Розділ 12

Вирушили по обіді. Для скаліченого, неспроможного пересуватися самотужки Одина змайстрували ноші з лантуха натягнутого між двома жердинами, і побратими несли його поперемінно (важкий же ж вдався нівроку) на своїх плечах. Пересувалися краєм лісу. Крізь маленьке, кругленьке – усьому світу видненьке, як співається в одній гагілці, не запнене віконце у небесах, лилося на землю яскраве світло, від чого довжелезні тіні з-під високих прямовисних сосен стелилися рядком таким штибом, що Лан ступав по них, як по приступах нескінченної драбини, яку, ніби хто кинув напризволяще отут у пісках. Перескакував з однієї на іншу, де відстань між ними була більшою, і дріботів, коли східці сходилися майже впритул. З дозволу воєводи він скинув взуття і йшов босоніж, ступні грузли у піску, зверху теплому, нагрітому сонцем, а глибше не менш приємно прохолодному. Він так захопився забавою, що просто налетів на Багрія, який ішов попереду, коли ходка раптово зупинилася.

– Агов, чоловіче, знову замріявся? Ну, що ти поробиш з цим невиправним мрійником. У яких битвах цього разу брав участь? Знову, мабуть, переміг якесь чудовисько… Ото вже ці дітлахи… Колись так носа розіб’єш, як не дивитимешся під ноги.

– Не чіпай його! Знайшов до кого прискіпуватись, – заступився за Лана Яр-Тур… – Чому зупинилися? Що там сталося?

– Сипучі піски, – крикнув хтось із голови валки. Виявилось, що Кміт, котрий ішов першим, провалився до піщаної пастки, яка на очах засмоктувала його і, поки зрубали молоде деревце, встигла поглинути по груди разом з поклажею. Лан дивився, як потерпілому присунули один кінець жердини, за який він ухопився, а за інший – двоє побратимів, що стояли трохи поодаль, щоб і самим не провалитися, тягли його з трясовини. Цікаво, яких глибин можна досягнути провалившись отак під землю? Кажуть, що у її серцевині бурлить палаюча магма, і у горах є такі отвори, через які вона виривається назовні, і навіть найтвердіше каміння плавиться у тих вогняних потоках. І Лан знову забувся, розмірковуючи тепер над незвіданими таємницями природи.

– Вирішив дістатися до володінь Мари коротшим шляхом – крізь землю? – запитав Багрій, звертаючись до Кміта.

– А ти думав, – вдавано сердячись пробубонів колишній воєвода у відповідь, роздягаючись щоб повитрушувати з себе пісок. – Не хочеш спробувати? Ти худіший за мене, опинишся там вдвічі швидше.

– Та що мені там одному робити без вас? Ще чого помру від нудьги. Ні, краще залишусь при гурті. Дякую, вуйку.

– Та їж на здоров’я. Хіба шкода для такого доброго чоловіка?

– Після такого здоровкання і вдавитися гаразд.

– Приречений гойдатись на гілляці, – ніколи не вдавиться.

– І на цім добрім слові, дякую. Багрій зняв з голови шапку і мало не до самої землі, кривляючись, вклонився Кмітові. Той по-батьківському скуйовдив йому чуприну і люб’язно на знак прихильності наділив потиличником.

– За що люблю, так це за ґречність. А чи не заспівати нам похідної? – перевів раптом мову на зовсім інше, щоб зрештою відвернути увагу від своєї особи.

“Ішли ми на пасіку вчора. Гей-гей…” – зазвучала бадьора пісня, і вервечка сколотів завзято потяглася далі.

Надалі вже обминали піщані залисини місцевості; йшли густими травами, які сягали пояса і пахли медом. З-під ніг раз-по-раз випурхували налякані куріпки, що так і просилися на печеню…

Лан ішов замикаючим. Раптом він відчув позад себе потайний хід, наче хтось крадеться за ним назирці. Він рвучко зупинився і прислухався. Ні кроків, ні підозрілих звуків не було чутно. Потім через декілька кроків, він навмисне впустив із пальця персня і, нагнувшись, щоб відшукати його у траві, нишком, не зраджуючи своєї підозри, так ніби цілком заклопотаний лише пошуками коштовності, обережно роздивився навколо. Знову нікого не помітив. Нічого підозрілого. Але відчуття, що за ним стежать не зникало. Він пройшов ще деяку відстань, надламав гілочку на своєму шляху, щоб видно було, що він вже пройшов цю ділянку і, тихцем повернувшись назад, влаштував засідку. Проте, і ця хитрість не спрацювала. Переслідувач, мабуть, був або хитрішим, або дуже обережним, або ні на мить не випускав Лана із поля зору, тож зауважував кожен його крок. “Просто слідкують, чи мають намір викрасти? Ну зажди ж, хто б ти не був, – подумав Лан, – але я тебе виведу на чисту воду”. А тим часом переніс усю вагу тіла на очі та вуха. Але те, що сталося попереду, змусило його на деякий час забути про переслідування.

Коли вервиця сколотів наблизилася до узлісся, назустріч їм із лісової гущавини несподівано повибігали якісь істоти. Схожими вони були чимось на людей але дуже кошлаті, немов ведмеді, й такі ж здоровенні. Спершу мандрівники так і подумали. Але переконалися, що це не так, коли ті наблизилися і можна було їх краще розгледіти. Волосся вкривало їхні тіла майже повністю, окрім долонь і ступнів. Пересувались вони наче по-людському, але дуже вже незграбно, ну чисто тобі клишоногі лісові бурмили. Й перемовлялися між собою не словами, а гуками, як дикі звірі: “Гу-гу, р-р-р, м-м-м…” Такі собі напівлюди-напівзвірі. В руках кожен з них тримав або дрючка, або каменюку. Іншої зброї вони, мабуть, не знали. Виглядали грізно, проте виявилися боязкими. То правда, що звірі бувають іноді жорстокими, але на людей нападають вони виключно зі страху, і саме страх здебільшого робить їх несамовитими.

Яр-тур, провсяк, подав знак тривоги. Але люди-ведмеді, надійшовши ближче, раптом попадали ниць і почали бити поклони, як ото в молитві перед Богом.

Видно прийняли братчиків за божеств, що зійшли із захмарних висот. Ставши на їх боці, саме так можна було й сприйняти дивовижних з’яв. Небачені досі світло- і гладкошкірі, одягнені в весняне буйноцвіття – білосніжний з різнобарвним гаптуванням одяг, в сяючих на сонці обладунках, – здавалися богами. Ще й Один вивищувався над усіма, величаво сидячи на ношах, понад чубами побратимів. А на додаток з-під його густої вогняної позолоти, благородні пасма якої сягали широченних, наче світ, плечей, зиркали на них згори своєю потойбічною синню озерно глибоченні очі. Лиш уявіть собі, очима дикунів таке видовище, якщо окрім собі подібних засалених аж чорних і нечесано-кудлатих вони не бачили в житті нікого.

Ліщуки, либонь, спостерігали за незвичними чужинцями ще вчора під час поховальної ватри з якого-небудь пагорба, і вогонь запалений руками, а не блискавицею, вочевидь, бачили вперше. Тому і те й інше справило на них поштиве враження. Окрім всього, небачена досі зброя з невідомого матеріалу, блискуча й гостра, додала прибульцям належної ваги, адже неодмінно повинна була належати лише посланцям небес.

З рухів туземців стало зрозуміло, що вони запрошують сколотів до свого стійбища. – Чом би й ні? – прийняв пропозицію Яр-Тур. Адже це були перші, хоч і з натяжкою на це звання, але люди, котрі зустрілися на їх шляху. До того ж налаштовані не войовниче.

– Треба призначити Трояна тлумачем – засміявся Багрій. – Він німак і вони “без’язикі”, тож мають порозумітися між собою.

Троян лише подивився з-під лоба на дотепника, і промовисто та не двозначно постукав кісточками пальців по своїй скроні, а потім по дубовому бруску.

Якби тутейші не показали своїх жител, сколоти самі нізащо б не здогадалися, що цей куточок лісу кимсь заселений. Ті помешкання були звичайнісінькими собі ямами, накритими зверху гіллям та притрушені листям, і на загальному тлі місцевості нічим особливим не виділялися. Лише за їм одним відомими ознаками, дикуни безпомильно віднаходили свої криївки. Відсовували накривки і заходили до них. Всередині незвична для сколотів убогість: ні нáчиння, ні оздоб, ні оберегів, ні домашнього вогнища – чисто лігво звіра.

Поки воїни знайомилися з незвичним побутом дикунів, Мудровид, за наказом воєводи із вдячності за ввічливу зустріч, навчав їх видобувати вогонь за допомогою нескладного пристрою “вогняного плуга”. Він вистругав потрібні для цього дві дощечки, одну з м’якої, а другу з більш твердої деревини і показав як треба човгати вперед-назад по повздовжньому заглибленню останньої, щоб спочатку утворився трут, а потім він же і зайнявся. Коли учні побачили сизий звивистий язичок диму, вони знову, як при зустрічі на узліссі, попадали ниць і почали щось жваво бурмотати і бити поклони. Не одразу вдалося відшукати сміливця, який би наважився сам повторити цю сакральну дію. Потім Мудровид показував, як майструвати колесо і як ним користуватися та ще багато чого іншого, що полегшує життя, але для такого роду діяльності потрібні були навички і досвід, а їх здобуття вимагало значно більше часу, якого у Мудровида було обмаль. Зате здобути усі ці знання, тутейші отримали нагоду від іншого воїна.

Аа Бб Вв Гг Ґґ Дд Ее Єє Жж Зз Ии

Іі Її Йй Кк Лл Мм Нн Оо Пп Рр Сс

Тт Уу Фф Хх Цц Чч Шш Щщ Ьь Юю Яя

Через те, що Мара має владу над числом яке знаходиться між 12 і 14 (якщо взяти українську абетку і пронумерувати пари літер, то можна переконатися, що це саме Її число), воно відсутнє в обліку розділів даної повісті, бо хтозна, що могло б трапитися з головними героями у тому розділі. З тієї ж причини це число відсутнє в нумерації сторінок.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розділ 11	\|	Розділ 14

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.025 сек.