МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів Контакти
Тлумачний словник |
|
|||||||
Виникнення та основні школи порівняльного правознавства
Порівняння правових явищ виникло майже одночасно з правом. Відповідні джерела свідчать, що Аристотель, готуючи свій трактат про політику, вивчив і порівняв 153 конституції грецьких та варварських міст. До цього вдався і Солон, створюючи афінські закони. А в основі Законів XII таблиць лежить узагальнення законів міст усієї Греції. У середні віки поширеним було порівняння римського права і права канонічного. В Англії протягом тривалого часу юридична наука порівнювала канонічне та загальне право. Монтеск'є саме шляхом порівняльного дослідження законів різних часів і народів намагався пізнати їх дух та визначити принцип найкращої форми держави. Упродовж тривалого часу правопорівняння було мало пов'язано з потребами розвитку і вдосконалення існуючого позитивного права. Різноманіття правотворчості численних феодалів розглядалось як варварство. Справжнім правом, яке заслуговувало на увагу з боку вчених і підлягало вивченню у навчальних закладах, було римське та канонічне право. Саме вони розглядались як основні складові частини загального права цивілізованого світу. Тому реально існуюче право, правові системи конкретних країн порівнювались і оцінювались виключно з погляду їх відповідності римському або канонічному праву. Порівняльне правознавство в сучасному його розумінні сформувалось в останній чверті XIX ст., що стало наслідком соціально-політичних змін, які відбувались у світі. Правовий розвиток передових держав досяг досить високого рівня. Практично сформувались національні правові системи. Утвердження властивих капіталізмові ринкових відносин суттєво розширило контакти між державами в цілому, а також між їх органами, громадськими організаціями та громадянами. Відбувається інтернаціоналізація економіки, розвиток міжнародних торговельних зв'язків, збільшення експорту капіталу. В зв'язку з цим виникають практичні потреби і, відповідно, посилюється інтерес до вивчення іноземного законодавства та його порівняння з національним правом. На цьому тлі відбувається виразне виокремлення порівняльного правознавства в більш-менш самостійну наукову дисципліну, відокремлення його від історії, теорії та філософії права, при яких воно фактично відігравало роль одного з методів досліджень. Виникають відповідні спеціальні наукові заклади: Товариства порівняльного законодавства (Франція, 1869 р.; Англія, 1898 р.), Міжнародна асоціація порівняльного правознавства і науки народного господарства (Берлін, 1899) і т. ін. Починають проводитись міжнародні конгреси, присвячені проблемам порівняльного правознавства, перший з яких відбувся у 1900 р. у Парижі. У розвинутих країнах (Франція, Німеччина, Англія, США) порівняльне правознавство як окрема навчальна дисципліна стає обов'язковим для вивчення предметом у програмі юридичної освіти. Створюються спеціальні кафедри компаративістського (порівняльного) напрямку. З-поміж найперших, хто почав серйозно приділяти увагу порівняльному правознавству в Україні, треба відзначити професора М. Максимейко, який у кінці XIX — на поч. XX ст. викладав у Харківському університеті історію слов'янських законодавств. Він, зокрема, вбачав значення порівняльного правознавства в тому, що воно: а) тлумачить пам'ятки національного права; б) виявляє загальні і особливі характеристики правових явищ; в) викриває дійсні причини правових явищ місцевої історії. У результаті своїх досліджень М. Максимейко дійшов висновку, що різні правові системи багато в чому схожі між собою через: 1) загальність їх походження; 2) запозичування, які відбуваються між ними; 3) ідентичність умов життя і потреб населення. Нині значення порівняльного правознавства зростає. Створюються нові наукові установи, активно видаються відповідні дослідження тощо. Потреби у розвитку порівняльного правознавства для України важко переоцінити. Необхідність оновлення законодавчого і підзаконного регулювання суспільних відносин, пошук можливостей уникати помилок держав, які успішно пройшли відповідний період розвитку, розширення з набуттям Україною незалежності міжнародних контактів — все це є незаперечним фактом необхідності максимальної активізації роботи у галузі порівняльного правознавства. Але, незважаючи на це, на жаль, слід констатувати майже повну відсутність у нашій країні спеціальних науково-дослідних закладів, кафедр і відповідних навчальних курсів у вузах, і як наслідок цього — відсутність глибоких порівняльно-правових досліджень. Саме ці обставини багато в чому обумовлюють недостатню ефективність багатьох норм нового законодавства. У сучасному порівняльному правознавстві досить чітко вимальовуються дві основні тенденції. З одного боку, підкреслюється спільність, схожість законодавства різних держав, а з другого, — більше уваги приділяється відшуканню та висвітленню відмінностейміж ними. В межах цих тенденцій у ході історичного розвитку порівняльного правознавства вбачається декілька його шкіл або напрямів. Історично першим виникло порівняльно-історичне правознавство, яке було дуже впливовим у Німеччині та Росії. Цей напрям сформувався під впливом історичної школи права, і тому в ньому під порівняльним правознавством розумілась загальна порівняльна історія права. Зіставляючи різні правові системи в різних історичних умовах, представники цього напряму обґрунтовували ідею виникнення і розвитку права в кожній державі безпосередньо із "народного духу", незалежно від будь-яких зовнішніх чинників. На основі цього посилання робився висновок, що правовий розвиток у кожного народу, у кожній державі відбувається своїм, не схожим і не залежним від інших народів і держав шляхом. Отже, право так тісно пов'язане з особливостями розвитку конкретного народу, що не може бути запозичене іншим народом, що суперечитиме його "духу". Отже, історичний напрям від порівняння правових систем фактично перейшов до їх протиставлення, а тому не сприяв взаєморозумінню і зближенню різних народів. Історично-філософська школа у порівняльному правознавстві відстоювала подальший його розвиток. У рамках цього напряму зарубіжне законодавство розглядалось не тільки як об'єкт вивчення і пізнання, а й як дієвий інструмент вдосконалення національного законодавства. Понад усе, історичне дослідження права розглядається як шлях до глибокого пізнання загальнотеоретичних проблем правознавства. Представники цього напряму вважали, що будь-яке історичне дослідження, яке не наводить формулювання понять, по суті є поверхнє заняття для розваг. Історія — не тільки знання минулого, це й вивчення сучасного. Але сучасне не підпорядковане минулому. Навпаки, минуле повинно допомагати розкрити процеси послідовного розвитку поняття права і пов'язаних з ним явищ. Історія права у кожної нації розглядається як певна стадія, елемент загального, універсального для всіх народів процесу розвитку права, яке визначається як чинник і результат цивілізації та яке може ефективно здійснювати свої функції лише тоді, коли відповідає вимогам культури даного часу. Отже, ця школа в порівняльному правознавстві була зорієнтована на ідею загальності у розвитку права різних народів, а тому підтримувала процеси щодо їх зближення. Школа порівняльного законодавства, виходячи з позитивістського праворозуміння, була зорієнтована не на розгляд права взагалі, а на вивчення конкретних правових норм та інститутів. Відповідно і мета їх розгляду полягала не у визначенні загальнотеоретичних понять, а у формулюванні конкретних висновків і рекомендацій, спрямованих на удосконалення національного законодавства. "Вільне право” як школа порівняльного правознавства виходило із спільності еволюції правових систем, які належали до однієї і тієї самої цивілізації, із аналогів у вирішенні конкретних юридичних проблем, спорідненості певних правових інститутів. На цій основі передбачалось спочатку розробити ідеальні типи, зразки певних правових інститутів, а потім створити в деяких сферах приватного права загальне право цивілізованого людства. Такі зусилля прибічників ідеї створення "світового права XX століття" підтримувались низкою міжнародних організацій аж до Ліги Націй. Вони підготували низку проектів "загальних законів", з-поміж яких найвідомішим є франко-італійський проект "Кодексу зобов'язального права" (1929 р.), що був результатом співробітництва провідних юристів цих країн і за мету мав зближення правових систем Франції та Італії. Нині у центрі уваги юристів-компаративістів знаходяться три основні комплекси проблем: 1) загальнотеоретичні питання порівняльного правознавства: його предмет, цілі, функції і т. ін.; 2) порівняльні дослідження основних правових систем сучасності; 3) порівняльні дослідження у межах галузевих юридичних наук. Якщо раніше в центрі порівняльного правознавства знаходились майже виключно проблеми цивільного права, то тепер значна увага приділяється публічному праву і, особливо, конституційному. Поряд із вивченням суто юридичних проблем починають проводитись соціологічні порівняльно-правові дослідження, метою яких є розгляд функціональних характеристик та умов створення і реалізації правових приписів. Отже, порівняльне правознавство з простого методу дослідження конкретних норм права переростає у складне явище правової думки.
|
||||||||
|