МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів Контакти
Тлумачний словник |
|
|||||||||||
Закріплення загальних засад конституційного ладу в Конституції УкраїниАктуальні проблеми конституційного права України
Загальні засади конституційного ладу — це система правових відносин, що закріплюються нормами конституційного права і характеризують спосіб організації держави і суспільства, при якому визнаються та гарантуються права і свободи людини і громадянина, а держава підпорядкована праву і, перш за все, демократичній Конституції. Прийняття конституції само по собі означає встановлення обов´язку держави чинити конституційним порядком — інакше існування Основного Закону позбавляється всякого сенсу. Зміст поняття «засади конституційного ладу» містить в собі дещо більше, ніж формальні норми та принципи дотримання конституції. Це поняття у демократичних країнах вживається перш за все до таких держав, у яких конституція надійно охороняє права і свободи людини та громадянина, а все право відповідає цій конституції, але головне те, що держава діє у відповідності з конституцією і у всьому підпорядковується праву. Засади конституційного ладу, таким чином, не обмежуються фактом існування конституції, а стають реальністю лише за двох вимог: якщо конституції дотримуються та якщо вона демократична.
Характерна особливість засад конституційного ладу полягає у тому, що вони складають первинну нормативну базу для інших положень Конституції України та усієї системи діючого законодавства, інших нормативно-правових актів України. Це значить, що інші розділи Конституції містять норми, які направлені на подальший розвиток, конкретизацію засад конституційного ладу. У них, зокрема, встановлюється компетенція органів державної влади України, порядок прийняття ними владних загальних нормативно-правових та індивідуальних рішень, формулюються права та обов´язки громадян, інших суб´єктів права, закріплюються юридичні та інші гарантії реалізації засад конституційного ладу. Засадами конституційного ладу є головні постулати, що віддзеркалені у демократичній Конституції України та реальній конституційній практиці. Конституційний лад у цьому значенні є сукупністю конституційних відносин, є сталою конституційною практикою. Поняття «засади конституційного ладу» характеризують закріплені у Конституції базові принципи державного та суспільного ладу, у яких отримали юридичне вираження фундаментальні цінності даного ладу. Зосереджені у першому розділі конституції засади, складають єдність конституційного ладу України, які мають найвищу юридичну силу у порівнянні з іншими нормами. Якщо основний закон країни стоїть на першому місці у системі права, то його засади закономірно є «конституцією для Конституції».
Конституція містить загальні правила, на підставі яких повинні регулюватися більш рухливі явища, засади ж включають у себе найбільш стійкі принципи, на яких побудоване регулювання загального характеру. Конституція — це норма виміру законів, а засади конституційного ладу можна уявити як норму, якою необхідно виміряти сам зміст Основного Закону. Закріплення засад конституційного ладу у тій або іншій формі можна знайти у різних країнах. Цей інститут побудований по різному як за змістом так і за формою, частіше це лише доктринальна категорія. Якщо говорити про структуру національних хартій завжди можемо побачити низку тотожних елементів; вони — «початковий пункт відповідальної роботи над К
онституцією», однак під час роботи вони потребують в перефразуванні з розрахунку проблем, які повинні бути поставленими тими, хто визначає політику, з метою їх вирішення. З огляду на зазначене вище конституційний процес який тривав у нашій державі з моменту проголошення незалежності та до прийняття Конституції України 28 червня 1996 року був наповнений пошуком оптимальних та раціональних ідей, які мали б складати її основу — основу конституційного ладу. З моменту проголошення України незалежності постало питання про створення власної демократичної Конституції яка б віддзеркалювала всі прогресивні здобутки людства у розбудові держави. Україна яка відійшла від пострадянської системи не мала власного досвіду щодо підготовки реальної конституції, а тому виникла необхідність у запозиченні такої практики у зарубіжних країнах, насамперед країн Європи. Основу конституції мали б скласти основні засади на які спирається держава. Недаремно після схвалення Конституції України яка пройшла низку попередніх експертиз на предмет відповідність міжнародно-правовим актам була визнана експертами однією з найдемократичних як Європи так і пострадянському просторі. Конституція України як Основний Закон держави займає центральне місце в системі законодавства, оскільки є головним джерелом права України. Розділ І «Загальні засади» є провідним у структурі Конституції, має особливе значення як для самої Конституції, так і для всієї системи національного законодавства. Законодавець таким чином намагався визначити головні принципи на яких спрямовує свою діяльність держава. Визначальними для держави є не лише фіксація закріплених у зазначеному розділу положень, а й бездоганне їх гарантування. У реформованому законодавстві СРСР термін засади конституційного ладу офіційно з´явився у 1990 р. у зв´язку з заснуванням інституту Президента СРСР та змінами редакцій статей 6 та 7 Конституції (Основного Закону) СРСР. Протягом 70 років в СРСР панував тоталітарний державний лад, однак реально ніколи не існувало конституційного ладу. Лише після набуття незалежності України зазначений термін, який був закріплений конституцією набув справжнього значення. Однак, варто зазначити, що формально-юридичне закріплення категорії конституційного ладу є необхідною, однак не достатня умова її реалізації. Остання передбачає наявність сукупності певних умов. Так, конституція сучасної правової держави має предметом свого регулювання не лише права і свободи людини і громадянина, організацію влади, політико-територіальний устрій держави, але й перш за все основи, які визначають його конституційну природу. У основу проекту Конституції України 1996 року була закладена концепція початковим рівнем якої вперше у системному вигляді передбачались засади конституційного ладу. Далі вони конкретизувалися двома способами: через відповідний перший розділ проекту Конституції та як принцип, що проходив стрижневою ідеєю крізь всі її розділи та норми. Наявність спеціального розділу надавало усієї конструкції відому міцність. У подальшому дослідники поділяли розуміння такого підходу, який сьогодні є беззаперечно загальновизнаним. Розташовані у першому розділі Конституції України, засади являють собою певну цілісність конституційного ладу України, які у свою чергу мають найвищу юридичну силу у порівнянні з іншими конституційними нормами. Закріплені засади можна вважати суттєвими соціально-моральні устоями та політико-правовими правилами розумної та справедливої організації суспільства, що знаходяться під захистом Української держави. Вони обумовлюють ключові риси суспільного ладу, влади, форми правління, державного устрою, політичного режиму. У засадах конституційного ладу визначаються головні напрямки правової регламентації відносин у головних підсистемах суспільства та забезпечується їх взаємодія. Кожен з конституційних принципів є концепцією життєдіяльності окремих складових конституційного ладу України в цілому. Закріплені у першому розділі Конституції України відносини є сукупністю соціальних відносин, а їх основні засади складають систему принципів, що їх регламентують. Не всі норми щодо засад конституційного ладу встановлюють права та обов´язки учасників відносин, що ними регулюються. Так правознавці виділяють серед них норми-цілі, норми-визначення. Вони містять загальні ідеї, що направлені до невизначеного кола суб´єктів, однак зобов´язують всіх суб´єктів відповідних відносин діяти у передбачених цілях. Сучасна Конституція України у засадах конституційного ладу покликана чітко та ясно окреслювати зальні цілі держави. А тому закріплені в ній норми проголошують функції і обов´язки держави перед суспільством.
З огляду на складову комплексу суспільних відносин, засади конституційного ладу України, що закріплені у конституції виступають потужним об´єктом конституційного регулювання. Їх можна поділити на три рівня, що передбачає різне закріплення:
базові цінності, на які орієнтується суспільство у розвитку конституційного ладу; головні принципи, які виступають у якості керівних для конкретних сторін відносин конституційного ладу та галузі конституційного права; конституційно-правові інститути та норми, через які згадані вище цінності та принципи отримують безпосереднє обґрунтування, закріплення та визначальне юридичне значення. Запропоновані рівні створюють систему цінностей, що лежать в основі принципів, конкретизуються у інститутах та нормах, надають у підсумку всій системі правову значимість. Хоч перший розділ Конституції України і містить двадцять статей однак кожна окремо взята норма наповнена досить широким змістом, що визначає фундаментальні засади Української держави. Норми засад конституційного ладу є фундаментальними, мають надзвичайно важливе значення як для держави та суспільства. Стаття 1 Конституції України закріплює такі визначальні основи кожної держави як суверенітет, незалежність, демократизм, соціальне спрямування, правовий характер. Зазначені положення мають основоположні значення для визначення концептуальних засад становлення і розвитку української державності. Порівняно з Декларацією про державний суверенітет України, яка проголошувала її суверенною національною державою, ст. 1 Конституції додає до основних ознак державності такі фундаментальні засади, на підставі яких вона повинна будуватися як незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Тим самим вона суттєво розвиває і збагачує основи конституційного ладу України, надає їм системного, узгодженого характеру. У Конституції Україна передусім характеризується як суверенна і незалежна держава, що з погляду на важливість цих ознак для самого існування і повноцінного функціонування держави є цілком закономірним. Створення Української держави, як незалежної, суверенної, стало вираженням волі Українського народу, реалізацією ним свого права на самовизначення. В демократичній державі саме народ визнається носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, яку він може здійснювати безпосередньо або через органи державної влади. Тому наявність суверенітету для державної влади є необхідною передумовою реалізації органами державної влади покладених на них завдань і функцій. В основу розбудови української державності конституцією покладена концепція демократичної, соціальної, правової держави, що відповідає вимогам сучасної теорії і практики конституціоналізму. Однак проголошенням демократичного, соціального і правового статусу України законодавець не стільки констатував реальний стан держави, скільки висловив прагнення і створив конституційні передумови для подальшої реалізації, де зазначається, що Український народ, від імені якого виступає Верховна Рада України, прагне розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу. Визначальною стороною у закріпленому у Конституції України ладу є норми які відображають реальне становище людини в українському суспільстві, регулюють її відносини з державою, спрямовують державну політику. Одним словом, це базисна стаття, яка характеризує самі підвалини того суспільного й державного ладу, що закріплюється Конституцією України. Вона є нормативно-юридичним фундаментом гуманістичного спрямування розвитку суспільного і державного життя в Україні. Принципово важливим є підхід держави яка зафіксувала в основах конституційного ладу визнання людини найвищою соціальною цінністю, адже це означає, що людина є цінністю не тільки для самої себе, а й для всього суспільства, для соціуму. Причому оскільки ця цінність є найвищою, то жодне інше явище не може поціновуватись суспільством вище, аніж людина, не може так би мовити перевершити її цінність. Усі інші соціальні права мають бути підпорядкованими, субординовані цінності людини. Особливого значення у Конституції України набуває стаття 4, яка фіксує інститут громадянства, що є складним політико-правовим феноменом, який можна розглядати як правовий зв´язок (правові відносини), як складову частину основ конституційного ладу, як принцип (принципи єдиного громадянства, рівного громадянства тощо), як правовий інститут, як один з елементів правового статусу і як право особи. Норма ч. 1 ст. 5 Конституції України присвячена формі правління України як республіки, що засвідчує її прихильність до демократичним ідеалам. Особливості сучасної України як республіки обумовлюються передусім характером поділу повноважень між парламентом, Президентом України та Урядом. На відміну від президентської, де президент очолює уряд і самостійно його формує, в Україні президент маючи офіційний статус глави держави (ст. 102), після змін до Конституції України 8 грудня 2004 року на певний час (до 30 вересаня 2010 р.) позбавився повноважень по його формуванню та здійсненню впливу на його діяльність. Названі повноваження перешли до Верховної Ради України і здійснювалися до винесенння рішення Конституційним Судом України про визнання закону від 8 грудня 2004 р. не конституційним. Таким чином, після переходу нашої держави від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки значно підсилилась роль представницького, колегіального, виборного органу — парламенту України. Саме у ч. 2 ст. 5 Конституції України закріплена норма яка присвячена владі народу вона є первинною щодо державної влади, а державна влада похідною від влади народу. Народ України може здійснювати владу самостійно або через представницькі органи якими і є Верховна Рада України, Президент України, органи місцевого самоврядування. Таким чином, відповідно до конституції народ делегував свої повноваження зазначеним органам. Саме тому народ може бути суб´єктом влади лише в умовах демократичної держави. Влада народу як носія суверенітету має зверхність над будь-якою, в тому числі державною або партійною владою, як всередині держави, так і за її межами. Подібно до того, як народ є джерелом державної влади, народний суверенітет є джерелом демократичної держави. Фундаментальні принципи демократичної організації державної влади закріплені ст. 6 Конституції України. Їх втілення в життя досягається шляхом створення державного керівництва. Деконцентрація є запорукою реалізації встановленої в ст. 5 Конституції України заборони узурпації державної влади. Конституція фіксує систему поділу влади заснованої на уособлені, взаємовпливові, взаємостримуванні і співробітництві державних органів, що урівноважують один одного, об´єднуючись у групи за ознакою однакової функціональної спрямованості і наявності відповідних повноважень. У Конституції відсутній термін, який давав би узагальнене означення відповідних державних органів або її груп. У суспільній науці таким загальновизнаним терміном є «гілка влади». Зазначений термін застосовується і рішеннях Конституційного Суду України № 6-рп/99 від 24 червня 1999 р. Наведений термін є метафоричним, проте, виходячи з наукових традицій, найбільш відповідає науковому коментуванню. Влада народу яка формує органи влади трансформується не лише у державну але й муніципальну. Так, норма ст. 7 Конституції України закріплює і гарантує місцеве самоврядування, що засвідчує основоположне, фундаментальне значення для розвитку соціальних процесів, для всього державно-правового регулювання. Наявність цієї норми саме в розділі «Загальні засади», який фактично закріплює основи конституційного ладу в Україні, свідчить про визнання місцевого самоврядування:
одним з фундаментальних принципів конституційного ладу держави; формою народовладдя і специфічною підсистемою публічної влади; формою залучення громадян до участі у вирішенні питань місцевого значення. У демократичній правовій держави, якою є Україна, особливе значення має закріплений ст. 8 Конституції України принцип верховенства права. Зазначений принцип належить до найкращих прогресивних здобутків політико-правової історії людства і покликаний забезпечувати гуманістичний розвиток суспільства. Верховенство права — це панування права в суспільстві. Вираз «верховенство права», або ж «панування (правління) права» (rule of laf), вперше вжив у XIX ст. англійський юрист А. Дайсі. У новітній історії зазначений термін використовується у деяких міжнародних актах (зокрема, у Конвенції про захист прав людини і основних свобод). Закріплення на конституційному рівні зазначеного принципу визначається насамперед самим феноменом права. Якщо вважати таким явищем тільки юридичні норми — формально обов´язкові правила поведінки загального характеру встановлені або санкціоновані державою, тоді поняття верховенство права втрачає самостійне значення. Адже у цьому випадку воно відображало б підпорядкованість держави лише законам, іншим юридичним нормам, які вона сама ж встановила і які в будь-який час сама може змінити чи скасувати. Конституцією України у загальних засадах особливу увагу приділено нормі яка стосується співвідношення норм міжнародного права та норм внутрішнього законодавства. Разом зі ст. 8 Конституції України ст. 9 визначає склад та ієрархію норм законодавства Української держави. Імплементація в Українське законодавство норм міжнародного договору, згода на обов´язковість якого надала Верховна Рада України, передбачає його пріоритет перед нормами національних актів законодавства, крім Конституції України. Якщо міжнародним договором України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені Конституцією України, то застосовуються правила міжнародного договору лише після внесення змін в Конституцію України. Відповідно державні органи або органи місцевого самоврядування не мають права виключати своїми актами зобов´язання, що містяться в таких договорах. З дати набуття для України чинності міжнародним договорам не повинні застосовуватися норми внутрішньодержавного законодавства, що йому суперечать. Особливого значення для незалежної держави має значення статус державної мови. Норма ст. 10 Конституції України закріплює, що державною мовою в Україні є українська мова. Вона відіграє визначальну роль у процесі формування особистості людини, здобуття нею освіти, є для неї засобом повсякденного спілкування, інструментом накопичення знань, залучення її до надбань культури, національної самоіндентифікації людини, а також, як правило, одним з головних чинників формування сучасної нації тощо. Положення Конституції України зобов´язують застосовувати державну (українську мову) як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов´язків, у роботі і діловодстві органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України {Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. (справа про застосування української мови)}. Порядок застосування мов відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 92 Конституції України має визначатися виключно законами України. Забезпечення толерантності в міжетнічних відносинах та їх демократичного розвитку, досягнення міжнаціональної злагоди в українському суспільстві визначається положеннями ст. 11 Конституції України. Вперше на конституційному рівні визнано існування в Україні трьох видів національно-етнічних спільнот: української нації, корінних народів і національних меншин, а також визначено два головні вектори державної політики у сфері міжнаціональних відносин:
сприяння консолідації та розвиткові титульної — української нації;
сприяння розвиткові самобутності корінних народів і національних меншин України.
Особливого значення набуває для громадян, які належать до національних меншин, право створювати свої громадські організації, культурні центри, товариства, земляцтва, об´єднання (ст. 36 Конституції України, ст. 6 Декларації прав національностей України, ст. 13 Закону «Про національні меншини в Україні», статті 7—8 Основ законодавства України про культуру). Воно здійснюється представниками національних меншин у порядку, встановленому Законом України від 22 березня 2012 р «Про громадські об´єднання». Ці організації сприяють збереженню самобутності національних меншин, задоволенню їх національно-культурних потреб, створюють додаткові можливості для спілкування між їх представниками. Логічним закріпленням положень розділу VIII Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. щодо піклування та задоволенню національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави є норма ст. 12 Конституції України. Держава бере на себе зобов´язання щодо задоволення національно-культурних потреб українців, які проживають за її межами, по-перше, з гуманістичних міркувань, по-друге, з метою популяризації української мови і культури в світі, по-третє, задля поширення поінформованості широкого загалу в різних країнах світу про національно-культурні здобутки українців, по-четверте, з метою створення сприятливого ґрунту для подальшого розвитку взаємовигідного співробітництва України з іншими державами. Держава піклується про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за її межами, шляхом сприяння проведенню Всесвітніх конгресів українців та інших форумів, підтримки діяльності міжнародних та регіональних національно-культурних товариств українців, поширення українських видань, підручників, посібників, друкованих засобів масової інформації, підготовки педагогічних кадрів для українських освітніх закладів за кордоном тощо. Конституційний лад будь-якої країни не може існувати без права власності, а тому Конституція України статтями 13, 14 закріпила права власності на природні ресурси та права користування ними. Стаття 13 засад конституційного ладу містить невичерпний перелік природних ресурсів, включаючи до нього навіть такі природні ресурси, які не підлягають індивідуалізації (наприклад, атмосферне повітря), та з урахуванням їх розміщення в межах територій України та в межах територій, на які поширюються суверенні права та юрисдикція України (континентальний шельф та виключна (морська) економічна зона), визнає їх об´єктами права власності Українського народу. Природні ресурси утворюють єдину екологічну систему, тому їх перебування у власності Українського народу сприяє забезпеченню екологічної рівноваги і екологічної безпеки як на території України, так і в межах виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу. Норма статті 13 Конституції України в цілому ґрунтуються на основних положеннях міжнародно-правових актах таких як Женевська конвенція про континентальний шельф 1958 року яка ратифікована 1960 році. Детальний розвиток це визначення отримало в ст. 76 Конвенції ООН 1982 р. з морського права. Детальні положення містяться у низці законів України зокрема: «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16 травня 1995 р., Кодексі України про надра, Водному кодексі України, Про державний кордон України від 4 листопада 1991 р. тощо. Стаття 14 Конституції України розвиває принципові положення, закріплені в ст. 13 Основного Закону. Вона визначає структуру земельного законодавства та закріплює основні засади регулювання земельних відносин у сучасних умовах і на перспективу. У ній також визначається правовий режим одного з найважливіших природних ресурсів — землі, яка визнана основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Ці положення створюють принципово нову в Україні конституційну основу як для галузевого (земельного та цивільного) законодавства, так і для господарської діяльності. Одним із основоположних принципів конституційного ладу є закріплений ст. 15 Конституції України політичного плюралізму. Держава звертає увагу, що функціонування ідеології, економічних та політичних відносин будується на засадах багатоманітності, що є особливістю сучасного суспільства, заснованого на безперечному визнанні демократії та свободи як фундаментальних цінностей. Історичне минуле України яка була понад 70 років у складі СРСР засвідчує, що та держава з монополітичною системою на чолі з Комуністичною партією ніколи не повернеться до минулої однопартійної системи яка фактично узурпувала владу і була приреченою на поразку. Систему правління в економічно розвинутих країнах досить часто кваліфікують як плюралістичну демократію. Тому положення даної статті сформульовані відповідно до норм міжнародного права, відповідають стандартам, викладеним в основоположних міжнародно-правових документах з питань політичного співробітництва. Таким чином, вперше у вітчизняному конституційному законодавстві з цього питання має місце його відповідність нормам міжнародного права, що є додатковою гарантією дотримання закріплених у цій статті принципів конституційного ладу.
У Конституції України знайшов своє закріплення принцип економічної багатоманітності, що свідчить про його значущість для становлення та розвитку системи економічних відносин в Україні, заснованих на засадах конкуренції та відсутності монополізму. Встановлення і проведення в життя принципу політично, економічної та ідеологічної багатоманітності органічно пов´язане з забороною цензури, передбаченої ч. 3 ст. 15 Конституції України. Утворення та розвиток суверенної Української держави неможливі без розробки та здійснення багатопланової і цілеспрямованої системи захисту її національної безпеки та складової останньої — екологічної безпеки. Саме такі положення конституційного ладу отримали своє закріплення у ст. 16 Конституції України. Вихідні засади екологічної безпеки сформульовано в декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де виділено окремий розділ «Екологічна безпека». Саме в Декларації вперше було передбачено обов´язок української держави щодо забезпечення екологічної безпеки та збереження генофонду народу України. Важливим напрямком державного регулювання відносин у сфері встановлення екологічної рівноваги є раціональне, обмежене користування матеріальних потреб суспільства за рахунок наявних і відтворюваних природних ресурсів, визначення найефективнішого, економічно вигідного їх використання без заподіяння шкоди життєво важливим інтересам людей. Серед засад конституційного ладу особливе місце належить положенням про права і свободи людини і громадянина, державний суверенітет і територіальну цілісність України. Такий висновок випливає із аналізу як ст. 1 та 2, так і ст. 157 Конституції. Виходячи із значення реальності державного суверенітету і територіальної цілісності для самого факту існування і поступального розвитку незалежної української держави, положення статті 17 Конституції України визначають одну з головних функцій, справу всього українського народу визнає захист суверенітету і територіальної цілісності, а також забезпечення економічної та інформаційної безпеки. Частина 2 ст. 17 Конституції окреслює завдання щодо забезпечення оборони України, яка ст. 1 Закону України «Про оборону України» визначається як система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захисту у разі збройної агресії або збройного конфлікту. Реалізація даного завдання покладається на Збройні Сили України, які відповідно до Конституції України забезпечують оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності. Частина 3 зазначеної статті забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону покладає на відповідні військові формування та правоохоронні органи це Службу безпеки України, Державну прикордонну службу. Держава мусить дбати і про соціальний захист громадян, які перебувають на службі у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, а також членів їх сімей дана норма міститься у ч. 5 статті 17 Конституції України. Конституційні засади зовнішньої діяльності України врегульовані нормою ст. 18 Основного Закону держави. Конституція встановлює мету зовнішньої політики України — забезпечення національних інтересів і безпеки України, а також жорстко обмежує засоби досягнення цієї мети «шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співробітництва за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права». Україна є миролюбною державою. Відповідні зобов´язання вона взяла на себе згідно зі Статутом ООН, якій підписала як держава — засновниця Організації 1945 р. Підтвердження миролюбності зовнішньої політики України було закріплене в першому правовому акті незалежної України Декларації про державний суверенітет України. Конституційна мета забезпечення національних інтересів і безпеки України пов´язана з необхідністю законодавчого визначення цих понять. Поняття національних інтересів згідно з Конституцією слід розуміти як пов´язану з існуванням держави найвищу цінність, крізь призму якої здійснюється зовнішня політика України. Стаття 18 Конституції України визначає не лише зовнішньополітичну спрямованість, а і створює обов´язки для правотворчих органів України. Визначальним положенням конституційного ладу є зафіксована у Конституції України норма ст. 19 щодо характеристики правового порядку який виходить з загальновизнаного терміну «порядок». Зазначений термін застосовується для позначення такого стану суспільних відносин, коли вони характеризуються як впорядковані, врегулюванні за допомогою соціальних норм, принципів, головні з яких іменуються засадами. Заборона примушення робити, що не передбачено законодавством, має широкий сенс і повинна тлумачитися як заборона будь-яких незаконних дій одного суб´єкта права щодо іншого у відносинах між громадянами, самими органами держави і органами місцевого самоврядування тощо. Конституційне закріплення засад конституційного ладу завершується ст. 20 яка закріплює державні символи України Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Як виразники суверенності Української держави вони висловлюють повагу Українського народу до своєї держави, здатність сприяти патріотичному вихованню громадян України. Державний Прапор, Державний Герб і Державний Гімн України знаходяться під захистом вітчизняного законодавства. Публічна наруга над державними символами тягне за собою кримінальну відповідальність.
Отже, норми конституції України які присвяченні конституційному ладу України є фундаментальними, містять елементи програмного характеру щодо розвитку держави, суспільства та їх окремих інститутів. На підставі положень визначених у розділі «Загальні засади» отримують свій подальший розвиток всі інші норми Конституції України.
|
||||||||||||
|