність.

До сфери співпраці трьох держав, за угодою, були віднесені: зовнішня політика, формування і розвиток загальноекономічного простору, митна політика, розвиток транспорту і зв'язку, охорона оточуючого середовища, боротьба з організованою злочинністю. 10 грудня ВР України ратифікувала Угоду про створення СНД.

Розширення СНД та його діяльність. 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті керівники Азербайджану, Білорусії, Казахстану, Киргизії, Молдавії, Росії, Таджикистану, Туркменії, Узбекистану і України підписали Декларацію про СНД.

25 грудня Президент СРСР М. Горбачов пішов у відставку. СРСР повністю припинив своє існування.

Розгортання роботи СНД відбувалося в ході зустрічей, обговорення питань, підписання різноманітних договорів, що відбувалося в суперечливій обстановці. Так, делегація України прийняла участь в Мінській зустрічі (лютий 1992 р.), на якій була досягнута повна згода між членами СНД про зміцнення співпраці, особливо економічних зв'язків; в обговоренні договору про воєнно-політичний союз (травень 1992 p.). В цій зустрічі Україна, а разом з нею Молдова, Білорусь, Азербайджан, (на відміну від інших незалежних держав, готових об'єднати в єдине свої збройні сили) висловила бажання створити свої власні збройні сили.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Декларація про державний суверенітет України.	\|	Заняття 19

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.